Дійові автори

Тексти п'єс в авторській редакції

Надія Марчук

"УВ’ЯЗНЕНІ БОГИ АБО ПОПЕРЕДЖЕННЯ"

Драма на три картини.

Дійові особи:

Іван – викладач літератури у вузі, письменник, років тридцяти двох.

Марічка – актриса, років двадцяти трьох.

Невідомий – будівельник, чоловік років сорока.

Полковник.

Сусідка – жінка років сорока.

Картина 1

Кімната у підземному сховищі. Два ліжка, столик, два стільці. Поміж ліжками дві тумбочки, на них стоять фотографії батьків героїв. На спинках ліжок висять рушники. На столику – лампа, але не ввімкнута в розетку, працює на батарейках. Поруч радіоприймач, мобільний телефон, рація. Відкритий пакет з чіпсами, дві склянки, в одній є ще трохи води. Під столиком – напівпорожні пляшки, одна – з пивом, інша – з мінералкою.

По одну сторону від ліжок – умонтована в стіну шафа зі скляними дверцятами. На верхній полиці – медичні препарати. Нижче – пакети з чіпсами, сухариками, печивом, пляшки з мінералкою, пивом і т.п. На другій стороні – теж шафа, але дверці непрозорі; то – шафа для одягу. Напіввідчинені двері до ванної кімнати. Обстановка загалом нагадує лікарняну палату.

Входить Іван. У руках у нього десятилітрова пластикова пляшка з водою. На обличчі – марлева маска. Заходить до ванної, ставить воду, знімає свою маску. Сідає за стіл. Бере пляшку з пивом, робить кілька ковтків, ставить її на місце. Поводиться дуже тихо, бо на своєму ліжку спочиває Марічка. Вона спить неспокійно, крутиться, нарешті прокидається, рвучко сідає, сторожко роздивляється навкруги. Бачить Івана, усміхається. Підводиться, поправляє волосся, підходить до столу. Бере склянку, п’є. Іван дивиться на неї з ніжністю.

МАРІЧКА. Ти вже сходив до складу? А я все сплю… Такий сон бачила – маму, зелені галявини…

ІВАН. Мама – це на удачу.

МАРІЧКА. І, знаєш, галявини такі зелені-зелені. А на дереві – чомусь всього одна вишня, але дуже велика, яскрава... Мені так хотілося побігти й зірвати її, але мама не дозволила. Каже – там радіація, не можна...

ІВАН. І правильно, там радіація – не можна. Та щось їсти все одно треба... Пиво будеш?

МАРІЧКА. Та ні, дякую. А кефіру не було? (Починає жувати чіпси).

ІВАН. Кефір весь зіпсований, холодильники ж не працюють. Минуло три тижні…

МАРІЧКА. Невже? А я й не помітила.

ІВАН. Як це – не помітила? (Трохи нервово)Я ж просив тебе відмічати дні в календарі.

МАРІЧКА. Я відмічаю. Ось, дивись. (Приносить йому маленький календар, який лежав у неї під подушкою.) Але просто – механічно ставлю хрестики, щоб не думати. Щоб ні про що не думати. (Перестає їсти, відводить погляд кудись у підлогу.)

ІВАН. Думати ніколи не зайве (зосереджено дивиться в календар).

МАРІЧКА. Як почати думати в такій ситуації, то з глузду можна з'їхати.

ІВАН. Нічого, Марічко. Ми з тобою з глузду не з'їдемо. У нас все буде добре.

МАРІЧКА. Дуже в цьому сумніваюся.

ІВАН. І я сумніваюся, але що робити. Ніколи б раніше не повірив, що це можливо. Що люди таки добредуть до Третьої світової... Може, нас оце й лишилося двоє на всю планету… Мабуть, тепер мені треба називати тебе Євою, а себе Адамом. І все почати спочатку.

МАРІЧКА. (Схоплюється на ноги). Я – Марічка, а ти – Іван! Краще, нехай нічого не починається спочатку. Краще я буду Марічкою, як мене нарекли батьки. Марічкою наприкінці існування цивілізації, а не Євою – на початку! Бо так воно і є насправді! Марічка – це гірка правда. А твоя Єва – то солодка брехня.

ІВАН. Як ти можеш так говорити? Ти ж жінка! Ти мусиш хотіти жити, хотіти давати життя!

МАРІЧКА. Навіщо, Іване? Щоб знову на Землі розвелося забагато дурнів і вони почали нещадно винищувати одне одного? Це ж не перший раз з нами трапилося, правда? Скільки разів археологи знаходили сліди загиблих цивілізацій? Пам’ятаєш, усі оті загадкові наскальні зображення людей у скафандрах, величезні злітні смуги десь, здається, в Єгипті чи Перу…

ІВАН. Так, але…

МАРІЧКА. Ну що, "але"? Будемо зараз копирсатися в глибинах людської історії та психології? Поговоримо про політику? Ми ж про все це уже говорили… Краще, я піду вмиюся та виперу твої маски… (Заходить до ванної, чути шум води.

ІВАН. (Куштує чіпси, кривиться). Треба щось приготувати. Чіпси вже в печінках сидять. Печиво засохло...

МАРІЧКА. (Гукає з ванни). Що приготувати?! (Іронічно). Підеш за грибами? Чи риби наловиш?

ІВАН. Жартуєш? Проте... знаєш, я вирішив спробувати розібрати прохід до іншого відсіку складу. Трохи вже почав сьогодні, здається, завал невеликий. Там мають бути різні страви у спецупаковках. Такі, як для космонавтів... Під час навчань нам показували...

МАРІЧКА. Давай спробуємо, чому б і ні? (Розвішує маски на мотузках), дістає з верхньої полиці прозорої шафи дві чисті маски, приносить одну Івану, одну хоче надягти собі.) Я піду з тобою.

ІВАН. Ти не підеш! (Забирає в неї маску).

МАРІЧКА. А скільки ж ще мені тут сидіти? Ти казав – місяць, а потім можна буде виходити.

ІВАН. Слухай, у тебе була істерика, я мав щось сказати, дати якусь надію… Я не знаю, чи й через рік можна буде виходити. Я письменник, філолог, а не фізик-атомник, розумієш? Я тобі можу розповісти, як жив, творив і помирав безсмертний Гейне, але як довго будуть ще розпадатися оті нукліди, я не знаю… Не знаю! Просто відчуваю небезпеку і вважаю, що краще поки що посидіти тут! Я ходжу в ті дальні коридори й розбираю завали лише тому, що треба приносити воду та їжу, ти ж знаєш… Проектувальники мали б передбачити у кожному номері підвал із запасами продуктів! Натомість, вони помістили їх на склади! Думали, що Сховище зруйнувати буде неможливо, йолопи!

МАРІЧКА. Ну, не сердься, не хвилюйся так, Іванку-Іваночку… (обіймає його ззаду за плечі, ледь дотикається вустами до щоки – леститься, як дитина, щоб добитися свого). Просто це нестерпно. Сидіти весь час у замкненому приміщенні – і нічого не робити... Хоч би якась переміна. Ти ходиш до складу, бачиш ті коридори... Усе ж – якісь нові враження... Я ж сиджу в цій клітці. Подумати тільки: раніше я могла місяцями обходитися без прогулянок. Сидиш удома чи в читальні, щось зубриш… Вулицю бачила уривками, лише коли пересідала з тролейбуса на метро. І нічого. А тут – сил нема терпіти, так погуляти хочеться!

ІВАН. "Думали, злидні ми всі, в нас нічого нема…
А як стали втрачати усе – одне за одним,
Так, що став кожен день поминальним, –
Стали пісні складати
Про велику Божу щедроту
Та про наше колишнє багатство…"

МАРІЧКА. Ахматова… Цікаво, чи десь збереглися книги? Уціліла хоч одна бібліотека? Ти не бачив?

ІВАН. Може й уціліла. Я ж кажу – треба пробивати хід у коридор, що веде до іншого відсіку складу. Піду! А то і справді – чого мучитися бездіяльністю. Будемо хоч читати.

МАРІЧКА. Я переконана, що десь ще є люди. Десь з іншого боку Сховища… Там могли теж зберегтися такі бокси, як наш...

ІВАН. Якби були, хіба не задіяли б вони хоч якийсь вид зв’язку? Нам розповідали, що тут усе автономне. Хоча, звісно, все може бути зруйнованим…

МАРІЧКА. Ну чого, чого ви мовчите? (Погладжує рацію та мобілку, притискає її до грудей, як дитину.) Може, люди є десь у інших сховищах...

ІВАН. Можливо. Добре, що моя бідолашна бабуся не дожила до цього страхіття і похована по-християнськи...

МАРІЧКА. Так, мабуть, таки й справді можна сказати, що їй поталанило... Нам пощастило, що наш бокс не зруйновано вщент, як сусідські... Це просто – якесь диво, ти якої думки? Чи правильніше сказати, що нам не пощастило? Зараз би лежали десь під руїнами й горя не знали. Наші вивільнені з тіл душі літали б космосом (простягає руки до стелі), дивилися б на Землю згори й утішались би мудрими Божими речами про те, чому Він так зробив. Ми йому повірили б, еге ж?

ІВАН. Кому, Богу?.. Не знаю... Ну, якби він все логічно пояснив, то й повірили б.

МАРІЧКА. Ой, ці вже мені логічні чоловіки! Ти ж, начебто, професор філології, а не математики. Звідки така любов до всього логічного?

ІВАН. А література, якщо хочеш знати, моя люба, дуже логічна. У ній є своя чітка, математична гармонія… (говорить з натхненням, наче читає лекцію). Скажімо, вона вся будується за єдиним алгоритмом: виховання та освіта письменника, до того ж – вплив на нього світогляду тієї епохи, в якій він живе, дорівнюють його творові. Математика!

МАРІЧКА. А його мрії? А якщо він не піддається впливу епохи?

ІВАН. Тоді, значить, можна у його творах простежити домінуючий вплив не епохи, а лише його виховання чи складу його характеру… Але все одно, у кожному творі є своя логіка, усе чимось можна пояснити.

МАРІЧКА. Я не згодна, що все можна пояснити… Не все можна пояснити в людині, тому й у людських витворах також не все піддається поясненню. Це теж – логічно, тобі не здається? (Зіскакує з ліжка.)

ІВАН. Моя розумнице (цілує її в чоло). Ну що, я буду збиратися за здобиччю? (Підводиться, Марічка сідає на своє місце за столом.)

МАРІЧКА. Може, ти завтра підеш? На сьогодні обійдемося чіпсами. Краще зайвий раз помийся. Добре, що вода є, наносив ще вчора…

ІВАН. Якби ж то я знав, що митися корисно… Раптом, вода ще гірша від того пилу, що осідає на мене під час вилазок?

МАРІЧКА. Маєш рацію, нам треба десь знайти дозиметра. З ним буде не так страшно. Може, ти даремне мене тут тримаєш.

ІВАН. Та треба. Я ж кажу – ці йолопи поклали до аптечки навіть палички для чистки вух, а про дозиметри не подумали! Безпечність – загальна хвороба людства. Мужик не перехреститься, доки грім не гряне! Знаєш, років десять тому прочитав одне інтерв’ю з Реєм Бредбері. "У ваших романах на Землі часто відбувається атомна війна", – каже йому кореспондент. "А хто сказав, що вона не може статися за п’ять хвилин? – дивується письменник. – Проблема в наступному: люди стали наскільки байдужі один до одного, що за секунду до того, як на їхній будинок упаде атомна бомба, вони подумають: "Так що, завтра ми по пиво не поїдемо?"

МАРІЧКА. Так воно і є. Я теж за мить до того, як нас струсонуло, подумала про звичайні земні речі.

ІВАН. Про що?

МАРІЧКА. А, не важливо (знічується).

ІВАН. Не важливо, то й не важливо. Мабуть, ти подумала, чи не забула вимкнути праску перед тим, як я тебе витягнув з твоєї квартири і примусив приїхати сюди.

МАРІЧКА. Щось таке (усміхається).

ІВАН. Ну добре, ти тут не сумуй, я піду попрацюю... Щось та відкопаю. Якщо наткнуся на книги, що тобі принести?

МАРІЧКА. Любовний роман.

ІВАН. Цікавий вибір. (З цікавістю і з надією пильно дивиться їй у вічі).

МАРІЧКА. Ти ж хочеш знову розбудити в мені жінку… Або принеси щось з поезії – Ліну Костенко, чи Ахматову… Чи свого безсмертного смертного Гейне… Себе можеш принести, якщо знайдеш, почитаю. Що хочеш. До речі, щойно подумалося: поети безсмертні лише, доки їх читають. Коли помирають останні читачі, поети теж стають смертними. Як усі. Стирається різниця між поетом і не поетом, між монахом і злодієм, між царем і рабом…

ІВАН. Мабуть, що так. Але ж десь є люди. Чи десь у космосі є істоти, здатні зрозуміти злет людської творчої і наукової думки. Завжди є надія, що хтось знайде і прочитає рукопис, який не згорів.

МАРІЧКА. (Усміхається) Ні, ти таки не погодився б із Богом…

ІВАН. Що?...

МАРІЧКА. Нехай би які аргументи Господь наводив на користь знищення людства – ти б з ним не погодився б. Ти – гуманіст до останньої краплі крові. Любиш людство.

ІВАН. Я – його невід'ємна частина. Як можна не любити свій рід, свою сім'ю, власне, не любити самого себе?

МАРІЧКА. Навіть, якщо більша частина твого організму – смертельно хвора, гниє і смердить на всю Галактику?

ІВАН. Навіть тоді! Власне, ти повинна це розуміти, відчувати краще за мене, ти ж жінка! Жінка!… (Схоплюється з місця).

МАРІЧКА. Так, я – жінка, але зараз я не відчуваю ніякої різниці статей. Мені байдуже. Мені все бай-ду-же. Я нічого не можу, нічого не хочу робити... І помирати нібито страшно, але й жити вже не дуже хочеться.

ІВАН. (Починає ходити по приміщенню, запально жестикулюючи.) Згадай, саме дружина Лота озирнулася назад, коли чоловік виводив її з палаючої Гоморри… То лише здається, що її покарання – перетворення на соляний стовп – було надто жорстоким. Адже тим, що вона озирнулася, вона кинула виклик Богові, його рішенню знищити грішників! Вона їх пожаліла! Бо вона була жінка!

МАРІЧКА. Атож! І Бог негайно знищив її, аби нікому більше не спало на думку жаліти грішників і сумніватися в справедливості Божого рішення… Гарний з тебе був лектор. Студентки, мабуть, закохувалися з першого погляду…

ІВАН. Га? Ти про що?

МАРІЧКА. Та не зважай. Просто, я оце вперше дозволила собі тобою замилуватися…

ІВАН. Дякую... (сідає, несміливо бере її руки в свої). Дякую, що таки даєш мені надію. Це додає мені сил, Марічко, адже і я не такий сильний, як тобі може здатися.

МАРІЧКА. Ти сильний, я читала деякі твої есе. Іване. Ти дуже талановитий, недаремне вони забронювали місце в цьому сховищі саме для тебе, а не для якось іншого письменника.

ІВАН. Інші тут теж мали б бути… От тільки їх завалило. Сподіваюся, ми таки хоч когось знайдемо, дівчинко моя. Треба йти. Може, люди чекають.

МАРІЧКА. Може… Добре, йди. Принеси книги, якщо знайдеш. Почитаємо, потім загорнемо в щось, напишемо записку до іншопланетян…

ІВАН. А й справді. Не завадило б про всяк випадок зробити таку "посилочку"…

МАРІЧКА. (Іронічно) Треба ж щось робити, коли робити нічого і коли зробити вже нічого не можна.

ІВАН. Марічко… (береться руками за голову) ну чого ти в мене… така песимістка?

Марічка відходить углиб кімнати, мовчки ходить туди-сюди.

Гнітюча тиша. Іван рвучко підводиться з місця,

підходить до Марічки,що стоїть спиною до глядача, легенько обіймає її за плечі, вона стоїть незворушно.

Повертається до столу в геть похмурому настрої, бере свою сумку, надягає маску.

ІВАН. Я піду, Марічко. Ти не сумуй. Я швидко... Не сумуй, чуєш?

Марічка напівобертається до нього, вимучує на обличчі слабку усмішку, робить легенький помах йому на прощання. Іван усміхається їй у відповідь, поглядом виражає безмежну любов і розуміння. Виходить, щільно причиняючи двері. Марічка дивиться йому вслід із вдячністю. Підходить до ліжка, поправляє постіль. Сідає на ліжко і деякий час дивиться на стелю, її погляд притягує до себе решітка вентиляції. Тихенько починає наспівувати.

МАРІЧКА. Чом ти не прийшов, як місяць зійшов?
Я тебе чекала...
Чи коня не мав, доріжки не знав,
Мати не пускала?
І коня я мав, і доріжку знав,
І мати пускала...
А менша сестра, бодай не зросла,
Сідельце сховала...
А старша сестра сідельце знайшла,
Коня осідлала:
"Поїдь, брате мій
До дівчиноньки,
Що тебе чекала".
Тече річечка невеличечка –
Схочу перескочу...
Віддай же мене
Моя матінко
За кого я схочу....

МАРІЧКА. Рідні мої, татусю, мамусю, сестричко Надійко, де ви зараз? Чи ви живі? Добре, що ви якраз поїхали до моря на відпочинок. Може, сидите десь у якійсь кримські печері, як я оце в цьому клятому бомбосховищі! Хоч би й померти, аби вас ще раз побачити. Я вас люблю, люблю, люблю… Тату, таточку, якби я ще хоч раз змогла подивитися в твої замріяні очі – чогось вони в тебе завжди були замріяні. От, і у цього чоловіка вони теж – замріяні. Дивно. Життя закінчується, а людина все про щось мріє… І я? Я теж про щось мрію? (Дістає дзеркальце з дамської сумочки. Якийсь час розглядає в ньому своє відображення.) Я змарніла… Волосся… так випадає при кожному розчісуванні. (Розчісується. Кладе дзеркальце на місце. Виймає волосся з гребінця, викидає його до сміттєвого кошика, споліскує руки у ванні. Йде до столу, з огидою дивиться на чіпси. Дістає з шафи банку рибних консервів, відкриває, трохи з'їдає, використовуючи замість хліба печиво, яке розмочує у чашці з мінералкою).

МАРІЧКА. Ну от, трохи полегшало… Небагато людині треба для щастя. От іще б – ванна, справжня тепла ванна з пінкою… Так погано, що мало води. Дивно, що працює система забезпечення киснем і вентиляція... Як це практично можливо? (Знову дивиться на решітку вгорі.) І чому вони зробили таку малу решітку? Ми б по шахті пролізли б до сусідського боксу, раптом там – люди? Сидять, не можуть відчинити завалених дверей... Стіни ж тут такі товстелезні, звуконепроникні. А що, якщо їх погукати? (Швидко бере стільця, стає на нього у кутку під решіткою і починає туди гукати.) Агов! Є хто живий?! Агов! Гей-гей-гей-гей! Лю-ди!

Ніякого відгуку. Її настрій знову змінюється на похмурий. Різко зіскакує зі стільця, ставить його на місце. Лягає на ліжко. Кілька секунд лежить на боці, підібгавши

під себе ноги. Потім лягає на спину. Дивиться в стелю.

МАРІЧКА. Тут навіть немає павучка... Щоб я подивилася, як він уперто плете свою павутину… Як в поемі Лесі... І я не можу взяти приклад із павучка, та й боротися далі… Я слабка, надто слабка… А треба вдавати сильну. Слабких жінок чоловіки не люблять, вони ними не захоплюються. Якщо й одружуються, то з жалю, а не від захоплення, не від любові… Дивно, я зустріла своє кохання практично за кілька хвилин до кінця світу… Як багато іноді важать хвилини! І – його величність Випадок! Адже я могла тоді не лишитися в місті, а поїхати з батьками до Криму... Іван би мене там не знайшов... Я тоді зовсім нічого не зрозуміла, коли він сказав, що мені треба негайно втікати з міста, але відразу довірилася йому, пішла за ним... Іван та Марічка, Марічка та Іван… гарно звучить. Краще, ніж оте його "Адам та Єва"… Утім, трохи й моторошно – бо то такі класичні українські імена. Може, Господь так і підбирав пару тих, хто мав вижити для кожної країни – за іменами. І де-небудь у США зараз сидять в бомбосховищі якісь Джон та Мері, а в Росії – Іван та Мар’я, а в Європі – Іоган та Марі... (Підхоплюється)

Гей, іноземці, що ви там зараз робите у своїх бомбосховищах? От я, наприклад, зараз прибираю! Теж важлива справа! (Прибирає їжу зі столу до шафи, пусті пляшки виносить до ванної). Ну от, порядок у танкових військах. Війна чи не війна – має бути порядок, так говорив мій батько... Дякую, тату, за хороші слова. Дякую і тобі мамо. Вибачте, я так часто вас не слухалася. А ви в мене були мудрі. Дуже мудрі. То я була дурна, була не права. Але тепер уже пізно. Тепер маю лише ваші фото – і це все... (Погладжує фото батьків, притискає до серця). Уже нічого не виправиш і не зміниш. А раніше я не вірила, що бувають безвихідні ситуації... (Знову дивиться на фото, ставить його на тумбочку). Ми помремо, ми неодмінно помремо з Іваном, мамо. І я нікого не народжу. Ти навіть з неба, якщо ти зараз там, не побачиш онука, якого так хотіла. Бідолашна моя матінко… Нащо мені була треба ота кар’єра? Все мріяла стати зіркою… Краще б я когось народила! Ну яка з мене актриса, яка? Добре, що ніде ще зіграти не встигла, а то неодмінно провалилася б. Точно знаю, що так і сталося б. І батькам було б за мене соромно!

Так. Досить про минуле, досить ятрити рани, дівчино. Треба оцінювати ситуацію тверезо. Логічно, як каже Іван. Раз ми залишилися – це навіщось треба Богу. І ми маємо йому довіряти. Це – не той випадок, де ми можемо довіряти своєму куцому людському розуму. Не той випадок, Марічко… Ми маємо довіряти йому! Богу! Хай як він зробив! Господи, Ти мені завжди допомагав, коли я читала Твою молитву.... завжди-завжди! Пам’ятаєш, як я в дитинстві хотіла комп’ютер, а в нас не було грошей, і тоді Ти послав до нас у гості багатого дядечка... Допоможи ж і тепер – дай відповідь на одне-єдине запитання, що так мучить мене: варто мені жити далі, чи ні? (Стає на коліна і починає шепотіти "Отче наш").

КАРТИНА 2.

Заходить невідомий чоловік у досить брудному спецодязі.

Небритий, змучений, очі блищать. Здивовано дивиться на Марічку.

Не знає, що йому робити – піти чи залишитися.

МАРІЧКА. Хто ви? (Вона злякалася і зраділа водночас).

НЕВІДОМИЙ. Я? Вам ще інтересно знати, хто я?

МАРІЧКА. Звичайно. Ми так давно не бачили людей! Ми думали, що ми самі залишилися тут, у цьому місті. Чи навіть – на Землі.

НЕВІДОМИЙ. Он як... А хто це "ми"? Ти ж тут сама, принцесо... (розглядається). О, вода! П'є воду з пляшки, поливає собі на руки, умивається... О, кайф!

МАРІЧКА. Ви мийтеся... води поки що наче багато є...

НЕВІДОМИЙ. Ну, так з ким ти тут?

МАРІЧКА. Я тут... ну... ми випадково опинилися у цьому боксі разом. Він чомусь приїхав перед катастрофою саме до мене, привіз сюди і так врятував. Тобто, не чомусь, а тому що давно любив мене, а я про це не знала... Ну, це все складно пояснити... Та ви проходьте, сідайте. Їсти хочете?

НЕВІДОМИЙ. Не відмовлюся. А що у нас сьогодні на фуршет? Ананаси є? Ікорка? Краби з пивом?

МАРІЧКА. Є пиво. І чіпси. А ви гуморист.

НЕВІДОМИЙ. Пиво? Уже кайф! Неси його сюди, мала!

МАРІЧКА. Ось, беріть. Тільки... Якось мені незвично, коли незнайома людина кличе мене на ти... Вибачте, як вас звати?

НЕВІДОМИЙ. Фантомас! (Жадібно їсть та п'є.) Яка тепер, до біса, різниця, в кого яка була кликуха? Не мішай, мала, дай душу одвести... Я бог зна скільки землю носом рив, щоб у цей корідор пробиться. Нюхом чуяв, шо тут є живий народ! І жратва! А то мене завалило у тому отсєку складу, де у тюбиках – одні кисєлі та сметани якісь кислючі лежать. Представляєш, мала, як це – здоровому мужику одними киселями пітаться!

Марічка сідає на своє ліжко. Вона трохи боїться незнайомця. Поглядає на двері, але піти не наважується. Чоловік доїдає чіпси, підводиться зі свого місця, роздивляється навкруги. Помічає у шафі відкриту рибну консерву, дістає та їсть.

НЕВІДОМИЙ. А консерву, бач, не дала гостю. Для свого бойфренда приберегла, чи що?

Обличчя Марічки спалахує від гніву. Хоче різко відповісти, але стримується.

МАРІЧКА. Ну навіщо ви... зі мною так грубо? Що я вам зробила? Я просто забула про ту консерву. Їжте на здоров'я. Зараз повернеться Іван, принесе ще. І він мені не бойфренд. Ми друзі. Зараз же – війна, така ситуація... А ви...

НЕВІДОМИЙ. А ти мене не повчай. Мала виросла мене вчити. Знаєш, що мені на віку довелося побачити? Я всю жизнь пахав, як трактор... У мене руки в мозолях, на, дивись...

Підходить до неї, тиче їй руки.

МАРІЧКА. Та я ж нічого. Просто не звикла... до грубих слів. Я актриса. Точніше, саме цього літа мала б нею стати. Якраз закінчила театральний, влаштувалася в наш театр…

НЕВІДОМИЙ. Інтелігенція... Ну, актриса, це харашо. Актрис ми уважаєм. Може, шось мені інтересне покажеш? Я дурію без тєлєвізора. От хай би воно все згоріло, якби тєлєвізор остався. Люблю кіно. А футбол! Ти представляєш, принцесо, двадцятого должни були показувать кубок Європи! І тут – бабах! І нема Європи!

МАРІЧКА. Я розумію. Та що я можу?

НЕВІДОМИЙ. Ну давай, покажи шо-небудь работніку строітєльного фронта.

МАРІЧКА. (З полегшенням у голосі) Так ви – будівельник?

НЕВІДОМИЙ. А ти шо думала, якийсь блатной? Ну, було діло, по молодості. Позичив я собі одну кралечку серєбряного цвєта покататься і загримів на три года. А тепер я – чесний строітєль фірми "Будпром", чула таку? Снабжаю Батьківщину жиліщной площаддю... От тільки вона мене нічим не снабжає... Як жили з жінкою в общазі, так і живу двадцять лєт подряд. Семеро на двадцяти квадратних метрах в одной комнаті! Дома увечері тільки й радості, шо тєлєвізор. Прийдеш, жінку грюкнеш, шоб годувала, плюхнешся на диван – і футбол...

МАРІЧКА. А у це Сховище ви як потрапили?

НЕВІДОМИЙ. Так визвали – неполадка була з дверима храніліща продуктов. Я, дурак, і приперся... Лучше мене б дома з усієй сімйой накрило. Не мучився б...

МАРІЧКА. Співчуваю. У вас велика родина?

НЕВІДОМИЙ. П’ятеро! Санька, Ванька, Степко, Андрій і послідня, найменша, Надійка. Усього три года було (витирає очі рукою). Так ми з жінкою дівочку хотіли – і тут на тобі!

МАРІЧКА. Який жах! Мою молодшу сестричку теж звали... звуть Надя. Я сподіваюся, що вони ще десь живі. Іван каже, що це можливо... Вони в Криму були, там печер багато...

НЕВІДОМИЙ. Вряд лі... Над Землею счас – чорна туча стоїть, сонце закриває, холод, зіма. Я знаю, кіно таке бачив. Вони б там од морозу давно коньки одкинули. Ну і ще радіація, само собой... Не обижайся, принцесо, но, як кажуть в нашій бригаді – нада смотрєть правді в глаза! От і мені тоже – нада смотрєть... Я так думаю, шо я не довго ще протягну...

МАРІЧКА. Не переживайте, ми теж так думали, а ще й досі живі.

НЕВІДОМИЙ. Ет! Мені чим скорєє – тим лучше! Піду до своїх... От тільки жаль, шо кіно більше ніколи не побачу... Там, кажуть, такого не показують, а тільки молитви та піснопєнія... О, слухай, а ти ж актриса! Може, покажеш мені хоч шо-небудь?

МАРІЧКА. Зараз?

НЕВІДОМИЙ. А то ж коли? Коли од нас скелети остануться? Уваж перед смертю трудящого чоловіка! Христом-богу прошу! Я з дєтства кіно люблю! Хотів даже в кіномеханіки податься, а батько в строїтєлі направив – там, каже, більші заработки і квартиру дадуть... Дали чорта лисого... Все очередь, очередь... А тепер от бачиш – усім одна очередь підійшла – на той світ. Ну то як? Уважиш чи побрєзгуєш для бідного чоловіка показ устроїть? Я ж почті мєсяц нічого не бачив, як у тюрязі сидів! Добре, шо хоч опит імєєтся, а то б уже здурів їй-богу...

Марічка в роздумах відходить до шафи, відкриває її, дістає квітчасту хустку, накидає собі на голову, обертається. В очах – веселі іскорки, лукаві бісики. Вона вже зовсім не схожа на ту сумну змучену жінку, якою щойно була. Наче аж помолоділа, де й сила взялася. Дістає дзеркало зі своєї сумочки. Починає видивлятися в нього і читає монолог Оксани з твору Гоголя "Ніч перед Різдвом":

МАРІЧКА. І чого люди говорять, буцім я гарна? ....

Невідомий задоволено слухає. Тихо в дверях з'являється Іван, зачаровано дивиться на Марічку-Оксану. Не може мовити й слова. У руках тримає букет пластикових квітів і дозиметр. Марічка помічає його, але не перериває гри. Схоже, вона оце вперше за місяць відчула себе щасливою. Підходить до Івана, продовжує читати Гоголя трохи переробляючи слова, відповідно до ситуації.

МАРІЧКА. А що, Вакуло! Як хочеш, щоб я за тебе пішла, то дістань мені черевички, такі, як у самої цариці! А до них – стежечку-доріжечку поміж зелених трав під синім небом і ясним сонечком? Чи ж дістанеш?

ІВАН. Дістану! Неодмінно дістану, моя чарівна Оксано!

Вручає їй квіти і цілує.

Їх феєричне напівзабуття переривають гучні оплески Невідомого.

НЕВІДОМИЙ. Ну, годі, годі, бо й мені вже захотілося. Ти ба – місяць баби не хотілося, тільки горілки, а це шось потянуло. Сказано, іскуство – велика сила! Спасібо, пані актриса, потішили чоловіка перед смертю.

МАРІЧКА. Знайомтеся, це – пан Невідомий чи Фантомас, як він сам себе називає. А це – Іван.

ІВАН. Дуже приємно (потискає Невідомому руку). Я такий радий, Марічко, що для тебе, слава Богу, знайшовся глядач. Нарешті ми не самі. А то ми вже думали, що одні лишилися, як Адам і Єва…

НЕВІДОМИЙ. Адам і Єва? Мо, й таке. Ну, значить, тоді я буду цей, як його... Авель.

ІВАН. А чому Авель а не Каїн?

НЕВІДОМИЙ. Е нє, ти мене з пуття не збивай! Каїн брата ні за що порішив – ми це діло читали, знаємо! Я хоч інститутів не заканчував, зато в школі гриз науку, як той... як його... Каменяр! О! "Вгризайтесь в сю скалу!". Я помню!

Сміються.

ІВАН. "Лупайте сю скалу..." То що, по-твоєму, краще бути жертвою, ніж катом?

НЕВІДОМИЙ. Це ти про що?

МАРІЧКА. Це він каже, раз ви хочете бути Авелем, то для вас краще, щоб убили вас, аніж, щоб убивали ви?

НЕВІДОМИЙ. Ну ви мене зовсім запутали. Прямо як на зоні – або ти б'єш, або тебе лупцюють. А шо, по-нормальному жить нільзя? Шоб ніхто нікого на той світ не отправляв?

ІВАН. Мабуть, можна. От тільки у людства це чомусь не вийшло.

НЕВІДОМИЙ. Шо? А, ви про цю війнуху? Та це случайно все получилося, я увєрєн. Мужик, той, шо цим ділом командує просто не в настроєніі був. Ну, може, баба його кинула, чи шо. Або випивка закончилася. Ото він з пересердя і пальнув. (Прицільно кидає пусту консервну банку у сміттєвий кошик). Або вообще, техніка підвела... Я читав в Інтернеті, шо случайна ядерна война очень даже може буть... А ті придурки замість того, шоб подождать, виясніть шо й до чого, давай отвєтку гнать. Їм же главне, шо? Главне – шоб не опозориться, виучку свою воєнную показать!

ІВАН. Смішний ви, пане Невідомий, їй-Богу... (йде до ванної, миє руки, вмивається).

НЕВІДОМИЙ. А шо, неправда хіба? Хіба ж у нас на Землі зараз люди живуть? У нас же счас усі сплош через одного – ходячі долари та євро!

ІВАН. І гривні з рублями, а також – песо, ліри і тугрики!

НЕВІДОМИЙ. (Трохи спантеличений, не розуміє – жартує Іван чи говорить серйозно) Ну, да, і я ж про те саме... А ще, кажуть, віруючі! Кажуть, шо за бугром вообщє Біблію в кожній хаті і в кожному номері гостінніци держать! А в Біблії написано – не отвічай зразу злом на зло! Не вбивай! Хоч руки-ноги зв’яжи, але на мокруху не йди до послєднєго! Дай чоловіку подумать, шо він зробив, дай до тями прийти! Підстав йому другу щоку й потерпи трохи – од тебе не убуде, як потерпиш! А хай йому стане совісно, шо він такого доброго чоловіка обидив! Бо як ти тоже зразу себе злим покажеш – то обидчик буде думать, шо правильно він тобі гадость зробив, шо ти – гадина, яку задавить не жалко! А вони Біблію читають, а самі ракетки клепають! О, шось я вже прямо стіхами заговорив!

ІВАН. Цікава філософія. (Повертається до столу, розливає пиво по склянках, пропонує господарям, всі чокаються та п'ють, Марічка п’є потихеньку, смакуючи ковтки).

НЕВІДОМИЙ. Та яка там філософія, то я все правду кажу! Я кажу – люди стали жить у світі як на зоні, а цього дєлать було ніззя! На зоні свої порядки, а тут – свої!

МАРІЧКА. Спасибі.

НЕВІДОМИЙ. За шо?

МАРІЧКА. Я вже думала, що ніколи не буду грати. Глядачі вимерли... актриса... помирає останньою!... Ви мене до життя повертаєте, пане Невідомий. Я тепер бачу, що й справді хочу жити. Грати хочу... Господи, яке ж, виявляється, це прекрасне слово Х-О-Ч-У... (Починає кружляти та наспівувати.)

Пам’ятаєш, як в синю зливу,
Я була, як ніхто, щаслива!
І здавалося – все шепоче:
Хочу, хочу, хочу!

Марічка пританцьовує, вона на мить повністю заглиблюється в себе, у свої нові, явно щасливіші за всі попередні, думки. Чоловіки для неї перестають існувати, вона – у собі, усміхається. Іван та Невідомий не сміють перебити її тихенький танець і спів.

ІВАН. (Тихенько до Авеля) Це ж треба! Скільки я бився, щоб од неї це почути, а тут раз – і готово!

МАРІЧКА. (Враз почула його слова, хоча, начебто й не слухала.) Не віриться. Наче й справді на душі полегшало. Щось хочеться робити. А де ти взяв квіти? (Ставить їх у пусту баночку з-під пива на стіл).

ІВАН. Там невеликий завал був, я швидко розібрав. Маємо тепер доступ до ще трьох відсіків складу. Мабуть, вони знали, що ти тут будеш грати, то й пластиковими квітами запаслися. Шкода, що не живі, але й це добре. Красиві ж... О, ти знаєш, знайшов дозиметра і досить легко. Чому тільки раніше не додумався туди піти? Зараз я все перевірю...

Ходить по кімнаті, робить заміри.

МАРІЧКА. Дай і я гляну...

Ходить за ним. Дивиться через його плече на покази приладу.

ІВАН. Ну от, це просто якесь диво, але фон у нашому благословенному приміщенні майже не перевищує норми. Звісно, наскільки я можу про це судити в міру своїх скромних пізнань у царині фізики... Значить, на нас, може, й не атомна бомба впала, а звичайна, тільки суперглибинна абощо. Може, це ще й не атомна війна, або не війна взагалі…Люди, радий вам повідомити, що ми маємо шанс на життя!

Вони знову на радощах міцно обіймають один одного.

НЕВІДОМИЙ. Ну, я бачу, шо я тут – третій лишній. Ви мене можете кудась переселить? А то прямо, неудобно.

ІВАН. На жаль, інші бокси не збереглися, вцілів лише наш, перший в цьому коридорі. Може, з того відсіку, де ви весь цей час жили, є вихід до боксів?

НЕВІДОМИЙ. Може буть, там шось шуршало. Тільки – там з усіх сторон шурхіт, стукіт якийсь непонятний... Я сначала даже не поняв, куда мені лучше пробиваться... Дасть Бог, ми ще когось найдем. Підем разом?

ІВАН. Обов'язково. Я лише трохи відпочину, бо вже сьогодні натомився .

НЕВІДОМИЙ. Та й мене ноги не носять. Охляв. На киселях і сметанах жив.

ІВАН. Це ще й добре. Ми – на чіпсах і печиві. Ну, ще консерви зі складу приношу. Вони додумалися різні продукти по різних відсіках поскладати.

НЕВІДОМИЙ. Ага! Ніякого понятія не було, шо людям у таких условіях може пригодиться. Слухайте, а чого воно так рвонуло, шо й це Сховище почті розрушило? Не должно ж було... Яка ви казали бомба може бути? Супер глибока?

ІВАН. Глибинна. Є зараз такі бомби, що пробивають гранітні стіни. Мабуть, випадково на наше сховище щось упало. Або спеціально Карпати бомбували – знали ж, що подібні сховища найчастіше у горах будуються... Тут мали жити триста чоловік – вчені, поети, лікарі... Найкращі люди цього краю. Але Господь, мабуть, вирішив, що ніхто не має залишитися. Навіть найкращі.

НЕВІДОМИЙ. Ну, а я тоді чого остався? Мене, так сказать, трудно назвать світочем науки і отцом демократії! От ви мене Авелем назвали – і я доволєн. Уже человєк, не пусте місце.

МАРІЧКА. Та ви ж самі себе так назвали. Ви ж не кажете своє ім'я...

НЕВІДОМИЙ. Просто – нема разніци тепер... ну, Мирослав Петрович я..

МАРІЧКА. Гарне у вас ім'я... Мирне.

НЕВІДОМИЙ. Бабське якесь. Краще я буду Авелем, чи шо. Кінець світу, всьо-таки... нада кимось важним стать. Надо прожить послідні дні по-человєчєскі, весело. Помирать – так з пєснями Софії Ротару! Я правильно кажу? (Дивиться на Марічку з німим благанням у очах підтвердити його правоту, у якій насправді дуже сумнівається.)

МАРІЧКА. Кожен сам знає, що більше потрібно його душі.

НЕВІДОМИЙ. О! Шо і трєбовалось доказать!

МАРІЧКА. Так якось гарно було, коли я грала для вас... Якийсь у мене на душі зараз... спокій. Так, наче й не сталося нічого. Наче все це – лише сон, який от-от закінчиться... Хоч і розумію, що дурю сама себе, але мені знову хочеться жити... відновити життя...

ІВАН. Слава Богу! Я вже думав, що моя квіточка зів'яне, не розпустившись... АВЕЛЬ. Конєшно, ти ще молода помирать. Може, я ще колись буду дітям розказувать, як познакомився з будущой звєздой екрана! О! дай на всякий случай автограф! (Дістає з кишені якийсь помятий листочок і олівець). Отут на наряді розпишись, пані актриса.

МАРІЧКА. Давайте, із задоволенням, мій дорогий єдиний глядачу…

АВЕЛЬ. Спасіба. Хоча помни – главний твій глядач – Господь на небі, усе бачить! Високо сидить, далеко глядить, як каже моя Надійка.

МАРІЧКА. (Зітхає). Може, й не сидить, ми ж не знаємо нічого насправді. Аби він за нами дивився, хіба б таке допустив? А раніше що було? Друга світова яка страшна, фашизм, концтабори, людей живцем спалювали!

А ще в тридцятих згадайте, скільки мільйонів на наших землях родючих від голодомору померло, діточок невинних…

ІВАН. Маріє, ти знову…

МАРІЧКА. Я знову, Іване, бо я весь час про це думаю й не можу зрозуміти, не можу… Ну нехай дорослі, а діти ж за що? Немовлята, які й слова не вимовили, який за ними гріх? Чи то їхнім батькам кара? Знаєте, моя сусідка, Алла Василівна, нянечкою в дитячому будинку працює. Якось розповідала, як у страшних муках від водянки помирала трирічна дівчинка. Бо в нашої держави не було грошей, щоб її прооперувати і врятувати! І батьків тієї дівчинки не було поряд, вони не чули її криків, тож кому, питається, була та кара Господня?! Кому і за що?

АВЕЛЬ. Так це проще простого понять – Бог їх, считаю, хотів спасти, а сил не хватило. Бо Нечистий собі більшу армію на Землі собрав. Люди за ним пішли, а потом і свої жизні погубили, і діточок не спасли. От я – прийду додому й хочу покомандувати, а як жінка з усією моєю кагалою проти, то куди ж я попру? Приходиться здаватися на милость побєдітєля й робить, як вони кажуть… Хоч я й батько дітям своїм…

МАРІЧКА. Іване, ти чув, яка цікава теорія у Мирослава Петровича. Бог у нього – не всесильний, як нас вчать… Сила його від нашої вірності залежить.

ІВАН. Та є така точка зору, Марічко, ви хіба не вчила в університеті?

МАРІЧКА. Чи я тоді вдумувалася, як ми то вчили? Якби ж знаття!

АВЕЛЬ. То шо, наука мою правду жизні подтверждає?

ІВАН. Так, пане Авелю… Деякі вчені вважають, що не Бог керує добром і злом водночас, а є дві вищі сили Добро і Зло окремо. Добро чи Любов творить, а Зло чи Ненависть руйнує, знищує. Вони не всесильні й весь час борються одне з одним.

МАРІЧКА. Але це ж... Це означає, що Бог не винен у тому, що з нами сталося? Він не хотів? У нього просто не вистачило сил нас порятувати, бо більшість людей стала на сторону Зла?

ІВАН. Мабуть, не винен, моя кохана. Просто на цьому етапі боротьби Зло виявилося сильнішим. Зло переманило на свій бік величезну армію людей. Але це не означає, що Добро ніколи не візьме реваншу.

МАРІЧКА. (Зачудовано дивиться на нього). Як цікаво... Мені, наче, я теж десь читала про це, але не осмислила.

ІВАН. От бачиш, а варто було! О, якби я знав раніше, що мені треба буде рятувати кохану жінку від смерті за допомогою філософських доктрин, я б не вилазив з наукової бібліотеки! (Усміхається.)

МАРІЧКА. Так це ж так просто… наче – на поверхні лежало. Ми звикли йти в своїх роздумах «згори донизу». Якщо щось погане трапляється, то ми вважаємо, що «на все воля Божа» й потім шукаємо цьому пояснення й виправдання для його вчинків. Помирає дитя, кажемо «Богу потрібні янголятка…», Помирає молода людина – «Бог забирає собі найкращих…». Але ж це абсурд!

ААВЕЛЬ. А єслі хто тяжко хтось боліє, то кажуть «Бог його іспитує…»… Чого, питається в задачі, таким способом іспитувать? Скіки протягне бідолаха? Нє, такого не може буть, кажу я вам, мої п’ятеро, буває, як начнуть зі мною лаятися, то шо, я їм болєзню пошлю, шоб слухалися? Чи ремньом поротиму, шоб боялися? Я їх по очереді напротів себе сажаю й давай тихенько разговарівать, розговор – велике дєло, скажу я вам, якщо правильно, по человєчєскі його повесті!

МАРІЧКА. Значить… ми маємо визнати, що Бог-Любов чи Бог-Добро не є всесильним. Інакше, нічим не можна пояснити те страшне й безглузде зло, яке так часто вибухає на нашій планеті. Ніякий би всесильний милосердний Творець не допустив би ні фашизму, ні сталінізму, ні голокосту, ні голодомору нашого страшного українського в тридцяті… Ні загибелі дітей, ні каліцтв, ні смерті вагітних… Ні цієї війни, врешті-решт. Ну, може, й було б якесь зло на планеті, але ж не настільки страшне!

АВЕЛЬ. Та й то правда… нехай трохи зла останеться, а то шо ж мені оце й по праздніках не випить, чи що? Чи якусь молодичку іногда шутя за празднічним столом не ущипнуть? Шо ж то за жизнь буде… Ех, люди, люди…

Всі сміються.

МАРІЧКА. От і я про теж! А, як мені зараз… тепло.

Марічка весела, збуджена, починає пританцьовувати. Іван прилягає на подушку. Раптом стає чути якийсь крик за дверима: "Я сказав – іди сюди!" Звучать постріли. Різко відчиняються двері, на порозі стає полковник. У дуже брудній, зношеній формі, з геть божевільними очима. Бачить перед собою Авеля, який піднімається йому назустріч, заступаючи собою Марічку. Божевільний впивається у нього лютим поглядом. Наставляє револьвер і стріляє, його обличчя наливається кров'ю, Авель падає мертвий з передсмертним вигуком: "Мать вашу... з таким кіном!" Офіцер шипить люто: "Це ти! Це ти!" і продовжує розряджати зброю у мертвого Авеля, інших людей наче й не помічає. Цих секунд вистачає Івану, щоб штовхнути полковника. Той падає, втрачає свідомість, але його рука з пістолетом ще кілька разів здригається. Марічка, що застигла намертво у танцювальному напівоберті починає кліпати очима, з них беззвучно течуть сльози, якусь мить, вона не може поворухнутися. Потім кидається до Авеля, кладе його голову собі на коліна. Іван забирає зброю з рук полковника, зв’язує йому ноги та руки шарфами з шафи, трохи піднімає та притуляє до стіни.

МАРІЧКА. Авелю... Мирославе Петровичу... як же це? Чому? Ви мені щойно життя врятували... а самі. Господи, де ж він узявся? Скільки днів було тихо – і раптом. Це божевілля, це якесь божевілля. Так же не буває...

ІВАН. Ну от і дочекалися... "людей". Якийсь бандит у формі убив... Авеля.

Пауза

МАРІЧКА. Каїни...

ІВАН. Що?

МАРІЧКА. Каїни. Авель як був один – так один і залишився. А Каїнів – багато розвелося. Вони знищили всіх. Вони ходять і добивають останніх. Роблять контрольний постріл у голову людству. (Гірко усміхається).

ІВАН. І де він взявся – не розумію. Чого до чоловіка причепився? Що йому намарилося? Явно, або божевільний, або геть п’яний... Як можна отак ні за що вбивати людину, знаючи, що нас так мало лишилося на цій планеті... Нам же треба триматися купи...

МАРІЧКА. Чому?! Ну, чому-у, Боже праведний?!! (Згинається так, наче в неї все всередині болить.) Ну чому саме тепер? Господи, як я все це ненавиджу, всіх ненавиджу, цей світ – ненавиджу! Тебе теж... ненавиджу! (Сідає під ковдру на своє ліжко, одвернувшись до стіни.)

ІВАН. Маріє... (дуже розгублений). Заспокойся. Це ж просто неймовірний дикий випадок. Цей полковник просто десь довго сидів сам, от у нього дах і поїхав на базі професійного обов'язку... Схиблених багато... але нормальних людей більше... не можна ж так... Ти ж щойно просто сяяла. Я повірив, що ми... будемо щасливі.... В міру можливого, звичайно.

МАРІЧКА. Не будемо. Я не можу нікого любити, нікого, нічого, нікого! (Говорить не обертаючись, глухо).

ІВАН. Не можеш?

У відповідь – глухе мовчання. Іван скрушно зітхає, обережно виносить тіло Авеля з кімнати; незабаром повертається, замиває кров на підлозі.

ПОЛКОВНИК. (Приходить до тями, силкується встати, розуміє, що зв’язаний). Хто посмів?! Розв’язати мене негайно! Де він?! Зброя, де моя зброя?! Його треба негайно нейтралізувати!

ІВАН. Кого? Тут лише ми з Марічкою... Мирні люди, пане полковнику. І Авель, тобто, Мирослав Петрович, був мирним чоловіком... Ви вбили його помилково.

ПОЛКОВНИК. Я? (Наче поступово стає нормальним.) Я убив шпигуна – він видав державну таємницю! Він розкрив ворогам наше місцезнаходження! Через нього ми всі загинули! Я бачив, як він пробивав лаз у стіні, щоб утекти! Я сам туди пробив лаз, щоб схопити його, а він утік! Це він!

ІВАН. Кажу ж вам, ніяких шпигунів більше немає. Нікого немає, Земля знищена. Ми – останні залишки людства. Випадково залишилися. Вам треба було тричі подумати, аніж стріляти!

ПОЛКОВНИК. Мовчати! Хто ти такий, щоб мною командувати?! Струнко!

Іван мимоволі стає рівніше. Марічка відкривається і заливається істеричним сміхом. Полковник здивовано вирячує на неї очі.

ІВАН. Марічко, Марічко... ти чого? (Обіймає її, старається заспокоїти, дає води, Марічка п'є, її зуби дрібно цокотять).

МАРІЧКА. Каїн! Ой, не можу! Який з нього Каїн! Клоун із погонами! Відпусти його, Іване, нехай іде, куди хоче! Намалюй, постав йому на лоба печатку, що він божевільний, аби люди знали, і нехай іде!

ПОЛКОВНИК. Я виконую завдання Батьківщини!

ІВАН. Я зараз відпущу вас, пане полковнику. Ви підете шукати своїх шпигунів і зрадників... Мабуть, без них ваше життя немає ніякого сенсу. (Розв’язує його, перевіряє пістолет, бачить, що там не лишилося патронів, віддає зброю власнику та виштовхує за двері). Ідіть, будь-ласка, ви ж бачите – моїй дружині погано.

ПОЛКОВНИК. Честь маю, пані! (Гордо йде).

Авель замикає двері.

МАРІЧКА. Це ж треба! Ми замикаємо двері! (Істерично сміється). Ми замикаємо двері!

Іван міцно обіймає її, вона б’ється у нього в руках в істериці, плаче й сміється водночас.

ІВАН. (Шепоче). Тихо, тихо, тихо…

КАРТИНА ТРЕТЯ

Марічка вирізає з упаковок продуктів блискучі зірочки,розвішує їх по кімнаті, тихенько наспівує щось сумне. Входить Іван, у нього в руках декілька книг.

ІВАН. Маріє, як ти тут? Я знайшов книги!

МАРІЧКА. Я нормально. Бачиш, вирішила трохи прикрасити нашу оселю. Тепер у нас будуть зорі!

ІВАН. Оригінальна ідея. Гарно! Але тепер ти можеш читати! Ось, глянь – тут Достоєвський, Костенко, Селінджер…

МАРІЧКА. (Зневажливим рухом відсовує книги подалі від своїх вирізок). Не треба, мені перехотілося читати. Що толку в цій писанині, якщо вона не змогла нікому зберегти життя? (Починає вирізати фігурку кицьки з упаковки з-під цукерок).

ІВАН. Марієчко, ну чого ти? Ну не треба, прошу тебе! Мені теж не легко зараз...

МАРІЧКА. Так, вибач, я така егоїстка, лише про себе думаю… А тобі доводиться тепер десь там спілкуватися з тим божевільним…

ІВАН. Він потроху приходить до тями. Допомагає мені завали розбирати. МАРІЧКА. Він ніколи не прийде до тями! У нього душа з війни зіткана! Знаєш, я ніколи не могла зрозуміти, чому Господь не покарав Каїна за вбивство брата. А тепер бачу – Каїн же був божевільним. Він думав, що робить добру справу, служить якійсь ідеї... Правильно, ой як правильно сказано, Іванку, що благими намірами встелена дорога до пекла...

ІВАН. Це фанатики… Тупі фанатики не думають. Убивають заради ідеї й мають від того кайф. Сліпе людство тільки те й робить, що сотворяє собі кумирів і вірить їм до останнього.

МАРІЧКА. Так. Знаєш, мені завжди було і смішно, і гірко з отого всього. З отих фанатиків – політичних, чи релігійних. Сотворяють собі кумирів і моляться на них, моляться, навіть, якщо ті кумири проливають ріки крові… Людство живе в одному великому будинку, але в кожного – окрема квартирка за броньованими дверима. І зась християнину до мусульманина в гості на каву зайти або навпаки. Глупство.

ІВАН. Я теж про це думав. Та нехай би вже на каву не заходили, аби лиш не стріляли одне в одного, зустрічаючись у спільних коридорах.

МАРІЧКА. Стріляють… Навіть тут, у бомбосховищі, в останньому притулку залишків людства… Бідолашний Авель-Мирослав. Він тепер не побачить навіть, яка в мене є кицька, ось поглянь. (Ставить на ніжки вирізану кицьку, погладжує її). Кицюню, я назву тебе (кидає погляд на книги) Фібі… Як героїню повісті Селінджера. Фібочко моя, пий молочко (підсовує їй вирізану з паперу тарілочку).

Іван дивиться на неї з острахом. Вона помічає цей погляд і сміється.

МАРІЧКА. Не бійся, я ще при своєму розумі. Просто так захотілося погратися… як у дитинстві. Сказано ж – якщо не будете, як діти, не ввійдете у Царство небесне, так? Хочу спробувати… Повернутися у блаженний стан дитинства, коли в душі лише любов і довіра до батьків, до всього світу… (Накидає на плечі хустку, в якій грала Оксану). Невже лише декілька днів тому я грала для людини, якої вже немає? Дивно, так дивно… Щось прекрасне було в мене отут, у грудях. А потім ці постріли. Отак, різко, відразу... І все обірвалося... розумієш?

ІВАН. Це... це тому, що твоя любов слабка... Точніше – ти ще надто слабка, надто молода... (Підходить до іншої сторони столу). Послухай тепер мене, дівчинко... Ми з бабусею переїхали у це містечко, коли ти ще була у віці Джульєтти. Ти жила через кілька дворів від нас... Я був старший на дев’ять років, але побачив тебе й відразу вирішив – дочекаюся, поки виростеш. Ти закінчила школу й поїхала на навчання, а я писав свої книги й сподівався, що ти їх прочитаєш. Ти повернулася, а я все не наважувався підійти. Мені снилися блакитні стрічки у твоїх косах... Снилося, що я їх цілую...

МАРІЧКА. То були мої улюблені.

Вони говорять, не зводячи очей один з одного, стоячи по різні боки столу.

ІВАН. Я знаю, що на білій у квіточках сукні в тебе над лівою груддю була малесенька рожева плямка...

МАРІЧКА. Вона не відпиралася, а я так любила ту сукню, тому носила з плямкою. Думала, що непомітно буде (знічується).

ІВАН. Та непомітно, не переймайся. То я надто пильно приглядався… Щосуботи ти виносила всі килимки у двір і старанно їх вибивала.

МАРІЧКА. Я дуже любила прибирати. Так цікаво, коли береш щось брудне – і робиш чистим...

ІВАН. А ще я підглянув, що увечері ти розповідаєш малечі казки у дворі на дитячому майданчику.

МАРІЧКА. Та якось подобалося мені з дітьми возитися. Я навіть вагалася дуже, куди мені йти – в театральний чи педагогічний…

ІВАН. Іноді я приходив до твого театру, щоб подивитися, чи немає в тебе хлопця, чи не проводжає тебе хтось з репетицій додому.

МАРІЧКА. Які ще хлопці, я мріяла грати, стати відомою, зіркою… А потім зустріти когось незвичайного!

ІВАН. Бо ти сама була незвичайна.

МАРІЧКА. Тобі так здавалося... Я була звичайною, я зараз звичайна, я буду звичайною... якщо буду. (Сідає на ліжко, підібравши ноги, зіщулюється,закутується у хустку).

Пісня двох уривається мовчанкою.

ІВАН. Марічко... (в пориві ніжності сідає поруч з нею і вкладає її голову собі на коліна, гладить волосся).

МАРІЧКА. Як добре... (блаженно відкидає голову назад, прислухається до своїх відчуттів)... Тільки це – на мить, на одну мить. А потім знову сюди напустять отруйного газу...

ІВАН. Що?

МАРІЧКА. Розумієш, любов заповнює собою все серце, як чисте повітря – кімнату. А потім хтось напускає туди ненависті, вона витісняє любов – умить і повністю. Бо ж не можна в одній половині кімнати тримати чисте повітря, а в іншій – чорний дим, вони неодмінно змішаються, все стане чорним! І тоді нічого не хочеться, окрім смерті, окрім забуття... Ні, мені знову гірше, Іванку.

ІВАН. Чому? Чому? (Заглядає їй в очі.)

МАРІЧКА. Уяви – ми відновимо наш світ. Якимось дивом усе налагодиться. Я знову буду виходити на сцену (вибігає на край сцени й говорить у зал) і грати... грати для отаких божевільних Каїнів...

ІВАН. І для Авелів... І для... Іванів. (Стає поруч із нею).

МАРІЧКА. Як я їх розпізнаю? Вони прийдуть на виставу, щоб потім можна було похизуватися перед знайомими, що теж бачили п’єсу, про яку всі говорять. Вони сидітимуть у залі, дивитимуться мою гру, а самі думатимуть про свій бізнес, гроші, коханок, про владу і завоювання світу...

ІВАН. Ну, можливо, щось же вони таки зрозуміють. Люди ж...

МАРІЧКА. Нелюди. І їх більше, значно більше, ніж людей. Ні, нас таки треба було знищити. Іншого виходу не було.

ІВАН. Був! Я переконаний, що був!

Марічка ходить по кімнаті,зриває розвішані зірочки, іронічно поглядає на Івана.

МАРІЧКА. Ага, ти ж у цьому розбираєшся краще за Господа. Може, підкажеш йому якусь ідею? Візьми мобілку, подзвони... (дає йому телефон).

ІВАН. А що ти думаєш! І подзвоню! Ти знаєш, що часто, коли письменник починає писати твір, він ще не зовсім знає, що і як будуть робити його герої. Вони живуть своїм життям, слідують логіці своїх характерів... Творіння може підказати Творцю, що робити далі... Ми потрібні Йому настільки, наскільки Він потрібний нам! Йому потрібна наша любов таким самим чином, як нам – Його любов і підтримка!

МАРІЧКА. Ну, і що ж оце запальне творіння хоче підказати Творцю? (Куйовдить йому волосся.)

ІВАН. Що ми ще є! Ми вдячні за життя! Нас залишили жити, значить – це для чогось потрібно Йому! І ми виконаємо Його волю!

МАРІЧКА. До приходу Авеля я теж сама для себе так вирішила. Просто дивно, як у нас із тобою інколи збігаються думки... Але Авеля вже немає. Ми знову самотні на своїй планеті. Полковника не берімо до уваги – то вже не є людська істота.

ІВАН. Авель так не вважав. Пам’ятаєш, він казав, що не треба одразу відповідати злом на зло, треба дати кожному шанс змінити своє єство...

МАРІЧКА. Авель помилявся – його ж убили.

ІВАН. Я впевнений, що якби зараз запитати у Авеля, що робити з його убивцею, то він би сказав – дати йому шанс переосмислити свою поведінку! Мирослав розумний був чоловік.

МАРІЧКА. Може й так. Царство йому небесне! (Хреститься)... А знаєш, може ми просто – залишки якоїсь напівстертої комп’ютерної гри? Може, про нас наш Творець просто забув, не додивився, що ми лишилися живі. Полетів собі творити інше життя на іншій планеті, а про нас – забув.

ІВАН. Такого з Творцями не може бути. Вони ж усе знають, усе можуть, усе пам’ятають!

МАРІЧКА. Справді? А як же тоді його помилки?

ІВАН. Які помилки?

МАРІЧКА. Ну, ті, через які він змушений був час від часу знищувати людство. Скажімо, та сама історія про Ноя. Чи Содом і Гоморра... Пам’ятаєш, як про це писала та поетеса, як її…а, неважливо:

Невдала спроба Творення вбиває…
Трима надія на повтор новий?
Але, коли Твій час уже спливає,
То правила порушуються гри.
Вже не прощається ніщо нікому,
І нації ідуть у небуття…
І відчуваєш ненависть і втому
Ти до життя і від життя.
А там – все знають.
За своїм Порогом
Від співчуття до Тебе плачуть люди.
І пишуть просто: “Важко бути Богом”,
І ні за що Тебе уже не судять.

ІВАН. Це вірші Ніни Орос. Ну, ти знайшла про що думати! Коли то було! Ми ж уже вирішили, Господь не винен, що люди вибрали зло, а не добро. Він дав нам свободу вибору, чого ж іще? То не він знищує нас, а ми самі себе!

МАРІЧКА. Я б так не змогла...

ІВАН. Що? В якому сенсі?

МАРІЧКА. Знаєш, я ще з дитинства коли чула про чийсь нелюдський, жорстокий вчинок дивилася у небо й просила Бога втрутитися. Дати нам, його нерозумним дітям, хоч якийсь знак Його існування… Якби я бачила, що моя дитина біжить до прірви, я б спинили її раніше, ніж вона туди впаде. Дітям не можна давати повної свободи. Їх треба вчити. І не ціною їхнього життя… Ось, Селінджер «Над прірвою у житі» (розкриває книгу).

«Маленькі діти граються увечері на великому полі жита, а навкруги – жодної людини, жодного дорослого, окрім мене. А я стою на самому краю скелі, над прірвою, розумієш? І моя справа – ловити діточок, щоб вони не упали в прірву…» (Однією рукою скидає «кицьку» зі столу, іншою ловить).

ІВАН. То ж – діти. А люди були дорослими і досить розумними, щоб розпізнати, що добре, а що – лихе.

МАРІЧКА. Я так не думаю. Ми й зараз із усім розвитком нашої науки виявилися дурними, а тоді – й поготів.

ІВАН. Бачиш-но, я завжди вірив, що ми дійсно створені за образом і подобою Божою. І кожна людина, десь на підсвідомому рівні знає найголовніше – знає, що є Добро, а що є Зло. Ми – ті самі боги, лише, де в чому обмежені...

МАРІЧКА. Ага! Ув’язнені! Боги сидять у цій лікарняні палаті номер шість і не знають, що їм робити далі. Народжувати чи вбивати. Творити чи знищувати. (Розриває декілька зірочок).

ІВАН. Це ти добре сказала – про Богів у полоні... Тільки не це Сховище – наша в’язниця, розумієш? І навіть – не планета Земля...

МАРІЧКА. Та розумію, пане професоре, чого вже там! (Відходить від нього у протилежний бік кімнати. Вони поводяться, як супротивники на дуелі, ходять, почергово займають місце один одного.) Не геть же я дурна. Ти зараз скажеш, що наша тюрма – у нас самих. Це наша злоба, заздрісність, жадоба... Наше надмірне захоплення матеріальним... Ну, щось таке.

ІВАН. Так, саме так! А якби ми цього всього позбавилися, то...

МАРІЧКА. (Іронічно.) То в нас би виросли крила, ми могли б літати по піднебессю і, як пташки, не сіяти, не жати, а харчуватися тим, що Бог дасть.

ІВАН. Марічко, не іронізуй, прошу тебе. Це все дуже серйозно! Ми дійсно не знаємо всіх своїх можливостей! Пам’ятаєш, Господь прогнав перших людей з раю, щоб вони не з'їли з дерева Безсмертя! Їм не можна було давати безсмертя, вони були недосконалі. Бог вирішив залишити за собою право, кому дарувати безсмертя, а кому ні! Хто заслужить...

МАРІЧКА. Поодинокі...

ІВАН. Що?

МАРІЧКА. Та так, знову згадала ту поетесу:

Поодинокі із нас все ще змагаються вірою й віршами,
Інші ж покірно та гордо крокують услід Сатані...

ІВАН. Власне, не знав, що ти так багато знаєш напам'ять...

МАРІЧКА. Постав мені "відмінно" з літератури…

ІВАН. Але то все – дуже похмурі вірші... Хоч, може, й правдиві. Що ж – нехай спочатку поодинокі. Потім нас... таких людей стане більше.

МАРІЧКА. Не стане. Скільки віків минуло, а все не стає. Ці вірші написані наприкінці існування цивілізації, а не на її початку. Поетка була нашою сучасницею... От і ти – чому затнувся на слові "нас"? Засумнівався, до якої категорії людей віднести себе: до тих, що заслуговують на безсмертя чи тих, що ні?

ІВАН. Засумнівався. Адже то – гординя, якщо сам себе вважаєш найкращим... Гординя – найстрашніший гріх...

МАРІЧКА. Не гординя, якщо це відповідає дійсності. Тільки ж не відповідає – от у чому проблема, правда?

Пауза.

ІВАН. (З натугою зводить на неї очі.) Правда.

МАРІЧКА. Скільки разів, напевне, ти злився, що твоє начальство відмічає не тебе, а твого колегу, що хтось із твоїх колег швидше отримує черговий вчений ступінь... Або якщо якийсь літературний конкурс першу премію дає не тобі?

ІВАН. Звідки ти... знаєш?

МАРІЧКА. Елементарно, Ватсоне! Дедукція та індукція – кращі друзі детектива! (трохи копіює Шерлока Холмса). Ти – професор. Значить, пройшов важкий шлях боротьби за своє звання, от, подивися – пилючка на взутті. Значить, дорога була довга...

Іван мимоволі дивиться на свої черевики, Марічка сміється.

МАРІЧКА. А в дорозі завжди хтось хоче наздогнати й перегнати. І тому ми так мучимося, бо у нашій душі є заздрість до тих, хто наздогнав та перегнав! І боїмося, що нам не дадуть квитка у наше омріяне безсмертя!

ІВАН. Так, ти права... Але ж я борюся. Я беру, читаю роботу колеги, захоплююся, черпаю для себе щось корисне. І заздрість потихеньку відступає, натомість приходить вдячність, захоплення й любов...

МАРІЧКА. Непоганий рецепт, пане професоре. Неодмінно ним скористаюся, коли омріяну мною роль віддадуть іншій актрисі й вона блискуче її зіграє, я чемно буду захоплюватися її грою і відчувати вдячність за ту насолоду, яку вона мені подарувала! Може, таким чином, я й зароблю собі право потрапити по смерті до раю...

Відходить углиб кімнати, стоїть, прихилившись у задумі до шафи, спиною до Івана.

Пауза.

ІВАН. Я вірю, що так і було б. Ти не заздрісна насправді, Марічко. Квіточко моя ясна. У твоїх очах я ніколи не бачив зла… Ходи сюди (підхоплює її на руки, сідає так із нею на ліжко, заколисує на руках, як дитину). А коли ти покохаєш, ти взагалі будеш любити усіх-усіх, адже сама сказала, що в душі може бути або любов, або ненависть… У тебе буде любов!

МАРІЧКА. Якби ж то… (зітхає). Навіть найкращі його представники людства виявляються далеко не найкращими людьми. Навіть найкращі. (Встає).

ПОЛКОВНИК. (Стукає у двері). Можна?

Марічка злякано відбігає в протилежний кут кімнати, прихопивши із собою паперову кішку, притискає її до грудей. Іван виступає йому назустріч.

ПОЛКОВНИК. Не бійтеся, панянко, я вам просто картоплі приніс… Докопався до неї… А ось – сухий спирт. (Викладає принесене на стіл). У вас є якийсь тазік?

ІВАН. Є, пане полковнику. (Виносить з ванни тазок, витирає його насухо рушником, ставить посеред кімнати на підлогу).

ПОЛКОВНИК. Зараз ми її спечемо… (кладе картоплю, сухий спирт та зірочки у тазок, запалює вогонь запальничкою). Іще папір який-небудь є? (Простягає руку до паперової кішки).

МАРІЧКА. Ні-ні, це моя Фібі…

ПОЛКОВНИК. Гаразд, тоді дозвольте взяти оцю книженцію… (бере Достоєвського й швидко розриває та підпалює). Має вистачить. Пан Достоєвський писав про кінець світу, а в нас кінець світу наяву, значить, нічого нового ми в нього не прочитаємо. Хай горить.

ІВАН. Вірне рішення (сміється). Хто б мені раніше сказав, що я на класиці картоплю пектиму й радітиму з того, як дитина – ніколи б не повірив!

МАРІЧКА. (Виходить зі свого кутка, забирає решту книг на своє ліжко.) Решту не чіпайте. Я буду читати.

ІВАН. Я зараз збігаю до сховища, може, знайду там менш цінну літературу…

МАРІЧКА. Ні-ні, не лишай мене тут саму!

ПОЛКОВНИК. Мене боїтеся, пані? Я сам себе боюся! Мені скрізь вороги ввижаються! Ех, шкода, Іван мені розповів, що я невинного застрелив. Прошу вибачення… не розібрався.

МАРІЧКА. У вас, певно, були галюцинації…

ПОЛКОВНИК. Щось таке. У нас навчання було саме перед війною, заганявся.

МАРІЧКА. То ви вважаєте, що це все ж таки війна? Третя світова? А Україна тут до чого? Ми ж ніколи ні на кого не нападали…

ПОЛКОВНИК. Думаю, хтось із воюючих сторін випадково помилився із ціллю. Або збій техніки.

ІВАН. І Авель так говорив…

ПОЛКОВНИК. Авель – це хто?

ІВАН. Та ж Мирослав, робітник, якого ви убили… Він сам себе так назвав. Напророчив собі смерть.

ПОЛКОВНИК. А я, значить, тепер Каїн? І заслужив вигнання?

МАРІЧКА. Так. Я б не хотіла вас тут бачити, полковнику.

ПОЛКОВНИК. Я розумію. Піду. Але хоч пару картоплин з’їсти з вами можна? О, вже й запахи пішли… як в дитинстві біля костра.

МАРІЧКА. З’їжте…

Пауза. Всі дивляться на вогонь. Марічка вкладає свою «кицьку» на подушку, погладжує її. Іван вкидає у вогонь все зі смітника. Марічка продивляється книгу Ліни Костенко. Іван зазирає в книгу через її плече.

ІВАН. (Зачитує).
І скаже світ:
— Ти крихта у мені.
Ти світлий біль в тяжкому урагані.
Твоя любов — на грані маячні
і віра — у наївності на грані.
Що можеш ти, розгублене дитя,
зробити для вселюдського прогресу?

МАРІЧКА. (Продовжує читати)
— Я можу тільки кинути життя
історії кривавій під колеса.
Хоч знаю: все це їй не первина.
Але колись нап’ється ж до переситу!
Захоче випити не крові, а вина
за щастя людства, за здоров’я всесвіту!

ПОЛКОВНИК. (Підводиться від - вогнища). Це гарно! Дуже сказано гарно! Це я не спалю!

ІВАН. Це наша безсмертна Ліна Костенко… Ви і Достоєвського не спалили б, якби почитали. Він нас застерігав від ось такого кінця… Від сліпого поклоніння ідеям та кумирам…

ПОЛКОВНИК. Та читав по молодості. Потім забулося. Треба було Батьківщині служити. Не до книжок, молоді люди…

МАРІЧКА. (Нервово). Спеклася вже ваша картопля?

ПОЛКОВНИК. Прагнете мене спекатися скоріше? Зараз… (Дістає виделкою картоплину, дмухає на неї, куштує). О, смакота! В житті не їв нічого смачнішого!

ІВАН. (Дістає дві картоплини, несе Марічці, вони дмухають на картоплю, довго вдихають її запах, блаженствують, смакують). Ваша правда, полковнику. Це – їжа Богів! Дякуємо!

ПОЛКОВНИК. На здоров’я… Ех, шкода, що так усе получилось… Піду я. дякую, пані, що мене потерпіли. Маю честь! (Козиряє їй і виходить, затиснувши в руці недоїдену картоплину. Його очі знову стають пустими).

МАРІЧКА. Боже, як мені страшно було на нього дивитися. Нехай він не приходить сюди більше, гаразд? Нехай десь на складі живе…

ІВАН. Він без нас знову втратить глузд... Втім, як ти хочеш. Я буду з ним спілкуватися там. Може, удвох ми швидше розберемо завали й дізнаємося нарешті, що ж з нами сталося…

МАРІЧКА. Обережно, я боюся, щоб він тобі не нашкодив.

ІВАНЕ. Ти боїшся за мене? Я радий! Значить, я таки тобі не байдужий…

МАРІЧКА. Це Фібі (жартівливо). Вона каже – як Іван, не дай Боже, загине, хто ж нам знайде сметанку в упаковках, як для космонавтів? (Сміється).

ІВАН. Ах ви ж егоїстки обидві! Тільки про сметанку й думали увесь цей час! (Жартівливо женеться за Марічкою, яка втікає). Ось зараз як упіймаю!

МАРІЧКА. (Вилітає в коридор). А спробуй-но, спробуй! Дожени!

Чути сміх Марічки, потім гуркіт і крик Марічки: «Іване, ні, ні! Допоможіть!» Ще чути гуркіт обвалу. Тиша. За хвилину входить легко поранений Іван – несе на руках сильно пораненого обвалом Полковника. За ним іде Марічка, плаче.

Іван вкладає пораненого на ліжко, перебинтовує йому закривавлену голову, Марічка допомагає, хоча погано бачить через сльози.

ПОЛКОВНИК. (Говорить з натугою). Це ж треба, щоб ви вибігли і тут ще один обвал. Добре, що я далеко не встиг відійти!

МАРІЧКА. Ви… ви нас затулили, врятували. У вас такі рани!

ПОЛКОВНИК. Дрібниці, до вашого весілля заживе… (Відкидається на подушку, заплющує очі в знемозі).

МАРІЧКА. Потерпіть… (Бинтує його груди). Кров, як багато крові. Потерпіть!

ПОЛКОВНИК. Все добре, пані… Тепер… я вам не буду заважати… Тільки на ваше весілля гляну з неба, якщо ви не проти… (З його грудей виривається хрип, він помирає в конвульсії).

МАРІЧКА. Як же це? Помер… (Відходить від ліжка з острахом). Помер… нас врятував і помер. Ми знову самі, Іване.

ІВАН. (Обіймає її). Нам судилося жити… нам поки що судилося жити. Марічко…

Пауза, Марічка здригаться в руках Івана від плачу. Потім рішуче відсторонюється, підходить до полковника, ніжним порухом закриває йому очі й цілує у чоло.

МАРІЧКА. (Кладе Фібі біля тіла полковника). Ось, пане полковнику. Моя Фібі посидить з вами, щоб вам не було так самотньо тут лежати… Дякую. Дякую вам за Івана. Мого доброго,ніжного Адама…

ІВАН. Марічко…

МАРІЧКА. Єва… називай мене так! (Повертається в обійми Івана). Я згодна бути Жінкою – на початку цивілізації. Вона має бути, бо ж за неї вже заплачено двома життями Авеля й Каїна… Таких різних, але таких по-своєму непоганих людей… Я б для них грала. Для обох… Тож нехай буде нове людство і буде кращим, за попереднє!

ІВАН. Нехай буде кращим…

Застигають в обіймах. Затемнення.

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА.

Та ж кімната, меблі стоять на тих самих місцях, лише ліжка зсунуті разом. Але це вже – спальня звичайної квартири. На стіні – великий телевізор. На столі – скатертина, ваза з живими квітами. Вікно, крізь яке видно зелень дерев. Чути шум дощу, який поступово стихає. На ліжках сплять Іван та Марічка. Вона прокидається першою, обережно підводиться, зачудовано роздивляється навкруги. Потім рвучко схоплюється з ліжка, біжить до вікна, розчахує штори, вікно, вистромляється туди під дощ, щасливо омиває його водою обличчя. Біжить до ліжка Івана, торсає його легенько за плече.

МАРІЧКА. Іване, любий, прокидайся, що я тобі розповім! Я такий страшний сон щойно бачила! Такий неймовірно страшнючий сон! Я ніби ціле життя в ньому прожила…

ІВАН. (Прокидається, сідає на ліжку, цілує Марічку в щічку). Доброго ранку, кохана. (Зачудовано озирається навкруги). А… що це? Ми вдома?

МАРІЧКА. (Сміється). Тобі теж щось наснилося? Ти не впізнаєш рідного дому, чоловіче?

ІВАН. Так, дивний сон такий. Ніби ми ще не одружені були і я з усіх сил намагався тебе в себе закохати, а ти все чогось боялася. І так усе реально виглядало…

МАРІЧКА. (Жартома). І ти водив мене по найкращих ресторанах, дарував шикарні букети щодня і дорогоцінні прикраси на вихідних?

ІВАН. Жартуєш? На мою професорську зарплату після оплати компослуг та харчування, хіба що біжутерію можу тобі купити, люба, та й то – на велике свято.

МАРІЧКА. Та знаю, знаю, то так! Уяви собі, мені теж снилося, що ти мене щойно зустрів і хочеш закохати…

ІВАН. І тобі? Дивно.

МАРІЧКА. А найдивніше, що ти робив це у бомбосховищі після початку Третьої Світової війни. Ми нібито – єдині люди, які на планеті лишилися після атомних ударів. Дурня якась, я, коли засинала, зовсім ні про яку війну не думала…

ІВАН. (Схоплюється з місця, дивиться на дружину дивним поглядом, йде до вікна, висовується під дощ, вмиває ним своє обличчя). Ні, це не сон… Ото був сон. Слава Тобі, Господи, це не сон! Не со-о-он!

МАРІЧКА. Іване, ти чого? Сусідів побудиш. Хоча, вони, мабуть, давно повставали. Це ми з тобою спимо під дощ, як убиті. Добре, що сьогодні хоч неділя, хоча мені вже час збиратися на репетицію (зиркає на годинника, йде до шафи, дістає сукню).

ІВАН. Марічко! (забирає в неї з рук сукню, кладе на спинку стільця). Справа в тому, що мені теж снилося бомбосховище і Третя Світова. Ти впевнена, що ми зараз не спимо? Може, ми ще в тому Сховищі й війна триває?

МАРІЧКА. (Жахається). Що ти таке говориш? Не може бути… Так, дивися, в моєму сні ще був робітник на ймення Мирослав Петрович, а ми його назвали Авелем, а потім…

ІВАН. А потім його вбив Каїн – полковник, який з’їхав з глузду.

МАРІЧКА. Саме так. А я була така слабка і не хотіла ні жити, ні любити.

ІВАН. І ми довго дискутували та все ж прийшли до висновку, що нове людство таки може почати все спочатку й стати кращим. Що варто спробувати жити!

МАРІЧКА. Так… і я… погодилася бути твоєю Євою. Бо Авель врятував мене, а той Полковник – тебе. І я зрозуміла, що насправді люди – хороші.

ІВАН. Це неймовірно. Навіщо, чому ми з тобою побачили один і той же сон?

МАРІЧКА. Може… Бог хоче нас попередити, що от-от почнеться війна? Може, нам треба комусь про цей сон розповісти? Попередити людство?

ІВАН. Може… Хоча, чому саме ми? Що ми можемо?

МАРІЧКА. Не знаю. Стривай, я зараз перевірю, чи ми живі… (набирає номер на своєму мобільному). Алло, мамо? Мамочко, як ви там, відпочиваєте? Чудово. А море тепле? Шторму немає? Добре. Що в нас? Та все по старому… заспали он сьогодні, бо такий дощ. Якби не мала виступати, то вже чкурнула б до вас із гір до моря… Так, звісно, може, ще вирвемося з Іваном. Він вам вітання передає. Мамо! Ви там обережно все ж. Бувайте. Цілую вас і Надійку.

ІВАН. Слава Богу! Все нормально. Ми живі і це нам не сниться.

МАРІЧКА. Але ж к як то було все реалістично! Як страшно! Мені здається, я й досі чую звук пострілу того полковника. І бачу здивовані очі Авеля… тобто, Мирослава Петровича.

ІВАН. Ні, це треба розповісти комусь, це ж неймовірно, щоб сни збігалися до найменших деталей, навіть імена ті ж самі. У мене є знайомі, які займаються вивченням людського мозку...

МАРІЧКА. А, може, треба звернутися до тих, хто вивчає душу?

ІВАН. Марічко, я знайду усіх, хто зможе допомогти. Цього не можна так облишити! Це справжнє диво!

МАРІЧКА. Так… А давай новини увімкнемо, глянемо, що там. А раптом…

ІВАН. (Трохи з острахом вмикає телевізор). Подумати тільки, мені майже тридцять чотири роки, я маю вчений ступінь і боюся якихось снів… (клацає пультом). Ось, новини йдуть.

ДИКТОР В ТЕЛЕВІЗОРІ. У Сирії продовжуються запеклі бої поміж силами влади та опозиції. У Єгипті та Лівії розпочинаються нові зворушення. У Сполучених штатах здійснено теракт – мусульманські угрупування підірвали потяг на знак протесту проти чергових карикатур на їхнього пророка Мохаммеда, які опублікував журнал “The End”. У Європі релігійна фанатка християнка Марія Браун здійснила самоспалення на знак протесту щодо зневажливого змалювання Христа в останньому кіношедеврі Єгипетського кінорежисера Абу Алі. У Афганістані радикальні ісламісти підірвали статую Будди, яка являє собою велику культурну цінність…

МАРІЧКА. (Вириває з рук Івана пульт, вимикає телевізор). Все, все, все, не можу більше цього слухати!

ІВАН. Ми з тобою майже ніколи не слухаємо новин… Але всі ці події є, нам нікуди від них не втекти…

МАРІЧКА. Хочеш сказати – Бог просить нас це слухати? І втрутитися?

ІВАН. Щось таке. Інакше нас чекатиме те бомбосховище… в кращому випадку.

Дзвінок у двері. Марічка відчиняє. Входить сусідка.

СУСІДКА. Здрастуйте у вашу хату! Вибачте, сусідоньки, що я так вриваюся, але мені конче треба з вами порадитися… Ви ж люди вчені, а я просто собі нянька в дитбудинку. Але зразу хочу попередити – у мене з головою не той… не теє. Ну, тобто все нормально, нас перед тим, як на роботу взяти, строго перевіряють, з дітками ж працюємо…

ІВАН. Та з чого ви взяли, шановна, що ми подумаємо, що у вас з головою не все в порядку?

СУСІДКА. А ще подумаєте, як я вам розкажу свою біду.

МАРІЧКА. Та не бійтеся, розказуйте, Алло Василівно, що у вас трапилося? Сідайте, прошу (вказує на стілець).

СУСІДКА. Ой, Марієчко, не знаю, як і почати… серце аж досі стугонить від самого просинання. Бо сон такий набачила, що прости Господи й сохрани! Представ собі, наснилося, що війна по всьому світу почалася, та така страшнюча – земля стугонить, бомби атомні взриваються, а ми з Петьком, тобто, чоловіком моїм непутьовим, не знаємо, куди подітися. Аж тут якась невидима сила – бах – і забрала нас в бомбоубєжище. І ми там удвох все лаємося-лаємося, рішаємо, що нам дальше робити, як жити, якщо всі люди померли, а ми тільки живі. І все думаємо – за що нам ця кара Господня випала? Наче ж, жили, як люди, дуже не грішили. Ну, хіба я трохи з дєтдомовської столовки продуктів додому приносила, так время ж яке голодне, а в мене зарплата тисяча двісті гривень усього, і своїх діток двоє. А Петро ще й п’є, не так, щоб дуже, та все ж таки з дому гроші тягне… Бо безробітній, то душу й відводить іноді… Але вчора, от вам хрест, не пив!

МАРІЧКА. (Сідає поруч, бере її за руку). І ваш чоловік. Петро… він у цю ніч теж бачив страшний сон про війну?

СУСІДКА. (Злякано). Як ви здогадалися, голубонько моя? Бачив, ой бачив! (Схлипує, дістає хусточку, втирає сльози). Бачив – отим-то я до вас за совєтом і явилася! Бо як одному чєловеку якийсь брєд присниться, то не дивина, а от щоб двом водночас одне й те саме!

ІВАН. Так… здається, я починаю здогадуватися… бачити всю мудрість Божого замислу. Він зробив так, як ти хотіла, Марічко. Знову за стільки років після Христа і даних заповідей намагається навчити своїх нерозумних дітей… і не ціною смерті.

СУСІДКА. Щось ви, Іване Миколайовичу, так учено говорите, що й утямки не візьму. Що Бог хотів? Щоб Петько мій пити кинув?

МАРІЧКА. (Усміхається). Можна й так сказати, Алло Василівно, можна й так. Бог хотів, щоб ми прокинулися від сну. І почали змінюватися на краще. Доки ще живі…

ІВАН. Здається, ми рано вимкнули новини, кохана. (Вмикає телевізор).

ДИКТОР. Сьогодні по всьому світу зафіксовані масові звернення до психологів і психіатрів людей, які бачили один і той же сон, що збігається майже в усіх деталях. Основна тема незвичайних сновидінь – початок Третьої світової війни і перспективи виживання людства. Ось деякі інтерв’ю, зняті нашими кореспондентами.

АВЕЛЬ (З екрану). Ви представляєте, люди добрі! Нам з братом моїм, полковником, приснилося, що ми опинилися в бомбоубєжищі во время атомной войни і брат мій мене случайно застрелив, бо подумав, що я ворог! Я проснувся, та й кажу йому – брате, що ж у тебе за привичка така – зразу стрілять у живого чєловєка! Ти б сів, поговорив по душам! Мо, я тобі в чомусь поступився, і ти мені в чомусь, та й найшли б спільну мову! Бо стіки той жизні, щоб на гризню її тратити! Треба прощать! Не случайно ж нам удвох один і той самий сон оце про войну приснився… А! Люди-люди…

Сусідка ошелешено дивиться на екран. Іван та Марічка обіймають один одного і усміхаються. Затемнення. Лише телевізор показує беззвучно неймовірно здивовані обличчя людей різних народів, які захоплено розповідають журналістам про свої однакові сни.

ЗАВІСА.