Дебют

Тексти п'єс в авторській редакції

Любов Якимчук

"МІМІКА"

(радіотрагедія)

Коментар для постановки

Текст цієї п’єси, призначеної для радіовиконання, створений на основі літературних фактів, зокрема з історії театру del arte, оповідей та театральних постановок про такого сумного персонажа, як П’єро. Поштовхом послугував есей Стефана Малларме «Міміка» у перетлумаченні його Бордіяром в роботі «Розсіяння» та в статті Зофії Мітосик «Кінець мімезису?». З цим персонажем пов’язано багато імен. Марсель Марсо (знаменитий французький мім ХХ ст.), бельгійський поет Альбер Жиро (до циклу «Місячний П’єро», А.Шенберг написав музику), французький поет Поль Верлен, український поет-футурист Михайль Семенко, співак і поет Олександр Вертинський. Але і це не головне. Важливо, що П’єро – поміщений у сучасні реалії, де йому теж не зовсім комфортно. Довелося поміркувати, перш ніж зрозуміти, ким може бути сучасний П’єро. Мій виявився викладачем французької літератури в одному з українських університетів. Він дуже добре знає свою дисципліну, настільки, що живе за сюжетами творів, які читав. Він проживає чужі життя, як та принцеса Атех з «Хозарського словника» Милорада Павича, тому він часто впадає в меланхолію. П’єро – лише мім, що імітує літературу, яка імітує життя. Це біла маска з обведеними безумним сумом очима. А його життя – лише вправляння в міміці. Але маска рано чи пізно спадає, і… Про це радіоп’єса «Міміка».

Дійові голоси.

П’єро, викладач французької літератури, має дещо жіночний голос, вік – трохи за тридцять. Часом зітхає, причина – меланхолійний настрій.

Колумбіна, дружина П’єро, юна дівчина з холеричним характером.

Жінка, яка зустрічається часом на вулиці. Вона ж мати П’єро. Має тихий манірний голос, що зачаровує. Трохи розтягує голосні. Манера говорити – подібно до Ренати Литвинової.

Перехожий – чоловік.

Хвора – неврівноважений захриплий жіночий голос.

Лікар, немолодий чоловік, гаркавить.

Слідчий, поважний чоловік з галицькою вимовою.

Хлопчик, дитина 5 років.

Мама хлопчика.

Бабуся.

Хтось інший.

Радіо.

Слухач 1.

Слухач 2 (змінений голос П’єро).

Рекомендована музика в п’єсі – джаз, фрі-джаз.

Сон

Актори тут мають дещо перегравати. Музика.

Пєро. Колумбіно, а де ніж?

Колумбіна. Ну я здогадуюся де він (з посмішкою в голосі).

Пєро. Це добре, що ти здогадуєшся. Де ніж?

Колумбіна. П’єро, ти що?

(бурмотіння П’єро, що прокидається. Уу. Облиш...)

Колумбіна. П’єро, ти що? Прокидайся

Перша сцена

Лекція в університеті. Чути шепіт студентів, які перепитують. «Якого року?». Відповідь. «1957». Шурхіт сторінок.

П’єро (ходячи по аудиторії, чути кроки, часом відвертається, слухач почуває себе на місці студентів). Тобто термін «новий роман» належить Емілю Анріо, і вперше був використаний на сторінках журналу «Le Mond» 1957 року. Це було в статті про два романи Наталі Саррот – «Ревнощі» і «Тропізми». Інший термін – «антироман» створив Жан-Поль Сартр у передмові до «Портрету невідомого», ви, сподіваюсь, знаєте, що це теж роман Саррот… Подумати тільки, Сартр і Саррот – скільки спільних літер.
Звук падання ручки на підлогу.
Наталі Саррот, до речі, писала свої романи, свої радіоп’єси в кав’ярнях. Приходила, сідала сама за столик, замовляла каву та круасан і так цілий день сиділа, слухаючи розмови якихось людей (хтось кашлянув). Звідси її напіврозмовний легкий стиль, «потік свідомості» і тропізми, звичайно ж. Тропізми – це термін Саррот, який вона позичає з біології та перетлумачує. Це такий різновид під-розмови, французькою sous-conversation… я запишу зараз на дошці (стукіт крейди по дерев’яній поверхні). Це… (задумується і прицмокує) мікрорухи, що стають иии… реальною драмою і заміщують сюжет…

Дзвоник, двері відчиняються, студенти виходять, розмовляючи. Чути поодинокі кроки месьє П’єро.

П’єро. (внутрішній монолог, тиха музика) Мовчання, єдина розкіш після рим. Оркестр з усім своїм золотом, шелестом думок і вечора лиш відтінює його значення. Мовчання після полудня музики… я отримую його. Так, Малларме, мій бідний старий Малларме мав рацію. Мав рацію так само, як… (музика голосно, різко обривається). Як і вона. (Знов звук кроків і музика). Вона сміється з мене, вона весь час сміється. Це небезпечний сміх…

Звук трамвая, що проїздить вулицею.

Жінка. (сміється) Привіт! Це я. Ти здивований? Ти мене не пам’ятаєш? Головне – я тебе пам’ятаю. Бачиш, поводжуся, ніби ми знайомі. А ми хіба не знайомі? Ні? Ти не візьмеш мене на руки? Не візьмеш? А! береш, так? Ну, а я вже й не хочу.

Перехожий. (захекано) Йому не ціка-аво! Аннушко, ходімо додому.

П’єро. (та ж тиха музика) Аннушка… Мовчання, єдина розкіш після рим.

Друга сцена

Вдома у месьє П’єро. Звук ключів у замку вхідних дверей. Колумбіна наспівує якусь пісеньку.

Колумбіна. Це ти, П’єро? (продовжує мугикати пісеньку під носа).

П’єро (собі під носа). Я. Це я. Втомився – я, і голодний –я.

Колумбіна (з іншої кімнати, віддалений звук). То приготуй собі щось. Там помідори є в холодильнику. Відбивну можеш розігріти. А я запізнююсь. Сьогодні вечірка у Лілі. Подивишся за Нявом?

П’єро (звук - переходить до кімнати, де знаходиться Колумбіна). Хочу з тобою поговорити.

Колумбіна. Угу. Але не зараз. Ти ж бачиш, я зайнята.

П’єро. Знову вечір і ти знову нас кидаєш. Нам з котом самотньо вечорами.

Колумбіна. І до чого ці нарікання. І що? Ти вирішив посваритися?

П’єро. Розумієш, ти мені потрібна вся, яка ти є, і на менше я не погоджусь. Тому ми будемо сваритись і з’ясовувати, з’ясовувати і сваритись, аж поки не з’ясуємо все остаточно.

Колумбіна. Відпусти мій лікоть – боляче. Ах! Буде синець.

П’єро. Ти мене пробач за все, але мене щось веде, я не контролюю себе. Ми чужі одне одному, ми не довіряємо один одному, ми постійно в стані прихованої війни. А ми просто не знаємо один одного. У мене паскудний характер… Ні, не так. Я люблю тільки музику, поезію і тебе. Тепер, принаймні, ти знатимеш, з ким маєш справу. Дайте мені цикути!.. Що я наплів. Це просто жах. Мабуть, я виглядаю дуже смішно. Мабуть, я просто забув, хто ми і що в житті не так, як в літературі… я ж казав тобі, що я дурень. Мене застукано! Блакить! Блакить! Працюючи в режимі постійного монологу я дійшов висновку, що люблю тебе не як розумну дівчину чи просто красуню, а саме як жінку, ЖІНКУ – у найпростішому і найвищому значенні цього слова. Значить, я – фемініст… Я ніколи не зможу… Я просто ніколи не зможу…

Колумбіна. Ти здурів, дорогенький. До чого тут фемінізм?. Фемінізм… фемінізм псує чоловіків, але спершу жінок. А ти постійно мене намагаєшся образити (тут її манера говорити стає схожою на манери Жінки, що зустрічалась на вулиці). Навіть не так – ушпигнути, уразити, тикнути носом. А я кошенят люблю. Ти подарував мені кошенятко. Маленького такого, теплого. А мені холодно. Чому тут так холодно? Мені від тебе холодно (знову говорить звичайно для себе). Не хвилюйся, дорогенький, я знайду собі кімнату і з’їду з цієї квартири. Давно було треба це зробити. Але я не ображаюся на тебе. Ми залишимось друзями. Будемо ходити один до одного в гості та пригадувати старі часи. Усе буде добре, от побачиш, дорогенький. А тепер мені час, час іти. (Звук – відчиняє вікно, там звук дощу).

П’єро. Ну ладно. Що буде, те й буде. Але за це просити пробачення точно не буду. Ну нехай збожеволів. Усе одно кохаю тебе. Ти мовчиш. Ну чому ти мовчиш? Я не можу так, коли ти мовчиш... У тебе хтось є? Скажи мені, хто він?

Колумбіна. О! По мене вже приїхали. Па-па (кроки, іде до дверей, виходить, двері зачиняються). І кота не забудь погодувати, чуєш? Ох, уже ці мені чоловіки… (повертається) Ти кликав мене?

П’єро. Так, мабуть.

Колумбіна. Щось трапилось?

П’єро. Хотів тебе побачити.

Колумбіна. Усе з тобою ясно. Я парасолю забула. Усе, уже пішла. Па.

П’єро (собі під носа). Любиш її, люби і її парасольку.

Нявкання кота, стукіт посуду та відкривання-закривання дверцят холодильника.

П’єро. Порожньо, як завжди (запалювання сірником газової плити, закипання коди). Ти – моя прекрасна поразка. Можливо (видих димом – курить) – найпрекрасніша. Я пишаюсь своєю поразкою більше, ніж дехто своїми перемогами. Власне – ти моя перемога… Іноді, коли ти міркуєш як моя мама... А стосовно розмов – будуть розмови! (звук – підсуває попільничку, вдихає дим) Тільки спершу мені треба наговоритися із самим собою. Як високо я впав до ніг твоїх. Є явища етапні, а є явища вершинні. Ти завжди будеш для мене вершинним явищем. Хто б ти не була, з ким ти не була і якою б ти не була. Та завжди будеш для мене альфа і омега, начало і причина, життя і... Ну заткнися ти, рознявкався (верещання кота, якого штурхнули ногою, падання посуду на підлогу).

Радіо. (шум радіо) Кохання – це психічний розлад. Це хімія, яка триває десь рік, а потім залишається осад. Хімічний осад. Така моя думка.

Третя сцена

В електричці. Шум електрички і голоси людей.

П’єро. Знову повно народу…

Хлопчик. Мамо, я вмію літати, як пташка.

Мама. Молодець.

Жінка. Давай я тобі відкрию вікно і ти політаєш…

Хлопчик. Не хочу.

Шум, електричка зупинилась.

Бабуся. Шо ж ви на ногу наступили! Чи сліпі!

Хлопчик. Давай вилазити.

П’єро (собі тихо). І де я помилився? Де помилився?

Хтось. Це дуже інтересний писатель. Але по-моєму він мазохіст, такий роман не може написать нормальний чоловік.

Хтось інший. Дєвачка, нє забудьтє ваш зонт.

Четверта сцена

П’єро. Як же тут ліками смердить (убік). Докторе, як вона

Лікар (гаркавить). Особливих змін немає. Продовжуємо курс лікування. Оці ліки вам треба придбати, тримайте рецепт. Я вас проведу до неї, ходімте. Ми її перевели до кращої палати.

Галас лікарні. Відчиняються двері.

Лікар. Отам вона.

Хвора. Антоха вже прокинувся. Я поставила чайник та вийшла на кухню. Ми жили в комуналці. Натаха пила чай. Мені так закортіло їй розказати. Сьорбаю та кажу. Наташо, мені сон наснився, ти вмієш розгадувати, значення снів. Давай – сказала вона.
Я та мій однокласник Льоха потрапили на прийом до англійської королеви. Дивлюся – у нього сукня така красива, і у мене красива. І ніби це звичайно мужчині носити сукні. Людей багато, усе так урочисто. Підходить до нас англійська королева і говорить моєму другові: «А можна вашу сукню поміряти?» І говорить чомусь російською: «Можно ли ваше платье померять»? З акцентом говорить вона йому. А я дивлюся на неї і відповідаю: «Можна!» А потім озираюся, а мій друг вже не друг, а товариш... Нахилися до мене, скажу на вушко. Сталін.

Жінка (той самий манірний голос). А?

Хвора (майже криком). Сталін! (пауза). Ніхто не почув? Повертаємося ми додому я знімаю підбори, дивлюся і він знімає підбори. Підходить до мене дуже близько і говорить – поцілуй мене, товариш. Відповідаю, що не можна вождів цілувати простим товаришам. А він говорить, простягає руку і я беруся за неї ось так і говорить – поцілуй, товариш... А прокинулась я від голосу Антоші, який мене хотів поцілувати. Такий сон. І я попросила Натаху розтлумачити мені це. Вона навіть не думала і сказала, що мій Антоша мене не задовольняє як чоловік. Скоріше за все – сказала вона. Але при чому тут англійська королева? Я не знаю при чому. Вранці за мною приїхали. Забрали. Навіть речі дозволили зібрати. Я тільки одягнулася і взяла світлину чоловіка. Чорно-білу. От вона. Бачиш, тут якісь патьоки – це від сліз. Завжди зі мною. (пауза) А? За що? Сказали "За неэтические сны о вождях". Стаття так називається. «Що, товариш Бондаренко, непристойні думки маєте про вождів, краще вам у всьому одразу “сознаться” (тут імітує чоловічий голос)». Я і “созналась”. Я перестала спати. Лежала і думала про нього, дай на вушко… (нерозбірливий шепіт) . Перестала відчувати руку, праву. Спочатку думала, що відлежала, але ні – відняло. І тепер я тут. Краще тут, ніж отам. Сама знаєш.

Жінка. А подружка?

Хвора. Що подружка? Не знаю що. (голосно, майже крик) Всі вони підтирка для… одного місця!

Кроки П’єро, що наближаються, закриваються двері.

П’єро. Мамо, як ти?

Жінка. А? Чому ти прийшов, Петрусю? Чи ж ти не в Парижі зараз із своїм татом. Він забрав тебе в мене та увіз. А ти маленький такий і з сумними очима (плаче). Брівки такі насуплені…

Пєро. Мамо (шурхіт обіймів), моя хороша мамо. Усе добре, я тут, з тобою. Тільки з тобою. Тебе трохи полікують і ми поїдемо додому… В серці моєму розклалась диня. Мамо. Страждає твій син.

Жінка. Сину мій, мій тривожний сину… Зовсім замучив себе.

П’ята сцена

Лекція в університеті, звуки як у першій сцені.

П’єро (відчувається що читає з аркуша, цитує де Сада). «Брати Морави вбивали лоскотанням. Ми застосовували майже таку саму тортуру до жінок – оскверняли їх до смерті.