Дійові автори

Тексти п'єс в авторській редакції

Олена Клименко

ДВОЄ ОБАБІЧ «МЕРСЕДЕСУ»

Історія кохання на дві дії.

Дійові особи:
Він (Костенко Віктор Павлович, 48 років)
Вона (Аделаїда, 16 років)

Під час затемнень, а іноді й по дії час від часу гримлять уривки хард-року, галасу, криків, музики.

1 ДІЯ.

Подвір’я старого будинку, захаращене деревами й кущами. Трохи збоку - садова лавиця. Заїжджає, тихо попирхуючи, сріблястий «Мерседес» - і зупиняється, рипнувши гальмами: з-за кущів випадає тендітна дівоча постать.

ВОНА: Ой!

ВІН (вискакує): Ну куди… Знову?

ВОНА: Що - знову?

ВІН: Ви вчора теж мало не потрапили під мою машину.

ВОНА: Під таку машину… «Мерседеса»!

ВІН: І два дні тому. Ви що, вперлися лежати під нагробком у формі «Мерседеса»?

ВОНА: Ні, у ньому.

ВІН: Аж так? (пауза) Що ти тут узагалі робиш? Ти у цьому дворі не мешкаєш.

ВОНА: А я в сусідньому. Ось бачите, нагорі два вікна?

ВІН: Це там, де хтось стоїть і дивиться?

ВОНА: Це моя мамуся.

ВІН: Скільки тобі років?

ВОНА: Вісімнадцять.

ВІН: Брешеш.

ВОНА: Сімнадцять. Буде. Скоро, майже за рік.

ВІН: Тобто тобі зараз п’ятнадцять.

ВОНА: Ну, то й що? У нас у класі…

Їх з головою накриває гуркіт великого міста, - мотори машин, дзвінки, вигуки, гвар голосів, неймовірної сили музика. Вона продовжує, ніби нічого не чуючи. Галас зникає так само раптово, як і налетів.

ВОНА: …А Томка ходить уся в прикиді, і…

ВІН: Вовчику, постав машину. (Їй) Тобі хто-небудь казав, що ти дуже схожа на Наталю Гончарову?

ВОНА: В натурі! Особливо з профілю.

ВІН: Ти хоч знаєш, хто вона така?

ВОНА: Я врубаюсь. Актриса, в серіалі знімається.

ВІН: Ти «Євгенія Онєгіна» читала?

ВОНА: Ну, ми проходили…

ВІН: Так от, ти підеш, і прочитаєш «Євгенія Онєгіна». Всього, я перевірю. До того мені в очі не потикайся. Ясно?

ВОНА: А тоді ви мене візьмете в «Мерседес»?

ВІН: Як тобі на ім’я?

ВОНА: Аделаїда.

ВІН: Як?

ВОНА: Ну, мама каже, їй так осоружніли Лени, Олі й Тані, що вона для мене підібрала щось не посполите. Можна Аделя. А ви - Костенко Ве Пе?

ВІН: Ве Пе. Віктор. Ні в якому разі не Вітя. Затямила?

ВОНА: А чому ви на мене весь час гримаєте?

ВІН: Бо ти лягаєш під бозна-які «Мерседеси». Брись! На рандеву з Євгеном Онєгіним!

ВОНА: На що?

Миттєва темрява. Тиха музика. Він сидить, витягнувши ноги і явно відпочиваючи. Вона пробігає повз лавицю.

ВІН: Аделю!

ВОНА: Що ви тут робите зранку?

ВІН: Відпочиваю. Щойно прилетів із Канади.

ВОНА: І ваш «Мерс» відпочиває. З Вовчиком.

ВІН: Ні, Вовчик чуває. Я йому питомі гроші плачу, щоб він це робив непримітно. Чудовий ранок. До речі, як з «Онєгіним»?

ВОНА: Читаю. Ні, чесно. Воно якось само читається, тільки довго. І між іншим, я знала, що Наталя Гончарова була дружиною Пушкіна і перша красуня Російської імперії. Це я так, прибула мимохіть. Чим це так пахне? Тільки що був жасмин, з того куща, а зараз… ну так, лаванда! Звідки тут лаванда?

ВІН: Це мій «Ярдлей».

ВОНА: «Ярдлей»? Ніколи не чула. Навіть у телику.

ВІН: Бо по телику рекламують виключно підробки.

ВОНА: Як це?

ВІН: Справжні речі роблять у Королівстві, Парижі, Мілані, в Силіконовій долині. А потім їх підробляють - у Китаї, Кореї, Туреччині… Як твої турецькі джинси «Леві Штросс».

ВОНА: І зовсім не турецькі! Ну, турецькі, то й що? Аби красиво було. «Ярдлей»… О, знову жасмин! А я - справжня?

ВІН: Що?

ВОНА: Танько, чекай! У нас контра з мати! (вже здалеку) Це мій знайомий з Канади, біжимо, бо…

ВІН: Ти диви! Контра з мати? А, контрольна з математики. Чи вона справжня? А хто з нас справжній?

Затемнення. Знову вечір, і вона чекає на лавиці. Цього разу він входить.

ВОНА: О, Вікторе! А де ваш «Мерседес»?

ВІН: Я - тут. А він - там.

ВОНА: Я прочитала «Євгенія Онєгіна». Всього-всього. І «Подорож»! І «Десятий розділ»! Я тільки не розумію, чому Пушкін так багато пропустив. Ну, де крапки.

ВІН: А все інше, значить, розумієш. Утямила.

ВОНА: Втямила.

ВІН: Ні. Щоб зрозуміти «Євгена Онєгіна», слід прочитати грубезний том коментарів.

ВОНА: Зараз?!

ВІН: Ні, коли трохи олії в голові доскочить. Ну, чого ти хочеш? Я нічого не обіцяв.

ВОНА: До ресторану! (Пауза) Або морозива.

ВІН: Яке морозиво ти волиш?

ВОНА: Найдорожче! Ну, те, як його…

ВІН: Вовчику! Скоч за ріг і купи їй порцію найдорожчого морозива. А мені - «Хрещатик з горіхами».

ВОНА: А чому «Хрещатик»?

ВІН: Бо він мені подобається.

ВОНА: Взагалі-то я теж люблю «Хрещатик».

ВІН: Схоже, твоя мамуся знову виглядає у вікно.

ВОНА: Ну, вона дивиться, де я.

ВІН: Постійно?

ВОНА: Інколи. А раптом мене збив «Мерседес»!

ВІН: Як її звати, твою мамусю?

ВОНА: Марія Федорівна.

ВІН: Наречемо її імператрицею.

ВОНА: Чому - імператрицею?

ВІН: Того дня, коли ти здогадаєшся чому, я заберу тебе до «Мандарин-плази» і куплю сукню від Армані, або Сен-Лорана, або Кензо. Яку схочеш.

ВОНА: Чесне слово?

ВІН: Слово.

ВОНА: А мама каже, зараз нікому не можна вірити.

ВІН: А скажи, можна так жити, щоб нікому не вірити?

ВОНА: Мабуть, можна. Час від часу.

З-за кущів дві руки простягають по морозиву.

ВОНА: «Імперія з ківі»! А «Буржуя» не було? Я його ще не пробувала. (Їсть) А «Хрещатик» теж нічого собі.

ВІН: Мгу. Я люблю, як у ньому горішки тріщать.

ВОНА: Я теж. (скрикує) Але ж це не «Мерс»! Ваш Вовчик зовсім іншу машину ставить!

ВІН: Це моя машина. Ніссан Ленд-Круїзер.

ВОНА: А «Мерседес»?

ВІН: Розумієш, я мав підписувати контракт з росіянами. Мене попередили, що ці м… фірмачі зразу пропонують на десять відсотків менше, якщо у тебе не «Мерседес». Ну, то я й найняв «Мерса» на два місяці. Зараз контракт підписано, я збільшую виробництво і повернув свою власну машину. Клас! 120 км беру за 15 секунд! Позашляховик, тобто на тім, що у нас зветься шляхами другого класу, а фактично є чистим полем, спокійно тягне сімдесятку! На гору… але тобі це нецікаво.

ВОНА: Але ж «Мерс»!

ВІН: Найкращі в світі машини - старі «Ролс-Ройси» ручного складання.

ВОНА: А я ж у ньому так і не проїхала!..

Затемнення. Знову вони на тій самій лавиці, але це вже інша зустріч.

ВОНА: …і тут Томка проявляється аж чорна, - після зимових канікул! - і заливає, що була з бойфрендом в Анталії, а він її фукав у Пущі-Водиці в солярії, він там сторожем вкалує… Вікторе, ви не слухаєте?

ВІН: Що? Чого тобі, маленьке звірятко? Знаєш, що мені сьогодні сказав мій син? Мій єдиний, дорослий син? Що йому від мене - тільки гроші! Більше нічого. По барабану. Плював він на мене і на матір. Задалеко плювати, аж у Німеччину…

ВОНА: А ви розведені?

ВІН: Наче ти не розпитувала сусідів.

ВОНА: Ну, живете один, начебто…

ВІН: Помовч. Ми зараз усі - покоління переможених Вікторів, хоч би чого досягли… Переможені нащадки упокорених переможців! Ні, не відповідай. Місяці три тому я повертався додому, у мене ще не було «Мерседеса», і ти не лягала під нього. Мовчи! Ти йшла самотньо вулицею, а я сидів у машині, і дивися на тебе. Затули вуха! Затули вуха, я сказав! Це тиха, непереможна краса, думав я, небесний спокій, досконала чистота ліній, - невже це тільки зовнішність? Про що вона думає, підбиваючи коліном шкільну сумку? Тепер я знаю. Все, не роби вигляд, що не слухала. Розкрий рота і скажи «Ні фіга собі!»

ВОНА: Які дивні слова! Я ніколи таких не чула…

ВІН: Тепер не вміють говорити таких слів. Власне, я й сам думав, що забув… Марш додому, розсілася тут! За уроки! Мамуся вже дупою дірку в підвіконні протерла, на нас витріщаючись! Той силует у вікні золотому! Завтра на тому ж місці.

Затемнення.

ВОНА: Я вчора чекала… Вікторе, ти п’яний?

ВІН: Я? Ні в якому разі! Я святкував оборудку, де заробив 150 тисяч. Ні, не заробив - задерибанив. Властиво це не моя бранжа і не мій клопіт, але такий лох трапився, що просто гріх було не кинути. Чого в мене весь час шерхнуть губи? (втирається) Ми ж пили справжній «Мартель». Пляшками. Знаєш, звірятко, як слід пити «Мартеля»? За кавою, з друзями або самотньо, - один фужер за вечір, щоб вчутися в подих цього золотистого едему, в запах, смак, колір, і дивитися на бульвар, де гуляють безтурботні люди… А не цмулити, мов буряківку!

ВОНА: Сто п’ятдесят тисяч баксів!

ВІН: Гривень. Моя доля.

ВОНА: Тридцять тисяч баксів!

ВІН: Добре рахуєш, так, моя відміннице? Скільки я маю за тебе заплатити? Скільки ви заправите - ти і твоя мамуся? (Несподівано хапає її в обійми)

ВОНА: Пусти! Ти, бидло! (втікає)

ВІН: Аделю! Котися, сама приповзеш! Вовчику! Вовчику, жар до «Матадора»! Зніму курву - ах, які там курви, Вовчику! П’ють лише «Мартель» - ящиками!

Затемнення.
За кілька днів. Він стоїть під кущами, тримаючи білу троянду на довгому стеблі.

ВІН: Аделю!

Вона проходить, начебто не чуючи.

ВІН: Аделю, вибач. Мені справді було дуже погано. Це тобі (простягає троянду). Я знаю, у тебе вчора був день народження, Аделю!

ВОНА: Звідки?..

ВІН: Ну, я теж трохи розпитався. А ти змінилася. Подорослішала, чи що? Подобається?

ВОНА: Яка краса! Бідна!

ВІН: Хто бідна?

ВОНА: Троянда. Я знаю, це неправильно, але мені завжди шкода було квітів, зірваних. Начебто вони - для нас. А вони - для себе. Тільки я нікому не могла сказати, бо сміялися б. Ну, розумієш, вони жили собі - і раптом їх зірвали, щоб поставити у вазу - і викинути на смітник. Я знаю, вони скоро самі зав’януть, так чи інакше, але це все одно неправильно. Так мені здається. Я навіть на кущі нюхаю квітку, милуюся - і відпускаю. Наче сонечко, що сіло на руку. Я взагалі люблю квіти, ну, не обов’язково квіти, у нас північні вікна, просто зелень… Ну, ось.

ВІН: Дякую, дитинко.

ВОНА: Не смій називати мене дитинкою! І звіринкою ніколи не називай!

ВІН: А Аделею можна?

ВОНА: Дозволяю.

ВІН: Звірятком я тебе називав - граціозним, пухнастим, з великими очима звірятком. Хіба це образливо? А знаєш, Аделю, я спіймав себе на тому, що почав читати вірші. Зранку, коли бігаю по алеях з Вовчиком. Про кохання.

ВОНА: Ти голубий?!

ВІН: У тебе надто забруднена уява - як Дніпро після Запоріжжя. Ніколи не думав, що я стільки ще пам’ятаю. Мабуть, більше, ніж ти коли-небудь чула.

ВОНА: А я, між іншим, тепер повнолітня, з усіма правами людина.

ВІН: Просто неймовірно, як у нас роблять розводитися про права, дочиста нехтуючи при цьому обов’язками! Ну, яка з тебе людина?

ВОНА: Повнолітня. Я паспорт отримую! І код!

ВІН: Я вважаю, що повноліття слід відкласти до 21 року, як в англосаксів. Ти не повноцінна людина, а лише завдаток на неї. Аванс. Може, колись, ти станеш справжньою повноцінною людиною. А може й ні. Більшість так і не стає. Ти коли-небудь звертала увагу, як багато жінок після сороковин, коли сутність людини вже віддзеркалюється ззовні - нагадують невідперто самозакоханих гладких льох?

ВОНА: А чоловіки… Мамуся каже, що вони на 40 відсотків козли, на 40 алкоголіки, а все, що в них людського, увібгалося в залишок! От!

ВІН: Впізнаю імператрицю за вишуканістю висловів - і знімаю шанобливо капелюха. Ну, оскільки з чоловіками та жінками ми визначилися, порозмовляємо про квіти. Які квіти тобі подобаються найбільше?

ВОНА: Ну, власне всі. Вони всі красиві - кожна зокрема. Ой, згадала, є такі невеличкі трояндочки, я в ботанічному бачила, вони обвивають усе, плетисті називаються. Але твоя троянда теж кльова.

ВІН: Гарна.

ВОНА: Гарна. Просто надзвичайно.

ВІН: Отже, плетисті рожі. Колір?

ВОНА: Рожевий, трояндовий. А що?

ВІН: Так, на майбутнє.

Коротке затемнення. Він стоїть, тримаючи щось за спиною. Вона задихано влітає.

ВОНА: Ой, Вікторе, звідки ти знаєш мій но… Що це, парфуми? Так багато?

ВІН (простягає пластиковий балон): Рідкі добрива. Голандські. Наскільки я розібрав, головним чином з кінського гною. Підозрюю, що за такі бабки я міг би придбати, як не конячку, то добряче лоша.

ВОНА: А… наві…

ВІН: Озирнися. Бачиш, Вовчик тягне до вашого парадного здоровезну шабатуру, аж засапався?

ВОНА: Це що, холодильник?

ВІН: Це кадовб з плетистими трояндами. Рожевими. І спижова підставка, щоб котити їх підлогою. Мене запевнили, що з цими добривами вони витримають навіть біля північних вікон.

ВОНА: Ой, Вікторе! (кидається йому на шию і зараз же летить назад. Вже здалеку): Вовчику, Вовчику!

ВІН (потираючи щоку): Нема гірше дурня за старого дурня. Ну який він для неї Вовчик?!

Затемнення. Музика. Знову вечір, але вже, мабуть, наступного дня.

ВОНА: Ні-ні, не можна їх рухати надто часто. Зараз вони мають призвичаїлися до дому. Вікторе, я давно хотіла спитати, що робить твоя фірма? Якщо можна, звичайно.

ВІН: Ну чому всі апріорі вважають, що я якийсь мафіозі - тільки тому, що я їжджу «Мерседесом» і обідаю в «Нобелі». Ось подивися. Правда, гарні?

ВОНА: А що це? Такі яскраві, мов цукерки.

ВІН: Це - дахівки. Моя продукція. Тобто, звичайно, зразки. Не вистачало тягати дахівки в костюмі від «Барбері»! Кинь на землю і наступи, тільки не шпилькою.

ВОНА: У мене кросівки. А чому не шпилькою?

ВІН: Бо по дахах не часто ходять у шпильках. На щастя для дахів. Бачиш, які міцні? Я сам розробляв технологію. 25 відсотків відходів пластику, 70 - піску. Плюс мій каталізатор і фарбуючи пігменти. В мене зараз - два заводи і замовлень на рік наперед. Я звільняю місто від сміття і виробляю високоякісні красиві дахи. Незгірші за фінську «Раніллу». Україна будується, а я її накриваю дахами.

ВОНА: Стривай, згадала! «Дахи як Карпати, де є погуляти!» А про шпильки там нічого…

ВІН (сміється): Тільки зараз усвідомлюю, що цитую власну рекламу. А знаєш, що? Я своєю фірмою справді пишаюся. Я виробляю якісний товар - і даю роботу півсотні людей і добре їм плачу.

ВОНА: А скільки ти заробляєш?

ВІН: Причепилася, мов податковий інспектор. Скільки не заробляю, все моє - за винятком того, що пазурами відшкребе у мене моя рідна держава. З державою треба остережливо, як з дресованим тигром у цирку - підгодовувати, але пильнувати, аби не відчикрижив руку або голову… Не про те мова. Я сам усе це зробив, розумієш? Я людина, що самореалізувалася. Я сам… Що ти так витріщилася, зовсім як той чувак біля банку?

ВОНА: Я нічого. Який чувак?

ВІН: Та дурниця. Заїхав вранці до банку, а перед ним такий непоказний чувачок роздає брошури. Я вийшов з машини, він простягнув і мені, Вовчик його відсторонив. Він каже: «Візьміть, це добра вістка для вас». Дивлюся - Євангеліє. Ну, в мене є шикарна Біблія з золотими берегами, в шкіряних палітурках і з гравюрами Доре, я за неї заплатив 600 баксів. Я йому так і кажу, а він? «Я помолюся, щоб добрий Пан Бог вам це простив, - каже, - а поки що візьміть задарма». Ну, зачепив він мене. Я йому пояснюю, що принципово нічого не беру безкоштовно, а він у відповідь: «Ви дуже нещасна людина, візьміть це, як берете сонце й повітря». Це я - нещасна людина!.. Ну, я й узяв, сам не знаю, чому. Ось. (демонструє книжечку і зараз же ховає у кишеню).

ВОНА: До нас минулого року теж прителіпалися двоє, ті, як їх, Свідки Єгови, так мамуся їх так швиргонула!.. Але ті Євангеліє не носили, якісь журнали з картинками. Вікторе, у мене взавтра контрольна з хімії, а я ще плаваю…

ВІН: Хімія? Це дуже важливо, я сам кандидат з хімічних наук. Біжи, Аделю, а завтра надвечір розповіси, як що. Ні пуха!

ВОНА: До чорта!

Затемнення. Цього разу Він чекає на Неї.

ВІН: Ну, як хімія?

ВОНА: Що? А, не знаю, не менше вісімки має бути, Вікторе, ось! (виймає з кишені цидулку, врочисто читає): «Марія Федорівна, 1847-1928, з роду принцеса Дагмара Данська, російська імператриця, дружина і удова імператора Олександра 3-го, мати імператора Миколи 2-го». Вона?

ВІН: Вона. Звідки дізналася?

ВОНА: Ну, я шукала у Гуглі…

ВІН: Ти хочеш сказати, що сама знайшла?

ВОНА: Я шукала, а потім пішла до Володимира Миколайовича, це наш учитель історії, і дуже попросила. Дуже-дуже.

ВІН: Ну, так. Ти на нього повела благальними очиськами, покліпала віями… Газель в нетрях Інтернету!

ВОНА: Між іншим, газелі водяться виключно в степах і напівпустелях. Коротше, він обіцяв подивитися - і знайшов, Вікторе…

ВІН: Так, я пам’ятаю. Сьогодні маємо середу, завтра я зайнятий. В п’ятницю о четвертій на цьому самому місці, поїдемо до «Мандарин-плази».

Затемнення. Гримить урочиста музика. З’являється Він, тягнучи велику сумку з написом «Armani».

ВІН (сміється): Ні, ти б подивилася на себе! Метеором пролітає повз довгий ряд суконь, тільки плічка клацають, і раптом… стрибок! В руці майоріє барвисте шмаття!

ВОНА (в руках така ж величезна торба з написом «Laura Ashley»): А що, хіба мені не личить?

ВІН: Міс, ви прекрасніші, ніж світанок на Великдень!(На ній якась напівкласична зелена сукня, схожа на весняні тумани, і десятисантиметрові золоті шпильки; волосся укладене в складну зачіску) Куди тепер?

ВОНА: Ну, збиралася я на дискотеку…

ВІН: Але?

ВОНА: Вона якось не пасує. Тобто сукня.

ВІН: Міс, ви все більше мене дивуєте. Дозвольте запросити вас на концерт.

ВОНА: Який?

ВІН: Найближчий. Ти чому надаєш перевагу, класиці чи попсі?

ВОНА: Ну, я не знаю… А можна де-небудь потанцювати?

ВІН: Можна! Чудова ідея. Наймемо катера, поїдемо на Київське море і танцюватимемо вдвох на палубі.

ВОНА: А хіба так можна?

ВІН: Зі мною все можна.

ВОНА: Правда?

ВІН: Ти мені не віриш?

ВОНА: Вірю.

ВІН: Вовчику, збирай манатки, їдемо до річкового вокзалу. Тільки через Нижній вал і Сагайдачного, підхопимо того саксофоніста Миколу, пам’ятаєш, ми його слухали? Гайда на танці!

Затемнення. На коні ледве розвидняється. Він і Вона танцюють в напівтемряві під щемливі звуки саксофону.

ВОНА (спотикається, скидає шпильки): А я ще хочу!

ВІН: Дай Миколі трохи перепочити. Чуєш, він уже запинається? (саксофон замовкає)

ВОНА: А, так (відбігає, задирає голову). Ой, Вікторе, яке велике небо! Ніколи не бачила такого великого. Зорі вгорі - і зорі внизу. Зорі - і ми, і більше нічого.

ВІН: І велика тиша. Тільки хвильки ледве хлюпочуться, і дихає свіжою вологою з Дніпра. А біля причалу навіть річка тхнула бензином. Тобі не холодно?

ВОНА: Ні. Ну, трохи проймає. (Він ритуально скидає піджака і надягає на Неї) І пахло там зовсім не бензинами, а тими, як їх, омарами. Ніколи не думала, що вони такі смачні.

ВІН: Ти що, ніколи раків не їла?

ВОНА: Ні. Ой, хочеш, я тобі дуже смішну історію розповім?

ВІН: Хочу (сідають).

ВОНА: Коли я була малою, Валера якось притяг раків. Багато.

ВІН: Хто такий Валера?

ВОНА: Ну, це мій батько. Був колись. Раки були от таке-ез-ні (показує), чорні і весь час якось скрипіли. І лазили у відрі. Я гадала, що раки червоні, питаю мами, а вона каже - їх кидають в окріп, і вони червоніють. Я не зрозуміла спочатку, а виявляється, їх кидають в окріп - живими! Мама кудись пішла, Валера побіг за пивом, а я за відро - і до каналу. Ми тоді на лівому березі жили. Найбільше я боялася тих раків, вони мені такими страшними здавалися! Ну, дотягла до каналу, перекинула, а відро у воду шувбость! І затонуло, хоча було пластикове. Найбільше мені шкода було відра, таке красиве було, червоне. Отак я й не скуштувала раків.

ВІН: Вибили тебе?

ВОНА: Ага. Найбільше за відро. Я ще танцювати хочу, щось таке, сучасне. Музику, музику!

Над палубою лунає музика.

ВІН (перекрикує): Це вже не зі мною, хіба з Вовчиком. (музика тихшає) Тобі подобається Вовчик?

ВОНА: Дуже. От би з ним завалитись на дискотеку У всіх очі рогом стануть, і в Томки теж. Він качок, так? Як Клички. Кличок. Він би усіх розкидав одною лівою.

ВІН: Аделю, коли ти вивчишся танцювати вальс, я візьму тебе на новорічний бал в «Україну». Танцюватимеш з президентом, якщо, звичайно, його Катя дозволить.

ВОНА: А ти танцював?

ВІН: З президентом?

ВОНА: Ні, з його Катею?

ВІН: Вона мені відмовила. Сказала, що всі танки зайняті. Більш близькими людьми.

ВОНА: Мамуся каже, вона за Ющенка голосувала, а тепер боїться, щоб він не став таким батьком нації, як Тарас Бульба: одного сина сам убив, а другого повісили за грабіжку.

ВІН (сміється): Ні, твоя імператриця просто неперевершена! Іди, потанцюй тепер з Вовчиком. Або з Миколою.

ВОНА: Ні, Микола хай відпочине. Вовчику, поковбасимось…є… потанцюємо?

Музика важко гупає, судомно спалахують і перебігають різнокольорові вогні. Вона танцює з невидимим Вовчиком. Останній громовий роздріб барабанів.

ВОНА: Досить! Досить!

Тиша.

ВІН: Чого ж ти не танцюєш?

ВОНА: Не знаю. Чогось розхотілося. Тихо як…(вступає невидимий саксофон) Стільки зір… Куди ми зараз пливемо?

ВІН: Додому. Вже пізно (Вони танцюють)

ВОНА: Треба мамі подзвонити.

ВІН: Я вже подзвонив.

ВОНА: Уже? А я втомилася. (Сонно) Це все неправда, так?

ВІН: Що?

ВОНА: Ну, все. Не буває такого насправді. Просто це сон, Вікторе…

ВІН: Так?

ВОНА: Я тебе люблю. Дуже-дуже.

ВІН: Я тебе теж. Спи, маленька.

Вони тихо тупцюються на місці. У пітьмі грає саксофон.
Затемнення. Мабуть, антракт якогось концерту чи вистави. У обох у руках яскраві коктейлі.

ВОНА: А цього я знаю! Он там.

ВІН: Де?

ВОНА: Товстий такий. Поплавецький, згадала. Стрибучий ректор. І ще я когось бачила…

ВІН: Так, зала повна.

ВОНА: О, той нардеп, що мама каже, що він умовно чесна людина.

ВІН: Як-як?

ВОНА: Ну, коли він бреше, то в нього щока тіпається.

ВІН: Тільки пальцем не показуй.

ВОНА: Перестань мене виховувати… Вікторе, що з тобою?

ВІН: Я шкодую, що ти сьогодні у цій сукні.

ВОНА: Що, дірка? Де?

ВІН: Ні. І ти нині просто невідперта. Але я волів би бачити тебе в тих турецьких джинсиках. Бо в них ти була чужа. Своя власна. Як мрія чи муза. Музам не купують білизни від Армані. А, ти все одно не зрозумієш. Радій життю - в білизні від «Версаче!» Непоганий слоган, чи не так?

ВОНА: Продай по телику, відіб’єш трохи бабок.

ВІН: Ах ти зміючко Оленко!

ВОНА: Івасику Телесику, приплинь, приплинь до бережка…

Дзвінок.

ВІН: Допливай і пішли, а то спізнимося.

Затемнення. Стукають дверцята машини.

ВІН: Ходи додому, Вовчику, я сам поставлю.

ГОЛОС: До завтра, Вікторе Павловичу (Кроки віддаляються).

ВОНА: А Пономарьов сьогодні кльово співав.

ВІН: Гарно.

ВОНА: Я його на Майдані чула. Ми тоді тікали зі школи.

ВІН: Мгу.

ВОНА: У Пономарьова взагалі сильний голос.

ВІН: Мгу.

ВОНА: Він взагалі… взагалі…

Він раптом починає її жадібно цілувати.

ВОНА: Ой, Вікторе! Вікторе… (Він несе її до машини, заштовхує і застрибує слідом) Вікторе! (бухають дверцята)

На середині сцени самотньо лежить золота шпилька. Гуркіт барабанів.

Кінець 1 дії.

2 ДІЯ.

В глибині кону велетенське шкіряне крісло типу «Честерфільд», перед ним - столичок, на нім розкритий ноутбук. Він кінчає роботу, закриває ноут-бука.

ВІН: Аделю!

ВОНА (вбігає задихана в топіку і шортах): Ще півтора кілометри лишилося до двадцяти. Ніколи тебе не бачила в окулярах!

ВІН (знімає окуляри, відкладає набік): Це виключно для роботи. А ти що, проти?

ВОНА: Навпаки, зразу видно розумну людину.

ВІН: Мені б твою віру в окуляри… Ходи до мене.

ВОНА: Так ще півтора кілометри.

ВІН: На хвилинку (саджає її на коліна). Аделю, ти дуже любиш свою школу?

ВОНА: Я маю сказати виховано чи те, що я думаю?

ВІН: Зі мною тільки друге. Але виховано.

ВОНА: Мабуть, ні. Хоча… Ну, трохи.

ВІН: А якщо я тобі запропоную коледж?

ВОНА: В Англії?

ВІН: Поки що тут.

ВОНА: А мамуся що скаже?

ВІН: Я розмовляв з Марією Федорівною. Вона сказала - хай буде краще для тебе.

ВОНА: А який коледж?

ВІН: Ліцей-пансіон «Янг леді». Май на увазі, працювати доведеться значно більше, і додому повертатимешся на суботу-неділю. Але там - дві іноземні мови, музика, кінний спорт, танці…

ВОНА: Навіть танці?!

ВІН: Класичні та сучасні. Диплом державного зразка і забезпечена вища освіта.

ВОНА: Ну, Томка!.. А музики мене мама навчила. Слухай, скільки це коштуватиме?

ВІН: В понеділок підете з мамою до директора, подавати заяву.

ВОНА: Це ти платиш за те, що мене трахаєш?

ВІН: Ні! (відстороняється) Ну, так. Ні, не так! Я маю честь повернути тобі те, що ти мала отримати від початку.

ВОНА: Я не розумію.

ВІН: Я теж. Але в мене таке відчуття… Добре, йди педалюй свої півтора километри, потім будемо снідати. До речі, як ти з Наталею Михайлівною?

ВОНА: Ніяк. Здоровкаємось. Вона тобі хто?

ВІН: Вона мені домоправителька.

ВОНА: Ух, ти!

ВІН: Ну, економка. Будь з нею чемною, Аделю. Вона трохи старосвітська, але прекрасна людина, і я не хочу сварок. Ну, біжи.

Затемнення. Довга фортепіанна музика під не дуже вправними пальцями. Коли вмикається світло, Вона вривається, шпурляє на крісло сумку, скидає шубку.

ВОНА: Вікторе! (Мовчання. Помічає ноутбук, зіштовхує свої речі на підлогу, швидко набирає) Ах, так? Ексез денайд? Ні… ні… є! Ну, звичайно!

ГОЛОС: Аделю, ти де?

ВОНА (поспіхом виходить з програми і ледве встигає зачинити віко ноутбука. Кидається йому на шию): Ой, Вікторе, як я за тобою скучила!

ВІН: Ти голодна? Там Наталя Михайлівна приго…

ВОНА: Тобі зараз Наталя Михайлівна потрібна?

ВІН: Ні, ні! Аделю! (несе її за кін)

Бравурна музика. Затемнення. Пізно ввечері того ж дня. Вона сидить у кріслі, він заносить тацю з вечерею. Обидва в кімоно. Загалом сцена підозріло нагадує фільми про Джеймса Бонда.

ВІН: Досить з тебе кави, спробуй зеленої гербати.

ВОНА: Я її не люблю, вона гірка. Салямі сюди. Вікторе, купи мені «Мерседеса»!

ВІН: Так. І навіщо тобі «Мерседес»?

ВОНА: Як навіщо? Їздити!

ВІН: Нічого не вийде. Крім усього іншого, права видають лише з вісімнадцяти років.

ВОНА: Але ж це несправедливо! Чому потрапити під авто я маю право в будь-якому віці, а наїхати - тільки з вісімнадцяти?

ВІН: Хм. Ну, по-перше, ти можеш упокоїтись під зеленим моріжком будь-коли, а сидіти в тюрмі… ну, так, з шіснадцяти. Стривай…

ВОНА: Ага!

ВІН: Коротше кажучи, йди на курси, а там побачимо. Здається, мотоциклетні права видають з шіснадцяти…

ВОНА: Добре. Тоді купи мені Харлей-Девідсона. Я буду байкером, а ти визиратимеш у мене з-за плеча. В шоломі. У тебе є шолом?

ВІН: Аделю, зупинись! У мене голова йде обертом. Який шолом? Який мотоцикл? Щоб я тобі дозволив гасати на тій гаспидській триндириндичці? Вони всі кінчають розбитою головою і зламаною шиєю, і ніякі шоломи не врятують! Де твоя кава? (випиває).

ВОНА: Ну, тоді купуй «Мерседеса». А як же всі ці байкери?

ВІН: А ти звернула увагу, вони звуться «Чорні янголи»?

ВОНА: Ну?

ВІН: Це тому, що вони всі покійники.

Пауза.

ВОНА: Слухай, хто з нас збожеволів?

ВІН: По-моєму, ти.

Обидва раптом пирскають і починають реготати.

ВОНА: А дівчата кажуть, що мужчина в посткоїтичному стані ні в чому не здатен відмовити!

ВІН: Це твої юні леді? Нічого собі! А що вони ще кажуть?

ВОНА: Ну… Он в десятому Марина Шкрібляк завагітніла - і відмовляється від регуляції. Уявляєш? Зовсім пришелепувата.

ВІН: Що за регуляція?

ВОНА: Ну, вакуумна. А то що, в сімнадцять років дитина? Всі кажуть, вона ідіотка.

ВІН: Регуляція, кажеш? Аделю, давай зразу домовимося, - наші з тобою проблеми вирішуватимемо тільки ми вдвох. Без твоїх янг леді. Згода?

ВОНА: Згода. А ти мені купиш «Мерседеса»?

ВІН: Давай я тебе вчитиму їздити «Ніссаном», навколо дачі.

ВОНА: У тебе є дача?

ВІН: Властиво заміський будинок. Я там майже не буваю.

ВОНА: Чому?

ВІН: Я його не люблю. Він на Десні, в дачному кооперативі, що я його охрестив «Вільний олігарх». Або «Олігарх на волі». Він оточений глухою двометровою стіною.

ВОНА: Олігарх?

ВІН: Ні, кооператив. А я тобі поясню, в чому твоя засаднича помилка. Я мужчина зовсім не в посткоїтичному стані, а прекоїтичному. І я тобі зараз це доведу.

ВОНА: Ой, Вікторе!..

Затемнення. Музика. Посередині сцени - те ж саме крісло, щільно обгорнене плівкою. Входять Він та Вона.

ВОНА: Яке воно дивне!

ВІН: Що?

ВОНА: Такий великий будинок - і стоїть пусткою. Одне крісло і диван.

ВІН: Є ще кухня.

ВОНА: Знаєш, що мене найбільше вразило в твоїй міській квартирі? Навіть не те, що вона така велика. А що є окрема кімната - спальня. Ліжко, шафа, стільчик - і більше нічого. Спеціальна кімната, де виключно сплять. Я такого ніколи не бачила, хіба по телику. У всіх моїх знайомих - сплять там, де живуть. По-двоє чи по-троє. Як ми з мамою.

ВІН: Господи, ну що вони зробили з тобою! З усіма нами!

ВОНА (неуважно): Хто? Слухай, а чому ти не любиш цю дачу? Навкруги та красиво, тільки вийди за паркан.

ВІН: По-перше, це не дача, а будинок. Дача - це на сезон, а я не люблю нічого тимчасового.

ВОНА: Хіба що крім «Мерседеса».

ВІН: А по-друге, я його просто не люблю.

ВОНА: Вікторе…

ВІН: Ну чого тобі?

ВОНА: Будь ласка. Продовжуй.

ВІН: Добре. Розумієш, нам колись забороняли споруджувати такі будинки, як нам хотілося.

ВОНА: Хто забороняв?

ВІН: Наші колишні хазяї. Комуністи. Звичайно, собі вони будували дачі на кшталт свого марксиського майбутнього - вбогі казенні барлоги на сотні квадратних метрів. Так от, я вирішив: збудую такий палац, щоб вони луснули з заздрощів, усі ці товстошиї секретарі обкомів і заслужені на крові генерали КДБ. Між іншим, більшість будівель у нашому «Олігарху» належить колишнім вождям обласних пролетаріїв - або їх найближчим нащадкам. Я спорудив з розмаху і на зло, цей замок - і раптом зрозумів, що він мені не потрібен. Не можна жити «на зло комусь», треба - для чогось. Або для Когось. А в мене тоді… Оксана розвелася і виїхала зі своїм Борисом на ПМП до Німеччини, Ігор, мій син… А, що говорити!

ВОНА: Вікторе, що з тобою?

ВІН: Аделю, я тоді був тверезий. Майже. Присягаюсь. Я прокинувся на світанку - і почув голоси. Веселі дитячі голоси і тупіт кількох пар ніг - по сходах, яких ще не було. І жіночий голос - «Тихо! Татко спить». І сміх, і… Я був певен, що хтось заліз у будинок або пантрує в садку. Вискочив на балкон - жодної живої душі, всі сплять, тільки птахи починають співати. Я обганяв будинок зсередини та ззовні, - нікого. І тут я зрозумів - це озивалося до мене моє справжнє життя! Те, яке я мав би прожити - вільне, заможне, на власній землі, з великою родиною…. Моє життя! Ти розумієш, Аделю? Ми жили чужим життям. Ми були бидлом і рабами партії. І більшість це цілком влаштовувало, - аби тільки бути однаковим бидлом. Відтрубити свої п’ять днів, поцупивши щось там при нагоді, два дні випивки та єбли - чого ще треба? І життя продовжується. Аж поки не скінчиться, але про це старалися не думати. Якщо хтось був зарозумний і надто підскакував, його тицяли мордою в лайно - за допомогою місцевкому, райкому, спілки ветеранів і на крайній випадок - КДБ. І всі потиху тішилися - так йому й треба, дурню, щоб не випендрювався!

ВОНА (виразно нудьгує й починає знічев’я здирати плівку з крісла): Ой, знову шкіряне.

ВІН (після паузи): Ти не любиш шкіру?

ВОНА: Ні, на шкірі голою жопою сидіти холодно.

ВІН: Не так, Аделю. Не так!

ВОНА: Жопа - вона і є жопа.

ВІН: Є таке слово «дупа», і ще, зараз… афедрон!

ВОНА (верещить і стрибає на крісло): Де?!

ВІН: Що - де?

ВОНА: Той дрон! Павук! Жук!

ВІН: Афедрон - це ї є… хм… інкримінована частина тіла. Грецькою.

ВОНА: Що за противне слово! А що, греки задля ввічливості кажуть «жопа»? По-моєму, це дурниці. Ти мені весь час торочиш, - речі треба називати своїми іменами. От я й називаю - жопа!

ВІН: Хай вже буде дупа.

ВОНА: Дупа.

ВІН: Аделю, є речі, котрі існують, але виховані люди, як би це сказати, не афектують на них уваги. Кінець-кінцем, вся фізіологія людини існує виключно для того, щоб не заважати її духові! А цих речей наче не помічають.

ВОНА: Ти хочеш сказати, що не помічаєш мого, як його, дрону?

ВІН: Каюся - помічаю. Дупочка, дупка, дупа, дупуся…

ВОНА: А шкіра, по-моєму, вже нагрілася.

ВІН: Ох, Аделю, видається, не матиму я з тобою спокійного життя.

ВОНА: Пхе! Кому воно потрібне, спокійне життя? Життя має бути цікавим!

Затемнення. Музика. Він і Вона в яскравих скафандрах, сидять на високій гойдалці.

ВОНА: Знову зависли. П’яні вони там, чи що?

ВІН: Опохмеляються. Хто ж нам винен - лізти вгору на ранок Різдва? Дивись, майже пусто. Каталися б біля готелю.

ВОНА: Може, сплигнемо?

ВІН: Зависоко - ноги зламаємо. Хто нас тоді шукатиме?

ВОНА: Вовчик, звичайно.

ВІН: Коли проспиться. Як тобі вчорашня колядка?

ВОНА: Ой, як здорово! Нас у кожній хаті пригощали, уявляєш? І я тепер знаю, як співати «Добрий вечір, пане господарю!»

ВІН: Що мене завжди вражало - вони справді вірять у те, що роблять. Тобто бажають один одному щастя й достатку. У нас це виглядає жалюгідною самодіяльністю, оплачуваною за статею міського бюджету.

ВОНА: Вікторе…

ВІН: Що, Аделю?

ВОНА: Дівчата мене питали, хто ти мені. Я сказала - чоловік.

ВІН: Правду сказала.

ВОНА: Майже. Ти мене навчив, що майже правда - гірша за свідому брехню.

ВІН: Аделю, я тобі все пояснив. Ти за п’ять років тільки розквітнеш, а я…

ВОНА: Заведеш собі нову дівчинку.

ВІН: Аделю, як ти можеш?!

ВОНА: Проїхали. Проїхали, я сказала! Чесно кажучи, я за тебе не збираюся. Ти для мене застарий.

ВОНИ: Хоч якийсь консенсус. Нащо нам сваритися? Диви, яка блакить навкруги.

ВОНА: А я зовсім не сварюся. (починає розгойдувати гойдалку) Гей-гоп! Гей-гоп!

ВІН: Обережно, злетимо.

ВОНА: Нехай. Гей-гоп! Гей-гоп!

ВІН: Нас на підйомник більше не пустять, пішки тарабанитимешся.

ВОНА: Нічого, заплатиш, то пустять. Гей-гоп!

ВІН: Нарешті, поїхали. Досить! Зупинись! (починає розгойдуватися в протифазі, гасячи коливання гойдалки).

ВОНА: Гей-гоп! Гей-гоп!

Затемнення. Тиша і самотній дівочий голос старанно витягає: «Чи дома, чи дома сам пан господар?» Горять свічки. Він сидить у кріслі, вона біля його ніг. Обидва у спортивних костюмах.

ВОНА: «Чи пан господар, Віктор на ім’я?
Он сидить він, гей, та кінець столу,
А на тім столі три кубки злоті.
В одному кубку - медок солодкий,
В другому кубку - багрове пивце,
В третьому кубку - зелене винце,
Медок-солодок - на челядочку,
Багрове пивце - на колядочку,
Зелене винце - та й до церківці,
Та й до церківці, на престольні.
Там при райських дверях сам Господь стоїть,
Сам Господь стоїть, три служби служить:
Першу службочку - за господаря,
За господаря, за Віктора-пана,
Другу службочку…» (Замовкає)

ВІН: Чому ж ти скінчила?

ВОНА (встає): Набридло. Може, звалимо на танці?

ВІН: А ти хочеш?

ВОНА: Не знаю.

ВІН: Аделю, ти хрещена?

ВОНА: А ти?

ВІН: Ні.

ВОНА: Ми з мамою ходили, мені років чотири було, пам’ятаю, там була така ванна всторч із теплою водою. Ну, просто як дірка, і священик звелів нам пірнути з головою, - спершу мамі, а потім мені. А мені було смішно, що мама в простирадлі, а не в купальнику.

ВІН: І більше ви туди не ходили.

ВОНА: Ні, чому ж. Паску святимо, як усі.

ВІН: Хочеш, купимо тобі сорочку з бісерною вишивкою? Тобі було напрочуд гарно.

ВОНА: Колядниці мені позичили. Але попередили, що сорочку слід вишивати самій. Щоб енергетика була. Як у фен-шуї.

ВІН: Ти хоч знаєш, що це таке?

ВОНА: Ні. І вони, по-моєму, також. Краще купи мені ту чорну прозору сукню від Феррогамо. Бабла ненабагато більше, а всі аж падатимуть.

ВІН: На тебе. Це бордельна білизна, а не сукня.

ВОНА: Зараз мода така. Модель бордель - Барбі садомазо. Відчуваєш, як звучить?

ВІН: Аделю, я дуже не люблю курев, курвів, курочок і скурвісинів. А курчат типу Барбі толерую виключно у смаженому вигляді.

ВОНА: А у вареному?

ВІН: Хіба в борщі (обидва сміються)

ВОНА: А я на тому тижні заходила до свого класу. Колишнього.

ВІН: Як там Томка?

ВОНА: Ну, вона собі нового знайшла… Я не про те. Просто вони мені видалися якимись… нудними. Недорослими, чи що? Ну, ти якось казав, пу… пу…

ВІН: Пубертатними?

ВОНА: Ага. Що це означає?

ВІН: Статево недорозвинені.

ВОНА: Я гадала, що просто прищаві. А потім я усіх повела ланчувати.

ВІН: Куди?!

ВОНА: Ну, на ланч. До «Макдональдса»

ВІН: Хвала Богу, хоч не до «Нобеля». Між іншим, є таке чудове слово «полуднувати». А є ще підвечірок - десь о п’ятій чи шостій. Наші предки любили і вміли поїсти, треба їм віддати належне.

ВОНА: Слухай, пішли до ресторану. Я їсти хочу, як мій предок.

ВІН: А я, як нащадок. (Встає)

Затемнення. Музика. Світло. Він сидить у кріслі, перед ним ноутбук. Вбігає Вона у куртці, з якимось пакунком в руках.

ВОНА: Вікторе, у мене є здібності!

ВІН (знімає окуляри, закриває ноутбука): Добридень. Звідки інформація?

ВОНА: Привіт. Броніслава Петрівна сказала, що я обов’язково маю йти на дизайн, до архітектурного. Що в мене яскраво виражений творчий нахил.

ВІН (обіймає її): Може, зараз творчо нахилятимешся до мене?

ВОНА: Я тобі спеціально вишила подарунок. Ось! (витягає з пакету червону подушку у формі серця і чорним написом «LOVE»)

ВІН: Дуже оригінально (притягає її до себе)

ВОНА: Ти… ти не знаю що! Відвали! Ти ж навіть і не глянув!

ВІН: Та я з тебе очей не зводжу!

ВОНА: Я так старалася, вечорами сиділа! Вишила на тому боці калину, бо ти схиблений на українському. (Шпурляє подушку на підлогу) Правильно та казала, що ви в нас бачите виключно самиць!

ВІН: Хто, Броніслава Петрівна?

ВОНА: Ні (шмигає носом). Лекторка з гендерних відносин.

ВІН: Боже мій, це що таке?

ВОНА: Якщо зовсім коротко - що всі чоловіки сволота.

ВІН: В якому стані - посткоїтичному чи прекоітичному?

ВОНА: В будь-якому. Завжди і всюди. Жінки взагалі можуть обійтися самі!

ВІН: Нащо?

ВОНА: Що - нащо?

ВІН: Нащо вам обходитися самим? По-моєму, разом значно цікавіше. (Підіймає подушку, кладе на диван) Пробач, справді чудова робота. До речі, скільки їй років - твоїй лекторці?

ВОНА: Ой, стара - років тридцять, не менше. До чого тут взагалі вік?

ВІН: Розумієш, я вже зустрічався з подібним глобальним підходом. У тещ відносно зятів. Але щоб так ґрунтовно готуватися до ролі тещі!..

ВОНА: І… і все це неправда! Ніяких тещ! (шпурляє подушку на підлогу) А в тебе є коханка! Та тебепе!

ВІН: Хто?

ВОНА: Тебепе! Ще й з дитиною! І ти на неї переводиш півтори тисячі щомісяця!

ВІН: Ти що, влізла на мій сайт?!

ВОНА: Влізла. Теж мені захист, пароль «Аделя»! Кращого не знайшов!

ВІН: Авжеж, не знайшов! Яке тобі діло? На тебе я викидаю втричі більше.

ВОНА: Викидаєш? Це на мене ти викидаєш?! На, забирай! (починає роздягатися)

ВІН: Вибач, витрачаю. Аделю, зупинись!

ВОНА: Так дівчата правду сказали - у тебе є коханка! Хто така тебепе?

ВІН: Одягайся. Сьогодні ще встигнемо.

ВОНА: Куди?

ВІН: До тебепе. (У мобільник) Вовчику, виводь машину, їдемо у Торопець. Так, сьогодні. Що значить - бензину замало? За що я тобі плачу? (Їй) Ну, чого витріщилася? Одягайся?

ВОНА: Який Торопець?

ВІН: Тебепе - це Торопецький будинок престарілих. Я тобі покажу кохану з дитиною! (випихає її за двері. За кілька секунд вона повертається, підносить подушку, обтрушує, кладе на диван і вибігає).

Затемнення. Музика. Світло. Пізня ніч того ж дня. Вона притулилася збоку крісла. Він заходить.

ВІН: Все, розстелився. Прокинься, Аделю! Ми вдома.

ВОНА: А? Вікторе? Вікторе, обійми мене! Міцно-міцно.

ВІН: Я тут, моя маленька.

ВОНА: Як страшно, Вікторе! Той запах…

ВІН: От бачиш, я теж скоро таким буду.

ВОНА (сміється): Що за дурниці!

ВІН: Чому? Бачиш, голова вже сивіє.

ВОНА: Тобі личить. Здається, це називається «шляхетна сивина». Не в тім річ. Просто ти… живеш. Ти живий, от. А вони - доживають. Як страшно, Вікторе! Як вони брали ті цукерки…

ВІН: Старі люблять солоденьке.

ВОНА: Я все хотіла спитати, як ти туди взагалі потрапив?

ВІН: Моя мама перед смертю просила мене відвідувати її подругу. Виявляється, мама туди навідувалася кожного місяця, а я й уявити не міг… Я поїхав…

ВОНА: А хто з них?

ВІН: Вона померла років два тому.

ВОНА: Чому ж ти?..

ВІН: Хіба ти не розумієш?

ВОНА: Розумію. Вікторе, я давно думала, я хочу мамі зробити подарунок. Піаніно. У нас таке старе, навіть настроїти не можна, а мама ж учнів учить…

ВІН: Зроби. Блаженніше давати, ніж брати.

ВОНА: Але ж ти переводиш на мою картку щомісяця, а тут треба за три щонайменше.

ВІН: Згода. Але май на увазі, це твій дарунок за твої гроші. Я може, щось докину на інструмент, але ти три місяці нічого не дістанеш.

ВОНА: Само собою. Вікторе…

ВІН: Ну?

ВОНА: Я тебе люблю. Ти - надзвичайний! Дивовижний! Єдиний! А взагалі я зранку піду до мами. Я у неї давно не була цілий день, вона, мабуть, ображається.

ВІН: Добре, хоч не на ніч.

ВОНА: Що я там робитиму вночі?

ВІН: Аделю, мені Марія Федорівна якось сказала, що я порядна людина. Звідки в неї така інформація?

ВОНА: Від мене.

ВІН: Тобто?

ВОНА: Я їй сказала, що ти порядна людина. Навіть дуже.

Затемнення. Музика. Світло. На столику в склянці - букетик конвалій.

ВІН: Зі стріх вода крапле. Скоро Великдень, а там і бузок зацвіте. І буде рік, як ми познайомилися. Пам’ятаєш, як ти ховалась в кущах?

ВОНА: Ой, яка я була дурна! Я тебе боялася.

ВІН: Подивись, у нас уже є спільне минуле. Хіба не дивно?

ВОНА: І нічого дивного, нормально. Вікторе, у нас за два тижні весняний бал-маскарад. Я тебе запрошую.

ВІН: Дякую, міс, обов’язково з’явлюся. Маскарад - це обов’язково?

ВОНА: Можна у чорному костюмі. Краще смокінгу. Я буду в костюмі маркізи, така широчезна спідниця з криноліном, в дрібні квіточки, перука і блакитні черевички зі стразами. Я вже бачила у «Гуччі».

ВІН: Бачу, ти все продумала.

ВОНА: Так, але мені потрібні щонайменше дві тисячі. Краще дві з половиною. Гривень.

ВІН: Дозволяю собі нагадати, що ти вичерпала свій кредит на два місяці наперед.

ВОНА: Ну, я гадала, ти фінансово забезпечений чоловік. Чи я помилялася?

ВІН: Аделю, це і є так звана свобода. Право вільного вибору і невід’ємної від нього відповідальності за цей вибір. Ти вибрала подарунок, - отже, маєш тепер нести наслідки.

ВОНА: Старі шкарбани я носитиму, а не наслідки! Як ти не розумієш? Вони всі будуть у новому, а я…

ВІН: Цінність людської особистості - в ній самій.

ВОНА: Ага! Тільки чомусь цінність особистості в «Мерседесі» значно помітніша, ніж у «Запорожці»!

ВІН: Дався тобі той «Мерседес».

ВОНА: Вікторе…

ВІН: Ні.

ВОНА: І не треба! Обійдуся без твого бабла!

ВІН: Аделю, ти справді жалкуєш, що купила мамі піаніно?

ВОНА: Ні за чим я не жалкую. Вона була така щаслива!

ВІН: Ну й чудово. Мені ти все одно найбільше подобаєшся без усіх цих лахів, в натуральному стані.

ВОНА: Слухай, це ідея! Костюм Єви!

ВІН: Ні в якому разі! Я категорично…

ВОНА: Фіговий листок з органзи, на голові віночок…

ВІН: Тебе виженуть з коледжу.

ВОНА: Так. Шкода, яка була ідея! Добре, я щось придумаю. Так, аби не вигнали, але щоб людська особистість була на виду.

ВІН: Гривень двісті я тобі можу позичити. Потім віддаси.

ВОНА: Не треба, стільки я в мами позичу. Кінець-кінцем, свою особистість я маю задарма!

Затемнення. Східна музика. Він сидить у кріслі, вона вигинається у танку.

ВІН: По-моєму, ти мала отримати першу премію, а не другу.

ВОНА: На Осташці були справжні діаманти, ти звернув увагу?

ВІН: Ні, я дивися лише на тебе. Ніколи не думав, що мені можуть сподобатися індійські танці.

ВОНА: Вважаєш, я така нездара?

ВІН: Ти пречудова. Але індійські танці я уявляв за тими кошмарними фільмами, де героїня щоп’ятнадцять хвилин ні сіло ні впало починає крутити пишним задом, лупає коров’ячими очиськами за схемою «до кутка - на ніс - на предмет» і скавучить тонким голосом, демонструючи небуденний темперамент. А бідолаха герой, на відміну від глядача, не має змоги навіть збігати відлити або перекусити.

ВОНА: Ти просто не розумієш. Індійському танку понад три тисячі років!

ВІН: Принаймні ясно, чому він такий нудний. Уявляєш, наскільки він встиг остогидіти і глядачам, і виконавцям!

ВОНА: Знову знущаєшся?

ВІН: Як ти могла подумати! Слухай, невже ти справді вклалася в двісті гривень?

ВОНА: Навіть менше. Купила червоний палантин з брязкальцями, пошила сарі й чолі…

ВІН: Що пошила?

ВОНА: Чолі - це зверху, а сарі знизу.

ВІН: Здається, у тебе справді є здібності до дизайну.

ВОНА: Міг би сказати - виняткові.

ВІН: Не скажу. Поки що.

Затемнення. Входить Він, у білому костюмі і блакитній сорочці, з білою трояндою в руці.

ВІН: Аделю, йди сюди!

ВОНА: Ух ти, який ти красивий!

ВІН: Це - тобі.

ВОНА: Дякую. Ні, справді, ти якийсь інший. Світлий, от! І в білому тобі дуже до лиця. Щось сталося?

ВІН: Я щойно охрестився.

ВОНА: А я й не знала, що ти збираєшся хреститися.

ВІН: Аделю, я навіть не уявляв. Якесь вимите все, яскраве. Наче в дитинстві. Я почуваюся таким легким! Мабуть, тому, що з мене змили всі гріхи. Так священик сказав. Треба негайно починати грішити, а то знімуся і полечу за першим подмухом вітру.

ВОНА: Так ти для того мене звав?

ВІН: Аделю, я пропоную тобі руку і серце.

ВОНА: Що?

ВІН: Руку, серце і все інше.

ВОНА: Кредитну картку?

ВІН: Власне, я мав на увазі себе - руку, серце і все, що без тебе жити не може.

ВОНА: Це ти мені освідчуєшся? В коханні?

ВІН: Я люблю тебе, Аделю!

ВОНА: Стривай, але ж ти маєш стати на ліве коліно, освідчитися і простягнути обручку.

ВІН (встає на коліно): Мені обов’язково повторювати вчетверте? А обручки, я гадав, треба купувати перед вінчанням.

ВОНА: Це спеціальний перстень, заручиновий. Так в підручнику написано. Золотий чи платиновий, бажано з діамантом. Можна маленьким.

ВІН: Міс, я пропоную вам руку і серце. І позичиш мені свого підручника. Я ще ніколи не освідчувався за підручником. Я довго ще тут стовбичитиму?

ВОНА: Вікторе…

ВІН (підхоплюється): Аделю, ти не згодна?!

ВОНА: Вікторе, я…

ВІН: Що, Аделю? Що?

ВОНА: Я… я вагітна. Вже півтора місяці. Я тільки тобі говорити не хотіла.

ВІН: Вагітна?!

ВОНА: І можеш не визнавати! Я його все одно залишу! Твою дитину! Забирайся! На дитину тепер вісім тисяч дають!

ВІН: Кретинка. (затикає їй рота поцілунком. Дуже ніжно) Ідіотка. Істеричка.

ВОНА: Це ти так освідчуєшся?

ВІН: Саме так. До біса твій підручник! Аделю, це точно?

ВОНА: Я двічі перевіряла. Тільки ж я хотіла коледж скінчити і на дизайнерський…

ВІН: Це я тобі обіцяю. Коледж скінчиш екстерном, рік перебудеш удома і підеш учитися далі. Не можна заривати талант у землю. Аделю, Аделю…

ВОНА: Ой, Вікторе!

ВІН: Хочеш, поїдемо зараз вибирати заручиновий перстень?

ВОНА: Ні. Тобто хочу, але пізніше. Вікторе… (тягне його за кін)

ВІН: А ти певна, що тобі це не зашкодить?

Чутно її сміх.

Кінець 2 дії.