Дійові автори

Тексти п'єс в авторській редакції

Валерій Герасимчук

"ПРИБОРКУВАННЯ... ШЕКСПІРА!"
Драма на дві дії

«Приборкування… Шекспіра!» - драма, яка розвіває віками створюваний міф про те, що Шекспір був успішним, процвітаючим актором і драматургом, життя якого було повністю безхмарним. Виявляється, його теж не раз намагалися приборкати «сильні світу цього». І в них були на те підстави… Про це свідчать уривки з п’єс самого Шекспіра, використані у драмі (виходить театр у театрі, сцена на сцені, подвійна акторська гра). У драмі В. Герасимчука понад 12 ролей і всі чоловічі. У часи Шекспіра жінок на сцену не допускали…


ДІЙОВІ ОСОБИ:

Вільям Шекспір – англійський драматург.

Крістофер Марло – драматург, одноліток і друг Шекспіра.

Річард Бербедж – актор, один із співвласників театру.

Бен Джонсон – драматург «із університетських умів».

Августин Філіпс – актор.

Сер Чарльз Персі, сер Джостлін Персі і лорд Монтигль – друзі графа Ессекса.

Три драматурги-академісти.

Актори театру «Глобус».

Офіцер королівської гвардії.

Жителі Лондона.

Події відбуваються в Лондоні у 1592-1603 роках.

ДІЯ ПЕРША

Сцена 1.

1592 рік. Англія, окраїна Лондона, театр. (На сучасній сцені змонтовано середньовічний англійський театр: його сцена являє собою укріплений на стовпах висотою в кілька футів дерев’яний поміст, краї якого обшиті дошками. Передня частина цієї давньої сцени (просценіум) знаходиться під відкритим небом. Над задньою зроблено навіс, який підтримується двома мармуровими колонами. Фоном сцени служить стіна дерев’яної споруди, яка називається «гримерним домом». Всередині цього дому одягаються і гримуються актори, зберігаються костюми, бутафорія і т.д. Звідси на сцену ведуть двоє дверей. На краях сцени, по обидва її боки, на самих підмостках, стоять триножні лави для привілейованого панства).

На сцені середньовічного театру саме іде вистава. Вивіска над колонами повідомляє, що це п’єса В.Шекспіра «Річард ІІІ». По краях сцени сидить знать, по боках, у «партері», стоять прості глядачі. Актори, серед яких і Шекспір (він грає роль Річмонда), показують заключні сцени вистави. Спочатку на сцені з’являється король Річард ІІІ.

Король Річард

О совість полохлива, як ти мучиш!
Світець синіє. Мертва ніч навколо.
А тіло трепетне – в поту холоднім.
Я сам себе боюсь? Нема ж нікого.
Річарда Річард любить; я – це я.
То тут убивця? Ні!.. О так, я вбивця.
Тікати... Як, від себе? І чого?
Від помсти. Як! Сам на собі помщусь я?
Себе люблю я. За що? За добро,
Що сам собі зробив? О ні! На жаль,
Скоріше сам себе я ненавиджу
За зло ненавидне, що я вчинив.
Негідник я. Брешу я, не негідник...
Хвались, дурний. Ні, дурню, не хвались.
Сто язиків у совісті моєї,
Й казок багато кожен повідає,
І кожен зве негідником мене.
Ламав я клятви, найстрашніші клятви!
А вбивств, безжальних вбивств – не полічити!
Гріхів жахливих юрми незчисленні
Кричать перед судом: «Він винен, винен!»
О розпач! І ніхто мене не любить.
А як умру, ніхто й не пожаліє!
Та й як жаліти їм мене, як сам
До себе жалю я не почуваю?
Мені здалося – душі мною вбитих
Зійшлись в шатро й на завтра кожен кликав
На Річардову голову відомсту.

Виходить.

Шум бою. Сутички. Входить Норфольк з військом, назустріч йому Кетсбі.

Кетсбі

Рятуйте, герцог Норфольк, о, рятуйте!
Король творить надлюдські чудеса:
Він скрізь, де найстрашніша небезпека.
Загинув кінь його – він піший б’ється,
У пащі смерті Річмонда шукає.
Рятуйте, лорд ясний, бо все загине!

Шум бою. Вбігає король Річард.

Король Річард

Коня! Коня! Все царство за коня!

Кетсбі

Мілорд, тікаймо, – я коня добуду.

Король Річард

Геть, раб! Життя поставив я на карту
Й діждусь, чим смертна закінчиться гра.
Шість Річмондів неначе тут на полі:
П’ятьох я вбив, а все ще не його.
Коня! Коня! Все царство за коня!

Виходять.

Шум бою. Входять король Річард і Річмонд, збройно б’ючись поміж собою. Річмонд убиває короля Річарда і виходить. Військо короля Річарда відступає. Сурмлять сурми. Входять Річмонд, Стенлі, що несе корону, та багато інших лордів і війська.

Річмонд

Ну, слава Богу й зброї вашій, друзі, –
Звитяга наша, здох кривавий пес!

Стенлі

Хоробрий Річмонд, ти справдив надії!

(Подає йому корону)

Ось вкрадена давно корона царська.
Я з мертвих скронь кривавого злочинця
Зірвав її – чоло твоє вінчати.
Носи й звелич її усім на радість.

Річмонд

«Амінь», – нам бог великий з неба мовить.

(До Стенлі)

Скажіть, чи юний ваш Георг – живий?

Стенлі

Живий і жде вас в Лейстері, мілорд,
Куди і ми, як звелите, підемо.

Річмонд

Хто вбитий з двох сторін з людей видатних?

Стенлі

Джон герцог Норфольк і лорд Вальтер Ферерс,
Сер Роберт Брекенбері й Вільям Брендон.

Річмонд

З належною їх честю поховати,
Прощення воїнам проголосити,
Що вернуться з покорою до нас;
Тоді ми, тайн господніх причастившись,
З’єднаєм Розу Білу і Червону,
І усміхнеться їх єднанню небо,
Що довго хмурилось на їх ворожість.
Чи є де зрадник, що «амінь» не скаже?
В безумстві довго Англія терзала
Сама себе, і брат лив братню кров,
В засліпленні вбивав і сина батько,
І син за ката батькові ставав.
Злий розбрат між Ланкастером і Йорком
Посіяв звади й розбрат між всіма.
Тепер же Річмонд і Єлизавета,
Домів двох царських справжні спадкоємці,
Хай з волі божої з’єднають руки.
А їх потомки (якщо зволить Бог)
Мир лагідний дадуть вікам майбутнім,
Достатку дні і радощів квітучих!
Ти, Боже милосердний, притупи
Меч зрадника, що верне дні криваві
І слізьми й кров’ю Англію заллє.
Хай днів щасливих не діжде жорстокий,
Хто в цім краю порушить мир і спокій.
Звад рани гояться. Мир довгий, злинь
на землю нашу! Мовить Бог: «Амінь!»

Актори розкланюються. Глядачі, які стоять у «партері», дружно і захоплено аплодують. Знать аплодує, але не так гаряче. А кілька з тих, що сиділи за знаттю, взагалі мовчки одвернулись од сцени...


Сцена 2.

Актори відкланялись і пішли в «гримерний дім». Розійшлися і глядачі. Перед сценою залишились тільки ті троє, що не аплодували... Це пихаті драматурги «з університетських умів».

1-й (невдоволено). Цей Вільям Шекспір скоро затьмарить славу всіх наших драматургів-академістів...

2-й. Звідки він узявся, цей вискочка?

3-й. Зі Стретфорда-на-Ейвоні.

2-й. То він – провінціал?!

1-й. Син м’ясника.

3-й. Ні, його татко шиє рукавички... І вже на цьому добре розбагатів – купив собі кілька гарних будинків, його не раз обирали міським радником, а одного разу навіть головою! Як бачите, панове драматурги, це дуже вигідно – шити рукавички...

1-й. От його синочок і пошиє нас в дурні... Нас – «університетських умів»!

2-й. Що він закінчив – Кембрідж чи Оксфорд?

3-й. Стретфордську граматичну школу!

2-й (здивовано). І все?

3-й. І все.

2-й. І цей провінційний недоучка претендує на славу першого драматурга королівства?!

1-й. Не хвилюйтесь, колего, нічого у нього не вийде – покійний Роберт Грін перед смертю устиг йому дати гідний відпір! Ось послухайте, що він написав про цього Шекспіра... (Розкриває якусь брошуру і читає). «Не вірте їм, бо є серед них вискочка, ворона, прикрашена нашим пір’ям. Наділений серцем тигра, загорнутим в шкуру актора, вважає він, що може гриміти білими віршами не гірше найкращого з нас і, будучи майстром на всі руки, бачить себе у власних очах єдиним потрясателем сцени у нашій державі».

2-й (захоплено). Молодець Роберт Грін! Таке слово мають сказати всі драматурги-академісти!

3-й. Ми цього вискочку поставимо на місце, панове...


Сцена 3.

У гримерній сидить Шекспір і щось пише. Заходить його друг – драматург Крістофер Марло.

Марло. Хай живе Вільям Шекспір!

Шекспір (радісно підводиться йому назустріч). І хай живе Крістофер Марло! Давно я тебе не бачив! Давно...

Обнімаються.

Марло. У тебе вже кращий настрій...

Шекспір. Ти про брошуру покійного Гріна? (Зітхнув). Так, це вже майже пройшло...

Марло (показав на листки на столі). І ти знову щось пишеш!

Шекспір (узяв аркуші). Перелицьовую... Навіщо вигадувати якісь нові неправдоподібні сюжети, якщо можна по-новому переосмислити вже відомі? Все одно ж «немає нічого нового під сонцем... Що було, те і буде, що робилось, те й буде робитись воно...». Люди міняють тільки одежу, а всередині вони ті ж самі... І театри міняють тільки декорації! А граємо ми уже давно і не раз зіграні кимось ролі... То краще вже брати відомі сюжети і давати їм нове трактування – так глядач скоріше зрозуміє тебе...

Марло. І що цього разу?

Шекспір. «Приборкання однієї норовливої». (Показав аркуші). Поможеш мені?

Марло. Та це ж п’єса з репертуару трупи «Слуги графа Пембрука»!

Шекспір. А ми не збираємось грати те саме – я напишу свій варіант п’єси. Це нікому не заборонено. Сюжет же – старий, як світ! Скільки вже було варіацій на цю тему! Ще древні бродячі актори показували на базарних площах, як Ной перед потопом до ковчега свою норовливу дружину палицею заганяв!

Марло. Сюжет справді старий, як світ, Вільяме... Тому він мене й не цікавить. Чоловік приборкує норовливу дружину... Ну і що? Скільки чоловіків, стільки й дружин. І кожен приборкує свою дружину по-своєму, бо кожна по-своєму норовиться...

Шекспір. Ти хочеш сказати, що ця тема вже не актуальна?

Марло. Ця тема буде актуальною, доки стоятиме світ! Але є теми набагато важливіші... І якщо ти вже хочеш написати про приборкування, то напиши про те, як наші войовничі пуритани намагаються приборкати мене... (Невесело). Друзі попередили, що на мене написали ще один донос до Таємної Ради королеви...

Шекспір. Бо ти надто вже відкрито проповідуєш свої вільнодумні погляди!

Марло. А в літератора є спосіб проповідувати свої погляди не відкрито? Я пишу те, що думаю. Я і пишу, бо думаю! Якби я не думав, то мені просто не було б про що писати!

Шекспір. Тоді ти не повинен дивуватись, що це не подобається пуританам. І особливо тоді, коли твій герой зі сцени проголошує: «Я думаю, що небесні насолоди не можуть зрівнятися з божественною насолодою на землі!» Та й королеві Єлизаветі навряд чи може подобатись те, як твій Тамерлан виїжджає на сцену на колісниці, в яку замість коней запряжені полонені ним царі, і він до них гукає: «Ей, ви, розбещені азіатські шкапи!» Я вже не кажу про твою п’єсу «Трагічна історія доктора Фауста», де Фауст продає душу Мефістофелю, щоб «добути золоті дари знання» і «проникнути у скарбницю природи»... Ти чув – по Лондону вже ходить чутка, що якось замість актора, який захворів, роль Мефістофеля у виставі грав сам ... диявол?!

Марло. Про кожного ходять якісь чутки...

Шекспір. Але не кожним займається Таємна Рада і пуритани!

Марло. От я і кажу – напиши краще про те, як хочуть приборкати мене...

Шекспір (усміхнувся). Крістофера Марло ніхто ніколи не приборкає, наскільки я тебе знаю! Ти ж у нас «батько англійської драматургії»!

Марло. Перестань. Я серйозно.

Шекспір. І я серйозно – поможи мені перелицювати наново цю комедію. (Читає заголовок). «Приборкання норовливої» – назву я залишаю. Зняв тільки слово «однієї», а то виходить, що на цьому світі тільки одна норовлива і є... То що – працюємо разом?

Марло. Ні, Вільяме. Перелицьовуй сам. Ти вже досить міцно стоїш на ногах – тобі співавтори більше не потрібні. Своїм «Генріхом VІ» і «Річардом ІІІ» ти втер носа багатьом нашим «університетським умам» – вони на тебе не менш люті, ніж на мене пуритани.

Шекспір. Крістофере, я можу сам це зробити. Але я хочу, щоб ти був співавтором саме тому, що ця комедія відповідає постулатам пуритан, які і проповідують сліпу покірність дружини своєму чоловіку!

Марло (стає в позу і перекривляє уявного пуританина). «Нехай убоїться жона мужа свого...». (Обидва засміялися). От хай жона свого мужа й боїться, а я пуритан боятись не буду!

Шекспір. Ти – невиправний...

Марло (усміхнувся). Приборкуй свою норовливу... Але на майбутнє задумайся над цим глибше – у нас приборкують не тільки норовливих дружин...

Сцена 4.


Знову сцена середньовічного театру. Шекспір проводить репетицію своєї комедії «Приборкання норовливої». Він стоїть збоку. В центрі сцени – кілька акторів, які грають у п’єсі ролі слуг, Петруччо і Катаріни (цю роль грає молодий актор, переодягнений жінкою).

Шекспір (плеснувши в долоні). Так, увага! Репетируємо кінець першої сцени четвертого акту – Петруччо вже одружився з Катаріною і привіз її приборкувати до свого замку. Починаємо! (Сідає збоку).

Петруччо

Сідайте, Кет. Я знаю, ви голодні.
Молитву ви прокажете чи я?
Це що? Баранчик?

1-й слуга

Так.

Петруччо

Хто подавав?

1-й слуга

Це я.

Петруччо

Він підгорів! І інше все спалили!
Які собаки! Де мерзота кухар?!
Як сміли з кухні ви сюди принести
Й подати те, чого я не люблю?
Геть забирайте тарілки і блюда!

(Кидає в них блюда з м’ясом та інше)

Безглузді ви, недбайливі раби!
Ви ще бурчать! Я вас навчу служити!

(Слуги виходять)

Катаріна

О прошу, заспокойтесь, мій синьйор!
Печеня добра, то лиш вам здалося.

Петруччо

А я кажу, вона згоріла зовсім, –
Таку мені заказано вживати,
Вона бо жовч розпалює страшенно,
А з жовчю – гнів; та й краще попостити, –
Бо і без того жовчні ми обоє, –
Аніж живити жовч подібним м’ясом!
Будь терпелива: завтра надолужим,
А вже цю ніч попостуємо разом.
Ходім, тебе я в спальню одведу.

Виходять. Згодом Петруччо повертається, задоволено потираючи руки.

Петруччо

Уміло я почав свою тут владу,
І є надія, що скінчу успішно.
Тепер мій сокіл буйний і голодний
Й не буде ситим, поки не скориться,
Інакше бо й не гляне на принаду.
І ще є спосіб приручить її –
Щоб слухала, коли хазяїн кличе:
Не дати спати їй, як не даєм
Ми соколам, що б’ються непокірно.
Вона не їла м’яса – і не буде,
Цю ніч вона не спала – й ту не буде;
Як їжу я відкинув неповинну,
Так само й до постелі я візьмусь:
Всі подушки, і ковдри, й простирадла,
Усі перини я порозкидаю
І всю цю метушню свою представлю
Як піклування про її здоров’я;
І внаслідок – не спати їй всю ніч.
Коли ж здрімне – почну кричать і лаять
Недбалих слуг і цим не дам заснути.
Таким убити можна піклуванням,
Але я так зломлю її сваволю.
Хто знає кращий засіб вгамування –
Розкаже для загального вживання.

Виходить.

Ранок наступного дня. Кукурікає півень.

Входять Катаріна і Грумйо.

Грумйо

Їй-право, ні, не смію я, їй-богу!

Катаріна

Чим гірш мені, тим більше він глумиться.
Він жінку взяв, щоб голодом морити?
Жебрак перед дверима мого батька –
І той одержує свій кусень хліба,
А коли ні – одержить в другім домі.
А я, що досі навіть і не знала,
Як просять, і потреби в тім не мала,–
Голодна я й хитаюсь від безсоння,
Мене-бо й будять лайкою, й годують.
Ще більш лютить мене, ніж ці нестатки, –
Що все це він пояснює любов’ю,
Немов коли б я спала або їла,
Захворіла б чи навіть би умерла!
Прошу тебе, дістань поїсти, Грумйо,
Що-небудь дай, мій голубе, хоч трішки.

Грумйо

Що б ви сказали про телячі ніжки?

Катаріна

Чудово! Принеси ж мерщій сюди.

Грумйо

Боюся я, щоб не було біди...
Про тельбухи що скажете ви жирні?

Катаріна

Неси мерщій, – я їх люблю безмірно.

Грумйо

Не знаю як: для жовчі небезпечно.
А що якби з гірчицею печеня?

Катаріна

Цю страву особливо я люблю.

Грумйо

Так, та гірчиця надто гарячить.

Катаріна

Ну, дай мені печеню без гірчиці.

Грумйо

Цього не можу я, – або гірчиця,
Або й печені Грумйо не подасть.

Катаріна

І те і те, або неси що хочеш.

Грумйо

Тоді подам гірчицю я без м’яса.

Катаріна

Геть відсіля, дурисвіте поганий!

(Б’є його)

У цей час на сцену швидко заходить актор Річард Бербедж.

Шекспір (рвучко підводиться йому навстріч). Річарде, у нас репетиція!

Річард (схвильовано). Вільяме... Марло убили...

Усі заніміли.

Шекспір (через силу, після довгої паузи). Де?

Річард. У таверні... Одні запевняють, що він захищав честь молодої леді, а другі кажуть, що посварився зі своїм убивцею через якусь шлюху.

Шекспір. Я в це не вірю...

Річард. Я теж.

Шекспір (сам до себе). Приборкали таки нашого непокірливого Марло... Знайшли спосіб... (До акторів). Всі вільні – сьогодні репетицій більше не буде...

Сцена 5.

У гримерній сидить Шекспір. Він дуже зажурений. Перед ним на столі – аркуш паперу. Заходить Річард Бербедж.

Річард. Здрастуйте, Вільяме.

Шекспір. Я вас вітаю...

Річард. Ви все ще в такій зажурі... За останні два роки ви написали стільки прекрасних речей – «Приборкання норовливої», «Два веронці», «Марні зусилля кохання», «Ромео і Джульєтта»! А ви все ще в такій зажурі...

Шекспір. А чого веселитись?.. Прочитайте ось це... (Простягає йому аркуш).

Річард (узявши). Ваш новий сонет... (Читає уголос).

Стомившися, вже смерті я благаю,
Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,
І в злиднях честь доходить до одчаю,
І чистій вірності шляхів нема,
І силу неміч забива в кайдани,
І честь дівоча втоптана у бруд,
І почесті не тим, хто гідний шани,
І досконалості – ганебний суд,
І злу – добро поставлене в служниці,
І владою уярмлені митці,
І істину вважають за дурниці,
І гине хист в недоума в руці.
Стомившись тим, спокою прагну я,
Та вмерти не дає любов твоя.

(Одірвався од аркуша). Дуже правдиво і... дуже трагічно.

Шекспір. Правда завжди така.

Річард. Ви дуже трагічно закінчили свою п’єсу «Ромео і Джульєтта» і тепер ніяк не можете вийти із того стану. Вам треба неодмінно написати нову комедію і підняти собі настрій!

Шекспір. Моя наступна п’єса буде ще трагічніша і страшніша – я хочу вивести образ жорстокого і підступного монарха, який нищить неповинних людей...

Річард. Ви про кого?

Шекспір. Про Річарда ІІ, вашого тезку.

Річард. От не пощастило мені з цим ім’ям! Що Річард ІІІ, що Річард ІІ – одні деспоти і кровопивці! І треба ж було моїм батькам назвати мене цим ім’ям!

Шекспір. А якби ви народилися дівчинкою і вас назвали Єлизаветою, як нашу королеву, то, думаєте, це було б краще?

Річард (озирнувся навколо). Вільяме, обережно...

Шекспір. Та я обережний... Ми всі дуже обережні... Необережним у нас був тільки Марло...

Кінець першої дії.


ДІЯ ДРУГА

Сцена 1.

Сцена лондонського театру. Над сценою вивіска «Вільям Шекспір. «Річард ІІ». Актори грають виставу. Глядачі насторожено слухають...

Входить хворий Гант із герцогом Йорком.

Гант

Король прибуде? Хочеться востаннє
Вдихнуть пораду в юний ум хисткий.

Йорк

Не дуже ви турбуйтеся про це:
Він все одно не зважить на поради.

Гант

Одначе, кажуть, слово передсмертне
Вагоміш і промовистіш лунає.
Як слово з болем – то правдиве слово.
А правда марною не зробить мову.
І шепіт тих, хто йде у небуття,
Гучніший за юначе торохтіння,–
Вражає більше смерть, а не життя,
Ясніш сія призахідне проміння,
Акорд кінцевий вже не набрида
І в пам’ять нашу глибше запада.
Моїх порад – сприймав їх Річард глухо,–
Можливо, перед смертю хоч послуха.

Йорк

Ні, лестощі йому заткнули вуха,
Хвала, що й мудрим людям часом люба,
Ті вірші любосні, що їхню труту
Впивати слухом полюбляє юність,
Препишної Італії звичаї,
Що їх народ наш, забарний, незграбний,
Мавпує запізніло та невміло.
Щось тільки вигулькне нове у світі –
Безглузде і нікчемне – то дарма, –
Вже королю й нашіптують на вухо.
До тих з порадами звертатись годі,
У кого розум з примхами у згоді.
Цьому не вкажеш,– він вже вибрав путь.
Тобі сказати правду не дадуть.

Глядачі гаряче аплодують. Сучасна сцена повертається, і вже ми бачимо, що у гримерній сидить схвильований Шекспір і прислухається до того, що відбувається на сцені його театру. До нього підходить Річард Бербедж.

Річард. Ну, Вільяме, я від вас такого не сподівався... Це дуже вже явний натяк на королеву Єлизавету і її нашіптувачів...

Шекспір. Убивства Марло я їм не прощу.

Річард. Тоді не ходіть більше до таверни... А втім, вони можуть вас приборкати і в інший спосіб...

Шекспір. Це ж як?

Річард. Купити...


Сцена 2.

Минув якийсь час. У тій же гримерній сидить і щось пише Шекспір. Над його столом красується новий дворянський герб – над щитом того герба намальований сокіл, який тримає в кігтях золотого списа зі срібним наконечником. На гербі девіз: «Не без прав». До гримерної заходить драматург Бен Джонсон з якимось пакунком у руках.

Джонсон. Віват! Моє шанування Вільяму Шекспіру!

Шекспір (радо). Бен Джонсон! Віват! Віват! (Підводиться йому назустріч). Нарешті і «університетські уми» почали нас визнавати!

Джонсон. Вільяме, я дотримуюсь старих правил, але я не така падлюка, як Роберт Грін... Ні, я належу до «академістів» і легенько посміятися з вас, «практиків», теж можу – з вашої манери письма, наприклад, коли два-три статисти зображають на сцені війну Білої і Червоної Троянд! Але то таке... Насамперед я тебе вітаю з присвоєнням тобі дворянського титулу! Здається мені, що це прискорив твій «Річард ІІ»... Прекрасна річ – там сила-силенна сміливих думок!

Шекспір. Ти вважаєш, що цим дворянством мені хочуть закрити рота?

Джонсон. Ну, ти ж сам писав у «Приборканні норовливої», як Петруччо спочатку морить голодом свою норовливу дружину, а потім годує її донесхочу... Отже, людина мовчить у двох випадках – коли така голодна, що вже не може говорити, і коли в неї... повний рот!

Шекспір. Якщо це так, то тішитись цим дворянством я більше не буду. Хоча все-таки приємно...

Джонсон. Звичайно, приємно! А знаєш, я оце вже навіть комедійку на цю тему написав! Ти ж не образишся, правда?

Шекспір. Звичайно, ні! Чого б я мав ображатись?! Ми хоч і по різні боки творчих барикад, але в житті ми все-таки друзі.

Джонсон (з легенькою іронією). О, то у тебе вже навіть герб є! А який девіз! (Читає). «Не без прав». (Обертається знов до Шекспіра). Ну, так от... Сюжет у моїй комедії дуже простий: приїхав із провінції до Лондона простак і купив собі тут дворянський герб, на якому зображена голова кабана. І от цьому селюку пропонують такий девіз до герба: «Не без гірчиці»... (Розмотує пакунок і показує Шекспіру герб, на якому зображена кабаняча голова з тим девізом).

Обоє заходяться гучним сміхом.


Сцена 3.

Пройшло п’ять років. У гримерній сидить Шекспір. Біля нього – актор театру «Глобус» Августин Філіпс. Заходять троє розкішно одягнених дворян – це сер Чарльз Персі, сер Джостлін Персі і лорд Монтигль.

Лорд Монтигль. Доброго дня, містере Шекспір!

Чарльз Персі. Вітаємо кращого драматурга нашого королівства!

Шекспір. Доброго дня, панове. Мені приємно чути ці слова, але не дай Боже, щоб їх почули інші драматурги... Ви навіть не уявляєте, як ця братія один одному заздрить!

Джостлін Персі. Як же вам не заздрити, містере Шекспір? У кого ще є такі блискучі трагедії, як у вас?!

Шекспір. У мене і комедій чимало...

Лорд Монтигль. О, так! Але в трагедіях ви неперевершений!

Шекспір. Я всього лише описую життя... І не моя заслуга в тому, що в ньому так багато трагедій – це «заслуга» інших людей... (Одірвався од своїх думок). То чим я зобов’язаний вашому візиту?

Лорд Монтигль. Ми друзі графа Ессекса. Це сер Чарльз Персі, це сер Джостлін Персі, а я – лорд Монтигль.

Шекспір. Дуже приємно! Я завжди поважав нашого великого полководця графа Ессекса і його родича і друга графа Саутгемптона, якому присвятив свого часу аж дві поеми. Та й графу Ессексу я віддав належне у пролозі до останньої дії драми «Генріх V».

Чарльз Персі. Якже! Я пам’ятаю ті високопоетичні рядки! (Починає декламувати).

Дивіться, справді зустріч велелюдна!
Ось мер іде, і олдермени всі –
Немов сенатори колись у Римі,
Плебейською оточені юрмою, –
Зустріти гідно цезаря-звитяжця.
Коли б (хоч значно менше в тому честі)
Один із полководців королеви,
Мечем своїм повстанців розгромивши,
З Ірландії вертався, скільки люду
Його б зустріти вийшло!

Шекспір (приємно вражений). Так, я пам’ятаю, як ми проводжали графа Ессекса, коли королева призначила його правителем Ірландії!

Лорд Монтигль (спохмурнівши). Як ви знаєте, графа уже відкликано звідти. Його несправедливо звинуватили в бездіяльності, судили і позбавили всіх посад. Тепер він живе приватним життям...

Джостлін Персі. І все це через тих, хто оббрехав його перед королевою!

Лорд Монтигль. Тому ми і хочемо підняти графові Ессексу настрій! А тому дуже просимо вас 7 лютого зіграти п’єсу «Річард ІІ», де ви дали чосу усім тим нашіптувачам і фальшивим фаворитам...

Шекспір. П’єса стара, написана більш як п’ять літ тому. Ми її давно не ставили... Я можу запропонувати вам щось свіжіше – за цей час я написав кілька гарних п’єс – «Венеціанський купець», «Генріх ІV», «Багато галасу даремно», той же «Генріх V», де я згадую про від’їзд графа Ессекса до Ірландії! Мені здається, що саме цю останню п’єсу і варто було б зіграти.

Лорд Монтигль. Містере Шекспір, ми просимо вас зіграти саме «Річарда ІІ»...

Шекспір. Але ж п’єса стара – вона давно не йшла і не дасть нам касових зборів!

Лорд Монтигль. Ми вже даємо вам десять фунтів стерлінгів! Тільки поставте 7 лютого саме цю п’єсу.

Шекспір (подивився на Філіпса). Ну, я не знаю...

Філіпс. Ми взагалі-то могли б відновити п’єсу з однієї-двох репетицій...

Чарльз Персі. Граф Ессекс був би вам дуже і дуже вдячний!

Шекспір. Ну, добре, панове. Добре.


Сцена 4.

Над лондонською сценою вивіска «Вільям Шекспір. «Річард ІІ». Шекспір і його друзі-актори грають сцени з цієї вистави. По краях сцени сидять лорд Монтигль, сер Чарльз Персі, сер Джостлін Персі та деякі інші знатні особи. У «партері» стоять прості глядачі.

Нортемберленд

Гай-гай! Ланкастер, герцог, вже помер.

Росс

Однак живе: тепер-бо герцог – син.

Віллобі

Хіба за титулом – не за багатством.

Нортемберленд

Багатим би йому по праву бути.

Росс

Хай краще мовчки серце розірветься,
Ніж вільнодумствувать я мав би тут.

Нортемберленд

Ні, все кажи, і хай тому заціпить,
Хто б злісно скористався з слів твоїх!

Віллобі

Чи не про Герефорда йтиме річ?
Якщо це так, сміливо говори;
Я радий буду гарне щось почути.

Росс

Нічого доброго зробить не можу.
За добрий вчин сприйміть хоч співчуття,
Що спадщини позбавлено його.

Нортемберленд

Клянусь, ганьба – чинить несправедливість
Над принцом крові, як і багатьма
З вельмож в занепадаючій країні.
Король безвладний – ним безчесно правлять
Облесники; шепнуть йому па вухо
З ненависті на когось там із нас,–
І переслідувать він починає
Всіх нас, дітей і спадкоємців наших.

Росс

Простих людей податками обдер,
Настроїв проти себе, і дворян,
Караючи пенею за незгоди,
Настроїв він так само проти себе.

Віллобі

І що не день – все нові й нові здирства,
Пожертви різні, не збагнеш, які.
О господи, до чого дійдем ми?

Нортемберленд

І не війна спустошила скарбницю!
Він повкладав принизливі угоди
Й набуте предками пустив на вітер:
Нам важчий мир його від їхніх війн.

Росс

Держава в графа Вілтшіра в оренді.

Віллобі

Король збанкрутував, геть розоривсь.

Нортемберленд

Над ним ганьба й нікчемна смерть нависли.

Росс

Не має грошей на війну ірландську,
Хоча й здира обтяжливі податки,
Ще й герцога-вигнанця він грабує.

Нортемберленд

Свою рідню,– король-бо звироднів!
Та, лорди, слух наш бурі шум вловив;
А втім, до захистку не біжимо;
Ми бачим – вітер в наші б’є вітрила,
І не згортаєм їх, спокійно гинем.

Росс

Ми бачим, краху нам не оминути,
І небезпеку знову накликаєм,
Причину терплячи свойого краху.

Нортемберленд

А я, одначе, і в очницях смерті
Ловлю життя промінчик, та не смію
Сказать, коли утішна буде вість.

Віллобі

Скажи хоч щось, адже ж ми не таїлись.

Росс

Спокійно говори, Нортемберленде.
Дивись на трьох нас так, немов на себе;
Все думаєш? Та будь сміливіш з нами.

Нортемберленд

Ну що ж: я з Порт-ле-Блана, що в Бретані,
Одержав новину цікаву: Гаррі,
Наш Герефорд, а з ним і Ренольд Кобгем,

.......................................................................

Який недавно Ексетера кинув,
І брат його, раніш архієпископ,
Сер Томас Ерпінгем і сер Джон Рамстон,
Джон Норбері, Уотртон, Френсіс Койнт,-
Бретонський герцог забезпечив їх:
Дав вісім кораблів і вояків
Три тисячі; пливуть сюди і хочуть
До берега північного причалить:
Вони вже тут були б, але чекають,
Щоб вирушив в Ірландію король.
Якщо ви проти рабського ярма,
За те, щоб відростить вітчизні крила,
Заставлену корону повернути,
Обтерти скіпетр золотий від пилу
І відновити велич королівства,–
Під мури Ревенсперга мчіть зі мною;
Коли ж хоробрості бракує вам,
Лишайтесь і мовчіть, поїду сам.

Росс

На коней! Викликає ляк огуду.

Віллобі

Як кінь не підведе, там перший буду.

Виходять.

Знать на сцені захоплено аплодує і кричить «Браво!», «Отак треба скидати деспотичних королів!" Глядачі у «партері» здивовано переглядаються...


Сцена 5.

Наступний день – 8 лютого 1601 року. У гримувальній сидить Шекспір. Швидко заходить Річард Бербедж.

Річард. Вільяме, заколот у місті! Граф Ессекс, граф Саутгемптон, граф Ретленд, граф Бетфорд і з ними до шести десятків рицарів і інших джентльменів знатної крові вийшли сьогодні на вулицю, пройшли в центр Лондона і розгорнули там стяг із зображенням герба графа Ессекса. А потім почали скликати народ і гукати: «Смерть Єлизаветі!»

Шекспір. Так ось для чого їм потрібен був мій «Річард ІІ»... І що ж було потім?

Річард. Ніхто до них не приєднався – городяни позачинялись і позакривали віконниці. Змовники залишились самі, і деякі почали розбігатись, кленучи боягузливий народ.

Шекспір. Народ у нас не боягузливий, а навчений... Його вже не раз дурили, і він прекрасно розуміє, що лорди хочуть захопити владу не для народу, а для себе. А потім почнуть ділити цю владу між собою, почнуться міжусобиці, і постраждає знову ж таки той самий народ... Це ще наш Марло сказав у своїй трагедії «Король Едуард ІІ»: «Горе тій країні, де королі сидять у тюрмі і де правлять лорди!» То змовники розбіглись усі?

Річард. Частина розбіглась. А решта закрилася в палаці графа Ессекса і не хоче здаватись солдатам королеви.

Входить Августин Філіпс.

Філіпс. Вони уже всі здались...

Слідом за ним до гримерної заходить офіцер королівської гвардії.

Офіцер. Містере Шекспір і містере Бербедж! Напередодні заколоту в театрі «Глобус» була поставлена п’єса містера Шекспіра «Річард ІІ». Її величність королева Єлизавета вважає, що це була свідома акція, бо у п’єсі ідеться про скинення короля з престолу. Ви повинні з’явитися до суду і дати свої пояснення. (Вручає повістку і виходить).

Шекспір (скрушно). Оце буде приборкання норовливої...

Річард Та ми ж нічого не знали!

Шекспір. Хто нам повірить... Та ще й після того, як я кілька разів згадав графа Ессекса у своїх п’єсах, а графу Саутгемптону аж дві поеми свої присвятив!

Річард (твердо). Ми нічого не знали!

Філіпс (теж розводить руками). Ми нічого не знали.

Шекспір. Спробуйте довести це на суді...

Філіпс. Якщо ми цього не доведемо, значить, ми погані актори!

Шекспір. Ще десь так, Августине, скажіть – тоді всі точно вирішать, що ми брали участь у змові!

Філіпс (начебто до стін). Ніякої участі ми у змові не брали! Ми просто грали кожен свою роль! Я і на суді так скажу! (Цитує п’єсу).

На коней! Викликає ляк огуду.
Як кінь не підведе, там перший буду.

Гордо виходить. Через якийсь час до гримерної заходить все той же офіцер королівської гвардії.

Офіцер. Містере Шекспір, ваш товариш Августин Філіпс дав свідчення на суді і заприсягся, що ні ви, ні інші актори театру до змови не причетні. Королева Єлизавета вам повірила, але в день страти графа Ессекса та інших заколотників ви маєте зіграти перед її величністю одну із своїх п’єс. (Відкланявшись, виходить).

Річард. Приборкання «норовливої» продовжується...

Шекспір (зітхнув). Катаріні було легше...

Річард. Я прочитав вашу трагедію про Гамлета, Вільяме. В образі Гамлета багато хто побачить графа Ессекса...

Шекспір (роздратовано). Кожен побачить те, що захоче побачити! А кого я мав на увазі – я ні перед ким звітувати не збираюсь! Ми комедію ставили, коли графа Ессекса вели на ешафот! Хіба для підтвердження нашої лояльності королеві цього замало?! Мене можна приборкати як людину, але ніхто і ніколи не приборкає мене як митця!

Сцена 5.

Шекспір щось натхненно пише. Заходять Річард Бербедж і Августин Філіпс, який несе яскраво-червоний камзол, штани і плащ такого ж кольору.

Річард (показує якусь брошуру). Вільяме, поет Генрі Четль, який колись опублікував пасквіль Роберта Гріна, тепер звинувачує вас у тому, що ви не оплакали смерть королеви Єлизавети, хоч це зробили ледве чи не всі наші поети! Він так і пише, що «медвяна муза» Шекспіра не зронила над могилою королеви «жодної траурної сльози».

Шекспір. Я виплакав усі очі за страченим нею графом Ессексом... А ще раніше – за вбитим Марло... Якщо наші правителі хочуть, щоб ми після їхньої смерті за ними плакали, то нехай не змушують нас плакати при їхньому житті!

Філіпс. Наш новий король Яків І це прекрасно розуміє, бо віднині наша трупа буде називатися не «Слуги лорда-камергера», а «Слуги короля»! Багатьом нашим акторам пожалувало звання «служителів королівської опочивальні», і ми маємо носити цю яскраво-червону одіж на пишних двірцевих святах!

Шекспір. Слуги... Знов слуги... Вічні слуги... «Слуги лорда-адмірала», «Слуги лорда-камергера», «Слуги короля»... Ми – вічні слуги! (Бере з рук Августина червоний костюм і жбурляє його за куліси). Заберіть звідси це червоне ганчір’я – воно нагадує мені кров! Кров Марло, кров Гамлета, кров графа Ессекса... Я потону, я захлинуся у цій крові! А мене ще чекають Макбет, Отелло, Антоній і Клеопатра, король Лір! Мені треба ще писати й писати! (Потім трохи заспокоюється, іде за куліси, піднімає той червоний одяг і обтрушує з нього пил). А це... хай поки що повисить між двома моїми гербами... Спасибі королю за ласку і за дворянський чин... Чого ж – нормальний костюм... При першій же нагоді я його й одягну – нехай люди бачать, що і ми «Не без прав». (Показує на свій герб). Але нехай королі знають, що ми і «Не без гірчиці»...(Вішає костюм між цими двома гербами).

ЗАВІСА.