Історія кохання на дві дії.
Дійові особи:
Він (Костенко Віктор Павлович, 48 років)
Вона (Аделаїда, 16 років)
Під час затемнень, а іноді й по дії час від часу гримлять уривки хард-року, галасу, криків, музики.
1 ДІЯ.
Подвір’я старого будинку, захаращене деревами й кущами. Трохи збоку - садова лавиця. Заїжджає, тихо попирхуючи, сріблястий «Мерседес» - і зупиняється, рипнувши гальмами: з-за кущів випадає тендітна дівоча постать.
ВОНА: Ой!
ВІН (вискакує): Ну куди… Знову?
ВОНА: Що - знову?
ВІН: Ви вчора теж мало не потрапили під мою машину.
ВОНА: Під таку машину… «Мерседеса»!
ВІН: І два дні тому. Ви що, вперлися лежати під нагробком у формі «Мерседеса»?
ВОНА: Ні, у ньому.
ВІН: Аж так? (пауза) Що ти тут узагалі робиш? Ти у цьому дворі не мешкаєш.
ВОНА: А я в сусідньому. Ось бачите, нагорі два вікна?
ВІН: Це там, де хтось стоїть і дивиться?
ВОНА: Це моя мамуся.
ВІН: Скільки тобі років?
ВОНА: Вісімнадцять.
ВІН: Брешеш.
ВОНА: Сімнадцять. Буде. Скоро, майже за рік.
ВІН: Тобто тобі зараз п’ятнадцять.
ВОНА: Ну, то й що? У нас у класі…
Їх з головою накриває гуркіт великого міста, - мотори машин, дзвінки, вигуки, гвар голосів, неймовірної сили музика. Вона продовжує, ніби нічого не чуючи. Галас зникає так само раптово, як і налетів.
ВОНА: …А Томка ходить уся в прикиді, і…
ВІН: Вовчику, постав машину. (Їй) Тобі хто-небудь казав, що ти дуже схожа на Наталю Гончарову?
ВОНА: В натурі! Особливо з профілю.
ВІН: Ти хоч знаєш, хто вона така?
ВОНА: Я врубаюсь. Актриса, в серіалі знімається.
ВІН: Ти «Євгенія Онєгіна» читала?
ВОНА: Ну, ми проходили…
ВІН: Так от, ти підеш, і прочитаєш «Євгенія Онєгіна». Всього, я перевірю. До того мені в очі не потикайся. Ясно?
ВОНА: А тоді ви мене візьмете в «Мерседес»?
ВІН: Як тобі на ім’я?
ВОНА: Аделаїда.
ВІН: Як?
ВОНА: Ну, мама каже, їй так осоружніли Лени, Олі й Тані, що вона для мене підібрала щось не посполите. Можна Аделя. А ви - Костенко Ве Пе?
ВІН: Ве Пе. Віктор. Ні в якому разі не Вітя. Затямила?
ВОНА: А чому ви на мене весь час гримаєте?
ВІН: Бо ти лягаєш під бозна-які «Мерседеси». Брись! На рандеву з Євгеном Онєгіним!
ВОНА: На що?
Миттєва темрява. Тиха музика. Він сидить, витягнувши ноги і явно відпочиваючи. Вона пробігає повз лавицю.
ВІН: Аделю!
ВОНА: Що ви тут робите зранку?
ВІН: Відпочиваю. Щойно прилетів із Канади.
ВОНА: І ваш «Мерс» відпочиває. З Вовчиком.
ВІН: Ні, Вовчик чуває. Я йому питомі гроші плачу, щоб він це робив непримітно. Чудовий ранок. До речі, як з «Онєгіним»?
ВОНА: Читаю. Ні, чесно. Воно якось само читається, тільки довго. І між іншим, я знала, що Наталя Гончарова була дружиною Пушкіна і перша красуня Російської імперії. Це я так, прибула мимохіть. Чим це так пахне? Тільки що був жасмин, з того куща, а зараз… ну так, лаванда! Звідки тут лаванда?
ВІН: Це мій «Ярдлей».
ВОНА: «Ярдлей»? Ніколи не чула. Навіть у телику.
ВІН: Бо по телику рекламують виключно підробки.
ВОНА: Як це?
ВІН: Справжні речі роблять у Королівстві, Парижі, Мілані, в Силіконовій долині. А потім їх підробляють - у Китаї, Кореї, Туреччині… Як твої турецькі джинси «Леві Штросс».
ВОНА: І зовсім не турецькі! Ну, турецькі, то й що? Аби красиво було. «Ярдлей»… О, знову жасмин! А я - справжня?
ВІН: Що?
ВОНА: Танько, чекай! У нас контра з мати! (вже здалеку) Це мій знайомий з Канади, біжимо, бо…
ВІН: Ти диви! Контра з мати? А, контрольна з математики. Чи вона справжня? А хто з нас справжній?
Затемнення. Знову вечір, і вона чекає на лавиці. Цього разу він входить.
ВОНА: О, Вікторе! А де ваш «Мерседес»?
ВІН: Я - тут. А він - там.
ВОНА: Я прочитала «Євгенія Онєгіна». Всього-всього. І «Подорож»! І «Десятий розділ»! Я тільки не розумію, чому Пушкін так багато пропустив. Ну, де крапки.
ВІН: А все інше, значить, розумієш. Утямила.
ВОНА: Втямила.
ВІН: Ні. Щоб зрозуміти «Євгена Онєгіна», слід прочитати грубезний том коментарів.
ВОНА: Зараз?!
ВІН: Ні, коли трохи олії в голові доскочить. Ну, чого ти хочеш? Я нічого не обіцяв.
ВОНА: До ресторану! (Пауза) Або морозива.
ВІН: Яке морозиво ти волиш?
ВОНА: Найдорожче! Ну, те, як його…
ВІН: Вовчику! Скоч за ріг і купи їй порцію найдорожчого морозива. А мені - «Хрещатик з горіхами».
ВОНА: А чому «Хрещатик»?
ВІН: Бо він мені подобається.
ВОНА: Взагалі-то я теж люблю «Хрещатик».
ВІН: Схоже, твоя мамуся знову виглядає у вікно.
ВОНА: Ну, вона дивиться, де я.
ВІН: Постійно?
ВОНА: Інколи. А раптом мене збив «Мерседес»!
ВІН: Як її звати, твою мамусю?
ВОНА: Марія Федорівна.
ВІН: Наречемо її імператрицею.
ВОНА: Чому - імператрицею?
ВІН: Того дня, коли ти здогадаєшся чому, я заберу тебе до «Мандарин-плази» і куплю сукню від Армані, або Сен-Лорана, або Кензо. Яку схочеш.
ВОНА: Чесне слово?
ВІН: Слово.
ВОНА: А мама каже, зараз нікому не можна вірити.
ВІН: А скажи, можна так жити, щоб нікому не вірити?
ВОНА: Мабуть, можна. Час від часу.
З-за кущів дві руки простягають по морозиву.
ВОНА: «Імперія з ківі»! А «Буржуя» не було? Я його ще не пробувала. (Їсть) А «Хрещатик» теж нічого собі.
ВІН: Мгу. Я люблю, як у ньому горішки тріщать.
ВОНА: Я теж. (скрикує) Але ж це не «Мерс»! Ваш Вовчик зовсім іншу машину ставить!
ВІН: Це моя машина. Ніссан Ленд-Круїзер.
ВОНА: А «Мерседес»?
ВІН: Розумієш, я мав підписувати контракт з росіянами. Мене попередили, що ці м… фірмачі зразу пропонують на десять відсотків менше, якщо у тебе не «Мерседес». Ну, то я й найняв «Мерса» на два місяці. Зараз контракт підписано, я збільшую виробництво і повернув свою власну машину. Клас! 120 км беру за 15 секунд! Позашляховик, тобто на тім, що у нас зветься шляхами другого класу, а фактично є чистим полем, спокійно тягне сімдесятку! На гору… але тобі це нецікаво.
ВОНА: Але ж «Мерс»!
ВІН: Найкращі в світі машини - старі «Ролс-Ройси» ручного складання.
ВОНА: А я ж у ньому так і не проїхала!..
Затемнення. Знову вони на тій самій лавиці, але це вже інша зустріч.
ВОНА: …і тут Томка проявляється аж чорна, - після зимових канікул! - і заливає, що була з бойфрендом в Анталії, а він її фукав у Пущі-Водиці в солярії, він там сторожем вкалує… Вікторе, ви не слухаєте?
ВІН: Що? Чого тобі, маленьке звірятко? Знаєш, що мені сьогодні сказав мій син? Мій єдиний, дорослий син? Що йому від мене - тільки гроші! Більше нічого. По барабану. Плював він на мене і на матір. Задалеко плювати, аж у Німеччину…
ВОНА: А ви розведені?
ВІН: Наче ти не розпитувала сусідів.
ВОНА: Ну, живете один, начебто…
ВІН: Помовч. Ми зараз усі - покоління переможених Вікторів, хоч би чого досягли… Переможені нащадки упокорених переможців! Ні, не відповідай. Місяці три тому я повертався додому, у мене ще не було «Мерседеса», і ти не лягала під нього. Мовчи! Ти йшла самотньо вулицею, а я сидів у машині, і дивися на тебе. Затули вуха! Затули вуха, я сказав! Це тиха, непереможна краса, думав я, небесний спокій, досконала чистота ліній, - невже це тільки зовнішність? Про що вона думає, підбиваючи коліном шкільну сумку? Тепер я знаю. Все, не роби вигляд, що не слухала. Розкрий рота і скажи «Ні фіга собі!»
ВОНА: Які дивні слова! Я ніколи таких не чула…
ВІН: Тепер не вміють говорити таких слів. Власне, я й сам думав, що забув… Марш додому, розсілася тут! За уроки! Мамуся вже дупою дірку в підвіконні протерла, на нас витріщаючись! Той силует у вікні золотому! Завтра на тому ж місці.
Затемнення.
ВОНА: Я вчора чекала… Вікторе, ти п’яний?
ВІН: Я? Ні в якому разі! Я святкував оборудку, де заробив 150 тисяч. Ні, не заробив - задерибанив. Властиво це не моя бранжа і не мій клопіт, але такий лох трапився, що просто гріх було не кинути. Чого в мене весь час шерхнуть губи? (втирається) Ми ж пили справжній «Мартель». Пляшками. Знаєш, звірятко, як слід пити «Мартеля»? За кавою, з друзями або самотньо, - один фужер за вечір, щоб вчутися в подих цього золотистого едему, в запах, смак, колір, і дивитися на бульвар, де гуляють безтурботні люди… А не цмулити, мов буряківку!
ВОНА: Сто п’ятдесят тисяч баксів!
ВІН: Гривень. Моя доля.
ВОНА: Тридцять тисяч баксів!
ВІН: Добре рахуєш, так, моя відміннице? Скільки я маю за тебе заплатити? Скільки ви заправите - ти і твоя мамуся? (Несподівано хапає її в обійми)
ВОНА: Пусти! Ти, бидло! (втікає)
ВІН: Аделю! Котися, сама приповзеш! Вовчику! Вовчику, жар до «Матадора»! Зніму курву - ах, які там курви, Вовчику! П’ють лише «Мартель» - ящиками!
Затемнення.
За кілька днів. Він стоїть під кущами, тримаючи білу троянду на довгому стеблі.
ВІН: Аделю!
Вона проходить, начебто не чуючи.
ВІН: Аделю, вибач. Мені справді було дуже погано. Це тобі (простягає троянду). Я знаю, у тебе вчора був день народження, Аделю!
ВОНА: Звідки?..
ВІН: Ну, я теж трохи розпитався. А ти змінилася. Подорослішала, чи що? Подобається?
ВОНА: Яка краса! Бідна!
ВІН: Хто бідна?
ВОНА: Троянда. Я знаю, це неправильно, але мені завжди шкода було квітів, зірваних. Начебто вони - для нас. А вони - для себе. Тільки я нікому не могла сказати, бо сміялися б. Ну, розумієш, вони жили собі - і раптом їх зірвали, щоб поставити у вазу - і викинути на смітник. Я знаю, вони скоро самі зав’януть, так чи інакше, але це все одно неправильно. Так мені здається. Я навіть на кущі нюхаю квітку, милуюся - і відпускаю. Наче сонечко, що сіло на руку. Я взагалі люблю квіти, ну, не обов’язково квіти, у нас північні вікна, просто зелень… Ну, ось.
ВІН: Дякую, дитинко.
ВОНА: Не смій називати мене дитинкою! І звіринкою ніколи не називай!
ВІН: А Аделею можна?
ВОНА: Дозволяю.
ВІН: Звірятком я тебе називав - граціозним, пухнастим, з великими очима звірятком. Хіба це образливо? А знаєш, Аделю, я спіймав себе на тому, що почав читати вірші. Зранку, коли бігаю по алеях з Вовчиком. Про кохання.
ВОНА: Ти голубий?!
ВІН: У тебе надто забруднена уява - як Дніпро після Запоріжжя. Ніколи не думав, що я стільки ще пам’ятаю. Мабуть, більше, ніж ти коли-небудь чула.
ВОНА: А я, між іншим, тепер повнолітня, з усіма правами людина.
ВІН: Просто неймовірно, як у нас роблять розводитися про права, дочиста нехтуючи при цьому обов’язками! Ну, яка з тебе людина?
ВОНА: Повнолітня. Я паспорт отримую! І код!
ВІН: Я вважаю, що повноліття слід відкласти до 21 року, як в англосаксів. Ти не повноцінна людина, а лише завдаток на неї. Аванс. Може, колись, ти станеш справжньою повноцінною людиною. А може й ні. Більшість так і не стає. Ти коли-небудь звертала увагу, як багато жінок після сороковин, коли сутність людини вже віддзеркалюється ззовні - нагадують невідперто самозакоханих гладких льох?
ВОНА: А чоловіки… Мамуся каже, що вони на 40 відсотків козли, на 40 алкоголіки, а все, що в них людського, увібгалося в залишок! От!
ВІН: Впізнаю імператрицю за вишуканістю висловів - і знімаю шанобливо капелюха. Ну, оскільки з чоловіками та жінками ми визначилися, порозмовляємо про квіти. Які квіти тобі подобаються найбільше?
ВОНА: Ну, власне всі. Вони всі красиві - кожна зокрема. Ой, згадала, є такі невеличкі трояндочки, я в ботанічному бачила, вони обвивають усе, плетисті називаються. Але твоя троянда теж кльова.
ВІН: Гарна.
ВОНА: Гарна. Просто надзвичайно.
ВІН: Отже, плетисті рожі. Колір?
ВОНА: Рожевий, трояндовий. А що?
ВІН: Так, на майбутнє.
Коротке затемнення. Він стоїть, тримаючи щось за спиною. Вона задихано влітає.
ВОНА: Ой, Вікторе, звідки ти знаєш мій но… Що це, парфуми? Так багато?
ВІН (простягає пластиковий балон): Рідкі добрива. Голандські. Наскільки я розібрав, головним чином з кінського гною. Підозрюю, що за такі бабки я міг би придбати, як не конячку, то добряче лоша.
ВОНА: А… наві…
ВІН: Озирнися. Бачиш, Вовчик тягне до вашого парадного здоровезну шабатуру, аж засапався?
ВОНА: Це що, холодильник?
ВІН: Це кадовб з плетистими трояндами. Рожевими. І спижова підставка, щоб котити їх підлогою. Мене запевнили, що з цими добривами вони витримають навіть біля північних вікон.
ВОНА: Ой, Вікторе! (кидається йому на шию і зараз же летить назад. Вже здалеку): Вовчику, Вовчику!
ВІН (потираючи щоку): Нема гірше дурня за старого дурня. Ну який він для неї Вовчик?!
Затемнення. Музика. Знову вечір, але вже, мабуть, наступного дня.
ВОНА: Ні-ні, не можна їх рухати надто часто. Зараз вони мають призвичаїлися до дому. Вікторе, я давно хотіла спитати, що робить твоя фірма? Якщо можна, звичайно.
ВІН: Ну чому всі апріорі вважають, що я якийсь мафіозі - тільки тому, що я їжджу «Мерседесом» і обідаю в «Нобелі». Ось подивися. Правда, гарні?
ВОНА: А що це? Такі яскраві, мов цукерки.
ВІН: Це - дахівки. Моя продукція. Тобто, звичайно, зразки. Не вистачало тягати дахівки в костюмі від «Барбері»! Кинь на землю і наступи, тільки не шпилькою.
ВОНА: У мене кросівки. А чому не шпилькою?
ВІН: Бо по дахах не часто ходять у шпильках. На щастя для дахів. Бачиш, які міцні? Я сам розробляв технологію. 25 відсотків відходів пластику, 70 - піску. Плюс мій каталізатор і фарбуючи пігменти. В мене зараз - два заводи і замовлень на рік наперед. Я звільняю місто від сміття і виробляю високоякісні красиві дахи. Незгірші за фінську «Раніллу». Україна будується, а я її накриваю дахами.
ВОНА: Стривай, згадала! «Дахи як Карпати, де є погуляти!» А про шпильки там нічого…
ВІН (сміється): Тільки зараз усвідомлюю, що цитую власну рекламу. А знаєш, що? Я своєю фірмою справді пишаюся. Я виробляю якісний товар - і даю роботу півсотні людей і добре їм плачу.
ВОНА: А скільки ти заробляєш?
ВІН: Причепилася, мов податковий інспектор. Скільки не заробляю, все моє - за винятком того, що пазурами відшкребе у мене моя рідна держава. З державою треба остережливо, як з дресованим тигром у цирку - підгодовувати, але пильнувати, аби не відчикрижив руку або голову… Не про те мова. Я сам усе це зробив, розумієш? Я людина, що самореалізувалася. Я сам… Що ти так витріщилася, зовсім як той чувак біля банку?
ВОНА: Я нічого. Який чувак?
ВІН: Та дурниця. Заїхав вранці до банку, а перед ним такий непоказний чувачок роздає брошури. Я вийшов з машини, він простягнув і мені, Вовчик його відсторонив. Він каже: «Візьміть, це добра вістка для вас». Дивлюся - Євангеліє. Ну, в мене є шикарна Біблія з золотими берегами, в шкіряних палітурках і з гравюрами Доре, я за неї заплатив 600 баксів. Я йому так і кажу, а він? «Я помолюся, щоб добрий Пан Бог вам це простив, - каже, - а поки що візьміть задарма». Ну, зачепив він мене. Я йому пояснюю, що принципово нічого не беру безкоштовно, а він у відповідь: «Ви дуже нещасна людина, візьміть це, як берете сонце й повітря». Це я - нещасна людина!.. Ну, я й узяв, сам не знаю, чому. Ось. (демонструє книжечку і зараз же ховає у кишеню).
ВОНА: До нас минулого року теж прителіпалися двоє, ті, як їх, Свідки Єгови, так мамуся їх так швиргонула!.. Але ті Євангеліє не носили, якісь журнали з картинками. Вікторе, у мене взавтра контрольна з хімії, а я ще плаваю…
ВІН: Хімія? Це дуже важливо, я сам кандидат з хімічних наук. Біжи, Аделю, а завтра надвечір розповіси, як що. Ні пуха!
ВОНА: До чорта!
Затемнення. Цього разу Він чекає на Неї.
ВІН: Ну, як хімія?
ВОНА: Що? А, не знаю, не менше вісімки має бути, Вікторе, ось! (виймає з кишені цидулку, врочисто читає): «Марія Федорівна, 1847-1928, з роду принцеса Дагмара Данська, російська імператриця, дружина і удова імператора Олександра 3-го, мати імператора Миколи 2-го». Вона?
ВІН: Вона. Звідки дізналася?
ВОНА: Ну, я шукала у Гуглі…
ВІН: Ти хочеш сказати, що сама знайшла?
ВОНА: Я шукала, а потім пішла до Володимира Миколайовича, це наш учитель історії, і дуже попросила. Дуже-дуже.
ВІН: Ну, так. Ти на нього повела благальними очиськами, покліпала віями… Газель в нетрях Інтернету!
ВОНА: Між іншим, газелі водяться виключно в степах і напівпустелях. Коротше, він обіцяв подивитися - і знайшов, Вікторе…
ВІН: Так, я пам’ятаю. Сьогодні маємо середу, завтра я зайнятий. В п’ятницю о четвертій на цьому самому місці, поїдемо до «Мандарин-плази».
Затемнення. Гримить урочиста музика. З’являється Він, тягнучи велику сумку з написом «Armani».
ВІН (сміється): Ні, ти б подивилася на себе! Метеором пролітає повз довгий ряд суконь, тільки плічка клацають, і раптом… стрибок! В руці майоріє барвисте шмаття!
ВОНА (в руках така ж величезна торба з написом «Laura Ashley»): А що, хіба мені не личить?
ВІН: Міс, ви прекрасніші, ніж світанок на Великдень!(На ній якась напівкласична зелена сукня, схожа на весняні тумани, і десятисантиметрові золоті шпильки; волосся укладене в складну зачіску) Куди тепер?
ВОНА: Ну, збиралася я на дискотеку…
ВІН: Але?
ВОНА: Вона якось не пасує. Тобто сукня.
ВІН: Міс, ви все більше мене дивуєте. Дозвольте запросити вас на концерт.
ВОНА: Який?
ВІН: Найближчий. Ти чому надаєш перевагу, класиці чи попсі?
ВОНА: Ну, я не знаю… А можна де-небудь потанцювати?
ВІН: Можна! Чудова ідея. Наймемо катера, поїдемо на Київське море і танцюватимемо вдвох на палубі.
ВОНА: А хіба так можна?
ВІН: Зі мною все можна.
ВОНА: Правда?
ВІН: Ти мені не віриш?
ВОНА: Вірю.
ВІН: Вовчику, збирай манатки, їдемо до річкового вокзалу. Тільки через Нижній вал і Сагайдачного, підхопимо того саксофоніста Миколу, пам’ятаєш, ми його слухали? Гайда на танці!
Затемнення. На коні ледве розвидняється. Він і Вона танцюють в напівтемряві під щемливі звуки саксофону.
ВОНА (спотикається, скидає шпильки): А я ще хочу!
ВІН: Дай Миколі трохи перепочити. Чуєш, він уже запинається? (саксофон замовкає)
ВОНА: А, так (відбігає, задирає голову). Ой, Вікторе, яке велике небо! Ніколи не бачила такого великого. Зорі вгорі - і зорі внизу. Зорі - і ми, і більше нічого.
ВІН: І велика тиша. Тільки хвильки ледве хлюпочуться, і дихає свіжою вологою з Дніпра. А біля причалу навіть річка тхнула бензином. Тобі не холодно?
ВОНА: Ні. Ну, трохи проймає. (Він ритуально скидає піджака і надягає на Неї) І пахло там зовсім не бензинами, а тими, як їх, омарами. Ніколи не думала, що вони такі смачні.
ВІН: Ти що, ніколи раків не їла?
ВОНА: Ні. Ой, хочеш, я тобі дуже смішну історію розповім?
ВІН: Хочу (сідають).
ВОНА: Коли я була малою, Валера якось притяг раків. Багато.
ВІН: Хто такий Валера?
ВОНА: Ну, це мій батько. Був колись. Раки були от таке-ез-ні (показує), чорні і весь час якось скрипіли. І лазили у відрі. Я гадала, що раки червоні, питаю мами, а вона каже - їх кидають в окріп, і вони червоніють. Я не зрозуміла спочатку, а виявляється, їх кидають в окріп - живими! Мама кудись пішла, Валера побіг за пивом, а я за відро - і до каналу. Ми тоді на лівому березі жили. Найбільше я боялася тих раків, вони мені такими страшними здавалися! Ну, дотягла до каналу, перекинула, а відро у воду шувбость! І затонуло, хоча було пластикове. Найбільше мені шкода було відра, таке красиве було, червоне. Отак я й не скуштувала раків.
ВІН: Вибили тебе?
ВОНА: Ага. Найбільше за відро. Я ще танцювати хочу, щось таке, сучасне. Музику, музику!
Над палубою лунає музика.
ВІН (перекрикує): Це вже не зі мною, хіба з Вовчиком. (музика тихшає) Тобі подобається Вовчик?
ВОНА: Дуже. От би з ним завалитись на дискотеку У всіх очі рогом стануть, і в Томки теж. Він качок, так? Як Клички. Кличок. Він би усіх розкидав одною лівою.
ВІН: Аделю, коли ти вивчишся танцювати вальс, я візьму тебе на новорічний бал в «Україну». Танцюватимеш з президентом, якщо, звичайно, його Катя дозволить.
ВОНА: А ти танцював?
ВІН: З президентом?
ВОНА: Ні, з його Катею?
ВІН: Вона мені відмовила. Сказала, що всі танки зайняті. Більш близькими людьми.
ВОНА: Мамуся каже, вона за Ющенка голосувала, а тепер боїться, щоб він не став таким батьком нації, як Тарас Бульба: одного сина сам убив, а другого повісили за грабіжку.
ВІН (сміється): Ні, твоя імператриця просто неперевершена! Іди, потанцюй тепер з Вовчиком. Або з Миколою.
ВОНА: Ні, Микола хай відпочине. Вовчику, поковбасимось…є… потанцюємо?
Музика важко гупає, судомно спалахують і перебігають різнокольорові вогні. Вона танцює з невидимим Вовчиком. Останній громовий роздріб барабанів.
ВОНА: Досить! Досить!
Тиша.
ВІН: Чого ж ти не танцюєш?
ВОНА: Не знаю. Чогось розхотілося. Тихо як…(вступає невидимий саксофон) Стільки зір… Куди ми зараз пливемо?
ВІН: Додому. Вже пізно (Вони танцюють)
ВОНА: Треба мамі подзвонити.
ВІН: Я вже подзвонив.
ВОНА: Уже? А я втомилася. (Сонно) Це все неправда, так?
ВІН: Що?
ВОНА: Ну, все. Не буває такого насправді. Просто це сон, Вікторе…
ВІН: Так?
ВОНА: Я тебе люблю. Дуже-дуже.
ВІН: Я тебе теж. Спи, маленька.
Вони тихо тупцюються на місці. У пітьмі грає саксофон.
Затемнення. Мабуть, антракт якогось концерту чи вистави. У обох у руках яскраві коктейлі.
ВОНА: А цього я знаю! Он там.
ВІН: Де?
ВОНА: Товстий такий. Поплавецький, згадала. Стрибучий ректор. І ще я когось бачила…
ВІН: Так, зала повна.
ВОНА: О, той нардеп, що мама каже, що він умовно чесна людина.
ВІН: Як-як?
ВОНА: Ну, коли він бреше, то в нього щока тіпається.
ВІН: Тільки пальцем не показуй.
ВОНА: Перестань мене виховувати… Вікторе, що з тобою?
ВІН: Я шкодую, що ти сьогодні у цій сукні.
ВОНА: Що, дірка? Де?
ВІН: Ні. І ти нині просто невідперта. Але я волів би бачити тебе в тих турецьких джинсиках. Бо в них ти була чужа. Своя власна. Як мрія чи муза. Музам не купують білизни від Армані. А, ти все одно не зрозумієш. Радій життю - в білизні від «Версаче!» Непоганий слоган, чи не так?
ВОНА: Продай по телику, відіб’єш трохи бабок.
ВІН: Ах ти зміючко Оленко!
ВОНА: Івасику Телесику, приплинь, приплинь до бережка…
Дзвінок.
ВІН: Допливай і пішли, а то спізнимося.
Затемнення. Стукають дверцята машини.
ВІН: Ходи додому, Вовчику, я сам поставлю.
ГОЛОС: До завтра, Вікторе Павловичу (Кроки віддаляються).
ВОНА: А Пономарьов сьогодні кльово співав.
ВІН: Гарно.
ВОНА: Я його на Майдані чула. Ми тоді тікали зі школи.
ВІН: Мгу.
ВОНА: У Пономарьова взагалі сильний голос.
ВІН: Мгу.
ВОНА: Він взагалі… взагалі…
Він раптом починає її жадібно цілувати.
ВОНА: Ой, Вікторе! Вікторе… (Він несе її до машини, заштовхує і застрибує слідом) Вікторе! (бухають дверцята)
На середині сцени самотньо лежить золота шпилька. Гуркіт барабанів.
Кінець 1 дії.
2 ДІЯ.
В глибині кону велетенське шкіряне крісло типу «Честерфільд», перед ним - столичок, на нім розкритий ноутбук. Він кінчає роботу, закриває ноут-бука.
ВІН: Аделю!
ВОНА (вбігає задихана в топіку і шортах): Ще півтора кілометри лишилося до двадцяти. Ніколи тебе не бачила в окулярах!
ВІН (знімає окуляри, відкладає набік): Це виключно для роботи. А ти що, проти?
ВОНА: Навпаки, зразу видно розумну людину.
ВІН: Мені б твою віру в окуляри… Ходи до мене.
ВОНА: Так ще півтора кілометри.
ВІН: На хвилинку (саджає її на коліна). Аделю, ти дуже любиш свою школу?
ВОНА: Я маю сказати виховано чи те, що я думаю?
ВІН: Зі мною тільки друге. Але виховано.
ВОНА: Мабуть, ні. Хоча… Ну, трохи.
ВІН: А якщо я тобі запропоную коледж?
ВОНА: В Англії?
ВІН: Поки що тут.
ВОНА: А мамуся що скаже?
ВІН: Я розмовляв з Марією Федорівною. Вона сказала - хай буде краще для тебе.
ВОНА: А який коледж?
ВІН: Ліцей-пансіон «Янг леді». Май на увазі, працювати доведеться значно більше, і додому повертатимешся на суботу-неділю. Але там - дві іноземні мови, музика, кінний спорт, танці…
ВОНА: Навіть танці?!
ВІН: Класичні та сучасні. Диплом державного зразка і забезпечена вища освіта.
ВОНА: Ну, Томка!.. А музики мене мама навчила. Слухай, скільки це коштуватиме?
ВІН: В понеділок підете з мамою до директора, подавати заяву.
ВОНА: Це ти платиш за те, що мене трахаєш?
ВІН: Ні! (відстороняється) Ну, так. Ні, не так! Я маю честь повернути тобі те, що ти мала отримати від початку.
ВОНА: Я не розумію.
ВІН: Я теж. Але в мене таке відчуття… Добре, йди педалюй свої півтора километри, потім будемо снідати. До речі, як ти з Наталею Михайлівною?
ВОНА: Ніяк. Здоровкаємось. Вона тобі хто?
ВІН: Вона мені домоправителька.
ВОНА: Ух, ти!
ВІН: Ну, економка. Будь з нею чемною, Аделю. Вона трохи старосвітська, але прекрасна людина, і я не хочу сварок. Ну, біжи.
Затемнення. Довга фортепіанна музика під не дуже вправними пальцями. Коли вмикається світло, Вона вривається, шпурляє на крісло сумку, скидає шубку.
ВОНА: Вікторе! (Мовчання. Помічає ноутбук, зіштовхує свої речі на підлогу, швидко набирає) Ах, так? Ексез денайд? Ні… ні… є! Ну, звичайно!
ГОЛОС: Аделю, ти де?
ВОНА (поспіхом виходить з програми і ледве встигає зачинити віко ноутбука. Кидається йому на шию): Ой, Вікторе, як я за тобою скучила!
ВІН: Ти голодна? Там Наталя Михайлівна приго…
ВОНА: Тобі зараз Наталя Михайлівна потрібна?
ВІН: Ні, ні! Аделю! (несе її за кін)
Бравурна музика. Затемнення. Пізно ввечері того ж дня. Вона сидить у кріслі, він заносить тацю з вечерею. Обидва в кімоно. Загалом сцена підозріло нагадує фільми про Джеймса Бонда.
ВІН: Досить з тебе кави, спробуй зеленої гербати.
ВОНА: Я її не люблю, вона гірка. Салямі сюди. Вікторе, купи мені «Мерседеса»!
ВІН: Так. І навіщо тобі «Мерседес»?
ВОНА: Як навіщо? Їздити!
ВІН: Нічого не вийде. Крім усього іншого, права видають лише з вісімнадцяти років.
ВОНА: Але ж це несправедливо! Чому потрапити під авто я маю право в будь-якому віці, а наїхати - тільки з вісімнадцяти?
ВІН: Хм. Ну, по-перше, ти можеш упокоїтись під зеленим моріжком будь-коли, а сидіти в тюрмі… ну, так, з шіснадцяти. Стривай…
ВОНА: Ага!
ВІН: Коротше кажучи, йди на курси, а там побачимо. Здається, мотоциклетні права видають з шіснадцяти…
ВОНА: Добре. Тоді купи мені Харлей-Девідсона. Я буду байкером, а ти визиратимеш у мене з-за плеча. В шоломі. У тебе є шолом?
ВІН: Аделю, зупинись! У мене голова йде обертом. Який шолом? Який мотоцикл? Щоб я тобі дозволив гасати на тій гаспидській триндириндичці? Вони всі кінчають розбитою головою і зламаною шиєю, і ніякі шоломи не врятують! Де твоя кава? (випиває).
ВОНА: Ну, тоді купуй «Мерседеса». А як же всі ці байкери?
ВІН: А ти звернула увагу, вони звуться «Чорні янголи»?
ВОНА: Ну?
ВІН: Це тому, що вони всі покійники.
Пауза.
ВОНА: Слухай, хто з нас збожеволів?
ВІН: По-моєму, ти.
Обидва раптом пирскають і починають реготати.
ВОНА: А дівчата кажуть, що мужчина в посткоїтичному стані ні в чому не здатен відмовити!
ВІН: Це твої юні леді? Нічого собі! А що вони ще кажуть?
ВОНА: Ну… Он в десятому Марина Шкрібляк завагітніла - і відмовляється від регуляції. Уявляєш? Зовсім пришелепувата.
ВІН: Що за регуляція?
ВОНА: Ну, вакуумна. А то що, в сімнадцять років дитина? Всі кажуть, вона ідіотка.
ВІН: Регуляція, кажеш? Аделю, давай зразу домовимося, - наші з тобою проблеми вирішуватимемо тільки ми вдвох. Без твоїх янг леді. Згода?
ВОНА: Згода. А ти мені купиш «Мерседеса»?
ВІН: Давай я тебе вчитиму їздити «Ніссаном», навколо дачі.
ВОНА: У тебе є дача?
ВІН: Властиво заміський будинок. Я там майже не буваю.
ВОНА: Чому?
ВІН: Я його не люблю. Він на Десні, в дачному кооперативі, що я його охрестив «Вільний олігарх». Або «Олігарх на волі». Він оточений глухою двометровою стіною.
ВОНА: Олігарх?
ВІН: Ні, кооператив. А я тобі поясню, в чому твоя засаднича помилка. Я мужчина зовсім не в посткоїтичному стані, а прекоїтичному. І я тобі зараз це доведу.
ВОНА: Ой, Вікторе!..
Затемнення. Музика. Посередині сцени - те ж саме крісло, щільно обгорнене плівкою. Входять Він та Вона.
ВОНА: Яке воно дивне!
ВІН: Що?
ВОНА: Такий великий будинок - і стоїть пусткою. Одне крісло і диван.
ВІН: Є ще кухня.
ВОНА: Знаєш, що мене найбільше вразило в твоїй міській квартирі? Навіть не те, що вона така велика. А що є окрема кімната - спальня. Ліжко, шафа, стільчик - і більше нічого. Спеціальна кімната, де виключно сплять. Я такого ніколи не бачила, хіба по телику. У всіх моїх знайомих - сплять там, де живуть. По-двоє чи по-троє. Як ми з мамою.
ВІН: Господи, ну що вони зробили з тобою! З усіма нами!
ВОНА (неуважно): Хто? Слухай, а чому ти не любиш цю дачу? Навкруги та красиво, тільки вийди за паркан.
ВІН: По-перше, це не дача, а будинок. Дача - це на сезон, а я не люблю нічого тимчасового.
ВОНА: Хіба що крім «Мерседеса».
ВІН: А по-друге, я його просто не люблю.
ВОНА: Вікторе…
ВІН: Ну чого тобі?
ВОНА: Будь ласка. Продовжуй.
ВІН: Добре. Розумієш, нам колись забороняли споруджувати такі будинки, як нам хотілося.
ВОНА: Хто забороняв?
ВІН: Наші колишні хазяї. Комуністи. Звичайно, собі вони будували дачі на кшталт свого марксиського майбутнього - вбогі казенні барлоги на сотні квадратних метрів. Так от, я вирішив: збудую такий палац, щоб вони луснули з заздрощів, усі ці товстошиї секретарі обкомів і заслужені на крові генерали КДБ. Між іншим, більшість будівель у нашому «Олігарху» належить колишнім вождям обласних пролетаріїв - або їх найближчим нащадкам. Я спорудив з розмаху і на зло, цей замок - і раптом зрозумів, що він мені не потрібен. Не можна жити «на зло комусь», треба - для чогось. Або для Когось. А в мене тоді… Оксана розвелася і виїхала зі своїм Борисом на ПМП до Німеччини, Ігор, мій син… А, що говорити!
ВОНА: Вікторе, що з тобою?
ВІН: Аделю, я тоді був тверезий. Майже. Присягаюсь. Я прокинувся на світанку - і почув голоси. Веселі дитячі голоси і тупіт кількох пар ніг - по сходах, яких ще не було. І жіночий голос - «Тихо! Татко спить». І сміх, і… Я був певен, що хтось заліз у будинок або пантрує в садку. Вискочив на балкон - жодної живої душі, всі сплять, тільки птахи починають співати. Я обганяв будинок зсередини та ззовні, - нікого. І тут я зрозумів - це озивалося до мене моє справжнє життя! Те, яке я мав би прожити - вільне, заможне, на власній землі, з великою родиною…. Моє життя! Ти розумієш, Аделю? Ми жили чужим життям. Ми були бидлом і рабами партії. І більшість це цілком влаштовувало, - аби тільки бути однаковим бидлом. Відтрубити свої п’ять днів, поцупивши щось там при нагоді, два дні випивки та єбли - чого ще треба? І життя продовжується. Аж поки не скінчиться, але про це старалися не думати. Якщо хтось був зарозумний і надто підскакував, його тицяли мордою в лайно - за допомогою місцевкому, райкому, спілки ветеранів і на крайній випадок - КДБ. І всі потиху тішилися - так йому й треба, дурню, щоб не випендрювався!
ВОНА (виразно нудьгує й починає знічев’я здирати плівку з крісла): Ой, знову шкіряне.
ВІН (після паузи): Ти не любиш шкіру?
ВОНА: Ні, на шкірі голою жопою сидіти холодно.
ВІН: Не так, Аделю. Не так!
ВОНА: Жопа - вона і є жопа.
ВІН: Є таке слово «дупа», і ще, зараз… афедрон!
ВОНА (верещить і стрибає на крісло): Де?!
ВІН: Що - де?
ВОНА: Той дрон! Павук! Жук!
ВІН: Афедрон - це ї є… хм… інкримінована частина тіла. Грецькою.
ВОНА: Що за противне слово! А що, греки задля ввічливості кажуть «жопа»? По-моєму, це дурниці. Ти мені весь час торочиш, - речі треба називати своїми іменами. От я й називаю - жопа!
ВІН: Хай вже буде дупа.
ВОНА: Дупа.
ВІН: Аделю, є речі, котрі існують, але виховані люди, як би це сказати, не афектують на них уваги. Кінець-кінцем, вся фізіологія людини існує виключно для того, щоб не заважати її духові! А цих речей наче не помічають.
ВОНА: Ти хочеш сказати, що не помічаєш мого, як його, дрону?
ВІН: Каюся - помічаю. Дупочка, дупка, дупа, дупуся…
ВОНА: А шкіра, по-моєму, вже нагрілася.
ВІН: Ох, Аделю, видається, не матиму я з тобою спокійного життя.
ВОНА: Пхе! Кому воно потрібне, спокійне життя? Життя має бути цікавим!
Затемнення. Музика. Він і Вона в яскравих скафандрах, сидять на високій гойдалці.
ВОНА: Знову зависли. П’яні вони там, чи що?
ВІН: Опохмеляються. Хто ж нам винен - лізти вгору на ранок Різдва? Дивись, майже пусто. Каталися б біля готелю.
ВОНА: Може, сплигнемо?
ВІН: Зависоко - ноги зламаємо. Хто нас тоді шукатиме?
ВОНА: Вовчик, звичайно.
ВІН: Коли проспиться. Як тобі вчорашня колядка?
ВОНА: Ой, як здорово! Нас у кожній хаті пригощали, уявляєш? І я тепер знаю, як співати «Добрий вечір, пане господарю!»
ВІН: Що мене завжди вражало - вони справді вірять у те, що роблять. Тобто бажають один одному щастя й достатку. У нас це виглядає жалюгідною самодіяльністю, оплачуваною за статею міського бюджету.
ВОНА: Вікторе…
ВІН: Що, Аделю?
ВОНА: Дівчата мене питали, хто ти мені. Я сказала - чоловік.
ВІН: Правду сказала.
ВОНА: Майже. Ти мене навчив, що майже правда - гірша за свідому брехню.
ВІН: Аделю, я тобі все пояснив. Ти за п’ять років тільки розквітнеш, а я…
ВОНА: Заведеш собі нову дівчинку.
ВІН: Аделю, як ти можеш?!
ВОНА: Проїхали. Проїхали, я сказала! Чесно кажучи, я за тебе не збираюся. Ти для мене застарий.
ВОНИ: Хоч якийсь консенсус. Нащо нам сваритися? Диви, яка блакить навкруги.
ВОНА: А я зовсім не сварюся. (починає розгойдувати гойдалку) Гей-гоп! Гей-гоп!
ВІН: Обережно, злетимо.
ВОНА: Нехай. Гей-гоп! Гей-гоп!
ВІН: Нас на підйомник більше не пустять, пішки тарабанитимешся.
ВОНА: Нічого, заплатиш, то пустять. Гей-гоп!
ВІН: Нарешті, поїхали. Досить! Зупинись! (починає розгойдуватися в протифазі, гасячи коливання гойдалки).
ВОНА: Гей-гоп! Гей-гоп!
Затемнення. Тиша і самотній дівочий голос старанно витягає: «Чи дома, чи дома сам пан господар?» Горять свічки. Він сидить у кріслі, вона біля його ніг. Обидва у спортивних костюмах.
ВОНА: «Чи пан господар, Віктор на ім’я?
Он сидить він, гей, та кінець столу,
А на тім столі три кубки злоті.
В одному кубку - медок солодкий,
В другому кубку - багрове пивце,
В третьому кубку - зелене винце,
Медок-солодок - на челядочку,
Багрове пивце - на колядочку,
Зелене винце - та й до церківці,
Та й до церківці, на престольні.
Там при райських дверях сам Господь стоїть,
Сам Господь стоїть, три служби служить:
Першу службочку - за господаря,
За господаря, за Віктора-пана,
Другу службочку…» (Замовкає)
ВІН: Чому ж ти скінчила?
ВОНА (встає): Набридло. Може, звалимо на танці?
ВІН: А ти хочеш?
ВОНА: Не знаю.
ВІН: Аделю, ти хрещена?
ВОНА: А ти?
ВІН: Ні.
ВОНА: Ми з мамою ходили, мені років чотири було, пам’ятаю, там була така ванна всторч із теплою водою. Ну, просто як дірка, і священик звелів нам пірнути з головою, - спершу мамі, а потім мені. А мені було смішно, що мама в простирадлі, а не в купальнику.
ВІН: І більше ви туди не ходили.
ВОНА: Ні, чому ж. Паску святимо, як усі.
ВІН: Хочеш, купимо тобі сорочку з бісерною вишивкою? Тобі було напрочуд гарно.
ВОНА: Колядниці мені позичили. Але попередили, що сорочку слід вишивати самій. Щоб енергетика була. Як у фен-шуї.
ВІН: Ти хоч знаєш, що це таке?
ВОНА: Ні. І вони, по-моєму, також. Краще купи мені ту чорну прозору сукню від Феррогамо. Бабла ненабагато більше, а всі аж падатимуть.
ВІН: На тебе. Це бордельна білизна, а не сукня.
ВОНА: Зараз мода така. Модель бордель - Барбі садомазо. Відчуваєш, як звучить?
ВІН: Аделю, я дуже не люблю курев, курвів, курочок і скурвісинів. А курчат типу Барбі толерую виключно у смаженому вигляді.
ВОНА: А у вареному?
ВІН: Хіба в борщі (обидва сміються)
ВОНА: А я на тому тижні заходила до свого класу. Колишнього.
ВІН: Як там Томка?
ВОНА: Ну, вона собі нового знайшла… Я не про те. Просто вони мені видалися якимись… нудними. Недорослими, чи що? Ну, ти якось казав, пу… пу…
ВІН: Пубертатними?
ВОНА: Ага. Що це означає?
ВІН: Статево недорозвинені.
ВОНА: Я гадала, що просто прищаві. А потім я усіх повела ланчувати.
ВІН: Куди?!
ВОНА: Ну, на ланч. До «Макдональдса»
ВІН: Хвала Богу, хоч не до «Нобеля». Між іншим, є таке чудове слово «полуднувати». А є ще підвечірок - десь о п’ятій чи шостій. Наші предки любили і вміли поїсти, треба їм віддати належне.
ВОНА: Слухай, пішли до ресторану. Я їсти хочу, як мій предок.
ВІН: А я, як нащадок. (Встає)
Затемнення. Музика. Світло. Він сидить у кріслі, перед ним ноутбук. Вбігає Вона у куртці, з якимось пакунком в руках.
ВОНА: Вікторе, у мене є здібності!
ВІН (знімає окуляри, закриває ноутбука): Добридень. Звідки інформація?
ВОНА: Привіт. Броніслава Петрівна сказала, що я обов’язково маю йти на дизайн, до архітектурного. Що в мене яскраво виражений творчий нахил.
ВІН (обіймає її): Може, зараз творчо нахилятимешся до мене?
ВОНА: Я тобі спеціально вишила подарунок. Ось! (витягає з пакету червону подушку у формі серця і чорним написом «LOVE»)
ВІН: Дуже оригінально (притягає її до себе)
ВОНА: Ти… ти не знаю що! Відвали! Ти ж навіть і не глянув!
ВІН: Та я з тебе очей не зводжу!
ВОНА: Я так старалася, вечорами сиділа! Вишила на тому боці калину, бо ти схиблений на українському. (Шпурляє подушку на підлогу) Правильно та казала, що ви в нас бачите виключно самиць!
ВІН: Хто, Броніслава Петрівна?
ВОНА: Ні (шмигає носом). Лекторка з гендерних відносин.
ВІН: Боже мій, це що таке?
ВОНА: Якщо зовсім коротко - що всі чоловіки сволота.
ВІН: В якому стані - посткоїтичному чи прекоітичному?
ВОНА: В будь-якому. Завжди і всюди. Жінки взагалі можуть обійтися самі!
ВІН: Нащо?
ВОНА: Що - нащо?
ВІН: Нащо вам обходитися самим? По-моєму, разом значно цікавіше. (Підіймає подушку, кладе на диван) Пробач, справді чудова робота. До речі, скільки їй років - твоїй лекторці?
ВОНА: Ой, стара - років тридцять, не менше. До чого тут взагалі вік?
ВІН: Розумієш, я вже зустрічався з подібним глобальним підходом. У тещ відносно зятів. Але щоб так ґрунтовно готуватися до ролі тещі!..
ВОНА: І… і все це неправда! Ніяких тещ! (шпурляє подушку на підлогу) А в тебе є коханка! Та тебепе!
ВІН: Хто?
ВОНА: Тебепе! Ще й з дитиною! І ти на неї переводиш півтори тисячі щомісяця!
ВІН: Ти що, влізла на мій сайт?!
ВОНА: Влізла. Теж мені захист, пароль «Аделя»! Кращого не знайшов!
ВІН: Авжеж, не знайшов! Яке тобі діло? На тебе я викидаю втричі більше.
ВОНА: Викидаєш? Це на мене ти викидаєш?! На, забирай! (починає роздягатися)
ВІН: Вибач, витрачаю. Аделю, зупинись!
ВОНА: Так дівчата правду сказали - у тебе є коханка! Хто така тебепе?
ВІН: Одягайся. Сьогодні ще встигнемо.
ВОНА: Куди?
ВІН: До тебепе. (У мобільник) Вовчику, виводь машину, їдемо у Торопець. Так, сьогодні. Що значить - бензину замало? За що я тобі плачу? (Їй) Ну, чого витріщилася? Одягайся?
ВОНА: Який Торопець?
ВІН: Тебепе - це Торопецький будинок престарілих. Я тобі покажу кохану з дитиною! (випихає її за двері. За кілька секунд вона повертається, підносить подушку, обтрушує, кладе на диван і вибігає).
Затемнення. Музика. Світло. Пізня ніч того ж дня. Вона притулилася збоку крісла. Він заходить.
ВІН: Все, розстелився. Прокинься, Аделю! Ми вдома.
ВОНА: А? Вікторе? Вікторе, обійми мене! Міцно-міцно.
ВІН: Я тут, моя маленька.
ВОНА: Як страшно, Вікторе! Той запах…
ВІН: От бачиш, я теж скоро таким буду.
ВОНА (сміється): Що за дурниці!
ВІН: Чому? Бачиш, голова вже сивіє.
ВОНА: Тобі личить. Здається, це називається «шляхетна сивина». Не в тім річ. Просто ти… живеш. Ти живий, от. А вони - доживають. Як страшно, Вікторе! Як вони брали ті цукерки…
ВІН: Старі люблять солоденьке.
ВОНА: Я все хотіла спитати, як ти туди взагалі потрапив?
ВІН: Моя мама перед смертю просила мене відвідувати її подругу. Виявляється, мама туди навідувалася кожного місяця, а я й уявити не міг… Я поїхав…
ВОНА: А хто з них?
ВІН: Вона померла років два тому.
ВОНА: Чому ж ти?..
ВІН: Хіба ти не розумієш?
ВОНА: Розумію. Вікторе, я давно думала, я хочу мамі зробити подарунок. Піаніно. У нас таке старе, навіть настроїти не можна, а мама ж учнів учить…
ВІН: Зроби. Блаженніше давати, ніж брати.
ВОНА: Але ж ти переводиш на мою картку щомісяця, а тут треба за три щонайменше.
ВІН: Згода. Але май на увазі, це твій дарунок за твої гроші. Я може, щось докину на інструмент, але ти три місяці нічого не дістанеш.
ВОНА: Само собою. Вікторе…
ВІН: Ну?
ВОНА: Я тебе люблю. Ти - надзвичайний! Дивовижний! Єдиний! А взагалі я зранку піду до мами. Я у неї давно не була цілий день, вона, мабуть, ображається.
ВІН: Добре, хоч не на ніч.
ВОНА: Що я там робитиму вночі?
ВІН: Аделю, мені Марія Федорівна якось сказала, що я порядна людина. Звідки в неї така інформація?
ВОНА: Від мене.
ВІН: Тобто?
ВОНА: Я їй сказала, що ти порядна людина. Навіть дуже.
Затемнення. Музика. Світло. На столику в склянці - букетик конвалій.
ВІН: Зі стріх вода крапле. Скоро Великдень, а там і бузок зацвіте. І буде рік, як ми познайомилися. Пам’ятаєш, як ти ховалась в кущах?
ВОНА: Ой, яка я була дурна! Я тебе боялася.
ВІН: Подивись, у нас уже є спільне минуле. Хіба не дивно?
ВОНА: І нічого дивного, нормально. Вікторе, у нас за два тижні весняний бал-маскарад. Я тебе запрошую.
ВІН: Дякую, міс, обов’язково з’явлюся. Маскарад - це обов’язково?
ВОНА: Можна у чорному костюмі. Краще смокінгу. Я буду в костюмі маркізи, така широчезна спідниця з криноліном, в дрібні квіточки, перука і блакитні черевички зі стразами. Я вже бачила у «Гуччі».
ВІН: Бачу, ти все продумала.
ВОНА: Так, але мені потрібні щонайменше дві тисячі. Краще дві з половиною. Гривень.
ВІН: Дозволяю собі нагадати, що ти вичерпала свій кредит на два місяці наперед.
ВОНА: Ну, я гадала, ти фінансово забезпечений чоловік. Чи я помилялася?
ВІН: Аделю, це і є так звана свобода. Право вільного вибору і невід’ємної від нього відповідальності за цей вибір. Ти вибрала подарунок, - отже, маєш тепер нести наслідки.
ВОНА: Старі шкарбани я носитиму, а не наслідки! Як ти не розумієш? Вони всі будуть у новому, а я…
ВІН: Цінність людської особистості - в ній самій.
ВОНА: Ага! Тільки чомусь цінність особистості в «Мерседесі» значно помітніша, ніж у «Запорожці»!
ВІН: Дався тобі той «Мерседес».
ВОНА: Вікторе…
ВІН: Ні.
ВОНА: І не треба! Обійдуся без твого бабла!
ВІН: Аделю, ти справді жалкуєш, що купила мамі піаніно?
ВОНА: Ні за чим я не жалкую. Вона була така щаслива!
ВІН: Ну й чудово. Мені ти все одно найбільше подобаєшся без усіх цих лахів, в натуральному стані.
ВОНА: Слухай, це ідея! Костюм Єви!
ВІН: Ні в якому разі! Я категорично…
ВОНА: Фіговий листок з органзи, на голові віночок…
ВІН: Тебе виженуть з коледжу.
ВОНА: Так. Шкода, яка була ідея! Добре, я щось придумаю. Так, аби не вигнали, але щоб людська особистість була на виду.
ВІН: Гривень двісті я тобі можу позичити. Потім віддаси.
ВОНА: Не треба, стільки я в мами позичу. Кінець-кінцем, свою особистість я маю задарма!
Затемнення. Східна музика. Він сидить у кріслі, вона вигинається у танку.
ВІН: По-моєму, ти мала отримати першу премію, а не другу.
ВОНА: На Осташці були справжні діаманти, ти звернув увагу?
ВІН: Ні, я дивися лише на тебе. Ніколи не думав, що мені можуть сподобатися індійські танці.
ВОНА: Вважаєш, я така нездара?
ВІН: Ти пречудова. Але індійські танці я уявляв за тими кошмарними фільмами, де героїня щоп’ятнадцять хвилин ні сіло ні впало починає крутити пишним задом, лупає коров’ячими очиськами за схемою «до кутка - на ніс - на предмет» і скавучить тонким голосом, демонструючи небуденний темперамент. А бідолаха герой, на відміну від глядача, не має змоги навіть збігати відлити або перекусити.
ВОНА: Ти просто не розумієш. Індійському танку понад три тисячі років!
ВІН: Принаймні ясно, чому він такий нудний. Уявляєш, наскільки він встиг остогидіти і глядачам, і виконавцям!
ВОНА: Знову знущаєшся?
ВІН: Як ти могла подумати! Слухай, невже ти справді вклалася в двісті гривень?
ВОНА: Навіть менше. Купила червоний палантин з брязкальцями, пошила сарі й чолі…
ВІН: Що пошила?
ВОНА: Чолі - це зверху, а сарі знизу.
ВІН: Здається, у тебе справді є здібності до дизайну.
ВОНА: Міг би сказати - виняткові.
ВІН: Не скажу. Поки що.
Затемнення. Входить Він, у білому костюмі і блакитній сорочці, з білою трояндою в руці.
ВІН: Аделю, йди сюди!
ВОНА: Ух ти, який ти красивий!
ВІН: Це - тобі.
ВОНА: Дякую. Ні, справді, ти якийсь інший. Світлий, от! І в білому тобі дуже до лиця. Щось сталося?
ВІН: Я щойно охрестився.
ВОНА: А я й не знала, що ти збираєшся хреститися.
ВІН: Аделю, я навіть не уявляв. Якесь вимите все, яскраве. Наче в дитинстві. Я почуваюся таким легким! Мабуть, тому, що з мене змили всі гріхи. Так священик сказав. Треба негайно починати грішити, а то знімуся і полечу за першим подмухом вітру.
ВОНА: Так ти для того мене звав?
ВІН: Аделю, я пропоную тобі руку і серце.
ВОНА: Що?
ВІН: Руку, серце і все інше.
ВОНА: Кредитну картку?
ВІН: Власне, я мав на увазі себе - руку, серце і все, що без тебе жити не може.
ВОНА: Це ти мені освідчуєшся? В коханні?
ВІН: Я люблю тебе, Аделю!
ВОНА: Стривай, але ж ти маєш стати на ліве коліно, освідчитися і простягнути обручку.
ВІН (встає на коліно): Мені обов’язково повторювати вчетверте? А обручки, я гадав, треба купувати перед вінчанням.
ВОНА: Це спеціальний перстень, заручиновий. Так в підручнику написано. Золотий чи платиновий, бажано з діамантом. Можна маленьким.
ВІН: Міс, я пропоную вам руку і серце. І позичиш мені свого підручника. Я ще ніколи не освідчувався за підручником. Я довго ще тут стовбичитиму?
ВОНА: Вікторе…
ВІН (підхоплюється): Аделю, ти не згодна?!
ВОНА: Вікторе, я…
ВІН: Що, Аделю? Що?
ВОНА: Я… я вагітна. Вже півтора місяці. Я тільки тобі говорити не хотіла.
ВІН: Вагітна?!
ВОНА: І можеш не визнавати! Я його все одно залишу! Твою дитину! Забирайся! На дитину тепер вісім тисяч дають!
ВІН: Кретинка. (затикає їй рота поцілунком. Дуже ніжно) Ідіотка. Істеричка.
ВОНА: Це ти так освідчуєшся?
ВІН: Саме так. До біса твій підручник! Аделю, це точно?
ВОНА: Я двічі перевіряла. Тільки ж я хотіла коледж скінчити і на дизайнерський…
ВІН: Це я тобі обіцяю. Коледж скінчиш екстерном, рік перебудеш удома і підеш учитися далі. Не можна заривати талант у землю. Аделю, Аделю…
ВОНА: Ой, Вікторе!
ВІН: Хочеш, поїдемо зараз вибирати заручиновий перстень?
ВОНА: Ні. Тобто хочу, але пізніше. Вікторе… (тягне його за кін)
ВІН: А ти певна, що тобі це не зашкодить?
Чутно її сміх.
Кінець 2 дії.