Дебют

Тексти п'єс в авторській редакції

Ольга Шниткіна

"СТІНА"

(Маленька драма на двох)

Дійові особи:
Дівчина – 21-22 роки.
Хлопець – 23 роки.

Дія відбувається у власних кімнатах дійових осіб у наша дні.

На сцені стіна, вона може бути уявною. З одного боку ліжко,застелене рожевим простирадлом, на стіні дзеркало. З іншого боку письмовий стіл та стілець. До кімнати з ліжком заходить молода дівчина, сідає на ліжко, дістає з-під ліжка коробку, з коробки дістає затерту записну книжку.

На іншу частину кімнати виходить хлопець, сідає за стіл, дістає з шухляди столу пом’яті та пожовклі від часу листи, роздивляється.

Дівчина. Мій власний щоденник, мій перший справжній друг, який вислуховує і не лізе з власними порадами. Тільки йому тоді я могла розповісти все, тільки він був поряд… Папір все витримує, на відміну від людей…

Починає читати (це може бути голос поза кадром, наче роздуми).

06.06.2005 рік . Шановний, щоденник. Хочу тобі зізнатися. Я закохалась. Закохалась так, як ніколи. Він для мене найкращий. Його Вовою звуть, він живе неподалік. Уявляєш за два квартали від мого будинку, навпроти магазину, де я буваю мало не щодня. Чому доля нас не зводила раніше? Чому витрачала свою увагу на зовсім чужих для мене людей? Іноді замислююсь, що саме у ньому, у звичайному хлопці, привабило мене?! Що вразило та вдарило у саме серце, відсунуло всіх інших далеко позаду?! Доброта… надзвичайна й така звичайна людська доброта, що робить людину людиною, що занапащає та підносить в очах інших. Вчора він подарував мені кошеня, маленьке руде кошеня з великими жовтими очима. Я його Ділею назвала, на честь того першого дня, коли ми зустрілись. Ну, неділя – Діля. Ось і зараз Діля поряд, сидить на колінах та подирає кігті об мої джинси, думає, що мамка я його. Він виросте у великого, пухнастого кота. Щоденнику, обіцяю буду любити його сильно-сильно, завжди-завжди.
Кожного разу, коли Вовчик приходить до нашого двору, мені здається, що втрачаю землю під ногами. Я постійно і скрізь шукаю з ним зустрічі. Я б все віддала за один його погляд. У мене велике бажання бути поряд з ним, але він... Він не хоче мене знати. Я нічого не розумію, зовсім не розумію як жити далі? Як пережити це кохання? Кохання, як та хвороба, яку можливо вилікували лише такою самою хворобою. Ось лише ніхто не знає, коли наступить ця інша хвороба. Любий мій, цей вірш для тебе:
(встає на ліжко, спочатку наче глузує, далі серйозніше)

Кохання у серці збережу,
Тебе до серця я впущу
Життя моє дає тебе
Як сон, як мрію, як любов
Я все прийму…
Все зможу, я знайду
Весь всесвіт твій в душі моїй
Люблю тебе назавжди я
Тобі повторюю щодня
Як сильно я тебе люблю!

Мій ти! Нікуди тебе не відпущу!

Дівчина відривається від щоденника. У зал. Далі, після кожного зачитаного уривку, звертається до залу.

Дівчина. Моє перше, найсильніше кохання. Боже мій, як я любила. Іноді здається, може і не було того кохання, може – це все, якийсь сон був. Насправді, страшно. Страшно переживати таке почуття наодинці із собою. А найстрашніше – це безпорадність, неможливість вплинути на ситуацію. Де те все подівалося?! Ось, лише Діля залишився. А я його, як і обіцяла, сильно-сильно люблю. Та й він як і бажалось виріс у великого, пухнастого кота. І очі в нього залишились ті самі: великі, жовті з рудими тонесенькими смужками. І звичка подирати кігті об мої джинси залишилась. Тільки Діля й не змінився, хоча… більше мене любить… він один завжди був поряд… і буде…(робить певну паузу, наче збирається з думками)

На іншій стороні говорить хлопець.

Хлопець. Скільки вже часу пройшло, а я все пам’ятаю, як сьогодні. Я побачив її, коли вона поверталась з універу. Ніяк не можу забути її білих довгих чобіт на високих підборах. Ох, ці ноги, вони одразу звели мене з розуму. Я тоді одразу зрозумів, що вона повинна бути моєю. І що найцікавіше, вона таки стала моєю. Пам’ятаю, як кошеня подарував їй руденьке таке з жовтими очима. Він на дорозі сидів, а я до неї йшов…ну, шкода ж малого. Жити всі хочуть. Цікаво, який він виріс? Вона йому ще якесь чудернацьке ім’я дала. Доля…чи Діля, якось так…Ні, щоб Васею чи Кузею обізвати. Завжди вигадувала щось не таке, як у всіх. Вона взагалі не схожа на всіх – інакша…Вибач, що не спробував тебе зрозуміти.

Читає далі.

24.08.2005. Яка я щаслива, він поряд. Це мрія! Він сказав, що я подобаюсь йому. Хочу бути завжди поруч, хочу його цілувати кожен день. Щоденнику, якби ти тільки знав, що діється у моїй голові!!! Це крила, великі білі крила, який піднесуть мене до небес, у його обійми. Ти, уявляєш, він мені влаштував справжнє романтичне побачення. Побачення на заході сонця, у моря. Я не тямила себе від щастя. Для мене, тільки для однієї мене, він, найкращий у світі чоловік, влаштував побачення. Але це все тьмяніє з тим, що було далі... Вовчик, мій любий, він поцілував мене. Щоденнику, поцілував!!!(рукою доторкається до губ). Я безмежно щаслива, без-меж-но! Я, мабуть, і спати сьогодні буду з посмішкою. Люблю його.

Хлопець. Серед всіх лише їй я можу сказати: «Льолю, ти най най…найкраща». Я у той же вечір, їй романтичне побачення влаштував. Грошей, звісно нуль, тож вирішив привести її на море, дивитися захід сонця. Вперше її поцілував. Цей смак її вуст. Нічого кращого не куштував. Вона вся така порядна, відмінниця, це так заводило…ми ж як плюс з мінусом. Я ж за юнацькі роки особливою порядністю не славився…

Дівчина. Крила! Захід сонця, поцілунок... (іронічно посміхається). Свята наївність…Хоча, ні! Не можна так казати. Тоді, це мало дуже велике значення для мене. Все було по-справжньому, відчуття переповнювали, кругом ішла голова. Якщо б він тоді, запропонував заміж…пішла б! пішла б не вагаючись ні хвилини! Та це все вже не має значення. Залишились лише ось ці спогади (показує щоденник), вписані до сторінок життя… (перегортає сторінку)

Хлопець. Через час зрозумів, що закохався. Та гормони спрацювали не на користь серця. Мені тоді, що? Сімнадцять років було. Про серйозні стосунки і мови не могло бути. Дівчат скрізь гарненьких стільки, та й перед друзями не хотів губити авторитет підкорювача жіночих сердець. А вона так щиро мене кохала. Уявляєте, написала на асфальті, що безтями від мене. Я ж упевнений був, що нікуди вона не дінеться. Пройде якийсь час і я повернуся, вже назавжди. А почуття, вони не проходять, притуплюються лише, та я нагадаю. Тож, вирішив розірвати зв’язок.

26.09.2005. Вже тиждень, як я його не бачила. Любий мій, чому я не можу тобі додзвонитися? Я дуже хвилююся. Сумую за ним. Не сплю ночами, все думаю про нього. Плачу кожного разу, як згадую. Знаєш, більше за все боюсь, що він мене забуде. Чи злякався? Може, занадто я проявляла свої почуття? Так я ж від чистого серця. Неможливо стримувати почуття та і не правильно стримувати себе. Тільки ти знай, що я чекатиму, всупереч всьому...

Дівчина. А я таки чекала... Не один тиждень пройшов... Як кажуть: надія помирає останньою. Таки померла...і не лише надія…

Хлопець. Спочатку важко було, далі були інші обличчя, очі, голоси. Та все це було не те. Чим більше часу минало, тим більше я впевнювався, що саме вона повинна бути поряд. Я ж інших цілував, а уявляв її. Це зараз, я розумію, який я дурний був. Тоді все йшло за планом, до певного моменту... До моменту тієї зустрічі. Я з рудою тоді зустрічався, як звати вже й не пам’ятаю. Ну ми на зупинці чекали на автобус, вона повисла на мені, та все цілуватися лізла. Я тільки встиг відвести очі, як відчув на собі тяжкий, безмежний погляд, який виїдав мене з середини – це була вона. Якась мить і все було скінчено. Так, без слів, все було у тих очах. Я тоді весь вечір не міг прийти у себе. Та все ж не пішов до неї.

05.03.2006. Щоденнику, я хочу померти... Я бачила його, і він мене бачив. Зробив вигляд, що не знайомі. З дівчиною він обіймався. Як огидно! Від себе огидно. Не пам’ятаю, як дійшла додому. Довго-довго плакала. Хочеться кричати. За що?! Страшно, що буде далі...

Дівчина. Далі? А далі таки було...

08.03.2006. Вже три дні, як нічого не їм. Мати каже, якщо не почну їсти, зникну з землі. А мені, може цього і треба. Немає сенсу жити! Вбиваю себе міцною кавою та цигарками. Палю, як ніколи, по пачці в день. Подружки намагаються розвеселити, сьогодні намагалися запхати мені до рота шматок м’яса. Так мене вивернуло біля самого того столу.Весь час нудить, мабуть, нерви не витримують. Та мені все одно! На всіх наплювати! Сил немає, зовсім немає. Хочеться забитися у найвіддаленіший кут, подалі від життя. Боже, як болить серце, кінець скоро... Щоденнику, рятуй!

Дівчина підводиться та підходить до дзеркала, розмовляє зі своїм відображенням.

Дівчина. Тепер буду знати, звідки у мене виразка. Дякую тобі, Льолю, за шкідливу звичку та хворобу серця. Це ж треба було так побиватися...Повна дурепа, та щоб я зараз ось так через когось…

25.05.2006. Вибач, щоденнику, що довго не писала. Розмовляти важко було, особливо з тобою, бо ти один знаєш про мене все. Я тепер багато чого зрозуміла… З кожним новим днем, щоденнику, повертаюся до життя. Вирішила жити заради майбутнього. Кинула палити. Найтяжче вечорами. Самотність поглинає зсередини. Кожен вечір, лягаючи спати, я мрію про те, щоб цьому його вчинку було логічне виправдання, чи зовсім все це було страшним сном. Щоб він прийшов, взяв мене за руку та ніколи не відпускав. Та це все мої мрії… Рятуюсь навчанням. Коли зовсім тяжко, пишу йому листи та складаю у шухлядку. Папір все витримує, а на серці легшає.

Дівчина. Мене тоді університет врятував. Якби не щоденні занурення у підручники, смуток би з’їв. Пам’ятаю, як у подружки на дні народженні була, а вона на дев’ятому поверсі жила. Я вийшла на балкон, та довго - довго дивилась униз. І мені так спокійно було, як ніколи…ось, лише крок і всі мої страждання скінчаться…а потім виникло лице матері перед очима… Я розплакалась, сіла на підлогу і нарешті зрозуміла, що не можна думати лише про себе. Що моя рідна мати, яка виростила мене одна, вона не витримає цього. А більш за все я бажаю їй всього найкращого, я не хочу, щоб вона страждала. Я повинна боротися…суперник лише виявився достойний – я сама. Та згодом хвороба потроху відпускала. Час - найкращий лікар.

07.07.2006. Сьогодні День його народження. Саме сьогодні останній день, коли я тебе згадую. Пишу останнього листа, та вже не тобі. Прощавай.

Дістає з коробки пожовтілий лист паперу, зачитує.

Лист до долі

Важко, дуже важко жити одній у цьому світі. Кожен вечір, сидячи вдома, розумієш свою непотрібність. Полюбивши лише раз, ніяк не можеш зрозуміти, чому саме тобі випадає таке щастя. Мабуть, заслуговуєш, але все це триває не так довго та щасливо, як хотілось тобі. Починаються незрозумілі тобі речі, і тоді ти питаєш долю: чому в мене, не як у всіх? Чи я чим гірша за інших? Ні, ти не гірша, ти інакша. Це як випробування. Ти або витримуєш його, або гинеш. Я – ВИТРИМАЛА! Сильніша за всіх. Пробач доле, але ти нікчемна, дозволь тобі допомогти. Бо бачачи усі мої страждання ти не можеш відмовити. А те кохання, що ти дала я пронесу крізь усе життя, нехай воно не моє, нехай я не з ним. Але це не має значення, я кохаю та все, я відчуваю, а що може бути краще за це. Дякую доле, щиро дякую тобі за цю несказанну ласку. Просто мені хочеться мати поряд людину, яка була б мені підтримкою. Це не примха, це - життєва необхідність. Прощавай доле, прощавай любе життя, сонечко і небо. Буду завжди вас любити без тями.

Дівчина плаче. Згортає лист, кладе на коробку. Підходить до дзеркала, витирає сльози.

Дівчина. Я тоді скам’яніла... Коли виривають шматок серця - інакше не можна. Я вдячна йому за гіркий присмак життя. Іноді замислююсь: а якщо все сталося інакше? Якщо все добре, і ми разом? Чи була б я такою, як зараз? Певно, що ні. Ситуація творить характер людини. Чого, чого, а характеру тепер у мене на двох таких, як він вистачить. Вдячна…

Хлопець. Прийшов я вже, коли залишився зовсім один. Воно якось в один момент всі непотрібні тобі люди зникають. Я озирнувся, а поряд нікого не було. Сам… Не вистачало її.

13.02.2007. Це знову я, щоденнику, вибачай, що турбую. Він приходив, квіти приніс. Запросив на побачення. Я пішла. Не тому, що дуже кортіло, а подивитися який він вбогий поряд зі мною. Казав, що кохає, кращої за мене не знає. Одружитися пропонував. Я була шокована... Звісно, що відмовила. Не кохаю, кажу йому. А він мені, так самовпевнено – не може бути! Я тебе поцілую - і ти відчуєш все, як уперше. Поцілував. І що? А нічого. Ні-чо-гі-сінько!!! Чужий.

Дівчина. Холодно тоді було на вулиці. Душа, також охолола. Мене тоді таке відчуття власної поваги охопило. Зробила, я його таки. Ну і хто кого покинув? Той, настала моя черга. Я ж йому тоді листи ті віддала. Вони поправу його були. Нехай знає, що втратив. А собі клятву дала, що ніколи не буду так побиватися за чоловіком. Дзуськи вам, представники сильної половини, ваша черга!

Хлопець. Я прийшов, мороз такий на вулиці був. Вона ще гарніша стала. Яка ж вона гарна! Я у той же вечір їй освідчився, сумнівів не було! Уявляєте, а вона мені відмовила. Мені – хлопцю, у ліжко котрого мріє потрапити кожна. Якась вона чужа, наче, стала. Ось листи віддала. Я коли ті листи читав, я вперше у житті плакав. Я і уявити не міг, що для неї настільки важливо було моє кохання. Тоді зрозумів, що помилився у власних розрахунках. Пробач мені, бідолашна моя дівчинка, я більше не хочу завдавати тобі болю. Коли Бог дарує тобі кохання, його треба тримати, бо настане момент, коли буде вже пізно. Відпустиш і не наздоженеш. Виживаю тепер я.

Дівчина запалює щоденник та йде. На іншу частину кімнати виходить хлопець, сідає за стіл, дістає з шухляди столу, пом’яті та пожовклі від часу листи, роздивляється.