Дійові автори

Тексти п'єс в авторській редакції

Надія Ковалик

"НЕАПОЛЬ – МІСТО ПОПЕЛЮШОК"

П’єса на дві дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

МАРІЯ – молода жінка, мистецтвознавець

МАКСИМ – її чоловік

СЛАВЧИК – їхній син

ПАНІ СЛАВА – мама Марії, літня жінка

ГАЛЯ – племінниця пані Слави

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ ДЖЕНОВЕЗЕ

СИНЬЙОР НІКОЛО ДЖЕНОВЕЗЕ

РОБЕРТО – їхній син

ЛОЛА – наречена Роберто

ДІЯ ПЕРША

Вітальня особняка. Обстановка бідна. На стільці, тепло одягнений, сидить хлопчик 8-и років, тримає на руках книжку, з якої вчить напам’ять вірш В. Симоненка “Лебеді материнства”. З сусідньої кімнати, перелякано озираючись назад, виходить молода жінка – Марія. Вона сідає на стілець і сидить, сумна і замислена.

СЛАВЧИК. “Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину”…/Двічі/.

З’являється пані Слава, мама Марії, бабуся Славчика. Малий, побачивши її, біжить назустріч.

СЛАВЧИК. Бабусю!

ПАНІ СЛАВА. Ой ти мій дорогий! Дорогий мій внученьку! А я для тебе щось маю! (Виймає з сумки гостинця, дає малому).

СЛАВЧИК. Дякую!

ПАНІ СЛАВА. Віршика вивчив?

СЛАВЧИК. Вивчив!

ПАНІ СЛАВА. От і молодець! Завтра яку оцінку в школі отримаєш?

СЛАВЧИК. Дванадцять!

ПАНІ СЛАВА. Гарний ти мій хлопчик! А тепер іди відпочивай.

Малий біжить до своєї кімнати, бабуся заворожено дивиться йому вслід, її сумка лишилася стояти при дверях, сама вона в куртці.

ПАНІ СЛАВА (глянувши на інші двері, стривожено). Як він? Лежить?

МАРІЯ. Лежить.

ПАНІ СЛАВА. А ти не пробувала з ним поговорити?

МАРІЯ. Пробувала. Навіть за поріг не впустив.

ПАНІ СЛАВА. Ну, щось говорив до тебе?

МАРІЯ. “Вийди!” – кричав. Я й вийшла. Стогне, говорить сам до себе. Мороз іде поза шкірою.

ПАНІ СЛАВА. Господи, Господи! Що ж це робиться? (Ходить, роздягаючись на ходу). А на базарі... “Неаполь! Неаполь! Неаполь!” Повар’ювали всі. Зустріла Ганю Тимчишин, а вона вся в сльозах. Куди не йде – плаче. Поїхала її Стефця на заробітки. Летіла, як муха на мед. А її запхали в публічний дім. Пропала дівка... (Іде за куліси, вмивається, виходить з рушником на плечі). Передала через наших, щоб визволяли, бо руки на себе накладе. Ганя їздила до Києва, на прийом до Ніни Карпачової. Та обіцяла допомогти. Є в них якась організація... “Автострада” чи як називається...

МАРІЯ. “ЛЯ СТРАДА”.

ПАНІ СЛАВА. О! О! (Пауза). Господи, з нас уже люди сміються. Пошесть на вулиці – всі жінки до Неаполя виїжджають. Там наша Рома Притула, бачте, роботу їм знаходить! А Стефця, бідна, зв’язалася з чужими, віддала їм свій паспорт – і загриміла. Горенько! Що ж це робиться? Всі вже забули, що наша вулиця Листопадовою зветься... Кажуть, Наполітанія! Кожна друга жінка в нас – неаполітизована! Тьфу! (Дивиться на дочку, махає рукою, сідає на стілець і виймає з сумочки гроші, перераховує). А я нині – п’ятнадцять гривень вторгувала. Квасу вже не беруть, холодно, а чай і кава йде. Добре, що є своя клієнтура. Я заварюю на совість, мені довіряють. Стоять за тими прилавками, синіють... Хочеш – не хочеш – гарячого треба випити. Хто горілкою бавиться, а хто... (Поглядає на дочку, мовби хоче вгадати, про що вона так вперто думає). Хоч би не гірше... (Підходить до дочки нахиляється). Ти б до нього якось... по-жіночому підійшла, поговорила. Приголубила б...

МАРІЯ. Кажу ж вам – навіть за поріг не впускає. Коли закрили фабрику, він ще якось пережив. Нервувався, мовчав цілими днями... А потім відійшов. Загорівся кіоск відкрити. Ми попродали, що могли – фотелі, золото, люстру, решту позичили... Якби його тоді в Польщі не пограбували... Може, все було б добре. А так... Борг іще не виплачений, відсотки ростуть. (Пауза). Якби не ходила я на свою дармову роботу– все могло б скластися інакше. Але ж соромилася... Я – відома людина у місті, мистецтвознавець – буду в кіоску торгувати! От і розплачуємося.

ПАНІ СЛАВА. Невезучий у нас Максим... (Спохопившись). Але то бувають у житті смуги такі – не щастить людині, не щастить, а потім на добре виходить.

МАРІЯ. Нині, мамо, щось нікому на добре не виходить. (Пауза). Видно, щось трапилося в офісі, бо вже четвертий день на роботу не йде.

ПАНІ СЛАВА. Нічого... Полежить день-два – і вихрапається. Я йому на базарі місце реалізатора напитую. Зарплата невелика, від виторгу залежить, але якась копійка буде. Бо з того офісу бачу, ніякого пуття нема.

МАРІЯ. Я за інше переживаю, мамо... Чи у нього розум не потьмарився...

ПАНІ СЛАВА. Він хлопець міцний. Вичухається. (Пауза). Сьогодні їв? То вже який день?

МАРІЯ. Четвертий.

ПАНІ СЛАВА. Чотири дні! Та він з голоду помре, а ти за розум боїшся. Йди йому борщику занеси.

МАРІЯ. Та казав, що не хоче, бо буде йому в горлі стояти.

ПАНІ СЛАВА. А ти попроси добре. Він запах почує – і не встоїть.

МАРІЯ. Казав не заважати йому більше!

ПАНІ СЛАВА. Не заважати? А що ж він там робить?

МАРІЯ. Думає.

ПАНІ СЛАВА. Про що думає?

МАРІЯ. Не знаю...

ПАНІ СЛАВА. А, може, він там п’є?

МАРІЯ (осудливо глянувши на матір). Зроду-віку не пив і не курив. (Пауза). Віднині я теж без роботи. У нашому інституті скорочення штатів. Непотрібні ми, нема фінансування. Правда, обіцяли щось підшукати...

ПАНІ СЛАВА. Ну, нічого, нічого! Якщо обіцяли, значить, підшукають.

МАРІЯ. Я давно уже думаю, мамо. Це все одно нічого не вирішує. Моєї зарплати не вистачає навіть на оплату комунальних послуг. На носі зима, з Максимового офісу поки що немає ніяких прибутків. З вашим серцем, з вашим варикозом... Та не ходіть ви на той базар. Вам би лягти підлікуватися, а то все збираєтеся,збираєтеся...

ПАНІ СЛАВА. Встигну, встигну я! Не хочу бути вашим нахлібником.

МАРІЯ. А ми могли б одним махом всі проблеми вирішити!

ПАНІ СЛАВА. Ви вже розмахнулися! Це ж додуматися – такий особняк закласти під кредит! Господи, хоч би все на добре вийшло!

МАРІЯ. Он люди їздять, доробляються. Дивіться, як віджили Кирії! Бідували, бідували, а Оксана два роки попрацювала в Італії – купили місце на Південному, торгують, вже й машину мають. Заячківські свій магазинчик відкрили, Савченки особняк розбудовують... Чого ж сидіти манни небесної чекати?

ПАНІ СЛАВА. І ти туди ж, дитино...

МАРІЯ. А що робити?

ПАНІ СЛАВА. Перемелеться! Так завжди не буде!

МАРІЯ. Перемелеться? Спочатку нас усіх перемеле!

ПАНІ СЛАВА. Послухай, дитино... Ми з твоїм покійним батьком нелегке життя прожили. Я на заводі – робітницею, він – малярем. Особняк цей своїми пучками заробили, до крові збитими. Я завжди мріяла: моя дочка буде мати вищу освіту, в люди виб’ється. Так і сталося. (Голос її твердне). Не дозволю я тепер, щоб ти, дипломована людина, ставала служницею на чужині, виносила судна з-під старих італійських синьйорів. Не для того я тебе на світ привела!

МАРІЯ. Ви мріяли, мамо, щоб я в люди вибилася, а я мрію, щоб моя дитина зодягнутою була, нагодованою, в теплій хаті сиділа. А то газ економимо, лампи-сороківки повкручували – сліпаємо, одяг давно із секонд-хенду, перед співробітниками соромно. А головне – ніякого просвітку. Звідки? Якого спасіння чекати?

ПАНІ СЛАВА. Розвидниться. Зачекай. Господь знає про людські потреби, для кожного щось приберіг.

МАРІЯ. Господь, мамо, до хати до нас не прийде і на золотій тарелі нічого не принесе. Господь посилає людям човни, а вони повинні сідати в них і веслувати.

ПАНІ СЛАВА. Ех, що ти знаєш про ту Італію? То зверху виглядає просто і легко. Наші вже довеслувалися – до самого пекла!

МАРІЯ. А ми хіба не в пеклі?

ПАНІ СЛАВА. Ми у себе вдома! А вдома – і стіни допомагають.

МАРІЯ. Але в нас немає іншого виходу, мамо... (Пауза). Зрештою, я вже доросла, можу сама приймати рішення. Мамо, то був би для нас порятунок. Рік, півтора... Нехай навіть два. Але потім зажили б нормальним життям. Справу якусь почали б. Он приїхала недавно ТерезаНовицька... Кажуть, привезла мішок грошей. За один тільки рік! (При згадці імені “Тереза” пані Слава здригається).

ПАНІ СЛАВА. І де ж вона той мішок взяла? На дорозі знайшла?

МАРІЯ. Їй пощастило. В одній клініці випробовували нові медичні препарати, вже перевірені на тваринах. Набирали здорових добровольців. Вона й ризикнула. І здоров’ю не зашкодило.

ПАНІ СЛАВА. Таке говориш, як спросоння! Брехня то все! Тереза Новицька народила і продала багачам свою дитину!

МАРІЯ. Неправда це!

ПАНІ СЛАВА. Гриценкова Ольга роздзвонила. Працювала недалеко від неї, рознюхала все – і кожному по секрету... Вже вся Наполітанія знає!

ОЛЕНА. Не вірю! Ольга її від заздрості оббрехала!

ПАНІ СЛАВА. Ага, від заздрості! Чого ж тоді її Петро запив? Висидиться в кнайпі, а тоді – за рушницю – і давай за Терезою бігати. Щоразу погрожує вбити... Ну, все, досить! Досить уже! Давай вечеряти!

Чути стукіт у двері. Пані Слава й Марія перезираються між собою.

ПАНІ СЛАВА. Хто б це міг бути?

МАРІЯ (кидаючись до дверей). Не знаю...

Заходить Галя, двоюрідна сестра Марії, племінниця пані Слави.Це – здорова з вигляду жінка 34-х років, тримає в руці кошик з яйцями, який одразу ставить.

ГАЛЯ. Маріє, сестричко! Впізнаєш мене?

МАРІЯ. Галя! (Обнімаються). От несподіванка! (Здивовано). А хіба хвіртка не зачинена?

ГАЛЯ. У вас все відчинено. Знали б тільки злодії!..

МАРІЯ. У нас уже нічим поживитися.

ГАЛЯ (до пані Слави). Цьоцю, добрий вечір! Не забули мене?

ПАНІ СЛАВА. Ой, дитино! Скільки ж ми з тобою не бачилися? (Обіймаються).

ГАЛЯ. Від маминого похорону. Чотири роки. Пишу вам, пишу, кличу у гості – а ви не приїжджаєте.

ПАНІ СЛАВА (махнувши рукою). Добре, що ти до нас дорогу знайшла.

ГАЛЯ. Я вже давно збиралася. Але то весняні роботи, то літні, то осінні. Нарешті весь урожай зібрала, приїхала до Львова на базар, трохи спродалася, а трохи городинки вам привезла. Там, на подвір’ї, мені скинули. Бульбочка, бурячок, капуста... Потім до пивниці поносимо А ось тут (бере яйця, прикриті серветкою) яєчка. Дивіться, щоб не побилися.

ПАНІ СЛАВА. Нащо ти руки надривала? Городину свою маємо.

ГАЛЯ. О, я бачила! У вас тут плантація – цілих три сотки! А то хто такий? (Побачивши Славчика, який вибіг, обнімає його). Який же ти великий став! І весь – у Максима. Ну просто викапаний! А я тобі, мій маленький, гостинця принесла. (Витягає шоколад і дає). Ти в який клас ходиш?

СЛАВЧИК. В другий.

ГАЛЯ. А вчишся добре?

СЛАВЧИК. Дуже добре.

ГАЛЯ. От і молодець. Гарний хлопчик!

ПАНІ СЛАВА. Ну, біжи спати. Пізно вже. (Марія відводить його до кімнати).

ПАНІ СЛАВА. Ти втомилася, Галю?

ГАЛЯ (сідаючи). Ні рук, ні ніг не чую! Але то вже все! Продавати більше не буду! Ще п’ять центнерів бульби вдома лишилося, то замовлю машину, привезу вам.

ПАНІ СЛАВА. А сама що будеш їсти?

ГАЛЯ. А ми разом з’їмо. Город і хату в оренду сусідам здаю, а сама – до вас перебираюся.

ПАНІ СЛАВА (ошелешено). До нас? (Перезирається з Марією, яка з’явилася в кімнаті).

ГАЛЯ. Самі ж казали, як мама вмерли: “Буде тобі важко, перебирайся до нас. Місця всім вистачить. Разом не пропадемо”. Казали?

ПАНІ СЛАВА. Казала... Але то було чотири роки тому.

ГАЛЯ. А тепер що – місця менше стало?

ПАНІ СЛАВА. Та ні, Галю...

ГАЛЯ. Ви ніби й не раді...

НАНІ СЛАВА. Рада... А тобі що – важко дуже?

ГАЛЯ. Ой, цьоцю, не питайте. Двадцять центнерів бульби сама зібрала, п’ять центнерів моркви, п’ять центнерів капусти. Скоро курей поріжу. В мене їх тридцять п’ять. А ще двадцять качок, чотири індики, льоха, ще й корова!

ПАНІ СЛАВА. І ти все – сама?!

ГАЛЯ. Сама! Правда, якби була на господарстві ще одна пара рук– чоловічих, то воно б легше було. А то я вже, як той трактор. (Розводить руками). Мені здається, що, якби побачила Кличка, я б його– однією рукою на себе поклала!

ПАНІ СЛАВА. Заміж тобі, Галю, треба виходити.

ГАЛЯ. Ой, цьоцю, не кажіть! У двадцять років – рано ще, у двадцять п’ять – нема куди поспішати, в тридцять я казала всім, що перебираю женихами, а тепер мені тридцять чотири, і я кажу правду: не беруть! Не беруть і все! А якщо вже до кінця правду говорити, то насправді так: добрих чоловіків розібрали, лишилися самі п’яниці або старі вдівці. А мені ні одне, ні друге не підходить. Нащо маю запах перегару й махорки нюхати?

ПАНІ СЛАВА. Але тобі все-одно ліпше в селі лишитися.

ГАЛЯ (ображено). Ви що, цьоцю, мене проганяєте?

ПАНІ СЛАВА. Ні, ні! Я не проганяю. Хочеш – живи з нами, але знай: у Львові зараз ніякої роботи нема. Люди, навпаки, тікають до села, а ти, з такої великої господарки – до міста!

ГАЛЯ. Тоді я вам, цьоцю, правду до кінця скажу: у Підгір’ї – я ніколи заміж не вийду. Ну невже ви такі нездогадливі? Там женихів нема! А у Львові вибір великий, а я – дитинки хочу, щоб було на старості літ до кого голову прихилити. У місті як і нагуляю, то ж ніхто не знатиме, від кого, а в селі? Зганьблять, обпаплюжать, ще й дитинку байстрям назвуть. От і примусили мене усю правду викласти. (Плаче).

ПАНІ СЛАВА. Заспокойся, дитино, заспокойся. Хочеш – лишайся з нами, але що ти будеш тут робити?

ГАЛЯ. А ви що робите?

ПАНІ СЛАВА. Ходжу по базару, чай і каву продаю. Малий заробіток.

ГАЛЯ. І я з вами ходити буду!

ПАНІ СЛАВА. Тонка то ниточка, і та рветься. Нині одна молодичка мене мало не побила. Перекинула мені тацю з напоями і каже: “Сунешся сюди ще хоч раз – в лікарні тебе не позбирають. Ти – стара, то й сиди собі вдома. А мені двох дітей годувати треба”. А ти кажеш – разом!

ГАЛЯ (дивлячись рішуче услід цьоці, яка сумно відійшла). О, вас так, цьоцю, і справді конкуренти з’їдять! Кожен бізнесмен повинен мати “дах”! Інакше йому – гаплик. Я буду вашим дахом! (Захоплено). Базар я дуже люблю. Там людина – на видноті! Там людина щось означає! То тобі не в землю носа зарити! (Пауза). Ех, цьоцю, але мрія моя – до Італії добратися! Або ж до Іспанії чи Португалії! Я чула, наших там тепер багато. З Підгір’я поїхала одна. Третій рік вже там працює. І, видно, добре їй ведеться: забрала до себе сина, потім – невістку з дитиною. А чоловіка не кличе! Італійські мужчини, кажуть, дуже... Ну, як би вам сказати? Дуже, дуже... (Біжить до Марії, шепоче їй на вухо, обидвоє сміються).

МАРІЯ. Та ти що? (Сміється).

ГАЛЯ. От би вийти заміж до Італії! Га, Марічко? От було б здорово!

ПАНІ СЛАВА. От дурепи! От дурепи! Тьфу! Та ми тут вимираємо, народжувати нема кому, а вони всі тільки б їхали! Молодість свою, красу, силу – все на чужину везуть!

ГАЛЯ (здивовано). Цьоцю, а кому ми тут потрібні? Кому?

ПАНІ СЛАВА (докірливо). А там кому?! Хіба що – як ТерезаНовицька...

ГАЛЯ. А що Тереза?

МАРІЯ (махнувши рукою). А, нічого... Вигадують різне.

ПАНІ СЛАВА. Або як блаженна Юльця.

ГАЛЯ. Блаженна?

ПАНІ СЛАВА. Поїхала нормальною, а привезли... (Крутить пальцем біля скроні, розводить руками).

МАРІЯ. Ну, мамо, не зі всіма ж таке... (До Галі). У Юльці відразу почався нервовий розлад. Італійський лікар порадив їй додому вертатися, а вона зуби зціпила, і... Треба ж гроші віддавати, напозичала на дорогу!От, поки відробила, то й ... (Махає руками). Тіло сюди привезли, а розум там лишився. Але ж у кожного по-своєму складається, мамо! Хтось не витримує, а хтось! (Підводить руку догори, милуючись).

ГАЛЯ. А у тебе як справи, Маріє?

МАРІЯ. Наш інститут закрили...

ГАЛЯ. Ва-а-в! (Затуляє долонею рот). А... Максим?

МАРІЯ. Максим лежить.

ГАЛЯ. У лікарні?

МАРІЯ. У своїй кімнаті.

ГАЛЯ. Хворий?

МАРІЯ. Ні... щось поробилося з ним.

ГАЛЯ (пригадуючи). Він же у вас... інженером.

МАРІЯ. О, ми вже забули, коли інженером працював! Зварювальником був у приватному “Автосервісі”. Власник майстерню продав, до Америки виїхав...А новий власник свій штат набрав. Потім був кіоск...Спалили. А тепер фірму відкрив.

ГАЛЯ. Фірму?

МАРІЯ. Торгує Максим електротехнікою, комп’ютерною технікою, ксероксами, факсами...І я з ним – у вільний від інституту час. Допомагаю, як можу. Найняли чудовий офіс.

ГАЛЯ. Але, щоб відкрити фірму, треба мати початковий, як то кажуть, капітал!

МАРІЯ. Ми взяли у банку позику під заставу особняка. Тепер виплачуємо відсотки.

За лаштунками, у кімнаті Максима, голосно починає звучати музика: “На могилі моїй посадіть молоду яворину...” Марія і Галя перелякано зіскакують зі стільців, пані Слава, перелякана, сахається до дверей Максимової кімнати і так же перелякано відходить. Усі мовчки слухають голосну музику, не наважуючись нічого робити. За якийсь час виходить Максим. Він у спортивному костюмі, весь розхристаний, з пляшкою горілки у руці. Музика лунає, всі дивляться на нього. Врешті, Марія не витримує, біжить до його кімнати і вимикає музику, повертаючись назад. Максим, похитуючись, дивиться поперед себе.

МАКСИМ. Я... вирішив... жити. (Пауза). Жити, як усі. (Надпиває з пляшки).

ГАЛЯ. Максиме! Максиме! Ти що, вмирати збирався? Я – Галя. З Підгір’я. Не впізнаєш?

МАРІЯ (боязко). Ти голодний?

МАКСИМ. Потім!

МАРІЯ. Ти хоч скажи, що сталося.

МАКСИМ. Сталося... (Сідає посеред підлоги). Приходили... податківці. Сиділи, сиділи, поки я їм не дав. Потім – прийшли пожежники. Я їм теж дав.

МАРІЯ. А їм за що?

МАКСИМ. Знайшли повно порушень. Хотіли закривати нас. (Пауза). Потім – прийшли із санепідемстанції.

МАРІЯ. І їм – дав?

МАКСИМ (рішуче). Ні! (Сміється). Я їм сказав: “Забирайте собі всі палички й бацили, які тут знайдете. Вони нам не потрібні!

ГАЛЯ. От молодець! І що?

МАКСИМ. Обіцяли закрити нас.

МАРІЯ. Ну, досить! Все? (Забирає пляшку, дивлячись на Максима).

МАКСИМ (хитає головою). Не все! Потім прийшли хлопці...

ПАНІ СЛАВА. Які хлопці? (Перелякано кидається до Максима).

МАКСИМ. Лисі, з пістолетами.

ПАНІ СЛАВА. І ти їм не дав?

МАКСИМ. Дав. З порога!

ПАНІ СЛАВА (хрестячись). Господи!...

МАКСИМ. Завтра прийдуть з відділу захисту прав споживача. А я вже не маю що давати.

МАРІЯ. А щось доброго ти можеш повідомити?

МАКСИМ. Можу. У нас дуже багато боржників. Фірми “Сіріус”, “Даліла”, “Озон”, “Вектра”,“Гермес”. Величезні суми!

МАРІЯ. Це надійні фірми. Вони розрахуються.

МАКСИМ. Якщо не розрахуються до кінця місяця, ми – банкрути.

ГАЛЯ. А ви не згущуйте фарби, Максиме! Ви – працюйте, працюйте, працюйте!

МАКСИМ (різко повернувшись до Галі; голосно). А я працюю! Оце дзвонили з банку, вимагають сплатити позику.

ГАЛЯ. То сплатіть!

МАКСИМ. А в нас одні нулі!

МАРІЯ. Стільки неприємностей! А ти лежиш і мовчиш! Мовчиш і лежиш! Треба щось діяти! Податківці, пожежники, санепідемстанція, бритоголові, банк! Та ми ж летимо в прірву, Максиме!

МАКСИМ. Маріє, та ми вже багато років летимо в прірву.

МАРІЯ. Ну, подумай... Ну, пошукай виходу! Ми не можемо отак здатися. Мусить бути якийсь вихід.

МАКСИМ. Та невже ти не бачиш, що я працюю, як віл, жили останні з себе тягну. І все намарно! (Пауза). Марусю, ти у мене така мудра жінка. Порадь. Скажи щось добре, розумне, вічне.

МАРІЯ (після паузи). Сама біда не йде, за собою десять веде.

МАКСИМ. А я знаю ще: вік живи – вік учись, дурнем помреш! Хоч плач, хоч не плач, а вийшло, як бач! Як не знаєш броду, то не лізь у воду. Чого дурний, бо бідний! Чого бідний, бо дурний! Головою стіну не проб’єш! Обрався грибом – лізь у борщ! Чия відвага, того й перевага. Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно! (Пауза). Деякий час поживемо у літній кухні!

ПАНІ СЛАВА (нажахано). Що?!

МАКСИМ. Сядьте, мамо, прийміть валідол! Не шарпайтесь! І не дивіться так на мене! Що я міг зробити? Збанкрутували наші боржники, потягли за собою нас. Виборча кампанія! Я відразу казав: треба працювати в тіні, як усі працюють. Тільки в тіні! Найвища грамотність – це грамотно, законно обійти закон. Чесні тепер не виживають. Чесні ніколи не були потрібними! (Мовби виправдовуючись). А що я міг зробити? Що я можу зробити? Що?! (Пауза). Он держава валиться, а я що – сильніший за державу? Чи сильніший за чиновників, якіпишутьзакони? Для себе пишуть, щоб будувати комунізм в окремо взятій кишені – власній! Одні кричать “Слава Україні”, інші – “Хай живе КПРС!” І всі гребуть під себе. Одним додому машинами возять, іншим – у дипломатах – прямо в кабінет приносять. Тверду валюту. А для народу нормальної не вистачає. Інколи, правда, виплачують зарплату, щоб розвеселити народ, зменшити статистику самогубств і підняти рівень народжуваності. Але то вже не допомагає: вимираємо, як мамонти. Воістину – країна чудес! Тут усе дозволено: грабувати, убивати, ґвалтувати, брехати, красти. Тут не дозволено одного – чесно працювати. (Розводить руками). Диво-країна! Вона порозкидала своїх найкращих дітей по планеті, щоб працювали на чужі держави. Найміцніші мужчини піднімають економіку Іспанії, Португалії, Чехії, Росії, зміцнюють її своїми м’язами і напувають молодими соками. У своїй країні ми чужаки, непотріб! (Раптом помічає Галю, здивовано дивиться на неї). О, Галька! (Підходить і обнімає її,плескає по плечу). Галька! (Далі йде до Марії, нишком, стежачи за її реакцією, бере пляшку, яка стоїть біля її ніг, відходить). А сестри, сестри! Горе вам, мої голубки молодії! Ви у борделях Стамбула, Рима, Тель-Авіва, Парижа... Де вас тільки нема?! (Пауза. Закриває лице рукою. Усі мовчать). Чого ви мовчите? Скажіть же що-небудь! Ну, скажіть! (До себе; з нервами). Мовчать. Не скажуть! “Німії подлії раби”! (Пауза). “На могилі моїй посадіть молоду яворину, і не плачте за мною заплаче... “ (З цими словами зникає у своїй кімнаті).

Усі плачуть, найголосніше – пані Слава. Затемнення. Музика.

Далі – похід емігрантів. Вони йдуть сходами згори – золота молодь у пошуках заробітку. Вони опускаються згори вниз і розходяться в обидвабоки – попарно, по одному, з біноклями, з фотоапаратами, з картами. Усміхнені, бо сповнені надій на добрі заробітки і щасливе життя за кордоном. Коли сцена освітлюється, видно вітальню багатого будинку. В глибині, посередині, сходи, які розходяться в обидва боки. Уздовж сходів на поручнях – квіти. Зліва, у кріслі-гойдалці, спить літня, багато одягнена синьйора, перед нею квіти і телевізор. Справа, ближче сходів, столик на колесиках, де стоять пляшки з граппою,чінзано,аверно, мартіні, келихи і чарки. Зліва і справа на сцені – багаті стільці з гарними спинками. На стільці справа сидить Марія, вона тримає у руках “Кобзар”, з якого читає тихенько вірша:“Якби з ким сісти хліба з’їсти, промовить слово, то воно б...”

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Маріє... (Марія не чує і далі тихенько читає). Маріє!

Нарешті Марія зривається і біжить на звертання синьйори.

МАРІЯ. Так, синьйоро! (Стоїть біля крісла-гойдалки).

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Навіщо ти вимкнула телевізор?

МАРІЯ. Ви заснули, синьйоро.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (сміючись). Я?..

МАРІЯ. Вибачте, що я вимкнула без вашого дозволу...

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (перекривляє). “Вибачте”...

МАРІЯ. Телевізор працював уже вісім годин підряд...

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ну, то й що?

МАРІЯ. Це шкідливо для вашого здоров’я. Кожен телевізор є дуже радіоактивним. Це просто домашній Чорнобиль.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Оце? (Показує на телевізор). Домашній Чорнобиль?

МАРІЯ. Так.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ой, я боюсь. Ой, я боюсь вашого Чорнобиля! (Сміється, встає і мовби тікає). Звідки ти знаєш, ніби це – Чорнобиль?

МАРІЯ. Я читала.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (скептично). Читала! Ти багато читаєш, Маріє!

МАРІЯ. Вибачте.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. “Вибачте”! Я виховувала сина. У мене не було часу на книжки.

МАРІЯ. Ви маєте талановитого сина.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (іронічно). Дякую! А ти свого сина покинула. Тому в тебе є час на книжки. Що це в тебе за книжка?

МАРІЯ (підбігаючи). Це, синьйоро, “Кобзар” Шевченка.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (узявши книжку до рук). О, Шевченка! Наш знаменитий футболіст ще й пише книжки?

МАРІЯ. Ні, синьйоро, це зовсім інший Шевченко.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Який?

МАРІЯ. Він жив у дев’ятнадцятому столітті... Він був великим поетом... художником...

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Подай мені коктейлю! (Розглядає книжку). Великий?

МАРІЯ (з-за лаштунків, де готує коктейль). Так, синьйоро! І, якщо взяти до уваги, що він походив з бідної селянської родини...

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ага, походив з бідної селянської родини! (Марія стає біля синьйори з коктейлем). Ви всі великі, всі талановиті, і всі там – злидні!

МАРІЯ (стискаючи образу). Шевченко залишив такий же великий слід у нашій літературі, як Петрарка й Данте в італійській. Це геній, якого знає увесь світ.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (сміючись). Ну, Петрарку й Данте знає весь цивілізований світ. Але скажи, навіщо нам знати ваших українських поетів? Ви просто вбили собі в голови, що вас усі чомусь мусять знати, що ви всі дуже талановиті і всі дуже-дуже великі.

МАРІЯ. Синьйоро, але ж, коли ви говорите про Неаполь, то обов’язково кажете, що він великий, величний. МАНЯ НАПОЛІ!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (підвівшись на верхню сходинку сходів; захоплено). Так це ж НЕАПОЛЬ! (Починає радісно співати). Це ж Неаполь! А ця ваша Юк-ре-ейн! Треба ж вигадати таке каверзне слово! Рота можна роздерти! “Юкрейн!” (Сміється. Сходить сходами вниз). А ти, Маріє, розповідаєш про свою Юкрейн так, наче це найкраща країна в світі.

МАРІЯ (дивлячись услід синьйорі, яка проходжається з коктейлем). Для мене – так.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Найкраща? (Наближається до Марії). Тоді чому ти тут? Чому ти тут, Маріє? (Сміється).

МАРІЯ (відвівши очі). Наша держава переживає зараз дуже важкий період свого становлення.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (перекривляючи). “Важкий період свого становлення”? Вкотре? Ти ж мені розповідала, що ваша держава дуже древня.

МАРІЯ. Так. Але дуже багато разів ми втрачали свою державність.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Чому?

МАРІЯ. Наша земля завжди приваблювала завойовників: зі сходу, з півдня, з заходу. Ми ніколи самі не були господарями на своїй землі.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (зі сміхом). Вас постійно хтось завойовував, так?

МАРІЯ. Так.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Чому ж ви це дозволяли? (Пауза). У вас там що, немає мужчин? (Сміється). Немає?

МАРІЯ. Мужчини є. Але... Ми дуже добрі. Ми – нація землеробів і чесних трудівників. Ми не вміємо воювати. Ми вміємо працювати. І... працюємо по всій планеті.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (сміється). От цього я ніяк не можу зрозуміти! Виходить, вашим мужчинам вигідніше відправляти вас на заробітки, ніж навести порядок у власній країні? (Сміється). Виходить, ви їм вдома не потрібні, так? Щоб народжувати і виховувати дітей, так? Навіщо ж тоді ви, українські жінки, пускаєте їх до себе в ліжко, коли вони не можуть забезпечити вам достойного життя і зробити вас щасливими? Ага, виходить, у вас сутенерство на державному рівні? Так? (Сміється). А про що ж тоді думають, ким опікуються ваші державні мужі? (Сміється).

МАРІЯ (знічено). А все дуже просто: ми так і не стали господарями у власному домі.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ну так ставайте, ставайте! Хто вам заважає?

МАРІЯ. Та, мабуть, ми самі. Поки що все у нас так, як на спільній кухні: поки господині чубляться, діти голодні ходять.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (кинувшись до Марії). Що ти сказала? Як? “На спільній кухні”? А що це воно таке – “спільна кухня”?

МАРІЯ. Синьйоро, мені важко це пояснити... У вас цього немає.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ну, добре! Я попрошу свого сина Роберто, він загляне в Інтернет і скаже мені, що ж воно означає – оте “спільна кухня”!

МАРІЯ. Ні, синьйоро! В Інтернеті цього немає!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. А ти звідки знаєш?

МАРІЯ. Я працювала у цій мережі.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (здивовано відсахнувшись назад). Маріє, ти працювала з комп’ютером?

МАРІЯ. Так.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Маріє, якщо ти ще скажеш, що мала власний будинок...

МАРІЯ. Мала. На чотири кімнати, з усіма вигодами. Мій чоловік мав фірму...

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Чекай, ти сказала “мав”, “мала”? А куди це все поділося?

МАРІЯ. Бачите, синьйоро, ми заклали будинок під банківську позику, але наша фірма збанкрутувала.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. А страхування?

МАРІЯ (усміхнувшись). Від цього ніхто не застрахований.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Що це за країна, в якій ніхто ні від чого не застрахований? (Сміється). Ну, Маріє, дорога моя Маріє! Якщо ти мала власний будинок, на чотири кімнати, з усіма вигодами, працювала з комп’ютером, твій чоловік мав фірму, а ти ще й була... Як це називається?

МАРІЯ. Мис-тецтво-знав-цем!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. О, мистецтвознавцем! І все це “була”, “було”, “мала”... Тоді у тебе, Маріє, дуже погані справи.

МАРІЯ. Я знаю, синьйоро.

СИНЬОРА ЛЮЧІЯ. Тоді, Маріє, я щасливіша за тебе. Я завжди служила лише своєму синові! Ну і (зневажливо) своєму чоловікові. Ох, Маріє! Я у твоєму віці була справжньою красунею!

МАРІЯ. Ви ще й тепер дуже красиві!

СИНЬОРА ЛЮЧІЯ. На мене задивлялися всі мужчини! Я була стрункішою за тебе, елегантнішою... Ну і – сексуальнішою, це точно! (Збігає по сходах догори).

МАРІЯ. Я можу собі тільки уявити, якою ви були в молодості!

СИНЬОРА ЛЮЧІЯ. Навіщо уявляти? Піди до сусідньої кімнати, глянь у наш сімейний альбом, і ти побачиш, якою я була! (Починає співати, поки раптом хапається за голову). Ой, моя голова! Моя голова! (Марія зводить синьйору по сходах вниз, допомагає сісти у крісло-гойдалку). Це все через те, що ти не дала мені нині пігулок.

МАРІЯ. Синьйоро, ви уже все прийняли. Ранкові таблетки, обідні.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Нічого я не приймала. Дай мені якусь пігулку!

МАРІЯ (гойдаючи крісло). Синьйоро, ви могли б трішечки поспати.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ти що, здуріла? А що я робитиму вночі? У мене починається... починається депресія!

МАРІЯ. Синьйоро, можна, я дам вам нашу українську пігулку?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Вашу велику українську пігулку? Ну, давай, давай швидше! (Марія вибігає. Синьйора услід). “Мис-тец-тво-знавець”... Ой, моя голова! (Вбігає Марія, подає пігулку). Ось, це універсальна м’ятна пігулка! Покладіть її під язик, вона сама розтане.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (підозріло глянувши на Марію). Спочатку ти візьми одну. Може, ти хочеш мене отруїти? (Марія з’їдає одну пігулку, тоді наважується синьйора, з задоволенням смокче). О, та вона солодка! Я її відразу з’їм, добре? Мені сподобалася ваша велика українська пігулка! А тепер увімкни мені цей ваш Чорнобиль!

Марія бере пульт, вмикає.

СИНЬЙОРА. О, бачиш, це аеробіка! (Починає розводити руками і ногами). Давай разом зі мною! Мені веселіше буде! Ну, рухайся, чого ти стоїш? (Марія починає повторювати рухи синьйори, поки та поволі не зупиняє їх, опустивши руки уздовж крісла. Синьйора щасливо засинає під музику. Марія, побачивши це, піднімає руки синьори, укладає їх на колінах, поправляє поли розкішного халата, далі робить тихше музику, вимикає зовсім, іде до свого стільця в правому кутку кімнати, заплющує очі і починає тихенько співати, плачучи. “Ой летіли дикі гуси...” Її спів невиразний, глухий, трохи схожий на молитву. Марія не бачить, як прокинулася синьйора, здивовано подивилася на неї, відтак поволі наблизилася і поклала руку їй на плече. Марія від несподіванки здригнулася і підвелася).

МАРІЯ. Синьйоро, вибачте!

СИНЬОРА ЛЮЧІЯ. Ти що, плакала, Маріє? (Та заперечливо хитає головою і витирає сльози). Я теж... я теж колись плакала, просто не могла стримати сліз, але потім усе минулося...

МАРІЯ. Ви плакали у себе вдома, синьйоро, а далеко від дому цього робити не можна. (Синьйора обнімає Марію, помагає витерти сльози). От і все, все... Слухай, Маріє, у тебе хороший чоловік?

МАРІЯ. Хороший.

СИНЬОРА ЛЮЧІЯ. І він тебе любить?

МАРІЯ (довірливо). Дуже!

СІНЬОРА ЛЮЧІЯ. Виходить, ти щасливіша за мене. (Обнімає її). Маріє, а що це ти – молилася чи плакала?

МАРІЯ. Це я співала, синьйоро.

СИНЬОРА ЛЮЧІЯ. Як співала? І плакала?

МАРІЯ. У нас в Україні всі, коли співають, то плачуть. Є пісні такі – дуже плакучі. І багато з них починається на “ой”. “Ой у лузі, лузі”, “Ой летіли дикі гуси”...

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Маріє, заспівай мені пісню на “ой”. Я теж хочу трохи поплакати.

МАРІЯ. Синьйоро, я привезла з собою компакт. Дозвольте, я принесу і поставлю його. (Марія приносить компакт, вставляє його. “Високе небо, небо Вкраїни...” Обидвоє заворожено стоять і слухають. Нарешті Марія поволі іде до стільця зліва, синьйорасідає на стілець справа. Опустивши голови, обидвоє починають плакати. З’являється жінка у капелюшку і чорних окулярах, вона довго придивляється то до Марії, то до синьйори, не розуміючи, що діється. Коли пісня закінчується, Марія помічає жінку, яка дуже змінилася).

МАРІЯ (кинувшись назустріч). Галю! (Обнімаються).

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (крізь сльози). Де ти була? Хіба на кухні роботи немає? Хто тебе відпустив?

ГАЛЯ (знявши капелюшок). Мене відпустив синьйор Ніколо.

МАРІЯ. Синьйоро, дозвольте мені поговорити з Галею.

СИНЬОРА ЛЮЧІЯ (підвівшись). Тільки недовго. (Крізь сльози). А потім – на кухню! (Іде, повертається, задумливо і докірливо). Синьйор Ніколо! (Знову йде, знову обертається на Галю). Ні-ко-ло!

Жінки сідають на підлозі в правому кутку сцени.

ГАЛЯ. Чого ти плакала, Маріє? Чого ти плакала?

МАРІЯ. Ай! Згадала Максима!

ГАЛЯ. А стара чого плакала?

МАРІЯ. Вона згадала свою молодість.

ГАЛЯ (сміючись). Ну, вар’ятки! За “своєю молодістю”! (Іде до пульта, тихенько вмикає телевізор, з якого лине музика.Приспівує). “А молодість не вернеться, не вернеться вона!” (Далі починає танцювати під музику, потім сідає знову коло Марії). А я забігла на площу Гарібальді! Там наших – повно!

МАРІЯ. Тшшш!

ГАЛЯ (понизивши голос). З Дніпропетровська, Харкова, Коломиї. Три журналістки, дві артистки з Тернополя і ще п’ятеро з дипломами. Але я не за тим, Маріє! Радість! Радість велика! (Урочисто). Катерина спалила синьйорові штани! (Сміється).

МАРІЯ. Як?

ГАЛЯ. Синьйор Ніколо дав їй відчистити пляму на штанах, вона переплутала пляшки з рідиною, добре потерла відбілювачем – воно ж безграмотне, читати по-італійськи не вміє! Як побачила, що на чорному вийшла руда пляма, з перестраху вилила на штани усю пляшку з відбілювачем. Штани зробилися такі гарні, як плямистий олень! (Сміється). Синьйор Ніколо як глянув!..

МАРІЯ. Розсердився?

ГАЛЯ. Ні. Глянув так спокійно і каже: “За штани я вирахую з вашої платні, а ви маєте три дні для пошуку нової роботи". Єс!

МАРІЯ. Звільнив її?

ГАЛЯ. Звичайно.

МАРІЯ. А чого ж ти радієш?

ГАЛЯ. А де її очі були? Де? Хай би навчилася читати по-італійськи. Ну, хоча б одне слово вивчила!

МАРІЯ. Галю, я тебе не розумію.

ГАЛЯ. Не розумієш?

МАРІЯ. Не розумію.

ГАЛЯ. Пояснюю окремо для мистецтвознавців. Ми цю роботу комусь з наших продамо.

МАРІЯ. Як продамо?

ГАЛЯ. Нормально. За триста доларів. Як Ромка Притула нам продала. Тобі буде 150 баксів, і мені – 150. Поділимо!

МАРІЯ. Ти совість маєш? Це ж нечесно!

ГАЛЯ. Нечесно? А чесність потрібна знаєш де? На полі в Підгір’ї. Запам’ятай: життя жорстоке, і виживають найсильніші.

ГАЛЯ (після паузи). Ох, Марічко! А як тобі твоя нова робота? (Підводиться й гордо походжає).

МАРІЯ. Призвичаїлася.

ГАЛЯ. Ага! Треба було мене відразу слухати! А то змарнувала стільки часу! Ще й цілий рік задурно працювала! Добре, що жива лишилася. А тут – “Дольче фар нієнте”! “Насолоджуйся неробством”, як кажуть італійці. Вона йде до моря, ти йдеш до моря, вона п’є каву, ти п’єш каву, вона читає “Темпо”, “Републіку” чи “Мессаджеро”, і ти читаєш, потім поговорили трохи – ти ж це умієш!

МАРІЯ. А головне... Коли граємо в карти, не вигравати у неї. Я навчила її нашого українського “дурня”, і їй дуже подобається. Але, не дай Боже, забутися і виграти. Вона починає так нервувати, у неї відразу загострюється депресія...

ГАЛЯ. А що це таке – “депресія”?

МАРІЯ. Хвороба така!

ГАЛЯ. Хвороба?! (Дуже заінтригована, підводиться і дивиться в бік кімнати синьйори). Це щось смертельне?

МАРІЯ. Нервове.

ГАЛЯ (з деяким жалем). А... Ну звичайно! Синьйор Ніколо попиває собі віскі, граппу, чінзано, аверно, а на неї – нуль уваги! (Пошепки, нахилившись до Марії). Вони навіть сплять – у різних спальнях.

МАРІЯ. А тобі що до того?

ГАЛЯ (лукаво). Мені? (Пританцьовує). Мені? А мені – нічого! (Потанцювавши і поспівавши). Слухай, Маріє, давай підемо до моря скупаємося.

МАРІЯ. Галю, мені море зовсім не миле. Колись я мріяла про нього, а тепер воно видається мені якимсь чужим, непривітним...

ГАЛЯ. Перестань! Не вмієш ти тішитися життям. От я, наприклад, приїхала сюди жити, а не вмирати. А ти вже себе похоронила.

МАРІЯ. Тобі легше. Ти нікого не залишила вдома.

ГАЛЯ. Та що ти розумієш? Мені просто – добре! Я ще ніколи так не раювала, як зараз! Сніданок, обід, вечеря! Я ж на кухні, їм, скільки захочу. Між їжею – кава, соки, фрукти, йогурти, ананаси! Ну, де як так харчувалася? Коли? В Підгір’ї, бувало, тільки вечеряла. Все часу не було. А тут я – ніби синьйора. (Приспівує). Подивись на мої руки! Подивись! На, понюхай, як пахнуть! Вони ще ніколи не були такими. Слава Богу, забули мої рученьки, що таке тріщини, що таке земля під нігтями. (Цілує їх). Не поїдете більше в Підгір’я. Як згадаю, що в Підгір’ї дотепер газу нема, і я кожну краплю води в мороз носила, на печі гріла, дровами палила, то мені ніби сон страшний сниться. А тут – зранку душ, ввечері – душ, інколи навіть уночі. (Сміється). Не менше два рази на тиждень в морі купаюся. Та хіба ж могла я про таке мріяти? Сестричко, заради Бога, ходімо до моря!

МАРІЯ. Що ти, Галю? Синьйору не можна залишати саму.

ГАЛЯ. А що їй станеться?

МАРІЯ. Раптом голова закрутиться і ще, не приведи Господи, впаде!

ГАЛЯ. Давай її прив’яжемо до крісла! (Сміється).

З’являється синьйора. Суворо дивиться на обидвох.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Поговорили?

ГАЛЯ. Синьйоро, відпустіть, будь ласка, Марію зі мною до моря. На дві години. (Синьйора мовчить). На півтори години. (Синьйора мовчить). Ну, тоді (озирається на Марію) на півгодини... (Пауза). Синьйоро, чому ви мовчите?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. А хіба ви з Марією приїхали сюди в морі купатися? Марш на своє робоче місце! На кухню!

ГАЛЯ. Скузі!Скузі, синьйоро! (Покірно іде на кухню).

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. А ти, Маріє, подавай карти! Будемо грати в вашого українського “дурня”. Мені від нього трохи легшає. (Марія підкочує до синьйори столик на колесах, де стоять напої і лежать карти). А потім, Маріє, ми поїдемо з тобою на Іск’ю... Ти чула про такий острів у Неаполітанській затоці?

МАРІЯ. Так, синьйоро...

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Читала, так? (Сміється). На Іск’ї ми щороку рятуємося від нестерпної серпневої спеки – феррагосто. Якщо мені не полегшає, ми поїдемо з тобою до Рима, я попрошу благословення у Папи... (Заплющує очі). Ти бачила Вічне Місто?

МАРІЯ. Була там на екскурсії.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Що можна побачити за час екскурсії?! Це місто треба відчути!

Дзвонить телефон. Марія підбігає до столика справа, бере його.

МАРІЯ.Пронто! Сі! (До синьйори), це вас, синьйоро!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Я нездорова, і не хочу ні з ким говорити. Забери телефон.

МАРІЯ. Синьйоро, це Лола!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (стрепенувшись). Ах, Лола?! (Бере телефон). Лола?Моя дорога! (Слухає). Заспокойся, моя дорога. Прошу тебе! (Слухає). Це дурниці, дурниці, повір мені! Я з ним поговорю. Дівчинко моя, усі мужчини дурні й ревниві! Не плач, Лола! (Розпачливо хитає головою, коли розірвався зв’язок. Марія підбігає і бере телефон). Ах, побільшало моїх страждань! О, мадонна! Цього я не переживу!

МАРІЯ. Що сталося, синьйоро?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Все, кінець! Ні, цього я не допущу. Я мушу з ним поговорити! Які амбіції! Які претензії! (Біжить з кімнати). Роберто!Роберто, сину мій!

Тільки-но синьйора виходить, з’являється синьйор Ніколо. Він іде наспівуючи, в розстебнутому халаті, з рушником, яким на ходу витираєшию. Марія наполохано відходить у бік крісла синьйори. Синьйор Ніколо зупиняється біля того місця, де мав бути столик на колесах, здивовано розводить руками, озирається, вказує Марії на столик рухом, який означає, що вона повинна поставити його місце. Марія кидається виконувати мовчазний наказ. Коли столик подається на місце, синьйор Ніколо смаковито б’єМарію по сідницях. Вона скрикує, відбігає. Синьйор Ніколо наливає собі випивку, піднімає келех. Далі помічає карти, з насолодою бере їх у руки, іде у бік Марії, ніби ненароком розсипає кілька карт і показує, що вона повинна позбирати їх. Марія збирає, нахилившись, а Синьйор Ніколо зазирає під спідницю і починає реготати. Марія відсахується, починає збирати карти навколішках. Синьйор усе сміється. З’являється синьйора, роздратована.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ти знову, Ніколо, світиш голим пузом? (Глянувши на Марію). Що, досі не набавився? Гла-ді-а-тор!

СИНЬЙОРНІКОЛО (узявши чарку). Лючіє, сонечко! За твоє здоров’я!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Краще б ти подумав про своє здоров’я, Ніколо!

СИНЬЙОР НІКОЛО. З моїм – ніяких проблем!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Скоро вони можуть у тебе виникнути.

СИНЬЙОР НІКОЛО. Моя дорога! Хто вміє пити, той вміє мислити, хто вміє мислити, той не вчинить поганого, а хто не вчинить поганого, тому дорога просто до раю!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ти дуже поспішаєш до раю, Ніколо!

СИНЬЙОР НІКОЛО. Що поробиш, коли там так мало вільних місць? СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. У пеклі тобі місце знайдеться!

СИНЬЙОР НІКОЛО. Тільки з тобою, моя дорога! Тільки з тобою!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. О, ні! Мені з тобою й на землі затісно! (В цю мить синьйора помічає на сходах свого сина Робертоу капелюсі, з мольбертом на плечі. Він здивовано слухає перепалку між батьками). Так, сину мій! А ти чого вдосвіта вибіг з дому?

РОБЕРТО. А я, мамо, хотів піймати схід сонця. І, думаю, мені це вдалося. СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Сонце буде сходити і завтра!

Синьйор Ніколо, наспівуючи, виходить. Роберто відкриває мольберт, щоб показати матері ескізи, але раптом задивляється на Марію. Синьйора перехоплює його погляд.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Маріє, вийди! (Та виходить). Чому ти так видивився на Марію? Вона працює у нас вже три тижні.

РОБЕРТО (дивлячись услід Марії). У неї така... цікава фактура. Такий страдницький вираз обличчя... Я з нею попрацюю.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Страдницький? Ти знаєш, скільки я їй плачу?

РОБЕРТО. Мамо, у неї теж є почуття. Вона теж людина. Вона теж має свою гідність! А ти перетворила її у свою рабиню...

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Перестань! Синьйорові не пристало так дивитися на прислугу.

РОБЕРТО. Вибач, мамо! (Він бере мольберта і хоче йти. Синьйора закриває обличчя руками і починає ридати. Вбігає Марія).

МАРІЯ (перелякано). Синьйоро, що з вами?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Іди, ти тут не потрібна! (Роберто наближається до матері). Що сталося, мамо?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. (Крізь сльози). Дзвонила Лола! Вона плакала! (Роберто повертається, щоб іти). Чому ти нічого не говориш?

РОБЕРТО. Ти нічого не питаєш!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Це правда, що ти не хочеш більше з нею зустрічатися?

РОБЕРТО (надіваючи мольберт на плече). Правда.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (розпачливо). Але чому? Чому?!

РОБЕРТО. Вона сама тобі нічого не сказала?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Сказала! Ти її приревнував! Та я була б рада, якби твій таточко хоч один раз в житті мене приревнував!

РОБЕРТО. Мамо, це зовсім інше!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Що – “інше”?

РОБЕРТО. Я не хочу до цього повертатися, між нами все закінчено.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Виходить, ти покинув її?

РОБЕРТО. Так, покинув!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Як можна покинути дівчину, яка володіє супермаркетом і двоярусною яхтою?

РОБЕРТО. Це не найбільше, чим може володіти дівчина.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. А чого ти хочеш іще? Чого тобі ще треба? Лола така хороша, привітна, весела, може, трішечки легковажна, але цілком у межах її статків. Я так хочу, щоб ви одружилися.

РОБЕРТО. Ти добре знаєш, мамо, що Лола кілька років зустрічалася з Томмазо... До своїх статків їй ще хотілося додати статус дружини політика. Але Томмазо не покинув заради неї своєї сім’ї.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Усе це давно в минулому.

РОБЕРТО. Я теж так думав. Але, коли прийшов до Лоли на яхту, щоб зробити сюрприз – з отакенним букетом квітів! – там виявився Томмазо!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. О, мадонна! А що сказала Лола?

РОБЕРТО. Вона сказала: “Роберто, ти мав бути на етюдах!”

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Надалі тобі, сину, раджу: щоб не було таких несподіванок, користуйся мобільним телефоном.

РОБЕРТО. Я дуже тішуся, що це сталося тепер, а не після нашого одруження.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Роберто, але ж... якщо Томмазо і завітав до Лоли у гості... то вони могли просто... говорити про політику.

РОБЕРТО. Більше я не заважатиму їм говорити про політику – наголяса!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Що?!

РОБЕРТО! На-го-ля-са, мамо!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Тобто?...

РОБЕРТО. Тобто так, як мені натурниці позують.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. (розгублено, панічно шукає відповідь). Роберто, але яке значення має вірність жінки, яка володіє супермаркетом і двоярусною яхтою? Я хочу, щоб ти був щасливий, сину! (Роберто наближається до матері, яка знесилено сіла на стілець).

РОБЕРТО. Мамо, я знаю, я буду щасливий. Але ти хочеш, щоб я був багатий і рогатий!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Я хочу, щоб ти не був подібним до свого татусика! Бо все найкраще, що є у тобі, це від мене! Ах, Роберто, сонечко моє, сину мій... Я так люблю тебе!

РОБЕРТО (уже біля сходів, глянувши у бік кімнати, де зникла Марія). І, все-таки, я її – намалюю!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (знервовано). Маріє! (З’являється Марія). Стань тут! (Показує рукою). У тебе є діти?

МАРІЯ. Так. Я ж вам казала... Хлопчик.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Великий?

МАРІЯ. Десять рочків.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. А мій хлопчик – дорослий! (Показує услід рукою). Ти готова зробити для свого сина все-все і навіть більше, ніж все?

МАРІЯ. Так...

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Так от, запам’ятай: я для свого хлопчика теж готова зробити все-все і навіть більше, ніж все! (Хапається за голову). Знову розгулялися мої нерви... Я не витримую! (Сідає в крісло). Розважай мене!

МАРІЯ. Як, синьйоро?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Вигадай що-небудь. Ти ж у нас мис-тец-тво-зна-вець! Танцюй! Співай! Невже я повинна померти від нудьги лише через те, що у мене така нудна служниця?

МАРІЯ (боязко). Що саме... я повинна робити, синьйоро?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Не знаю, думай. (Піднімається в кріслі). До речі, що ти робила, коли я розмовляла з Роберто? (Мовчанка). Ага, ти знову читала, так? (Марія опускає голову). А що ти читала, Маріє? Ага, здогадуюсь: ваш “Високий замок”! (Марія спалакує). Я відгадала, бачиш! Ну, то розкажи мені, що пишуть у вашій великій українській газеті. Мене це завжди дуже... (Починає сміятися). Дуже веселить! (Сміється). Ну, чого ж ти мовчиш?

МАРІЯ (понуро). Там... нічого нового.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ага, ваші далі боряться: за світло, воду, газ, тепло, зарплату! Правильно? У вас це дуже модно – боротися! А знаєш, Маріє, у нас люди просто живуть.

МАРІЯ (твердо). У нас так само.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (здивовано). Що? Ваші вже не боряться?

МАРІЯ. Ні.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Що я чую? Ваші мужчини вже навели в країні повний порядок? Так?

МАРІЯ. Наші вже не боряться, бо... змирилися.

Синьйора довго й щасливо сміється, незважаючи на вигляд Марії. Дзвонить телефон. Марія бере.

МАРІЯ. Пронто. Сі. Синьйоро, це вас.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Я не буду ні з ким говорити. Нині я дуже втомилася.

МАРІЯ. Синьйоро, але це якийсь мужчина!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (сміючись). Мені уже тридцять років не дзвонять мужчини! Ну, давай уже! (Невдоволено). Чого вам треба? Що? (Спалахує, підводиться з крісла, йде з телефоном на середину кімнати, заворожено слухає). Так... Так... Я пам’ятаю... Все пам’ятаю... О, Фернандо! Це неймовірно! (Слухає). Це кафе я теж пам’ятаю. Буду. Звичайно, буду. О, Фернандо! (Вона прикладає телефон до грудей, заворожено стоїть). Маріє, у мене приватна зустріч. Принеси мені чорну сукню з декольте! Я хочу виглядати так, як тридцять років тому! (Марія приносить чорну сукню, синьйора заперечливо махає рукою). Ні, це надто сумно! Червону! (Марія біжить, а вона пританцьовує по кімнаті). Червона теж не підходить, вона надто яскрава! Принеси мені щось пастельне! І туфлі!

Марія приносить золоті туфельки, бежеву накидку. Синьйора піднімається по сходах нагору, Марія приносить їй туди одяг, і синьйора знімає халат, накидає на себе накидку, під якою чудова сукня, перевзувається, пританцьовує.

МАРІЯ (знизу, захоплено). Ви виглядаєте, як на тій фотографії, що у вашому сімейному альбомі. Як тридцять років тому. Ви – наче наречена!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Головне, що я почуваюся, як наречена!

Синьйора щасливо збігає сходами вниз (убік), а Марія втомлено йде до стільця, сідає на нього, з полегшенням випроставши ноги, заплющує очі.

МАРІЯ. Боже, від чого така втома? Від чого така втома?

У цей час до кімнати нечутно заходить синьйор Ніколо, хоче налити собі випивки, коли раптом помічає Марію. Він роззирається довкола, наближається до Марії і різко сідає на неї. Марія скрикує, боронячись від його поцілунків і обіймів. Нарешті синьйор скрикує і відскакує, іде в протилежний кінець кімнати. Він тримається за вкушену губу і ричить.

СИНЬЙОР НІКОЛО. Ти що, дика? Чи я подібний на мавпу? От дурепа! Я хотів тебе ощасливити!

МАРІЯ. Я щаслива, синьйоре!

СИНЬЙОР НІКОЛО. Що ти можеш знати про щастя, коли не пізнала мене? (Він підводиться, поволі іде на Марію. Вона сполохано метається у кутку).

МАРІЯ. Синьйоре, облиште мене! Я буду кричати! Прошу вас, облиште!

СИНЬЙОР НІКОЛО. Тихо! Тихо, я сказав! Спокійно! (Наблизившись до Марії, він хапає її на руки і несе за лаштунки. Марія кричить і пручається. За якусь мить вона вбігає до кімнати, а за нею, тримаючись за низ живота, іде синьйор і стогне від болю). Тридцять років у цьому домі працюють служниці, і кожна була задоволена мною. Такої зухвалості я просто не зустрічав! У цьому домі господар я, Ніколо Дженовезе, з прізвищем славетного італійського мафіозі. І все, що тут є, належить мені. Розумієш, мені! Я можу милувати, а можу... Як там у вас говорять? Одне слово, на правах господаря я користуюся усім нерухомим і рухомим майном. Тут усе – моя приватна власність! Зрозуміла?

МАРІЯ. Не чіпайте мене, синьйоре!

СИНЬЙОР НІКОЛО. Ти починаєш сердити мене! О, мама міа! Я чекав, що ти сама проявиш до мене увагу... ласку... Але ти навіть не помічаєш мене, ти навіть не хочеш дивитися в мій бік. Та за таку неповагу...

МАРІЯ. Я дуже поважаю вас, синьйоре!

СИНЬЙОР НІКОЛО. Неправда! Ти просто ігноруєш мене!

МАРІЯ (налякано). Боже борони! Я дуже добре ставлюся до вас! Ви такий... такий...

СИНЬЙОР НІКОЛО (заінтригований). Який?

МАРІЯ. Ви – добрий.

СИНЬЙОР НІКОЛО. О, мама міа! “Добрий!” Ніби в цьому полягає сила мужчини! Добрими личить бути лише сестрам милосердя і імпотентам. А я – мужчина! (Підходить до Марії, яка забилася в куток). Чого ти сюди приїхала? Я питаю, навіщо ти сюди приїхала? Кожна з вас добре знає правила гри! А, якщо ці правила комусь не до вподоби, то краще сидіти собі вдома, коло свого нікчемного чоловіка, який не здатен прогодувати сім’ю! (Зм’якнувши). Добре, я накину тобі дещо до твоєї платні... Якщо ти так високо себе цінуєш.

МАРІЯ. Будь ласка, накиньте мені краще додаткову роботу – за ту ж саму платню, тільки...

СИНЬЙОР НІКОЛО. Скажи, а, може, я неприємний тобі?

МАРІЯ. Ні, ні! Ви дуже приємний!

СИНЬЙОР НІКОЛО. У такому випадку, ти просто – божевільна.

МАРІЯ. Так!

СИНЬЙОР НІКОЛО. Що “так”?

МАРІЯ. Так, так!

СИНЬЙОР НІКОЛО. Ось бачиш, ти сказала “так”! То навіщо було опиратися? (Він наближається до неї, вона обминає його і біжить в бік сходів, по сходах. Коли опиняється на передостанній сходинці, з переляку присідає, побачивши нагорі, перед собою, Роберто, який щойно вийшов зі своєї майстерні і стоїть перед нею у білому, заплямованому фарбами, фартусі. Синьйор Ніколо, глянувши на сина, відступає. Далінервово). Так! Вільна! Назовсім вільна! Можеш іти збирати свої речі. Такого світ ще не бачив – щоб у моєму домі мені відмовили! Та жінки мене завжди боготворили! Вони падали до моїх ніг, як квіти до ніг Цезаря! А ти невдячна і зарозуміла. Я більше не хочу бачити тебе у своєму домі! Вільна назовсім!

РОБЕРТО. Що ти говориш?

СИНЬЙОР НІКОЛО. Вона – нікудишня служниця. І я її звільняю!

РОБЕРТО. Не ти її брав на роботу, не тобі її звільняти.

СИНЬЙОР НІКОЛО. Я не потерплю, щоб у моєму домі мене зневажали!

РОБЕРТО. Тату, ти коли-небудь вгомонишся? Якщо ти не лишиш Марію в спокої, то дуже пошкодуєш про це.

Раптом синьйор Ніколо і Роберто помічають, що в кімнаті з’явилася Галя. Вона стоїть німим пам’ятником докору.

СИНЬЙОР НІКОЛО (нервово). О, мама міа! О, санта Марія! Я не господар у власному домі! (Він виходить з кімнати, Роберто кидається за ним. Марія плаче на сходах, Галя підходить до неї).

ГАЛЯ (сердито). Він що, чіплявся до тебе? Чіплявся чи ні?

МАРІЯ. Так!

ГАЛЯ. От жеребець ненаситний! Треба було йому кулаком – в зуби?

МАРІЯ. Ти що? Звільнять, щей в суд подадуть.

ГАЛЯ. В суд? Я йому покажу суд! Я йому так звільню! Я йому!.. (Раптом замислюється). Ти з ним жартувала? Кокетувала чи щось таке?

МАРІЯ. Ні.

ГАЛЯ. Може, ти його заохочувала? Ну, сміялася до нього... ну, якісь компліменти йому робила?

МАРІЯ. Я? Галю, що ти?

ГАЛЯ (хапаючи Марію). Ну, не міг же він до тебе отак, ні з того ні з сього, з руками!

МАРІЯ. Саме так і було!

ГАЛЯ (відпустивши Марію). Не могло таке бути! Не могло!

МАРІЯ. А чого ти кричиш?

ГАЛЯ (розгублено). А чого я кричу? Бо... не могло таке бути! Слухай, Маріє, якщо цей мавпішон ще хоч раз простягне до тебе руки, ти візьми і закричи– голосно, так, щоб я почула на кухні! Він у мене ноги витягне, цей крокодил!

З’являється дуже рішучий Роберто, суворо дивиться на Галю.

РОБЕРТО (до Галі). Синьйорино Галю, я не розумію вашої мови, але у мене склалося враження, що ви маєте якісь претензії до синьйори Марії.

ГАЛЯ (покірно) Ні.

РОБЕРТО. Ви переконані в цьому?

ГАЛЯ. Так!

РОБЕРТО. У такому випадку ви можете йти на своє місце.

ГАЛЯ. Скузі! (Покірно відходить). Скузі! (Знову йде, далі– жалібно). От котяра! Не може наїстися сметани!

РОБЕРТО. Маріє, якщо вам знову стане незатишно в нашому домі, якщо раптом захочеться зі мною поговорити – я в майстерні. (Піднявшись нагору, розводить руками). Середньовіччя! (Іде в майстерню).

Марія сумно сидить на сходах, згори опускається, проходячи повз неї, потік емігрантів.

ДІЯ ДРУГА

До порожньої вітальні заходить молода екстравагантна жінка. Вона з цікавістю роззирається довкола, помічає коло одного стільця етюди з зображенням Марії – п’ять чи сім, притулених до ніжки стільця. Вона бере їх до рук, уважно розглядає, порівнює. Підходить до столика, наливає собі якогось напою, випиває. В цю мить з’являється Марія. Ошелешена, вона стоїть нерухомо, не знаючи, що їй робити.

МАРІЯ. Буонджорно, синьйорино.

Лола безцеремонно розглядає Марію, починає порівнювати її вигляд із ескізами на паперах. Далі зневажливо розкидає ескізи по всій підлозі, повертається до столика з напоями. Позбиравши ескізи, Марія кладе їх на стілець справа.

МАРІЯ. Синьйор Ніколо ще спить, синьйора Лючія поїхала на Іск’ю, синьйор Роберто на етюдах.

ЛОЛА. Я знаю. І прийшла не до них. (Знову розглядає Марію). Так ось ти яка. Під ликом ангела – справжній демон! (Підходить до крісла-гойдалки). Я – наречена синьйора Роберто. Знаєш?

МАРІЯ. Знаю.

ЛОЛА. У нас із Роберто були чудові стосунки, аж поки... (Починаєсміятися). Аж поки він не потрапив під поганий вплив.Твій вплив. Правда,для мене це загадково. Тебе я розумію, так, але його! Наскільки говорить мій досвід і практика, мужчин взагалі важко зрозуміти. Їхня поведінка переважно цілком алогічна.Дивніших істот природа ще не створила. (Витягає сигарету з мундштуком, Марія підходить до неї з запальничкою і припалює). Ти повинна повернутися назад, у свою Го-но-лу-лу. Не бійся, я допоможу тобі. Ти ж не можеш поїхати звідси без того, за чим приїхала. Правда? Два мільйони лір досить? Це трохи більше тисячі доларів. Мало? Треба накинути ще! Не можеш ти зректися таких перспектив за малу ціну. Добре. Чотири мільйони лір... Що? Не продаєшся? За чим же ти сюди приїхала? (Підходить до стільця, на якому ескізи, скидає їх на підлогу і сідає). Кожна жінка – товар. Все залежить тільки від того, який їй трапляється покупець: багатий чи знаменитий, молодий чи старий. А ти зазіхнула відразу на молодого й багатого. У тебе здоровий апетит!

МАРІЯ. Я заміжня.

ЛОЛА. У тебе що, чоловік інвалід, якщо не може забезпечити ні тебе, ні свою сім’ю. Виходить, ти просто змушена розкинути свої сіті на Роберто. Чи у вас там вся країна інвалідів? Понаповзало сюди, як тарганів!

МАРІЯ. Я прислуговую синьйорі, а ваші натяки просто безглузді.

ЛОЛА. Я надто добра з тобою, але тільки тому, що не хочу засмучувати Роберто. Він таке дитя... (Бере свою сумочку, сідає виписувати чек). Понаїжджали сюди– спокушати наших чоловіків і спорожняти їхні кишені. Якщо ми з тобою не домовимося, тебе депортують звідси зі скандалом. П’ять мільйонів лір – і пішла геть.

МАРІЯ. Я нічого від вас не візьму.

ЛОЛА. Жаль. Дуже жаль. Тобі траплялася чудова нагода. Тепер доведеться їхати ні з чим. До речі, синьйора Лючія все одно звільнить тебе. Вона вже позбулася своєї депресії. У неї дуже змінилося життя! (Сміючись, Лола виходить).

Марія закриває лице руками, довго не може прийти до тями, потім починає збирати ескізи, пригортає їх до своїх грудей і сумно завмирає. З’являється Роберто з мольбертом, він з цікавістю оглядає Марію, відтак сідає справа, на підлозі, починає малювати Марію в профіль.

МАРІЯ. Не варто, синьйоре.

РОБЕРТО. Чому?

МАРІЯ. Це може не сподобатися вашій матері.

РОБЕРТО. Вона вам про це щось говорила? (Мовчанка). Я так не думаю. Завдяки вам моя мама цілком переродилася. У неї з’явився інтерес до життя, вона почала сміятися, жартувати. До речі, я ще не пам’ятаю такого, щоб моя мати сама, без мене, поїхала на Іск’ю!

МАРІЯ. Не думаю, що це моя заслуга.

РОБЕРТО. Моїй матері з вами дуже пощастило. Я перепрошую, ви можете трішечки повернути голову? Дякую. На жаль, цілком протилежні зміни відбулися у вас. Ви маєте дітей?

МАРІЯ. У мене десятирічний хлопчик.

РОБЕРТО. Сядьте, будь ласка, я зовсім не подумав. Ось коли ви за багато кілометрів від рідного дому... Не розумію, з ким ви залишили свого сина?

МАРІЯ. З його татом і бабусею.

РОБЕРТО. Мабуть, йому дуже не вистачає вас.

МАРІЯ. Зараз йому живеться краще, ніж тоді, коли я була поряд з ним.

РОБЕРТО. Ну, такого просто не може бути!

МАРІЯ. У нас, синьйоре Роберто, проблеми зовсім іншого плану.

РОБЕРТО. І довго вам треба працювати на чужині?

МАРІЯ. Довго.

РОБЕРТО. Довго – це скільки? Рік? Два? П’ять?

МАРІЯ. Напевне, п’ять.

РОБЕРТО. Ого! Це ж вашому синові, коли ви повернетеся, буде п’ятнадцять! Він вас і не впізнає! Знаєте, а я без своєї матері в дитинстві не міг бути і дня. З батьком у мене трохи інші стосунки, але без матері – я зовсім не міг обходитися. Та й тепер... (Усміхається). Знаєте, Маріє, я помітив, що моя мама не відпускає вас від себе ані на хвилину.

МАРІЯ. Це моя робота.

РОБЕРТО. Мені соромно за неї. Вона перетворила вас мовби у свою тінь, поставила у становище, коли ви повинні зрікатися себе, свого власного “я”. Ви – неначе її лялька, якою вона розважається. Як ви це витримуєте?

МАРІЯ. Це моя робота.

РОБЕРТО. Але люди так не повинні чинити з людьми.

МАРІЯ. Ваша мама дуже самотня. Їй дуже бракує... звичайного тепла, уваги. Вона невинна в тому, що їй потрібна жива лялька. Це її драма, біда!

Роберто припиняє малювати, складає мольберт, іде до столика, наливає собі чарку.

РОБЕРТО. Моя мати завжди була нещасливою з моїм батьком. В дитинстві я це дуже переживав... Діти завжди відчувають, коли у сім’ї негаразд, коли нема тої особливої атмосфери, в якій вони почуваються безпечно, затишно, комфортно... (Замислюється). На жаль, я ніяк не міг зарадити стосункам між моїми батьками. Ні тоді, ні... (Розводить руками).

МАРІЯ. Тоді вам не слід сердитися на свою матір.

РОБЕРТО. Мені дуже боляче за вас...

МАРІЯ. Не треба. Синьйора зробила мені велику послугу, взявши до себе на роботу.

РОБЕРТО. А що ви робили перед тим?

МАРІЯ. Доглядала хвору і немічну жінку, коло якої розхворілася сама. Повірте, зараз я просто віджила.

РОБЕРТО. Я маю на увазі там, вдома.

МАРІЯ (зачаровано). Там, в Україні... У мене дуже цікава професія: мистецтвознавець. Це – теорія і історія мистецтв різних країн.

РОБЕРТО. О, так ми з вами колеги! О!

МАРІЯ. Знаєте, у нас зараз там не до мистецтва і не до моєї професії. Багато митців – акторів, співаків, музикантів – покинули батьківщину і поїхали на заробітки, як, зрештою, і я. Знаєте, усе життя вивчала історію пам’яток Італії, мріяла побачити цю країну, і ось я тут...

РОБЕРТО. Маріє, якщо ви хочете себе зберегти, вам треба покинути Італію.

МАРІЯ. Ви теж мене проганяєте?

РОБЕРТО. Ні, я вас не проганяю... (Опам’ятавшись). А хто вас проганяє?

МАРІЯ. Ваш батько.

РОБЕРТО (з болем). Мій батько! Яке дикунство! Мені взагалі здається іноді, що це не двадцять перше століття. Що це просто середньовіччя. Якщо можете... простіть його. Я прошу вас. (Пауза). А знаєте, ви дуже потайна, Маріє. Я спостерігаю за вами... ви розмовляєте з моєю мамою, створюєте їй чудовий настрій, а насправді – вам хочеться плакати.

МАРІЯ. Припиніть.

РОБЕРТО. Я хотів би відкрити для вас зовсім іншу Італію! Показати вам її з зовсім іншого боку! Повірте, мені буде соромно, якщо колись, повернувшись додому, ви привезете з собою лише сумне враження від нашої країни, якщо вона вкарбується у вашу пам’ять і свідомість, у ваше серце – лише темними барвами. Насправді це геніальна, дуже барвиста, сонячна країна! Ви повинні пізнати її!

МАРІЯ. Синьйоре Роберто, я не для цього сюди приїхала! Але не хвилюйтеся, я буду згадувати Італію не лише в темних фарбах. Завдяки вашій родині і... вам особисто. Ви дуже талановитий. Як людина. І, звичайно, як художник.

РОБЕРТО. Дякую вам, але мій батько вважає мою творчість... (Показує сором’язливо Марії ескіз) звичайнісіньким байдикуванням, марною тратою часу. Він сприймає це як пустощі, звичайну дитячу розвагу.

МАРІЯ. У вас просто різне світосприйняття. І не робіть з цього катастрофи. Адже ви знаєте, що родичі Мікеланджело вважали мистецтво непотрібною розкішшю... А їхній син став одним із символів Італії завдяки живопису. І не тільки живопису. Адже саме він створив базиліку святого Петра у Ватикані... (Захоплено). Не всі люди розуміють, що будь-яка творчість – це прагнення високого, незвичайного, це... наближення до божественного. (Враз опам’ятавшись, знічується). Вибачте... Згадала свою професію.

РОБЕРТО. Як ви тонко усе відчуваєте. (Замислюється). До речі, я особисто вважаю, що мистецтво – це самовизволення душі. Самовизволення від ницої суєти, сірості, одноманітності... Ви тільки подумайте: щасливий Мікеланджело цілий рік прожив на риштуваннях Сикстинської Капелли. Там творив, спав, їв, перепочивав. Там був злитий воєдино із всесвітом. Художник на цілий рік визволився від земного, щоб увійти у вічність. (Раптом зупиняється у запалі, дивиться на Марію). Дивно... Дуже дивно...

МАРТЯ. З чого ви дивуєтеся, синьйоре?

РОБЕРТО. Чому вам не знайшлося місця на рідній землі? Ви так багато знаєте, вмієте, розумієте, відчуваєте – і не знайшли застосування у себе вдома. Як таке могло статися?

МАРІЯ. А ви? Ви хіба знайшли собі належне застосування і поцінування?

РОБЕРТО. О, мої проблеми зовсім не такі страшні, принаймні, я не маю потреби залишати батьківщину. Вона не проганяє мене.

МАРІЯ. Це вас. А інших? Ось я читала про одного вашого архітектора, який працює у Франції, Німеччині, Японії, бо вважає “нездоровою” ситуацію в італійській культурі, зовсім несприятливою для творчості. Це друкував журнал “Панорама” – “Геть із ненормальної Італії”!

РОБЕРТО. О, це просто італійський максималізм! Хоча... цей архітектор, все-таки, працює за покликанням.

МАРІЯ. Що ж, йому просто пощастило трохи більше за мене.

РОБЕРТО (замислено). І, все-таки, я не можу зрозуміти вас, Маріє. Ваша батьківщина прогнала вас, а ви... складається таке враження, що ви готові умерти за неї.

МАРІЯ (замислено). Нас прогнала не батьківщина, синьйоре... Нас прогнали чужинці й манкурти, які заволоділи нею і перетворили нас у зайвих людей. Вибачте, ми заговорилися. В домі багато роботи.

РОБЕРТО. Не розумію вас, Маріє. Ви розумна, освічена людина, а займаєтеся не своєю справою. Ви прислуговуєте моїй матері, потураєте її примхам, як можете догоджаєте. Це вкрай несправедливо щодо вас... Ви просто не маєте права... бути тінню іншої людини. Це несправедливо, неправильно!

МАРІЯ (повернувшись). Припиніть. Ваша мати щедро оплачує мою працю. Мої співвітчизниці працюють куди важче за набагато меншу платню: прибирають величезні площі, перуть, миють, доглядають важкохворих, розриваються між кухнею і прибиранням кімнат, падають з ніг від утоми. Та я безмежно вдячна вашій мамі за те, що вона взяла мене до себе на роботу. У вашому домі я щаслива, повірте, я щаслива. Ви не можете собі уявити, яке це щастя – мати роботу і вчасно отримувати платню, на яку можна прожити. Ви не можете собі уявити, як чекають моєї допомоги вдома. Мої рідні виживають зараз завдяки моїй праці, тому я ціную свою роботу, ціную вашу матір, усю вашу родину і щодня молюся за вас усіх. Повірте, синьйоре, мені просто усміхнулося щастя! (Вона іде вглиб кімнати, мовчить, потім повертається). На попередній роботі я доглядала стареньку дев’яностолітню жінку, її треба було доглядати, як немовля... Опікун цієї жінки, банкір, потішав мене тим, що всі зароблені гроші кладе мені до банку, а потім усі разом виплатить. Коли минув майже рік і підійшов час виплати грошей, він сказав: “Гроші я виплачу тобі лише в тому випадку, якщо ти станеш моєю наложницею. Інакше – вертайся додому! Поки я не викликав карабінерів...” То ж хіба я можу нарікати на вашу матір? Ваша мати – добра жінка, я її дуже шаную... бо не дай Боже опинитися на вулиці і жити в телефонній будці, як одна наша, яка вже два місяці не може знайти роботи і не має за що повернутися додому.

РОБЕРТО. Який абсурд! Усе це вкрай несправедливо – щодо вас, ваших землячок. Я не можу зупинити цього дикого процесу, цього добровільного вигнання і поневолення, але я можу... допомогти вам.

МАРІЯ. Мені?

РОБЕРТО. Вам. Я дам вам стільки грошей, скільки ви потребуєте для налагодження ваших справ удома. Я... не можу дивитися, як на моїх очах гине талановита особистість.

МАРІЯ. Чим я заслужила такої ласки?

РОБЕРТО. Ви дуже вирізняєтеся з-поміж інших, Маріє. Ви не схожі ні на кого, хто тут працював раніше і працює тепер. Я помітив це, як тільки ви переступили поріг нашого дому. Ви – незвичайна. Ви мовби випромінюєте благодать, невидиме сяйво... Коло вас бути... просто перебувати поряд – велика втіха. Я ще ніколи не зустрічав жінки, яка була б такою чарівною, як ви. Я можу собі лише уявити, як погано без вас вашому чоловікові і вашому синові. Без такої матері... без такої дружини. Я знаю, ви втратили там, в Україні, свій дім, але вам не місце в Неаполі, повірте мені. Повертайтеся додому. У мене є тридцять дев’ять мільйонів лір. Я дам ці гроші вам. Як подарунок. Чи як позику. Як ви захочете. Якщо у вас налагодяться справи і ви зможете якусь частину повернути... або, якщо у вас буде потреба в грошах, ви зможете мені зателефонувати, я вам передам. Ми ж люди. А люди повинні допомагати одні одним. От...

МАРІЯ. Синьйоре, я ціную вашу людяність, ваше бажання допомогти мені, але я не можу скористатися вашою добротою. У нас в Україні кажуть: нажите махом піде прахом. Те, що не зароблене працею власних рук, не піде людині на користь.

РОБЕРТО. Я не розумію вас, Марїє!

МАРІЯ. Скільки б ви не переконували мене, усе це намарно. До того ж... Мої співвітчизниці все одно залишатимуться тут. І будуть їхати сюди завтра, післязавтра, через тиждень, через рік. Ви не допоможете цілій країні, а тому не треба допомагати мені.

РОБЕРТО. Та не йдеться про вашу бездушну країну, Маріє! Йдеться про вас! Ну, знаєте... У мене просто в голові не вкладається. Ви мене дуже засмутили. Я сподіваюсь, що ви передумаєте, все-таки. (Пауза). Маріє, я зараз вам скажу одну дурницю, але ви не смійтеся. Добре? І не ображайтеся. Це... така собі дурничка, але... я хотів би знати. От уявімо собі на мить... Уявімо собі, що ви – вільна жінка, у вас – немає чоловіка. Я попереджав – це дурниця! Так от, якби ви були вільною, ви б... погодилися вийти за мене заміж?

МАРІЯ (ошелешено). Якби я була вільною?

РОБЕРТО. Так.

Вкрай заінтригована, Марія повертається до Роберто, оглядає його, усміхається.

МАРІЯ. Якби я була вільною? Якби я була вільною? (Бере ескізи, подає їх Роберто, він теж їх бере, але Марія не відпускає. Вона починає щасливо сміятися). Якби я була вільною... Думаю, що так!

РОБЕРТО (зрадівши). Ну от бачите... Виявляється, усе на світі зовсім не так погано, якщо є такі люди, як ми. Як ви і... я.

МАРІЯ. Дякую вам, Роберто.

Затемнення

Похід емігрантів. У вітальні з’являється Галя. Вона іде першою. Опускається зі сходів униз. За нею – Марія. Обидві дуже сумні. Галя озирається навколо.

ГАЛЯ. Господарів немає вдома, отож – синьйорами будемо ми!

Вона наливає собі чарку, вмикає музику – танго, починає танцювати. Марія довго дивиться на її танець, врешті бере пульт і вмикає музику.

МАРІЯ. Галю, ходімо до нашої кімнати.

ГАЛЯ. Ще чого! Треба вчитися бути синьйорою, а раптом доведеться? Он Тереза Новицька також не сподівалася, а диви, пофортунило. Покинула свого алкоголіка, який бігав за нею з рушиницею, і до Неаполя! За такого багача заміж вийшла! Прийшла на площу Гарібальді служницю собі вибирати. З наших, щоб веселіше було. Щастить же людям! (Говорячи, Галя сидить і гойдається в кріслі, Марія стоїть за нею).

МАРІЯ. Такого щастя ворогові не побажаєш. Одну дитину у Львові залишила, другу народила для чужих.

ГАЛЯ. А вона собі ще народить! Скільки захоче! Ти бачила, як шикарно вдягнена? А трималася як? Як Маргарет Тетчер!

МАРІЯ. Вона мусить триматися. Таке пережити...

ГАЛЯ. А Стефка Тимчишин? Навмисне приходить на площу коштовності свої демонструвати. “Дивіться, яка я красива! Скільки на мені дармовисів!” 3простої повії стала утриманкою мафіозі! Ну ти бачила таке? Хай би на неї подивилася Ніна Карпачова – розбивалася через таку! (Раптом припиняє гойдатися, замислюється). Слухай, Маріє, а що ж це виходить? Наші ростуть, в люди вибиваються, а ми з тобою сидимо без підвищення!

МАРІЯ. Ти бачила, які вони страшні?

ГАЛЯ. Хто?

МАРІЯ. Жінки наші. Ті, що тижнями роботи чекають. Приїжджають сповнені надій, наслухані про добрі заробітки, а минає трохи часу – одна тінь від людини. Дехто не витримує, вертається назад, а дехто згоджується – хоч би двадцять чотири години на добу, хоч би за трьох працювати...

ГАЛЯ. Ай, стоп, стоп, стоп! Зупинись! Тут тобі не профспілкові збори. То вже як кому пощастить!

МАРІЯ. Тут усім погано!

ГАЛЯ. Ти за всіх не розписуйся. От я, наприклад, ще ніколи так не раювала, як зараз. Хоч і нароблюся, але то зовсім не те, що в селі, на полі! (Вибігає на верхню сходинку іспіває). “Якби я мала крила орлині, якби я вміла літати, я б полетіла на Украну...” (Збігши вниз, сплакує, закривши лице руками. Марія підхоплює спів, який обірвала Галя. Галя сідає коло Марії і обидвоє сумноспівають).

ГАЛЯ (гладячи Марію по голові). Що, Маріє? В тихому болоті чортики водяться?

МАРІЯ. Ти про що?

ГАЛЯ. Роберто перед тобою килимком стелиться, підйомні пропонує, а ти...

МАРІЯ. А ти звідки знаєш?

ГАЛЯ. Мені на кухні все чути.

МАРІЯ. Ти просто всюдисуща, Галю.

ГАЛЯ. Обстановку треба тримати під контролем. Ех, Маріє, вділила б мені якихось десять мільйонів зі своїх тридцяти дев’яти, то навіть не помітилаб. “Якби я мала десять мільйонів, якби я вміла літати, я б полетіла на Україну..."Ех, якби я мала ще хоч щось, крім поля в Підгір’ї, може, і мене б хтось заміж взяв. А так... Не хочуть мужчини працювати – ні на моєму полі, ні коло мене!

МАРІЯ. Що кому, а курці просо.

ГАЛЯ. Я кавалерами не розкидаюся так, як ти.

МАРІЯ. Галю, я заміжня.

ГАЛЯ. Заміжня? Ох! Чоловіка можна поміняти. Даремно ти так повелася зРоберто. Лишишся без роботи – підеш стояти на площі, як ось ті стоять.

МАРІЯ. Треба буде – піду!

ГАЛЯ (з надривом). В бордель?! Ти що, не бачиш, нічого на розумієш? Синьйора Лючія на Іск’ю з коханцем їздила. Їй вже нянька не потрібна. Вона тебе для ширми тримає. А мине трохи часу – істанеш їй зовсім не потрібна. Даремно ти так повелася з Роберто.

МАРІЯ. Галю, давай не будемо про це.

ГАЛЯ. Та їхала б з його грішми додому. Максим би тільки зрадів. Сказала б йому, що врятувала чиєсь життя, а тобі за це винагороду виплатили. Слухай, але ж іще на пізно. Кажи, нехай дає свої грошики – і їдь! Або ще ліпше – виходь за Роберто заміж. Будемо з тобою все мати – і його, і його гроші! Стали б ми ходити по Неаполю, як МаргаретТетчер і ТерезаНовицька докупи взяті! Та що там по Неаполю! Навколо Колізею, Сан-П’єтро, купалися б у всіх фонтанах Італії! І СтефціТимчишин так носа утерли б! (Глянула на Марію). Чого ти дивишся на мене так осудливо? Думаєш, Максим сидить зітхає за тобою? Ми вже тут два роки. Найсвятіший не витримає!

МАРІЯ. Максим не такий.

ГАЛЯ. А чого ж тоді вже два місяці тобі не пише?

МАРІЯ. Не було новин, а витрачатись на передачі не хотів.

ГАЛЯ. Ранішевитрачався!

МАРІЯ. Галю, не ятри душу.

ГАЛЯ. Ну, добре, скажи, що ж він пише.

МАРІЯ. Усе по-старому,працюєреалізатором на “Південному”, мама сидить вдома, з малим.

ГАЛЯ. Розлука свої закони має. “Якби я мала крила орлині...” Ех, якби я хотіла бути синьйорою!

За лаштунками чути сердитий голос синьйора Ніколо: “О, мама міа! Санта Марія! Санта Катаріна! Сан Дженаро і Сан Франческо! Куди ви дивилися? Як ви могли таке допустити?" Синьйор Ніколо вбігає у вітальню зі штанами з жовтими плямами.

СИНЬЙОР НІКОЛО (до служниць). Куди ви дивилися? Як ви могли допустити, щоб знищили мої штани? (Трясе штанами). Це ж були зовсім нові штани! У вас в Україні всі так чистять штани? (Кидає ними в Галю. Вона бере штани і розглядає).

ГАЛЯ. А що їм? (Галя закидає штани на голову, імітуючи оленя). Трохи подібні на плямистого оленя, але їх ще можна пофарбувати. У вас є дуже хороші барвники.

СИНЬЙОР НІКОЛО. Барвники?! Ти хочеш щоб я, Ніколо Дженовезе, з прізвищем славетного італійського мафіозі, ходив у фарбованих штанах?!

ГАЛЯ. Як хочете.

СИНЬЙОР НІКОЛО. Так, скажи Орисі, щоб не плакала.

ГАЛЯ. Ви її не звільните?

СИНЬЙОР НІКОЛО. Звільню! Тому сльози їй не допоможуть. (Пауза). А втім... нехай зайде до мене. Може, я ще й прощу.

ГАЛЯ. Співчуваю вам, синьйоре Ніколо, але вона до вас не зайде.

СИНЬЙОР НІКОЛО. Чому?

ГАЛЯ. Тому!!

СИНЬЙОР НІКОЛО. Тоді зайдеш ти!

ГАЛЯ. У мене багато роботи.

СИНЬЙОР НІКОЛО. Галю, ти ж сама казала: від роботи коні здихають.

ГАЛЯ. Синьйоре, але ж я вам не коняка!

СИНЬЙОР НІКОЛО (схопивши Галю в обійми). Зате хороша кобилка! (Цілує її). Зайди до мене! Тільки негайно! Вже! (Іде з вітальні).

ГАЛЯ (коли синьйор Ніколо зник). Єс, єс, єс! (На радощах. Дивлячись услід). Італійські мужчини, кажуть, дуже, ну, дуже...

МАРІЯ (наблизившись до Галі). Галю, мені твоя поведінка не подобається, але це – твоя особиста справа. (Хапає її за руку). Скажи, навіщо ти це зробила?

ГАЛЯ. А що я зробила?!

МАРІЯ. Це ж ти облила штани відбілювачем!

ГАЛЯ. Я?!

МАРІЯ. Ти.

ГАЛЯ. Я працюю на кухні, зі спагетті й базиліком. Відбілювача в житті не бачила.

МАРІЯ. Галю, як же ти змінилася. Якщо Орисю через тебе звільнять, я тобі... Господи, що ж це діється. Якщо ми станемо знищувати одна одну, перегризати одна одній горло, що ж тоді буде?

ГАЛЯ. А де її очі були? Де? Хай би навчилася читати по-італійськи!

МАРІЯ. Ти повинна сказати синьйорові Ніколо правду. Якщо Орисю через тебе звільнять, я ... не знаю, що я тобі зроблю.

ГАЛЯ (плачучи). А ти її не шкодуй! То така бестія! Бачила б ти, як вона вчора фліртувала зі синьйором Ніколо. Готова була роздягатися перед ним прямо в пральні. Я їй мало очі не видряпала. А ти теж – святата божа! Я думала, зроблю тобі добро, взяла на цю роботу, і от мені подяка! Хто тобі дорожчий? Я чи Ориська? От так роби комусь добро!

Затемнення

Похід емігрантів.

Далі до вітальні вбігає Марія з букетом квітів, міняє букет на столі, поправляє у принесеному букеті конверт із запискою. До вітальні заходять синьйора Лючія і Лола. Вони тримають у руках келехи.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. До моря я ходила уночі... Тільки тоді мені легко дихалося. Море тихенько шелестіло у темряві, а я йшла босоніж по воді уздовж берега. Йшла, йшла, аж доки не втомлювалася.

ЛОЛА. Ви самі ходили уночі?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ні, чому ж? Там було багато закоханих пар. На ось, поглянь на ці фотографії. (Дає їй фотографії. Лола. розглядає).

ЛОЛА (захоплено). Яке небо!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Воно було чудове – блакитне, бездонне! Його хотілося пригорнути до грудей.

ЛОЛА. У вас такий щасливий вигляд, синьйоро. А який ви мали капелюшок! А що це за мужчина, який постійно біля вас?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (глянувши). А, це один із тих, хто задивлявся на мій капелюшок!

ЛОЛА. У вас хороший смак, синьйоро.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ти так гадаєш? А у тебе теж хороший смак, Лоло. Присягаюся святими небесами, мій Роберто стане великим художником. Ти будеш пишатися ним. (Змовницьки переглядаються). Маріє! Віднеси до моєї кімнати ці фотографії!

Підбігає Марія, бере фотографії і відносить.

ЛОЛА (дивлячись услід Марії). Синьйоро Лючіє, навіщо ви впустили у дім змію?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ах, Лоло! Якби ж я могла знати! Але ти не хвилюйся, я дещо надумала. Усе так просто... (Сміється). Мій план спрацює. А тобі раджу, моя дівчинко, бути трохи строгішою із Роберто. Це його збентежить і заінтригує.

ЛОЛА. Ох, синьйоро Лючіє! За цілий вечір він жодного разу не глянув у мій бік.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Не хвилюйся, він все одно стане твоїм!

ЛОЛА. Синьйоро Лючіє, знаєте, чого я хочу вам побажати? Кохання!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Кохання? Дякую, моя дорога! (Хіба є щось важливіше на світі?

ЛОЛА. Знаєте, це ваш перший день народження, коли я бачу вас окриленою і такою молодою!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Дякую, моя дорога. (Цілуються).

ЛОЛА. Мені пора йти. (Вони ідуть у бік сходів, Марія подає їм піднос, на який вони ставлять келехи).

ЛОЛА (піднявшись сходами догори). На добраніч, синьйоро Лючіє!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. На добраніч, моя дорога!

Синьйора бере конверт з квітів, читає. Захоплено: “Фернандо!” Синьйора сідає на стілець, замислюється.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Маріє! Де мій перстень з діамантом?

МАРІЯ. Він у вашій кімнаті, в інкрустованій шкатулці.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Його там немає.

МАРІЯ. Дозвольте я піду подивлюся.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Не треба. Це марна справа.

МАРІЯ. А коли ви бачили його востаннє?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Перед від’їздом на Іск’ю.

МАРІЯ. А я бачила його вчора ввечері. Зараз я принесу вам.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Не треба! Персня немає! Цей перстень подарувала мені моя покійна мати. Це наша родинна реліквія.

МАРІЯ (розгублено). Тоді... я не знаю, куди він міг подітися.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Вас тут троє. Я навіть не знаю, на кого думати.

МАРІЯ. З наших ніхто не міг взяти персня.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ти така переконана?

МАРІЯ. Якби ми вміли красти, синьйоро, то робили б це у себе вдома, а не їхали за тридев’ять земель.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Зрештою, у моїй кімнаті найчастіше буваєш ти.

МАРІЯ. Викличіть, будь ласка, поліцію.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ти що, здуріла? Навіщо мені цей галас? Прийдуть карабінери, почнуть нишпорити всюди...

МАРІЯ. Але ж ви... звинувачуєте мене в злодійстві.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Є інший вихід, і набагато простіший. Ти просто підеш з мого дому, поїдеш у свою Юкрейн! І ніхто нічого про це не знатиме.

МАРІЯ. Ви хочете мене позбутися, але чому, синьйоро?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Скільки тобі треба грошей, щоб ти поїхала звідси?

МАРІЯ (ошелешено). Грошей?..

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Десять мільйонів лір тобі вистачить?

МАРІЯ. Мені не треба ваших грошей. Свої гроші я хочу заробити сама, чесно.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ах, чесно! А хіба чесно те, що ти робиш з моїм сином Роберто?

МАРІЯ. Я?! Що я роблю?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Я не хотіла говорити тобі про це, але ти сама змушуєш мене.Твоя поява в моєму домі перевернула все шкереберть! Зовні ти тиха, лагідна, спокійна, а насправді... (Бере ескізи). Роберто малює лише твої портрети! Роберто зі мною говорить лише про тебе! Роберто, який незабаром мав одружитися з Лолою, ходить зачумлений тобою, а зі своєю нареченою розірвав усі стосунки! А перед ним відкривалися такі перспективи! Адже він художник! Я розумію, що він не Мікеланджело, але при певній підтримці він міг би сягнути значних висот. Усе на світі відносне, в мистецтві – теж. Щоб у митця повірили, треба, щоб хтось дуже вагомий сказав людям: “Це талановито! Це геніально!” І люди повірять. Люди стануть самі повторювати: “Це талановито! Це геніально!” Таку силу впливу... таке вміння формувати громадську думку має Лола. Колись із невідомого Томмазо Сідоні вона зробила відомого політика... І все завдяки своїм зв’язкам. Із невідомого Роберто Дженовезе вона могла б зробити великого Дженовезе. Але з’явилася ти... І мій хлопчик забув про все! Він губить себе, і навіть не розуміє цього.

МАРІЯ. Синьйоро, мені дуже прикро...

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Тобі прикро? Виходить, ти розумієш мене. У тебе теж є син. Маріє скажи, тобі хотілося б, щоб доля, якої ти йому бажаєш, була враз перекреслена... перекреслена чиєюсь випадковою появою? Щоб усі мрії, плани, перспективи стали зруйнованими в одну мить?

МАРІЯ. Я розумію вас, синьйоро. Але дайте мені трохи часу, щоб я знайшла собі іншу роботу. Зрештою, ви могли б звільнити мене без усяких слів і пояснень, ви могли б просто вигнати мене... Не розумію, навіщо ви говорили... усе це вигадали про перстень?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Вигнати? Я не можу просто звільнити тебе, Маріє, бо це лише прискорить події... О, я знаю свого хлопчика! Він кинеться шукати тебе по усьому Неаполю, по всій Італії... І обов’язково знайде. А тоді вже він – навіки погублений! Маріє, тобі негайно треба їхати в свою Україну. Негайно! Додому! Додому!

МАРІЯ. Синьйоро, але я не можу їхати зараз...

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Тоді мені доведеться повідомити в поліцію, що пропав мій перстень. І тебе депортують. (Починає плакати). О, мадонна! Допоможи мені врятувати моє дитя! Допоможи мені, о, мадонна! (Зі сльозами синьйора Лючія, примовляючи, йде з вітальні).

МАРІЯ (в черговий раз зібравши усі ескізи, притискає їх до грудей). Я вже не можу цього терпіти, Господи. Усі мене проганяють. Ця земля виштовхує мене, ця земля не прийняла мене. Вдома я не потрібна, і тут – неначе ворог... Мамо! Мамусю... Простіть мені. Якась я у вас безталанна. Не хотіла слухати вашої молитви-благання: “Не їдь, доню!” Поїхала... Скривдила вас. А ви не пишете. Зовсім не озиваєтеся до мене. Не можете простити... (Пауза). Вертаюся! Роберто має рацію – мені нема чого тут робити, треба рятувати сім’ю.

Сходами згори поволі іде Галя, тримаючи в руках чорний хліб. Вона пригортає його до грудей, примовляє, плаче.

ГАЛЯ. Хлібчику мій любесенький! Хлібчику мій дорогесенький! Хлібчику мій смачнесенький! Як же я за тобою стужилася! Господи Боже, як же я тебе чекала! Два роки я тебе не смакувала. Добре, що цьоця Ганя спекла, передала мені. (Цілує хліб). Маріє, подивися, який він гарний, який же він пахучий. З Підгір’я передали, Маріє! З Підгір’я! (Підходить до столу, бачить нові квіти, кладе хліб, дістає конверт, читає). Фернандо! Знову Фернандо! От пані – сивина в голову, а біс в ребро! Щодня – квіти! Не квартира, а похоронне бюро! Ой, Маріє, я забула! У мене для тебе лист є. Одна наша зі Львова шукала тебе – не знайшла.

МАРІЯ. Від кого? (Галя дістає лист із сумочки).

ГАЛЯ. Від Славчика!

МАРІЯ. Від Славчика? (Марія хапає листа і йде читати. Галя знову схиляється над хлібом).

ГАЛЯ. Хлібчику мій ріднесенький! Як же я за тобою скучила! (Сідає з хлібом, обіймає його). От якби ще сальця нашого передали та самогоночки. Я б скуштувала – і відчула, ніби я в Підгір’ї. А може, не пропустили через кордон самогонку? Напишу, запитаю. Я б хлібчика вкраяла, сальця, часничком потерла б... Ух! (Дивиться у бік Марії, яка випустила з рук листа і сидить зовсім заціпеніло). Маріє! Маріє!!! (Підбігає, піднімає листа, починає читати). “Дорога мамо! Бабуся вмерли... (Нажахана, хреститься, ледве прийшовши до тями, читає далі). Тато забрав мене до себе. Він давно живе у пані Олі, в неї аж три павільйони на “Південному”. Я не хотів жити з чужою мамою, тому втік додому. Там усе було замкнено. Я довго ходив нашою вулицею... Зараз ночую на вокзалі або де прийдеться. Я чекаю вас. Тут кожного четверга передають листи. У мене беруть без грошей. Ваш Славчик”. (Плаче). То ти йому гроші передаєш, а він... От котяра! Аби в теплі і коло сметани! (Заціпеніла, вона сидить і не може прийти до тями. З’являється синьйора Лючія. Вона стрімко іде до сходів, але перед сходами зупиняється і здивовано дивиться на служниць).

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Що тут сталося?

ГАЛЯ. Марія... отримала листа.

За лаштунками чути голоси Роберто і синьйора Ніколо. Розмахуючи руками, вони вбігають до вітальні.

СИНЬЙОР НІКОЛО (забігши у протилежний кінець і нікого не бачачи). Чого ти за мною бігаєш? Що ти від мене хочеш?

РОБЕРТО. Тату, ти зовсім занедбав наші справи. Реконструкція ресторану досі тягнеться... Ти нічим не цікавишся.

СИНЬЙОР НІКОЛО. Чого ти від мене хочеш? Робота! Робота! Робота! Як вона мені вже набридла, ця ваша робота! (Не дивлячись у бік Галі). Галю, як у вас на Україні кажуть? Від роботи що?..

ГАЛЯ (понуро). Коні здихають.

СИНЬЙОР НІКОЛО. О, коні здихають! А я не сильніший за коня! (Глянувши у бік служниць). Що тут у вас відбувається? (Марія сидить нерухомо на стільці, Галя стоїть коло неї з листом).

ГАЛЯ. Марія... отримала листа.

РОБЕРТО. Листа?..

ГАЛЯ. У неї біда. Мама померли... (Синьйори хрестяться). Чоловік пішов до іншої, а син... на вулиці.

РОБЕРТО. На вулиці?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (ущипливо). Коли чоловік зраджує дружину... Нині це вважається нормою.

МАРІЯ (з болем). Він не зрадив мене, синьйоро! Він зламався! Коли людину довго гнуть, вона спочатку гнеться, гнеться, а потім ламається!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Вас постійно хтось гне і ламає. Одні поламані поскакали в чужі ліжка, інші поїхали до Італії – брати Рим, Неаполь, Мілан. Цілий легіон завойовниць – доларів і чоловічих сердець!

РОБЕРТО. Мамо!..

МАРІЯ. Ми приїхали сюди працювати, а не воювати, синьйоро, бо в нашій країні запала ніч.

РОБЕРТО. Маріє, мені дуже шкода, що так сталося... (Іде до неї, синьйора хапає його за рукав). Але не впадайте у відчай. Дозвольте мені стати вашим захисником, вашою... опорою... ким скажете, Маріє! (Синьйора Лючія стоїть коло сина, намагаючись його відтягти).

МАРІЯ (твердо). На жаль, мій від’їзд до Італії все зруйнував: мою сім’ю, моє життя. Вибачте... (Підводиться). Мені треба їхати додому.

РОБЕРТО. Маріє, я їду з вами! (Синьйора біжить за Роберто, який кинувся услід Марії).

МАРІЯ. Не треба, Роберто. Я завжди буду згадувати вас із вдячністю.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (звівши руки догори). Бідна Італія! Бідний Неаполь! Він перетворився в місто попелюшок! Ми тут більше не господарі!

РОБЕРТО. Мамо, вони працюють тут місяцями, роками, мовчки ковтаючи сльози за своїми рідними. До речі, попелюшки – це, насправді, принцеси.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Сину, та невже ти не розумієш, що саме це вони планують, коли їдуть сюди: щоб італійські мужчини падали їм до ніг зі своїми гаманцями! Сину мій, у тебе є Лола, вона любить тебе, вона італійка!

ГАЛЯ. Та ваша Лола – справжня хвойда! Плуталася бозна з ким, а тоді повішалася на шию нашому Роберто!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Що?!

ГАЛЯ. Так! Вона приходила до Марії і просила, щоб та забралася їй з дороги і пропонувала за це п’ять мільйонів лір. Вона оцінила нашого Роберто всього в п’ять мільйонів! Такого мужчину!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Я б не радила тобі, дівко, втручатися в наші сімейні справи, бо твоя власна поведінка мені дуже підозріла!

ГАЛЯ. А ваша, синьйоро? Ви кажете, що нам в голові тільки гроші й мужчини, а вам хіба ні?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ніколо, що вона собі дозволяє?

ГАЛЯ. А що синьйор Ніколо може знати? Ви ж не казали йому, що їздили на Іск’ю зі своїм коханим Фернандо!

СИНЬЙОР НІКОЛО. Що я чую? Що я чую? Лючіє, це правда?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Правда.

СИНЬЙОР НІКОЛО. О, мама міа! Санта Марія! Санта Катаріна! Лючіє, у тебе що, є коханець?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. У мене є мужчина, якого я кохаю!

СИНЬЙОР НІКОЛО. О, мама міа! Санта Марія! Сан Дженаро! Санта Катаріна і сан Франческо! Куди ви всі дивилися, як моя дружина зраджувала мене?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ніколо, як можна зрадити мужчину, з яким двадцять років не ділиш подружнього ложе?

СИНЬЙОР НІКОЛО. А хіба я винен, що ти холодна і байдужа до мене, як ота... Галю, як називають кам’яних бабів у ваших степах?

ГАЛЯ. Скіфськими.

СИНЬЙОР НІКОЛО. А я хіба винен, що ти холодна і байдужа до мене, як скіфська баба?

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Як я можу почувати щось до мужчини, який все життя бігає за спідницями своїх служниць?

СИНЬЙОР НІКОЛО. Ти сама кинула мене в їхні обійми! Хіба я не мріяв про оту одну-єдину, яка б мене щиро кохала, дарувала свою ніжність і тепло? Натомість їх було багато, і я ще мусив доплачувати їм за це гроші! Бідний Ніколо Дженовезе! Хоч ти й носиш прізвище славетного італійського мафіозі, але тебе ніхто ніколи не любив!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Якби ти справді мріяв про любов, Ніколо, то не одружувався б з моїми магазинами і рестораном.

СИНЬЙОР НІКОЛО. Це була воля мого батька! І я розплачуюся за неї усе життя. (До Роберто). Тобі, мій сину, я не раджу одружуватися із супермаркетом і двоярусною яхтою. Одружуйся з Марією! Я благословляю вас!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Ми з тобою ніколи не жили разом, Ніколо,ми тільки співіснували під одним дахом. А тепер це втратило сенс. Я іду від тебе!

СИНЬЙОР НІКОЛО. Ідеш? О, яке щас... Який розпач!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Я перебувала з тобою під одним дахом тільки заради нашого сина, Роберто. Якщо він їде в Україну, мені більше нема чого робити в цьому домі. Я залишаю його тобі. Решту розділимо згідно нашого шлюбного контракту. Гра закінчена. Тепер, нарешті, у мене почнеться життя заради себе самої. На жаль, своєму синові я більше не потрібна. Ти думаєш, Ніколо, я не мріяла про кохання? Мені не хотілося ніжності й ласки? Мене позбавили цього щастя... (Пауза). Ти знаєш, хто такий Фернандо?

СИНЬЙОР НІКОЛО (ображено). Не знаю і знати не хочу!

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ. Фернандо був моїм нареченим. Коли ми мали по двадцять років, то хотіли одружитися. Але Фернандо був лише автомеханіком, дуже здібним і дуже бідним. Мій батько не дозволив цього шлюбу. Неписаний закон роду Полетті вимагав примноження наших багатств, і тільки згодом я зрозуміла: краще було поламати закон, аніж власне життя. Коли ми розлучилися, Фернандо незабаром одружився з іншою. Рік тому його дружина померла, і він розшукав мене... У нього тепер двоє дорослих синів... А мені... Мені тоді так і не знайшли жениха, багатшого за мене. У двадцять сім років, коли не стало мого батька, я зустріла тебе, теж простого хлопця, на сім років молодшого за мене. Я хотіла мати дитину, ти – приватну власність. Кожен отримав те, чого хотів. Далі можна жити без масок.

СИНЬЙОР НІКОЛО. То у тебе медовий місяць, Лючіє? Вітаю! Я, Ніколо Дженовезе, так банально одурений власною дружиною! Галю! Галю! (Приходить Галя, яка уже спакувала речі, зібравшись іти з дому). Виходь за мене заміж!

ГАЛЯ (здивовано глянувши на синьора і синьйору). Ви що, хочете помститися своїй дружині?

СИНЬЙОР НІКОЛО. Ні!

ГАЛЯ. А що, ви кохаєте мене?

СИНЬЙОР НІКОЛО. Кохаю. І хочу жити з тобою законно, а не ховаючись від людських очей.

ГАЛЯ. А що скаже синьйора?

СИНЬЙОР НІКОЛО. Синьйора сама виходить заміж, хіба ти не чула?

ГАЛЯ. Мені треба подумати.

СИНЬЙОР НІКОЛО. Та думай швидше! Тут уже всі визначилися, хіба ти не бачиш?

ГАЛЯ. Миколо!

СИНЬЙОР НІКОЛО. Хто такий “Миколо”?

ГАЛЯ. “Микола” – це по-італійськи “Ніколо”. Хіба тобі не подобається?

СИНЬЙОР НІКОЛО. Дуже подобається.

ГАЛЯ. Я згідна! Але... ми будемо щасливі за однієї умови: в домі не повинно бути жодних служниць. Хіба що одна, дуже стара і дуже негарна. І вибирати її буду я.

СИНЬЙОР НІКОЛО. Я згоден.

ГАЛЯ. І ще одне: цей столик на колесах я ліквідую, і весь алкоголь замкну у шафці.

СИНЬЙОР НІКОЛО. Це вже гірше, але я згоден.

ГАЛЯ. І ще одне. Скажи, коли ми одружимося, я носитиму твоє прізвище?

СИНЬЙОР НІКОЛО. Дженовезе!

ГАЛЯ. ГАЛИНА ДЖЕНОВЕЗЕ! Або то правда, або я з’їхала з глузду.

Синьйор Ніколо бере Галю за руку (чи на руки) і йде з кімнати.

СИНЬЙОРА ЛЮЧІЯ (заломивши руки). Бідна Італія! Бідний Неаполь! Ми тут більше не господарі! Тут панують попелюшки! Але всі, здається, цьому раді, усім від цього добре. Навіть мені! (Нахилившись до Роберто, який сидить сумний). Мені дуже жаль, сину, що твої діти не будуть італійцями. Але я благословляю тебе. Мені довелося прожити багато років, щоб зрозуміти, як багато важить у житті кохання. Пам’ятай, сину мій, найдорожче, що є у моєму житті, – це ти.

Нагорі, на сходах, з’являється Фернандо, показує Лючії на годинник. Лючія іде до нього.

З’являється Марія.

МАРІЯ. Прощайте, Роберто.

РОБЕРТО. Ні. Я їду з вами. Я уже все вирішив. Вирішив ще тоді, коли у мене не було жодних шансів. Мені буде добре там, де будете ви. Я буду триматися на відстані. Такій, як ви скажете. Захочете, щоб я наблизився, я підійду, захочете, щоб віддалився, я віддалюся, відійду і буду чекати. Буду чекати стільки, скільки ви накажете. Це все, чого я хочу, Маріє. (Марія плаче). Не плачте, Маріє. Все буде добре. Ви ж самі казали: “Найдовша ніч коли-небудь закінчується. І настає ранок...”

Марія і Роберто ідуть сходами догори. Зупиняються, їх оминає потік емігрантів, золота молодь, яка їде на заробітки, сповнена прекрасних надій. Перечекавши потік, Роберто і Марія ідуть вгору.

Завіса