Дійові автори

Тексти п'єс в авторській редакції

Надія Марчук

"МАВКА"

П’єса відзначена заохочувальним Дипломом конкурсу «Коронація слова» 2004 р.

Драма на три дії

Дійові особи:

Олеся – дівчина років 24-х, вона ж виконує роль Мавки.

Микола – сценарист і режисер, він же виконує роль Олеся; чоловік років  36-ти, має першу сивину на скронях.

Ірина – дружина Миколи, продюсер його фільму; дуже вродлива жінка 30 років.

Григорій Маркович – батько Ірини, міністр.

Василь Іванович – друг Григорія Марковича, дуже багата людина.

Володя – оператор, друг Миколи, симпатичний чоловік років 33-х.

Іван Митрофанович – старий актор, грає Лісовика.

Варвара Дмитрівна – домогосподарка в родині Миколи та Ірини, огрядна жінка 52 років.

Гример.

Актори, асистенти та інший обслуговуючий кінозйомки персонал.

Два юнака років 18-20-ти.

Лада – богиня любові.

Леля – русалка, дочка Лади (вона ж – молода актриса Мирослава).

Полель – бог світла, син Лади.

Марушка – русалка, що живе в болоті.

Лісовик.

Той, що сидить у скелі.

Лісові мешканці: білченята, зайченята, пташки та берізки.

ПОДІЇ ВІДБУВАЮТЬСЯ В УКРАЇНІ ПРИБЛИЗНО СЕРЕДИНИ 1990-х РОКІВ

ДІЯ 1

Ява 1

Знімальний майданчик кіно. Ліс, розділений навпіл дорогою. Є річка. Зверху або із зали знімають виставу – так, щоб це не відволікало увагу глядача від подій на сцені. За цим дійством спостерігають Микола (переодягнений в костюм Олеся) та Ірина (затемнені). Мавка йде лісом, збирає ягоди, одну смакує, милується своїм відображенням у воді, вмивається, щасливо усміхається.

МАВКА. Ой, братику Полелю і сестрице Лелю, дайте світла і води від усякої біди!

ЛЕЛЯ. Даю тобі, сестро, воду, щоб плекала свою вроду! (Бризкає на Мавку з ріки).

МАВКА. Де ж брат Полель твій? Швидко щось стемніло...

ЛЕЛЯ. Що, скучила?

МАВКА. Та...

ЛЕЛЯ. Чи вже тобі не милий? І мати кажуть – ти йому не пара.

МАВКА. Я просто... трохи світла зажадала. Роботи в лісі маю ще багато. А все ці неслухняні білченята – затіяли стрибать через дорогу.

ЛЕЛЯ. Їх мати мало плакалась Стрибогу...

МАВКА. То ж бо й воно. Я їх усіх зібрала і так суворо проказала – ви ще малі й не знаєте нічого, яке то лихо лісу – ця дорога. Вона, немов кривава рана, наш ліс надвоє розірвала. По ній летять машини злючі, такі сердиті і кусючі. Вони візьмуть у вас життя, і вже не буде вороття. Погляньте, ось вона яка, лиха, мов Чорная ріка! (Робить помах рукою і дорога насправді стає криваво чорною раною на тлі лісу, потім Мавка ще одним порухом руки повертає їй нормальний вигляд).

ПОЛЕЛЬ. Привіт! Я чув – ти гарно говорила!

МАВКА.  О, зразу й сонце засвітило.

ПОЛЕЛЬ. Для тебе я подовжу день! (Норовиться її обійняти).

МАВКА.  Ой, іще цей Полель! (Ховається поміж дерев).

ПОЛЕЛЬ. До мене йди, так краще буде! (Старається  спіймати  та обійняти Мавку). Мені  сподобалося, що люди для тебе – люті вороги.

МАВКА. Вони мені не вороги... Їм теж потрібно якось жити, десь їздити і десь ходити. Про нас вони ще знають мало...

ЛЕЛЯ. А ти б їм більше розказала б?

МАВКА. Якби дозволив Лісовик, то розказала б. Що такого? Машин би їм було б не треба. А тільки – річки, лісу, неба... А тільки – сонця золотого! (Кружляє).

ПОЛЕЛЬ. Ти мрійниця й наївна дуже.

МАВКА. Яка вже є, мій добрий друже.

ЛЕЛЯ. Що ж, правду каже Лісовик – у рід твій дух людський проник. Ти наче з нами – і не з нами, витаєш між зірок думками... Людина в лісі – завжди зло, природи іншої воно, не те, що наше – необхідне, мов ніч для дня чи тьма – для світла. Ми з цим боротися не в силі, тому кажу я: „Ні – людині!”

МАВКА. Ти, посестро, така сердита, немов Марушка серед літа, коли всиха її болото.

ПОЛЕЛЬ. Було б кого згадать охота.

ЛЕЛЯ. Марушка в злому міру знає, а рід людський цього не має – вони завжди ідуть за межі, будують аж до неба вежі, живуть обманом і війною...

МАВКА. А ще – вони живуть любов’ю...      

ПОЛЕЛЬ. Ми теж, моя кохана Мавко... (Обіймає її).

МАВКА. Про це  вже  говорить  не  варто... (Відсторонюється).  Та  ще  почує  нас Марушка...

МАРУШКА. Я вже почула все, вертушко! Все розкажу твоїй матусі!

ПОЛЕЛЬ. Розказуй, що ж, я не боюся.

МАРУШКА. Забув, що посестра цієї із Перелесником зробила?

МАВКА. Марушко, знову ти своєї... чи ж я тепер у тому винна?

МАРУШКА. Закони лісу добре знаєш – завжди за все відповідаєш!

ПОЛЕЛЬ. Марушко, дуже ти сварлива, ну хто ж таку любити буде?

МАРУШКА. Та сподіваюсь, що не люди! (Прикро дивиться у очі Мавці).

МАВКА. Ну от що, в мене справ багато – траву потрібно розчесати, на пагорбах квітки полити... (Відлітає низько над землею, глядачам повинно здаватися, що її ноги майже не торкаються землі).

МАРУШКА. А щоб тобі не долетіти!

ПОЛЕЛЬ. Коли вже гнів оцей мине?

МАРУШКА. Коли полюбиш ти мене! (Кидається йому на шию, він відсторонюється).

ПОЛЕЛЬ. Скажи, хіба ж таке можливо, щоб світло темряву любило?

МАРУШКА. Без мене ти ціни не маєш!

ПОЛЕЛЬ. Ну, цим мене не залякаєш! Прощай! Проси в сестри водички, щоб трохи вмити своє личко! (Відлітає).

Марушка женеться за Полелем.

ЛЕЛЯ. Нехай летить, смішна і дика... Зажди якесь сотворить лихо, й сама про те тоді шкодує... А Мавка... чи ж себе врятує від того, що у ній живе? Вона не слухає мене, і нашу матір із Полелем – могутню Ладу. Не хоче Мавка чути правду... А правда в тім, що лише тут любов є сильна, наче води ріки моєї... У природи усе по-справжньому, все щиро, так люди зроду не любили... Світи з’єднати неможливо – наш і людський, це стало б дивом. Вона ж того не розуміє, і там вогню собі шукає, де й іскри Божої немає... Піду, гукає Водяник, без мене довго він не звик порядкувать в своїй оселі. І дня не проживе без Лелі! (Зникає у річці).

Ява 2

Повертається Мавка. Темніє. Мавка опускається навколішки на траву.

МАВКА. Ах ти біднесенька мурашко! Тягти тобі цю гусінь важко. Стривай-но, приберу зі шляху цю гілочку... Бувай, мурахо! Вже спатоньки тобі пора, вже перша зірка вирина... Тримайся, Земле! Маєш зорі – ці очі вічної любові. Коли ти завтра будеш рано закутана у покривало блакитного ясного неба, не треба сумувать, не треба! У світі ти не одинока, моя ти нене синьоока!

Втомлена Мавка лягає на траву поспати. Та її пробуджує музика з авто, що заїхало до лісу: „Ви на хвилі 101-FM, з вами, як завжди, ведуча Соня...” Лунає музика. Мавка поволі підводиться, починає пританцьовувати.

МАВКА. Дякую за музику, Соню... Тільки ж навіщо у хвилі номер? Хіба ж можна рахувати хвилі, такі ніжні, такі грайливі?

Виходять двоє молодиків, готуються до пікніку. Мавка ховається. Все це бачить Марушка, бурмоче якесь заклинання і стає схожою на Мавку. Марушка хтиво витанцьовує перед хлопцями та цілує їх.

ХЛОПЕЦЬ 1. Откуда ты тут узялася?

ХЛОПЕЦЬ 2. Вона от нас чего-то хочет... Іди сюди, малышка...

Марушка заманює їх в сторону Мавки. Хлопці накидаються на Мавку, не помітивши підміни.

МАВКА. Пустіть мене, пустіть, бо я не ваша!

ХЛОПЦІ. А то чия?

МАВКА. Поки що – нічия...

ХЛОПЦІ. Так будеш наша! Не отпірайся, ти сама хотєла!

МАВКА. Чого хотіла? Я вас вперше бачу!

ХЛОПЕЦЬ. А хто мене за шию укусив?

Чути зловтішний сміх Марушки.

МАВКА. Пустіть, бо то не я, то інша! Вона до мене заманила вас!

ХЛОПЦІ. А нам нєт разніци! Прілічныє дєвки по лєсам не бродять!

Знесилена боротьбою Мавка втрачає свідомість. Її душа білим птахом злітає на дерево.

ХЛОПЦІ.  – Смотрі, смотрі, сознаньє потєряла…
– Не чую пульсу… вмерла?
– От вляпались! Давай мотать отсюда!

Хлопці швидко від’їжджають. Марушка перевтілюється у чорного птаха і б’ється з білим. Приходить Лісовик і кидає палицею в чорного птаха, той знову стає Марушкою і втікає.

ЛІСОВИК. Ану, безсовісна, дитя Мари і чорта! Геть, звідси, геть, іди в свої болота!

Дістає флягу з водою, окроплює тіло Мавки, та поволі підводиться.

МАВКА. Дідусю, дякую, я так чомусь заслабла, без тебе повернутись не змогла б...

ЛІСОВИК. Ще мить – і ти не тут би вже була. Тебе Марушка зовсім заклювала б...

МАВКА. Вона на мене тих людей наслала – лихих людей...

ЛІСОВИК. Казав же я тобі – тримайся від дороги якнайдалі! Чи світ людей ти прагнеш зрозуміти?

МАВКА. Не знаю, може й хочу... що ж робити...

ЛІСОВИК. Так не кажи, бо лиха напророчиш... Недобрий світ людей. Там є такі – страшніші нашої Марушки.

Мавка відламує промінь місяця, продмухує вушко, встромляє туди травинку і зашиває розірвану сукню, Лісовик подає їй травинки.

МАВКА. Мабуть, тебе послухати я мушу. Але мені весь час здається, якась моя частина там, між них, і щось змінити у собі я хочу. Немов душа навпіл щоночі рветься і до зорі я бачу дивні сни. І я не можу в лісі залишатись...

ЛІСОВИК. Ти, дочко, просто хочеш закохатись. Тебе любов у пошуку веде...

МАВКА. Та де ж знайду я те кохання, де?

ЛІСОВИК. Не знаю, внучко. Я не маю дару пророчити, бо то – недобрий дар. Не треба знати, що готує доля, щоб завжди залишатися собою і щось своє привнести в Божий план...

МАВКА. Дідусю, ліс (кружляє) – немов той океан... А я побачить хочу сушу, гори...

ЛІСОВИК. Якби ж то все – на щастя, не на горе... Та досить вже кружляти, йди, засни, дитя дурної, юної весни!

МАВКА. Постережеш мій сон?

ЛІСОВИК. Та вже ж не кину – оцей вогонь, що втілився в дитину.

Мавка вкладає йому голову на коліна і блаженно засинає. Лісовик робить із місячних променів гребінь та розчісує їй волосся. Настає ніч.

Ява 3

Ранок у лісі. Мавка ще спить, Лісовик зник. Олесь натхненно працює над картиною – малює ранкову зорю над рікою. Мавка прокидається, відразу ж помічає його, спершу ховається, потім помалу підходить, деякий час вдивляється в картину, поки він її не помічає. Вона знічується, але не ховається.

МАВКА. (Вдивляється в картину). Яка краса! Ліс, мов живий, мов справжній... І ця ріка, і навіть Лісовик...

ОЛЕСЬ. Ви тихо підкрадаєтесь так завше? Я до такого, вибачте, не звик... 

МАВКА. Пробач, я лиш хотіла подивитись.

ОЛЕСЬ. Коли  ж  це  ми  устигли  так здружитись, що вже й на ти? Хто ви така, дозвольте запитати?

МАВКА. Я? Мавка лісова... А  як мені звертатись? У нас тут всі завжди говорять просто.

ОЛЕСЬ. Так, зрозуміло... Хто це вас намовив? Нема спокою в місті, й тут нема... Я в лісі кастинги проводити не буду! Приходьте в понеділок у театр.

МАВКА. Говориш  ти  про щось  незрозуміле... Я  ж  лиш  картину  роздивитися хотіла...

ОЛЕСЬ. Ну, роздивилися? І враження які?

МАВКА. У тебе Дар. Ти бачиш все по-правді. Русалок у воді, у лісі – Лісовик. От тільки... Борода коротша в нього... (Усміхається).

ОЛЕСЬ. Залиште ж ви цю гру, заради Бога. Актриса ви і справді непогана.

МАВКА. Ти думаєш, неправду я казала? Сестрице Леле, виринь-но сюди!

ЛЕЛЯ. Мене хтось кликав? Посестро, це ти? Кого потрібно тут причарувати?

ОЛЕСЬ. Ну досить вже вам тут спектаклі грати! Я визнаю, що ви таки таланти. Хто вам порадив тут мене знайти?

МАВКА. Ой, лишенько, мені не віриш ти? Дивись, вона Русалка справжня, Мавка – я.

ОЛЕСЬ. Дівчата,  це  якась  вже  маячня!  Я в ліс приходжу, щоби відпочити... Ну годі, годі вам мене дурити...

ЛЕЛЯ. Та як ти смієш нам не довіряти? Мені сама богиня Лада – мати, а їй – верба, он та, що на горбку, а Лісовик цій дівчині – дідусь.

МАВКА. А хочеш, я тобі це доведу... Гей, птахи милі, друзі мої вірні! Летіть сюди і в танці гарнім, вільнім зайдімося, як вміємо лиш ми!

ОЛЕСЬ. Їй-богу, це якесь дурне кіно... або – це сни, це божевільні сни...

МАВКА. Танцюємо, кружляємо, веселімося,
Нічого і нікого не боїмося!
Нехай цей чоловік повірить нам,
Що справжні ми, а не примари в снах!

Танець Мавки і птахів під якусь національну українську музику, можна осучаснену. Помалу втягують у танець і Олеся, так, що він не встигає отямитися.

ОЛЕСЬ. Оце так-так, очам своїм не вірю... Історія повторюється знову... Чи то вже від театру я чманію, в своїй уяві цю веду розмову...

МАВКА. Який кумедний! Але дуже милий... І має Дар... І трохи нещасливий...

ОЛЕСЬ. Чому ти вирішила так, дівчино? Я – режисер, а ще – пишу  картини... По-моєму, таке життя чудове...

МАВКА. У тебе в серці жар, та є і холод... Я ж відчуваю...

ОЛЕСЬ. Що це за розмови? Чому я тут? Навіщо ти прийшла?

МАВКА. А, може, я в душі твоїй жила? Ти сам хотів колись мене зустріти...

ОЛЕСЬ. Ну годі вже, бо ми ж таки – не діти.

МАВКА. Ото й дарма... Бо діти не лукаві... Не вб’ють, не вкрадуть, не торгують в Храмі...

ОЛЕСЬ. Ти – Мавко, Біблію мені оце цитуєш? Який ти Храм тут мала на увазі... Чи просто наді мною ти жартуєш?

МАВКА. Я? Той, який для нас  земля  створила... Цей Ліс, безмежний, вільний, наче небо! Якого ж ще людині Храму треба?

ОЛЕСЬ. Людині? Але ж ви таки – не люди... створіння лісові, якісь істоти...

МАВКА. А ти торкнися... (Злегка обіймає його, заглядає в очі, тримає за руку).

ОЛЕСЬ. Та ні, таки жива достоту... Жива, як вітер, очі – наче море...

МАВКА. От бачиш, ти уже, як ми, говориш... Але ім’я мені ще не назвав.

ОЛЕСЬ. Олесь... Хіба ще не казав?

МАВКА. Атож, що ні... щось в імені твоїм від лісу... Не лише ти – і я собі не вірю... Я ж так давно хотіла тут зустріти...

ОЛЕСЬ. Кого?

МАВКА. Того, кого могла б я полюбити... І разом з ним іти крізь все життя, до сну солодкого, до напівзабуття... Крізь горе й щастя, крізь холодний вітер, всі сили мороку, до сонця, назавжди... Я так когось хотіла полюбити!

ОЛЕСЬ. Не тільки ти... (Несміливо торкається її руки, Мавка легенько його цілує і відсторонюється).

Ява 4

ІРИНА. Стоп! Знято! На сьогодні досить! Всім дякую! Всі вільні!

МИКОЛА. Ну, що ти, Іро, рано перервала.

ІРИНА. Стомилася. Додому хочу, от що.

ЛЕЛЯ. Ну як ми, як сьогодні ми зіграли?

ІРИНА. Не знаю, хай Вам режисер скаже, я – лиш продюсер, а це так, дрібничка. То що ти скажеш сам собі і їм?

МИКОЛА. По-моєму, все вийшло непогано.

ІРИНА. Тобі видніше, любий. От тільки Мавка надто жвава... з першого разу так вішатися на чоловіка... Тобі не здається, що вона повинна бути трохи      сором’язливішою?

МИКОЛА. Це дитя природи живе за трохи іншими законами, Іро. Вона не здатна на неправду, нещирість, лицемірство... Та ні, мені здається, все нормально. Дякую всім! Дякую, Олесю, Володю! Запрошую усіх завтра до мене на скромну вечірку з приводу мого Дня народження!

ВОЛОДЯ. Обов’язково будемо, Миколо Олексійовичу. Ну, бувай, піду збирати своє причандалля. До завтра!

МИКОЛА. Бувай.

ІВАН МИТРОФАНОВИЧ. Миколо, я таки справді ж прийду, май на увазі.

МИКОЛА. Звичайно, без вас, Митрофановичу, таке гірке свято як день моєї з'яви на цей світ ще не обходилося.

ІРИНА. Так, звичайно, Іване Митрофановичу, ми будемо раді вас бачити. Тільки, якщо можна, ви вже якось стримайтеся, не перетворюйте свято на політичну дискусію, а то я вас знаю. Там же такі люди будуть, не все можна говорити…

ІВАН МИТРОФАНОВИЧ. У моєму віці, сніжинонько, можна казати все, що запташиться у голову.

ІРИНА. (Благально і трохи погрозливо водночас). Так, але ж ми – не у вашому віці, те, що вибачать вам, нам не вибачать.

МИКОЛА. Ірино… (з докором).

ІВАН МИТРОФАНОВИЧ. Вони й не образяться. Ті, що зараз на коні ображаються, коли в них коня забереш та лантухи зі сріблом. А на всякі словесні викрутаси – ні, вони слів не чують. Питається а алгоритмі – нащо свобода слова, якщо слова ніхто не чує? Ти тих зверхників хоч лайном обізви – аби воду не зливали! Все стерплять, антихристи…

ІРИНА. (Перериває його тираду, говорить дуже сухо). Ми будемо раді вас бачити.

АКТОРИ. До побачення.

ІВАН МИТРОФАНОВИЧ. До завтра, Колю.

МИКОЛА. До побачення, всім дякую...

Усі розходяться.

ІРИНА. Ти що, зовсім очманів? Я ж тебе попереджала – не  запрошуй,  кого попало! Зараз набіжать усі оці гримерки та костюмерки... Там же буде мій батько, його колеги... а ти їм – таку компанію...

МИКОЛА. Ну, по-перше, не гримерки, а гримери. А по-друге, наскільки я знаю цих людей, то вони й самі не прийдуть, щоб не потрапити в компанію друзів твого тата – пройдисвітів, яких світ  не  бачив.  Якби  можна  було,  я  б Олесю  від  них  заховав, куди  подалі, але ж твій таточко, та й наш незамінний благодійник Василь Іванович, напевне захочуть побачити, кого я взяв на головну роль.

ІРИНА. (Жартівливо але з напругою). Ховай, ховай свою Попелюшку. Тільки май на увазі – раптом  що, від мене не  заховаєтесь. Не бачити тобі свого кіно, як власних вух.

МИКОЛА. Ну, вуха теж іноді можна побачити, наприклад, у дзеркало. Годі вже ревнувати, давай краще подумаємо, чим будемо гостей частувати.

ІРИНА. Ото ще, не мала клопоту кухнею займатися. Для цього у нас є куховарка Варка… (затинається, бо знає, що це не сподобається Миколі)… Варвара, забув?

МИКОЛА. Варвара Дмитрівна. Ні, я просто не розумію, звідки в тобі стільки тої пихи набралося. Раніше ти такою начебто не була....  А от  як  твій тато досяг політичного Олімпу...

ІРИНА. То відразу й добився 50% державного фінансування твоїх божевільних проєктів. Де ти бачив, щоб у нас зараз комусь гроші на кіно давали? А пихи у мене не більше, ніж у тебе, так що, любчику-голубчику, давай не будемо. Спиш і бачиш себе всесвітньо відомим режисером, хіба ж я не знаю... Ми з тобою – два сапога пара... Та й що такого, що я хочу слави? Усі її хочуть…

Підходить гример, вона приносить з собою стільця та коробку з косметичними засобами.

ГРИМЕР. Прошу, Миколо Олексійовичу, а то так і підете додому в гримі.

МИКОЛА. Дякую, я зовсім забув. (Сідає на стільця, гример знімає йому грим).

Входить Олеся.

ОЛЕСЯ. Я готова. Їдемо?

МИКОЛА. Ідіть в машину, Олесю. Я зараз швидко…

ОЛЕСЯ. Гаразд, я почекаю в машині.

ІРИНА. (Сичить тихенько їй услід). Вони почекають в машині! Подумаєш, якою панею стала! Могла б і на метро добратися.

МИКОЛА. Ну досить уже цієї лайки, все натхнення мені зіпсувала. Нащо їй їхати на метро, коли є машина. Що за дурниці ти верзеш, Ірино?

ІРИНА. Набридла мені ця гостя у хаті. Ти б її в якийсь гуртожиток поселив, абощо.

МИКОЛА. Гаразд, гаразд... Я найближчим часом орендую для неї квартиру.

ІРИНА. Що? А гроші де візьмеш, злидню нещасний? З режисерської зарплати в триста гривень? Чи знову напряжеш мого батька? Ні, краще вже хай живе. Скільки там тобі сцен залишилося зняти?

МИКОЛА. Декілька фінальних.

ІРИНА. Якось дотерплю. Ходімо.

(Микола іде попереду, Ірина затримується і тихо говорить до гримера, не помічаючи, що на сцені з'являються ще й Мирослава та Володя)

ІРИНА. Сподіваюся, ви зрозуміли, голубонько, що сьогоднішнє запрошення не стосується ні вас, ні будь-кого з обслуговуючого персоналу трупи.

ГРИМЕР. Так, Ірино Григорівно. Я всім передам.

ІРИНА. Я на вас надіюся. Біда, знаєте, з цими творчими особистостями. Нічого в реальному житті не тямлять. Витають десь у небесах. І що б він робив, якби не я? (Виходить).

ГРИМЕР. Ні, ти це бачила, Мирославко?

МИРОСЛАВА. Аякже, Олександро Степанівно! Пані режисерова в своєму репертуарі: (пародує Ірину). І що б він робив, якби не я? І як би він без мене знімав свої сцени, не всовуючи туди сексі-гьорлз а ля Мадонна та бойз а ля Шварценегер?

ВОЛОДЯ. І хто б йому прав пелюшки чи міняв памперси? От, Господи, нетуди-хата!

ГРИМЕР. Ой, не смішіть. І справді, щоб ми всі робили без Ірини Григорівни? Тьху! Цур тобі, пек!

МИРОСЛАВА. Та не переживайте, тьотю Сашо! Нащо нам їхні міністерські     посиденьки – ми з вами свої влаштуємо, не гірші. Підемо зараз до вас на смажену рибку, по-сусідськи посидимо, поговоримо…

ГРИМЕР. Яку рибку, дівчино, забула, скільки зараз за неї треба відвалити? Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє її не тільки по телевізору бачила…

ВОЛОДЯ. Щоб у русалки – та й не було рибки?

МИРОСЛАВА. Ой, тьотю Сашо, а й справді – ви ж забули, що я русалка. У мене ж з Нептуном – блат. Тільки свисну – несе, що треба. То й з вами поділюся, а ви вже приготуєте смачненько, як тільки ви вмієте…

ГРИМЕР. Це, часом, не отой чорнявенький симпатичний "Нептун", що недавно якусь рибну фірму відкрив біля твого дому?

МИРОСЛАВА. Та той же, хто ж іще? Слава богу, вже три місяці нашу родину підгодовує, щоб я не померла, поки вирішу пірнати мені в його царство чи ні.

ВОЛОДЯ. Ти кинеш роботу?

МИРОСЛАВА. Якось треба виживати, Володечко, сам розумієш. Втім, може, він і дозволить мені зніматися, не знаю… Ці горці такі ревниві…

ВОЛОДЯ. Ой, пропала русалка ні за риб'ячу душу! Ні, це ж зовсім вже нетуди-хата, натуральна нетуди-хата!

МИРОСЛАВА. (сміється). Туди хата, туди, Володечко! Нічого я не пропала, а чудово влаштувалася! Не за тебе ж мені й справді, заміж іти?

ВОЛОДЯ. А чом би й ні? Буду тебе знімати і вдень, і вночі! Уявляєш, яке гарне кіно вийде? Смакота!

МИРОСЛАВА. Ага! Будемо ситі переглядом тієї смакоти! Ой, Володику, я сподіваюся, що ти ж мене після вінчання не покинеш напризволяще? Тобі завжди можна гарно поплакатися в жилетку.

ВОЛОДЯ. Справді? А я й не знав. Терміново куплю собі нову жилетку – особисто для тебе!

МИРОСЛАВА. Точно тільки для мене? Чи й для нашої нової зірочки?

ВОЛОДЯ. Не ревнуйте, ваша річкова величносте! Ревнощі призводять до зморщок!

РУСАЛКА. Не буду. То я так.. Ходімо, друзі! (Жартівливо обіймає Володю, щось нашіптує йому на вухо, вони виходять разом). 

ГРИМЕР. Ходімо, слава Богу, завтра свята неділенька, можна відпочити… (виходить услід за Мирославою й Володею).

ЗАВІСА.

ДІЯ 2

Ява 1

Вітальня будинку Миколи та Ірини. Багато гостей, в глибині сцени – святковий стіл. На авансцені з одного боку – балкон, з іншого – диванчик. Гості танцюють. Олеся – з батьком Ірини, Григорієм Марковичем. Ірина – зі своїм чоловіком. Василь Іванович – з молоденькою білявкою, щось весь час шепоче їй на вухо, вона сміється. Танець закінчується, кавалери підводять дам до столу, хтось присідає відпочити, хтось щось смакує стоячи. Видно, що вечір іде до кінця, всі вже напідпитку, втомлені. Домогосподарка Варвара Дмитрівна порядкує на столі. Слово бере батько Ірини.

ГРИГОРІЙ МАРКОВИЧ.  Шановні гості, дорогі друзі! Я вже сьогодні багато говорив, уже, мабуть, набрид усім своїми теревенями, але скажу ще – моїй дочці пощастило знайти мужа достойного, талановитого, гідного її розуму та краси. Я радий за її щастя і, сподіваюся, наш дорогий іменинник, Микола Олексійович, нас не підведе – порадує черговим  шедевром.  А  ми,  хто  чим може,  його підтримаємо. Так, друзі?

ГОСТІ. Гіп-гіп ура найважливішому з усіх мистецтв – кіно!

Усі п'ють за тост.

ГРИГОРІЙ МАРКОВИЧ. Ну, випили на посошок, мені вже час, самі розумієте – завтра маємо нараду при прем’єрі, міністру ніхто запізнення не подарує.

МИКОЛА. Стривайте, Григорію Марковичу, тату, ви ще ж не чули головного – як співає моя... наша Олеся. Це варто того, щоб залишитися.

ГРИГОРІЙ МАРКОВИЧ. Он як, то ви ще й співаєте? А Іриночка говорила, що ви – непрофесійна  актриса,  начебто Микола  випадково на вас натрапив, просто на вулиці...

ОЛЕСЯ. Так, я дійсно не актриса, до випадкової зустрічі з Миколою Олексійовичем я працювала в школі. Викладала літературу. Але співаю.

ГОСТІ. Просимо! Просимо!

ІРИНА. Олеся Віталіївна  виконає  для  нас пісню з нашого нового кінофільму, робоча назва „Мавка”.

ГІСТЬ 1. Це що – рімейк тієї, як її... Лесі Українки?

ІРИНА. Щось таке. Але в сучасному стилі. Самі розумієте, ніхто б зараз не зрозумів, чого це хлопець міняє гарну дівку на вдову з коровою. От, якби вона була з мерседесом та дачею на Гавайях – то інша справа.

ГІСТЬ 2. Краще десь з дачею на золотих пісках Болгарії… Я недавнечко був – красота… Платиш 600 баксів за тиждень, фрукти – безплатно.

ГІСТЬ 3. Дурень, ти ж за воздух платиш. Та за 600 баксов тими бананами можна уїстися, нє, на 600 баксов ти за нєдєлю не наїси…

ГІСТЬ 2. Ну й хрін з ними. Бабла хватає.

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Братки, ми ж збиралися послушать прекрасну даму.

ГОСТІ. Просимо!

ІРИНА. Давай, лапочко.

ОЛЕСЯ. (Знічено, обурено). Я не…

ІВАН МИТРОФАНОВИЧ . Гм, гм… Перш ніж вона заспіває, послухайте старого актора… Цей твір – не рімейк і не ніякий інший мейк… То є самобутнє творіння нашого іменинника Миколи Олексійовича! Ідея така, що в нашому прекрасному, найкращому зі світів жива людська душа не може жити… не може любити… Світ належить мертвим душам… (обводить суворим важким поглядом компанію, яка враз притихає). Світ належить глухим, сліпим і німим… Тому, якщо пташеня пощебече, вони не почують… (прикро з натяком дивиться Олесі у вічі). Але я – не глухий, я почую… а вони – ні.

ОЛЕСЯ. (зрозуміла натяк). Я виконаю одну з пісень.

(Бере гітару, співає, дивиться лише на Івана Митрофановича та зрідка переводить погляд на Миколу, Микола почувається винним)

Душа зчорніла деревом без цвіту,
Гілки схилялись низько до землі.
Я так просила допомоги в вітру,
Та й він знесилів в ранішній імлі.
І не піднять гілок мені угору
Засохнуть, ти іще й зрубаєш їх.
Бувають люди, що приносять горе,
Бувають весни, що приносять сніг.
Ти спалиш вишню, щоб зігріти хату,
І мовчки я віддам тобі тепло…
Бувають люди, створені кохати
І з полум’я народжуватись знов!
Колись з тобою ми зсували гори,
Та ти про ту любов забути зміг…
Бувають люди, що приносять горе,
Бувають весни, що приносять сніг
Ти цвіт весняний словом заморозиш,
Але, повір, колись настане час,
Пробачити собі того не зможеш,
Що зрадив сонце, зраджуючи нас.
Ти спалиш вишню, щоб зігріти хату,
І мовчки я віддам тобі тепло…
Бувають люди, створені кохати
І з полум’я народжуватись знов!

ГОСТІ. Браво! Неперевершено!

ГРИГОРІЙ МАРКОВИЧ. От що значить – талант. Як то кажуть – не святі горшки ліплять. І я, знаєте, на міністра не вчився, але ж доводиться.... В  цій  складній  ситуації....  Грошей  нема,  нічого  нема, викручуйся, як хочеш...

ГОСТІ. –  А, що казать, розвалили Союз...

– І правильно, що розвалили, скільки можна чужим пошляти, своїх смотрящих хвата…

ІВАН МИТРОФАНОВИЧ. Ви, шановні, не розумієте… усі імперії рано чи пізно розвалюються, це факт! І ми не могли більше жити під чужоземним ігом!

ГОСТІ. Хто, хахли не могли? Та сто лєт жили і нічаво!

ІВАН МИТРОФАНОВИЧ. Е, не скажіть…

МИКОЛА. Ну, ці дебати надовго... Не хочете на балконі провітритися?

ОЛЕСЯ. Давно про це мрію...(Непомітно вислизають на балкон).

МИКОЛА. Стомилися?

ОЛЕСЯ. Ще б пак. Я не звикла до таких прийомів... Скажіть, а ви давно знаєте цих людей?

МИКОЛА. Років з десять... ну, з того часу, як одружився з Іриною. Звісно, зараз, коли її батько отримав  нову  посаду, з’явилися нові обличчя...

ОЛЕСЯ. Вам ці люди подобаються?

МИКОЛА. Звісно ж, далеко не всі, але деяких треба тримати про собі, аби не завдали шкоди, розумієте?

ОЛЕСЯ. Не зовсім... я б так не змогла  – спілкуватися з кимось, хто мені не подобається... Наскільки  я розумію, тут є багато з тих,  хто  зараз мучить нашу нещасну країну. Хто безсоромно краде...

МИКОЛА. Тихіше, тихіше, Олесю... там є дуже небезпечні люди.

ОЛЕСЯ. Вибачте. А  чому  у  вас – лише знайомі Ірини, її батьків, а не ваших?

МИКОЛА. Я втратив батьків ще маленьким... автокатастрофа. Мене ростила бабуся...

ОЛЕСЯ. Вибачте, я не знала...

МИКОЛА. Та нічого.

ОЛЕСЯ. Мушу сказати, Миколо Олексійовичу, ви ввели мене зовсім інший, незнаний мені світ...

МИКОЛА. У кіно чи в житті?

ОЛЕСЯ. І в кіно, і в житті. Хіба могла б я ще кілька місяців тому про таке подумати? Сиділа у своїй школі і нікуди не рипалася.

МИКОЛА. То ви шкодуєте, що згодилися зніматися? В школі цікавіше?

ОЛЕСЯ. Я любила свою роботу... І цю люблю.

МИКОЛА. Яка дівчина не мріє стати актрисою.

ОЛЕСЯ. Я не мріяла. Чесно кажучи, мене більше приваблює амплуа      режисера або сценариста. Часто ставила з дітьми вистави.

МИКОЛА. То ви претендуєте на моє місце?

ОЛЕСЯ. Можливо... колись. Треба вчитися. Ваша „Мавка” – хороша школа. Чудова ідея. От тільки...

МИКОЛА. Що тільки? Кажіть, я критики не боюся.

ОЛЕСЯ. Чесно? А мені ви здалися дуже самолюбивим... вразливим...

МИКОЛА. Ну, красно дякую за такі компліменти. Дивно – ви мене однією рукою ніби гладите, а іншою – б'єте… А ще що ви про мене думаєте?

МИКОЛА. Що ви – хороша, добра людина, але трохи слабка, не можете      опиратися поганому...

МИКОЛА. Он як? І проти чого ж я не борюсь?

ОЛЕСЯ. Самі знаєте, я краще промовчу. Навіщо говорити людині те, про що вона й сама знає...

МИКОЛА. Ви ще й психолог... Хоча, не все так однозначно, Олесю, як вам зараз здається... Все ж таки ми десять років разом… Я маю якусь відповідальність перед нею, перед собою… Розумієте?

ОЛЕСЯ. Розумію.

МИКОЛА. Гаразд, облишмо цю тему... То що вас не влаштовує в моєму сценарії?

ОЛЕСЯ. Давно хотіла сказати, та все не наважувалася… Втім, може, я скажу, коли тут не буде так людно?

МИКОЛА. Логічно, хоча я помираю з цікавості.

ОЛЕСЯ. Уявіть собі, я теж. Адже ви ще не дали мені прочитати остаточного варіанту фіналу нашого фільму.

МИКОЛА. Я працюю… де в чому не впевнений.

ОЛЕСЯ. От-от, а мені ж цікаво, як усе скінчиться. Я ж і досі не знаю, куди ви свою Мавку… куди ви "мене” подінете...

МИКОЛА. І  я не знаю, Олесю... Олесенько... (Несміливо торкається її волосся). Я ще не вирішив цього для себе... Але відчуваю, що в повітря насичене грозовими розрядами... Можеш ще трішки почекати?

ОЛЕСЯ. Можу. Хоч і не впевнена, що вам... та гроза насправді потрібна.

МИКОЛА. Головне, щоб ти була впевнена, що вона потрібна тобі....

ІРИНА. А ось ви де усамітнилися. Гості нудьгують. Колю, ти поводишся вкрай безвідповідально.

МИКОЛА. Ми обговорювали сценарій.

ІРИНА. Зараз не сценарій треба обговорювати, а інвесторів розчулювати. Василь Іванович хоче з вами потанцювати, Олесю.

МИКОЛА. А це вже ні. Я ще сам досі не мав такої нагоди, її весь час хтось у мене перебивав. Сьогодні – мій День народження, маю право на задоволення. (Виходять  до  зали).  Дозвольте головному режисеру запросити свою актрису до танцю.

ОЛЕСЯ. Із задоволенням.

ІРИНА. Прошу, дорогий наш Василю Івановичу, не потанцюєте з прекрасною самотньою жінкою?

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Вважатиму за честь, Іриночко... (Танцюють).

ГРИГОРІЙ МАРКОВИЧ. Ну, хорошого потрошку, маю йти... Не зупиняйтесь, танцюйте. Бувайте, дітки!

ІРИНА, МИКОЛА. До побачення... Всього найкращого...

ІВАН МИТРОФАНОВИЧ. Я теж, Колю, вже йду. Онуки чекатимуть – не заснуть, доки казку на ніч не прочитаю…

ОЛЕСЯ. (Обіймає його). Дякую Вам! Дякую за підтримку! До зустрічі!

Григорій Маркович і його супровід виходять. Гості, що були неподалік, теж прощаються. Залишається зовсім небагато гостей – найнахабніші та сп'янілі. Танець триває.

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Поміняємося партнерками?

ОЛЕСЯ. Я стомилася, вибачте...

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Ну, трішки... порадуйте гостя... (Трохи танцюють, партнер Олесі  поводиться з нею надто вільно).

ОЛЕСЯ. Вибачте, я стомилася...

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Стомилася, так стомилася... посидимо, поговоримо... (тягне її за собою на диванчик). Давно не був у такій приємній компанії... Як просуваються ваші зйомки?

ОЛЕСЯ. Дякую, все гаразд.

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. А потім, вибачте, чим збираєтеся зайнятися?

ОЛЕСЯ. Піду вчитися. Дасть Бог, складу вступні іспити до театрального...

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Ви будете тратити свій дорогоцінний час на навчання? Нащо  це вам з вашим талантом? Та покладіться краще на мене. Ви можете зніматися і відпочивати. Ваш диплом я оплачу...

ОЛЕСЯ. Ви?

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Ну так, я. Я тут фактично все оплачую... Хіба ж вам не сказали про цю мою пропозицію? Іриночка мала б вас поінформувати...

ОЛЕСЯ. Так... Вона натякала... Тепер я розумію... Але Микола Олексійович нічого не говорив.

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Ну що ви, Коля – ідеаліст, яких світ не бачив. Втім, він дотримується правил гри. Життя його трохи навчило не лізти поперед батька у пекло. Хоч він і молодший на десяток літ, але радянський вишкіл ще відчувається... Він знає своє місце в нашій ієрархії... Слова проти не мовить... Інакше – кришка, каюк усій його романтиці.

ОЛЕСЯ. Он як? Щось я дуже в цьому сумніваюся. Микола Олексійович – людина порядна.

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Порядна, порядна, хто ж у проти? Чи ви думаєте, я б прийшов у гості до непорядних людей? Чи до людей... невдячних?

ОЛЕСЯ. Та ні, я так не думаю...

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. От і добре, квіточко... Рибочко, я сподіваюся, ви мені гарантуєте приємне проводження цього вечора? Ви не відмовитеся покататися по нічному Києву, подивитися, як я живу... Я покажу вам мій зимовий сад, басейн...

ОЛЕСЯ. Дякую, але мені завтра на зйомки.

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Це не проблема, зайчику. Мій водій доставить вас точно за графіком... Та й зйомок завтра не буде, Колян півдня буде відсипатися після сьогоднішнього і, повірте моєму досвіду, навіть не помітить вашої відсутності.... Ну то як, їдемо? Бо мені вже несила чекати.

ОЛЕСЯ. Чекати чого?

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. А ти не розумієш?

ОЛЕСЯ. Та ні, начебто розумію... А, може, вам ще й стриптиз станцювати? Отам, на столі?

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Хм, чудова ідея... Прошу...

(Гості, що знаходилися поруч, Микола, Ірина на якусь мить завмирають. Микола рішуче підходить і відтягує Олесю за руку до від Василя Івановича)

МИКОЛА. (Різко) Оце вже – ні! (Намагаючись пом’якшити різкість попередніх слів, перевести все на жарт) Що це мені тут за химерні ідеї виникають у цій чарівній голівці?

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Та чого там, химерні, Миколо? Одпусти малу, хай      потанцює… Вона ж артистка… Ти ж не додумався дівочок на стриптиз пригласить… Давай, компенсіруй, так…скаать… недостаток програми…

МИКОЛА. (Наче жартівливо, але нервово.) Нічні клуби ще працюють, Василю Івановичу. Їдьте туди за гострими враженнями, а в Олесі – інша професія, далеко не найдавніша, запевняю вас. Вона – актриса, моя актриса, розумієте?

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Ну, так би й сказав, що твоя…

ІРИНА. Ти впевнений, дорогий? (З тривогою дивиться на нього).

ОЛЕСЯ. Мабуть, впевнений, раз говорить. Чи ви свого чоловіка не знаєте, Ірино Григорівно? Коли він каже "ні", це значить "ні". А, може, ви самі для Василя Івановича компенсуєте недолік сьогоднішньої розважальної програми? А я – дійсно на даний момент актриса, але – нічия. Сама по собі. (Виходить, обурена).

ГОСТІ. Оце так дівка! Де ти таку доп'яв, Миколо?

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Ну, це вже занадто, знаєте. Не чекав такого прийому. (Йде до дверей).

ІРИНА. Пробачте, пробачте Василю Івановичу... Все буде гаразд, це просто непорозуміннячко... Знаєте, ці творчі натури просто непередбачувані... Я вас особисто проведу...

МИКОЛА. Ірино, ти куди?

ІРИНА. (тихо) Мовчи, дурню! Я йду від тебе. Я йду, а ти  роби зі своїм дурним кіно, що хочеш. Мені це вже набридло!

МИКОЛА. От тобі й маєш!

Пауза.

ГІСТЬ 1. Не переживай, Миколо, усі вони однакові, не ти перший, не ти останній. Випий з нами, розслабся...

МИКОЛА. Дякую... (П’є).

ГІСТЬ. Гуляймо далі! Дами запрошують кавалерів. Білий танець!

(Дає знак музикантам і знову повертається до Миколи).

ГІСТЬ 1. Тобі ще багато на те кіно треба?

МИКОЛА. На це вже, практично, небагато... Та я планую наступне...

ГІСТЬ 1. Щось ти  розігнався, друзяко... Звісно,  у  мене  не такі можливості,  як у шановного Василя Івановича. Але дещо я тобі підкину на сьогоднішній День народження. Звісно ж, ти в боргу не залишишся, так? Гадаю, 70% від  прокату твоєї наступної картини – це нормальний гонорар за мою доброту?

МИКОЛА. Так... але...

ГІСТЬ 1. Вирішуй сам, друже. У мене вся ця ваша творча братія в черзі стоїть, сам розумієш...

МИКОЛА. Так, розумію, дякую...

ГІСТЬ 1. От і чудово, вип’ємо за твій талант і за єдність бізнесу з мистецтвом! Мо’, я ще в історію ввійду, як спонсор великого іскуства...

МИКОЛА. Будьмо!

ГІСТЬ 1. Ти думаєш, мені для тебе бабла жалко? Мені не жалко, просто должен буть порядок. Братва не пойме, єслі я капусту общими усіліями нарубану просто так на кіношку викину… Гроші должні дєлать гроші…

МИКОЛА. Та я розумію (ледве стримується від обурення).

ГІСТЬ 1. А на Ірку наплюй, хіба вона тобі не набридла? Візьми молоденьку, хоча б оту, що  сьодні  тут  виспівувала... Нічогенька, скажу тобі...

МИКОЛА. Справа тут не в їхньому віці, не така вже велика між ними в     роках різниця... Слухай, давай не будемо на цю тему.

ГІСТЬ 1. Ага, зачепив за живе... Добре, добре... помовчу.

МИКОЛА. Ірина стільки  для  мене  зробила... І  потім  її  батько...

ГІСТЬ 1. А що батько? Считаєш, ці політики вічні? Сьодні він міністр, а завтра – ніщо, тьху, розітри й витри. Президент  –  наш, нашепчемо –  відправить у відставку, ніхто й не замітить.

МИКОЛА. Так-то воно так, але поки це трапиться, він устигне мене живцем з’їсти, тоді – ніякого кіно, ніякого прокату, нічого...

ГІСТЬ 1. Фігня, твоя ж Ірка не наскільки дурна, щоб зарубати курку, яка несе золоті яйця. Ти думаєш вона Василю нужна? І на фіг не нужна, пограється й кине. Твоя стара з серйозних людей нікому, крім тебе не нада. Побачиш – через день прибіжить, якщо не завтра, і все буде ОК.

МИКОЛА. Будемо сподіватися.

ГІСТЬ 1. Ну, бувай, мені вже пора... Лідочко! Годі танцювати, пора відпочивати. Бувай, старий, спасіба за поляну. Пока.

МИКОЛА. До побачення.

ГОСТІ. Засиділися ми  щось у вас. Будемо збиратися. Ще раз – з Днем народження, Миколо Олексійовичу, всього вам найкращого.

МИКОЛА. Дякую.

ГОСТІ. До побачення.

Микола лишається сам.

МИКОЛА. До побачення... Ну от і все. Фініта ля комедія. А, пішли вони всі під три чорти! (Жбурляє у двері фужер).

Заходять Варвара і Олеся. Варвара з осудом дивиться на склянки, підходить до столу, щоб зібрати посуд, але в неї опускаються руки. Слухає розмову Олесі й Миколи. Явно хоче щось сказати.

ОЛЕСЯ. Навіщо ж ви так, Миколо Олексійовичу?

МИКОЛА. Навіщо? Веселенький ви мені День народження влаштували,  нічого  сказати.  Тридцять шість років жив без ворогів, а тут на тобі – нажив ворога, та ще й якого.

ОЛЕСЯ. То, значить, я у всьому винна?

МИКОЛО. Ні... Я цього не казав... Даруйте.

ОЛЕСЯ. Даруйте  –  не подарую. Ваша дорогоцінна дружина влаштовує з вашого дому мало не бордель, а я винна? Чи ви таки хотіли віддати мене шановному Василю Івановичу?

МИКОЛА. Ні, нізащо, тільки не вас...

ОЛЕСЯ. Тільки не мене, а інших, значить, можна?

МИКОЛА. Та ні, в нас ніколи такого раніше не було. Я не знаю, що на нього найшло...

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Якщо дозволите, то я скажу.

МИКОЛА. Ви?

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Скільки років мовчала, а тепер скажу! Сил моїх Більше  нема  у вас працювати!  Одна  гидота  кругом!

МИКОЛА. Ну що ви так рознервувалися, Варваро Дмитрівно?

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Варваро Дмитрівно? А, може, Варко-куховарко? Ви днюєте й ночуєте на роботі й не знаєте, що вдома робиться... Ваша жінка при мені дзвонила тому лисому бевзю і переконувала, що у неї є для нього гарненький  подаруночок – дівчина взята з вулиці, бувша учілка, приїзжа, без грошей, без зв’язків, невинна, як овечка... І т.д і т.п.! От і він рота і роззявив, як кіт на сало.

МИКОЛА. Не може бути.

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Та може статись! Розбирайтесь тут самі, я своє слово сказала! (Виходить, грюкнувши дверима).

МИКОЛА. Не розумію... навіщо Ірина це зробила... Все йшло добре, фільм і так був профінансований...

ОЛЕСЯ. Не розумієте? Та ж відповідь проста, мов двічі по два!

МИКОЛА. Яка ж відповідь?

ОЛЕСЯ. Я вже вам пояснювала, що ніколи не говорю людині те, що вона й сама чудово знає.

МИКОЛА. Ти гадаєш... Ірина це... з ревнощів? Ну, так... це я у всьому винен. Довів її. Не можу на тебе не дивитися...

ОЛЕСЯ. Закоханість написана на... твоєму обличчі, але...

МИКОЛА. Що, але? Ти мені відмовляєш? Ходімо... зараз… ходімо... до тебе... (цілує).

ОЛЕСЯ. Облиш мене, прошу.

МИКОЛА. Чому? Що нам заважає? Дім пустий, наче... вулик без бджіл... Нікого не має, ніхто не буде знати...

ОЛЕСЯ. Послухайте, лише, як ви говорите! Правду кажуть, що у тверезого на умі, те у п’яного на язиці! А якщо хтось буде знати, то що?

МИКОЛА. Тоді кінець усьому. Вона мені не вибачить. Кінець моїм мріям...

ОЛЕСЯ. Так таки і кінець?

МИКОЛА. Ну, ще можна поборотися, але...

ОЛЕСЯ. І ви хочете, щоб я кохала такого слабкодухого чоловіка?

МИКОЛА. Але ж ти... кохаєш... У тебе це теж... на обличчі написано...

ОЛЕСЯ. Моя любов народилася з вашої любові... Народилася із вдячності... Що ви витягнули мене з напівзлиденного існування, помітили мої здібності... Моя любов прокинулася, коли я прочитала ваші сценарії, вірші... Ви там – інша людина. А оце, що я бачу перед собою...

МИКОЛА. Вибач, я верзу казна що... (Продовжує її обіймати та цілувати). Чому ти... опираєшся? Хіба це... так принизливо для тебе?

ОЛЕСЯ. Ні... ні... це принизливо... для вас...

МИКОЛА. (Відсторонюється). Не зважай, Олесю, я справді п’яний, щось на мене найшло. Перевтомився. Усі ці люди… Знаєш, вони мені нагадують акваріумних рибок, що тільки їдять та товстішають… Наче й дивляться крізь скло на світ, та світу не бачать. Застигли в своєму розвитку, досягли достатку – і все. Балачки тільки про те, хто на які "курили" цього літа їздив, хто більше вкрав… Я так стомився від них. Стомився бути залежним…(Втомлено сідає на диван).  Вибач.  Забудемо  цю  розмову...  Точніше – перенесемо.

ОЛЕСЯ. Перенесемо. (Жаліє і хоче сказати йому щось добре). А фільм у нас виходить гарний. От тільки…

МИКОЛА. Завжди у жінок знайдеться якесь "от" чи "але"…

ОЛЕСЯ. Та ні, загалом ваша Мавка чудова... вона проходить складний шлях перетворень. Спочатку, під впливом любові стає людиною... А потім,  переступивши через образу, гірке розчарування в людях, в коханні, пробачивши і знову люблячи – стає Людиною з великої літери, яких може і є – одна на тисячу...

МИКОЛА. Чудово сказано. Так глибоко пояснити мені мій же твір… Тобі б дисертації писати.

ОЛЕСЯ. Мені пропонували. Але я не захотіла працювати в інституті... Студенти – люди зазвичай вже сформовані, розумієте? А на дітей ще можна вплинути...

МИКОЛА. Вперше чую таку мотивацію відмови від кар’єри вченого... Ну, добре, так що ж не так з нашим фільмом, якщо ти так його хвалиш?

ОЛЕСЯ. Моє "але" – це фінал, Колю…

МИКОЛА. Фінал?

ОЛЕСЯ. Адже все закінчується добре, не так, як у Лесі Українки – снігом і надією, а надією, що здійснилася – весною, квітами, сонцем...

МИКОЛА. Саме так. Світ змінився за минуле століття, люди вчаться на помилках, добро перемагає зло...

ОЛЕСЯ. Це не Ірина, часом, підказала тобі такий фінал?

МИКОЛА. Власне, вона... Як ти здогадалася?

ОЛЕСЯ. Надто вже  по-голлівудськи,  її  улюблений стиль.  Надто солодко, надто нереалістично.

МИКОЛА. А ти песимістка, Олесю.

ОЛЕСЯ. Можливо. Не бачу особливих змін в людській натурі. Я ж кажу, Мавка – то швидше виняток, ніж правило. Вона не може вижити в людському світі – занадто егоїстичному, несправжньому...

МИКОЛА. Що ж, я поміркую над цим... Можливо… ти маєш рацію.

Пауза.

Микола про щось напружено думає, Олеся походжає по кімнаті, мимохіть торкається струн своєї гітари, Микола це помічає.

МИКОЛА. Може... хоч заспіваєш щось мені. Лише для мене.

ОЛЕСЯ. Гаразд… Я, власне, й готувала дещо до сьогоднішнього дня. Це моя пісня. Не шедевр, але… не судіть суворо… (Ніяково усміхається, бере гітару, розмірковує, що заспівати, сідає поруч Миколи, тихенько співає).

Ви вірите мені? Я просто Вас люблю,
Як люблять перший сніг невинні діти.
Заради Вас я все на цьому світі
Негармонійного і ницого стерплю.
Ваш Дух – взірець мені і приклад – Розум,
А погляд – ласка Бога у Раю.
Можливо, в це повірити непросто –
Я справді Вас, а не себе люблю.
І ця любов на всі наші страждання,
Блукання Духу у питань імлі
Є відповідь.
Є перша і остання
Безсмертна Істина на небі і Землі.
Ви вірите мені?!
Я просто
Вас
люблю…
Ви вірите мені? Я просто Вас люблю,
Як люблять перший сніг невинні діти.
Заради Вас я все на цьому світі
Негармонійного і ницого стерплю.
Заради Вас я витримаю Долі
Удари всі, які б то не були.
І залишуся завжди тут собою,
Дитям правдивим юної весни.
І ця любов на всі наші страждання,
Блукання Духу у питань імлі
Є відповідь.
Є перша і остання
Безсмертна Істина на небі і Землі.
Ви вірите мені?!
Я просто
Вас люблю…

МИКОЛА. Спасибі, дівчинко моя, спасибі... Прошу тебе. Не кидай мене хоч ти. Мені так  добре, так затишно, коли ти поруч... (Схиляється їй на коліна в напівдрімоті). Не кидай мене, моя Мавко, моя... надіє...

ОЛЕСЯ. Та вже ж не кину... "оцей вогонь, що втілився в дитину..." (Обіймає його, він засинає, вона погладжує йому волосся).

 

Ява 2

Те саме помешкання. Ранкові сутінки. Олеся з валізкою навшпиньки крадеться зі своєї кімнати до дверей. Кидає прощальний погляд на Миколу, залишає біля нього записку і виходить. Микола прокидається, протирає очі, поволі підводиться, розглядається навколо, виходить до ванної кімнати, чути шелест води. Тим часом заходить Варвара Дмитрівна. Скрушно зітхає при вигляді неприбраної кімнати. Йде на кухню, повертається з віником та совком, змітає та виносить розбиту біля дверей склянку, прибирає зі столів. Виходить посвіжілий Микола. На ходу одягає нову сорочку.

МИКОЛА. Доброго ранку, Варваро Дмитрівно. Ви чого тут? Я ж пам’ятаю, що ви учора звільнилися. Чи то, мені, може, наснилося? Я був такий втомлений....

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Та ні,  Миколо Олексійовичу,  пам’ять  вас  ще  не  зраджує. Психанула я вчора, не зважайте. Дуже вже Ірочка ваша мене розсердила, вибачайте...

МИКОЛА. А, ви про  те.... Так,  погано вона поступила і до вас з неналежною повагою відносилася, я їй скажу.

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Мені  то  що,  я  перетерплю,  не  такого  на  своїм віку бачила... Дивіться, щоб вона те ваше дівча не з’їла.

МИКОЛА. Олесю? Та ні, все буде добре. До речі, вона вже встала?

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Давно. Я з нею на сходах стикнулася. Каже, що знайде собі дешевеньку кімнатку. Ось, вона вам записку лишила.

МИКОЛА. Як? (Читає записку). І ви її отак просто відпустили?

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. А що, мала б перегородити прохід?  По-вашому, я тільки для цього скільки років плекала свою фігуру?

МИКОЛА. Куди ж вона піде... сама....

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Ну, не маленька. Кудись та піде. Десь же вона жила, поки ви її не здибали і не рішили, що вона вам потрібна.

МИКОЛА. Так, я пам’ятаю, як вона йшла вулицею з останнього дзвоника, з величезними оберемком квітів, її проводжали якісь дітлахи... Якась вона була тоді щаслива, така... сонцесяйна.... І я подумав – це те, що мені потрібно...  Моя Мавка.

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Ото ж бо й воно, що то вам було потрібно. А їй? Тільки й чуєш від вас „я”, „мені”... Ех ви...

МИКОЛА. Ви про що це, Варварочко Дмитрівно?

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. А про те, що ви їй життя занапастили, от про що. Серце ви їй розбили. Як вона далі буде жити, ти подумав? Кого полюбить, кому повірить?

МИКОЛА. Так і я ж її люблю, Варварочко Дмитрівно. (Обіймає за плечі). От фільм закінчу – і одружимося.

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Хто? Ти одружишся? Не сміши мене шибенику, я тебе десять років знаю.

МИКОЛА. Це ж чому я не одружуся? Що мені завадить?

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. А лінь твоя тобі завадить, хлопче. Ти ж звик, щоб усе Ірка рішала. Ну, ці усі твої фінанси-романси. Ти ж без Ірки не знаєш, куди поткнутися, кому усміхнутися.

МИКОЛА. Не знав, що ви про мене такої поганої думки.

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Чому поганої? Нормальної. У мене стільки чоловіків було – усі однакові – без мене шкарпетки у шафі не знайдуть!

МИКОЛА. А, он ви про що! І скільки ж у вас було чоловіків, Варваро Дмитрівно?

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Та з третім цієї зими розійшлися, царство йому небесне...

МИКОЛА. Що, помер?

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Та ні, то помер мій першенький. А з третім – розійшлися. Казав, що жив зі мною, як у пеклі, то я йому тепер і бажаю раю...

МИКОЛА. А, ясненько, зразу й не допетрав. І що, всі були такі ледарі?

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Атож! Ще поки сватаються – то наче й вертлявенькі. А як женився – то тільки те й робив би, що лежав би на печі, та їв. Я недавненько книжку научну прочитала – там популярно об’яснюється, що й до чого: у них після женитьби якийсь там гормон перестає виділятися, от що.

МИКОЛА. Ой, Варваро Дмитрівно, ой насмішили... Та хіба ж і я такий? Я ж працюю...

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. На перший взгляд – не такий. А як глибше придивитися – точно такий самий. Ледар і боягуз! От вам увесь мій сказ!

(Виходить, гордо несучи поперед собою гору тарілок).

МИКОЛА. Ну, Варвара, ну дала... (Бере записку, притискає її до щоки). Олесю, дівчинко моя, куди ж ти втекла й навіщо?

ІРИНА. (Заходить бадьоро, несе в руках венські булочки, що дуже пахнуть). Привіт!

МИКОЛА. Що це так пахне.... (ховає записку до кишені) Ти?

ІРИНА. Ну, я, а що такого? Я додому прийшла, не кудись. На, їж, твої улюблені – з маком.

МИКОЛА. Спасибі... Тобто – залиш собі. Ти смієш після всього сюди вертатися?

ІРИНА. Ой, подивіться на  нас, які ми ображені! Якщо хочеш добре знати, імениннику, то це мені є за що на тебе ображатися. Після того, що тут вчора влаштувала твоя коханка...

МИКОЛА. Вона нічого не влаштовувала, і вона – не моя коханка.

ІРИНА. Справді? (Пильно дивиться йому в очі).  Навіть після  цієї ночі ще не коханка? Ну, тоді я, здається, ще маю шанс...

МИКОЛА. Який шанс?

ІРИНА. Повернути тебе, дурнику.

МИКОЛА. Та я, здається, поки що тебе не залишав...

ІРИНА. То ж бо й воно, що „здається” і „поки що”... Хіба ж я сліпа, нічого не бачу, по-твоєму? Ти ж от-от оголосиш мені, що наші стосунки вичерпано, що ти мені дуже вдячний, але...

МИКОЛА. Але ж це – правда, Ірино.

ІРИНА. Що – правда? Яка правда?... (Наливає собі вина, п’є). Правда в тому, що я  заради твоєї кар’єри покинула свій інститут, пішла працювати... Правда, що я своїм тілом ублажила полковника КДБ, аби тебе не посадили за твої дурнуваті віршики про любов до України! Правда в тому, що таким же способом я розплатилася за операцію на твоїх нирках, аякже, медицина в СРСР – найбезплатніша медицина в світі: бере тільки натурою...

МИКОЛА. Як? І за операцію теж? Ти це зробила? Навіщо? О, Господи, про КДБ я здогадувався, а про це… Ні, не може бути. Ти вигадуєш. Вигадуєш, щоб мені досадити. Скажи, що ти це вигадала…

ІРИНА. Не вигадала. Ти живеш зі шльондрою, дорогий. Але це ти мене такою зробив! Це все було – заради тебе!

МИКОЛА. Я ж не хотів, не просив, не думав…

ІРИНА. (З покірливою гіркотою в голосі). Звісно, що ти не хотів, не думав… Ти мене любив… Я інколи навіть не розуміла – за що ти мене так любиш. Я ж нічого не тямлю в твоїх творах. Роблю вигляд, що тямлю, а сама – не тямлю нічого (схлипує). Але хіба я мушу бути розумною? Я – жінка, я мушу любити й піклуватися… Я піклуюся, як умію. Ось, на – можеш і далі знімати своє дурне кіно... (Подає  йому  чек  і відвертається, плаче).

МИКОЛА. Ірино, Ірочко, заспокойся ж нарешті. Інститут, до речі, ти ще до зустрічі зі мною кинула, хіба ні?... Нащо нам цей чек, нащо ти це зробила, я ж тебе не просив?

ІРИНА. А я звикла робити все, що в моїх силах, все для тебе, навіть, якщо не просиш...  Ти й тоді нічого не просив. Але якби я не прийняла рішення – то сидів би до самої  перестройки в психушці, або сконав на лікарняному ліжку... Я робила це, бо любила, люблю... А тепер, коли я стала стара і негарна, ти викидаєш мене на смітник, так?

МИКОЛА. Господи, Ірино, та з чого ти взяла? Нікуди я тебе не виганяю... і зовсім ти не стара, а дуже гарна, яка ще там старість в тридцять років... Просто...

ІРИНА. Що, просто?

МИКОЛА. Ця дівчина... мене так розуміє... Розуміє те, що я пишу наче ще ліпше, ніж я сам. Мені прийшло в голову, я записав, лише потім осмислюю, що вийшло, по декілька раз перечитуючи… Вона ж з першого разу вникає в суть.

ІРИНА. (Дивиться в нікуди, мука на обличчі). А я тобі що кажу… Мені не треба було кидати навчання… Мо, не була б така дурна…

МИКОЛА. Ти знаєш, знання тут ні до чого. Вона просто якось душею все відчуває. Це дар…

ІРИНА. Оце вже – ні! Нехай я тупіша, але душа в мене не гірша, ніж у неї! Не гірша!

МИКОЛА. Звісно, ні… Я не те мав на увазі… Це так складно пояснити. Це просто відчуття глибокої спорідненості душ… Знаєш легенду про дві половинки, які ходять і шукають одна одну по світу Божому. Рідко кому щастить знайти свою половинку відразу…

ІРИНА. Це жорстоко! Ти не зробиш цього, не підеш до неї, ні!

МИКОЛА. Мабуть, таки й не піду. Тебе шкода. Та чи це тобі потрібно, подумай? Ти матимеш поруч чоловіка, який належить тобі лише частково… А ти ж іще можеш знайти того, хто буде належати повністю, Ірино… Це ж так просто і зрозуміло, і не так все трагічно, як тобі здається…

ІРИНА. Не буду я нікого шукати! Мені й тут добре! Я думаю, що все буде в порядку, аби лише вона не вертілася у тебе на очах. Ти забудеш. От що я думаю Обіцяй, що більше не будеш запрошувати її на зйомки… Обіцяй.

МИКОЛА. Це жорстоко, Іро. Якщо мені шкода тебе, то чому тобі мене не шкода?

ІРИНА. Тому що… мені шкода себе! З ким, з чим залишуся я? Заради чого, заради кого я так каторжно працювала – дім, господарство, все на мені… А твій імідж? Хто його створював, хто пресу розкручував, хто спонсорів шукав? Ти вже все забув?

МИКОЛА. Не забув і дуже вдячний. Але будемо відверті – тобі ж це подобалося. Подобалося, коли тебе фотографують поруч зі мною чи навіть саму… Ти й над своїм іміджем працювала. Тобі було приємно похвалитися перед батьками та подругами, хіба ні?

ІРИНА. Що тут такого? Усі б на моєму місці робили б так само…

МИКОЛА. От-от… А мене від цього всього вже верне, розумієш? Нудить!

ІРИНА. Ти думаєш, тебе від неї не нудитиме? Думаєш, вона відмовиться зайвий раз попозувати для фотографів? А ти почекай. Подивишся, якою вона стане, коли фільм, твій фільм зробить її знаменитою. Ти підожди. Ти наївний, якщо віриш, що Олеська – невинна овечка. Таких зараз немає. Я ще ні одної не бачила, щоб свою вигоду упустила…

МИКОЛА. Ну, не суди всіх по собі.

ІРИНА. А ти почекай. Дай слово, що почекаєш, придивишся до неї уважненько.. Я тобі гірше не хочу… Я думаю, ти зараз розрушиш усе, а тоді сам будеш жаліти, та буде пізно…

МИКОЛА. Ти думаєш? (Прикро дивиться їй в очі, але вона не відводить погляду). Гаразд, я скористаюся твоєю порадою.

ІРИНА. Домовилися. (Тихо сама собі) Тепер я буду спокійна й нічого не робитиму…

МИКОЛА. А що ти хотіла зробити?

ІРИНА. Що? А (іронічно усміхається), та вже ж не сиділа б склавши руки, щось би робила…

МИКОЛА. Не треба нічого поганого робити, я тебе прошу. Не псуй нерви ні мені, ні собі. Людина не завжди має в житті те, що хоче, зрозумій. Іноді з втратою варто просто змиритися і йти далі.

ІРИНА. От ти й мирися із втратами! А я не буду! Чув! Не буду! (виходить гордо до спальні, по дорозі мало не стикається з Варварою Дмитрівною, але не вітається з нею, бо надто заглиблена у себе)

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Що, дісталося на горіхи?

МИКОЛА. Та трохи.

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. І правильно! Нічо на дівчат задивлятися, якщо своя жінка є!

МИКОЛА. Отакої! Ви ж тільки що казали, щоб я…

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Я знаю, що я казала, я й зараз кажу – нічого задивлятися! А як уже задивився, то не мороч голову, а женися! Кого любиш, з тим і треба жить, по-чесному! А з ким живеш, того й любить треба!

МИКОЛА. От, Господи! То що ж мені – забрати обох?

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Ну ти хлопче, хоч і вчений, а темний. Я й то про теорію относітєльності читала.

МИКОЛА. До чого тут вона, Варварочко Дмитрівно?

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. А до того ж самого! Пока в тебе є Іра, то те, що ти на другу задивився – є зло. А якщо ти другій вже серце розбив і не робиш прєдложеніє – то це тоже зло! Усе относітельно, у разній точці врємені зло й добро – разні вєщі! Пойняв?

МИКОЛА. Пойняв, пойняв, моя дорога Варваронько Дмитрівно. Обіцяю, що ніколи в житті не задивлюся на іншу домоправительку! Я тільки вас люблю! (Обіймає).

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Дивись мені, шибенику! Обіцянка – не цяцянка. Ти що сьодні Ірці пообіщав?

МИКОЛА. Що почекаю. Подивлюся, як на Олесю вплине слава і гроші.

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. А ніяк не повліяє. Яка була – так й останеться. Повір моєму опиту. Знаю таких дівочок – не від світу цього, помилуй їх, Боже. От спом’янеш моє слово – чиста в неї душенька, як струмочок в горах. Гаряча от тільки надто, нетерпляча. А так – чиста. Невинна. Як овечка.

МИКОЛА. Он як? А Іра каже, що таких зараз не буває…

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Вона що хоч тобі скаже, аби ти біля її спідниці оставався. Ти їй більше вір.

МИКОЛА. Що ж, дякую за вичерпну філософсько-психологічну консультацію. Піду, треба працювати.

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Всєгда пожалуйста. Ти хоч би з'їв що-небудь.

МИКОЛА. Ніколи. О (бере булочку, принесену Іриною), в машині зажую… Бувайте. (Виходить).

ВАРВАРА ДМИТРІВНА. Пока, пока… У них – робота, й у мене – робота. Хто його зна, чия робота важніша – кіно знімать чи мусор убірать… Побачила б я, як вони сиділи б у смердючому кінотеатрі та й дивилися кіно з розами… Ні, Ейнштейн був мудрий чолов’яга – усе в світі относітєльно. Ото тілько й мудреця було, скажу я вам! А счас чоловіки перевелися! Совсєм, скажу я вам, перевелись! (Вмикає магнітофон і продовжує  прибирати кімнату. Пилососить килим так, наче хоче вичистити весь бруд з цього дому).

ДІЯ ТРЕТЯ

Ява 1

Декорації першої дії. Ще до підняття куліс чути останні вказівки режисера перед зйомкою: „Цю лампу сюди... Володю, не забудь про крупний план у фіналі сцени...” і т.п.

ІРИНА. Ну що, все в порядку, любий?

МИКОЛА. Здається, так...

ІРИНА. Дай-но, благословлю... (Цілує його демонстративно перед Олесею), піду, подивлюся згори, краще видно.

МИКОЛА. Давай.

ОЛЕСЯ. (стиха) То що, Миколо Олексійовичу, ви помирилися з дружиною?

МИКОЛА. Власне, так... (знічено)  якось так уже вийшло... Вибач.  Вона прийшла, нагадала мені все наше життя...

ОЛЕСЯ. Що  ж, я  розумію. І вам нема за що переді мною вибачатися. Ви мені нічого не винні. Просто ви насправді її любите, а не мене. Все прояснилося, маємо радіти.

МИКОЛА. Я? Її люблю? (Виглядає розгубленим і присоромленим).

ОЛЕСЯ. Давайте працювати, Миколо Олексійовичу. Люди чекають. На нас усі дивляться.

МИКОЛА. Що? А, так, дійсно, фільм, мій фільм.... Увага! Всім приготуватися! Почали!

АСИСТЕНТ. „Мавка”, сцена 234, дубль один.

БІЛЧЕНЯТА. Хто чує нас, ідіть усі сюди!

ПТАШЕНЯТА. Біда іде! Недовго до біди!

ЛІСОВИК. Що трапилося, люд чесний лісовий?

ЗАЙЧЕНЯТА. Вони ідуть! Сюди ідуть вони!

БІЛЧЕНЯТА. Там,  Мавка  розмовляла  із  коханим  і  він  сказав,  тут  скоро місто буде! Свої  будинки побудують  люди! Зрубають все, тут вже не буде лісу!

БЕРІЗКИ. Ой лишенько, зрубають нас, понищать! (Усі метушаться).

ЛІСОВИК. Не вистачало квиління берізок! Мене, старого, геть вони погублять! Всі заспокойтеся і стійте тихо! Страх перед лихом накликає лихо!

МАВКА. Дідусю, милий, мій Олесь говорить, що ліс зрубають тут і дуже скоро!

ОЛЕСЬ. Не розумію, що вас так лякає? Цей ліс поки що тут не має краю. Перейдете туди, де дач не буде...

ЛІСОВИК. Казав же – нас не зрозуміти людям. Хіба не відчуваєш – смерть іде для дерева, воно ж живе і хоче жити, як і ця звірина...

МАВКА. Усе живе, тобі ж я говорила. Німого в лісі в нас нема нічого!

БЕРІЗКИ. Нема нічого  в  лісі  нас  німого!  (Кружляють  навколо Олеся, надівають йому і Мавці вінки голову, починають разом з Мавкою тихенько пританцьовувати і співати).

Німого в лісі в нас нема нічого,
Дивишся на дерево, бачиш Стрибога,
Дивишся на камінь, на траву, на віти,
Все життям наповнене, вміє говорити.
Нема нічого у світах німого,
Дивишся на пташку, бачиш Стрибога,
Дивишся на камінь, бачиш Стрибога,
Дивишся на дерево, бачиш Стрибога...
Бачиш Бога, бачиш Бога, бачиш Бога...
Дивишся і бачиш, як дивитися умієш,
Дивишся на світ цей, від краси німієш,
Дивишся на пташку, на траву, на небо,
Духові лісному волі треба,
Дивишся на пташку, бачиш Стрибога,
Дивишся на камінь, бачиш Стрибога,
Дивишся на дерево, бачиш Стрибога...
Бо нема нічого в лісі німого...
Бо нема нічого в лісі німого...
Бо нема нічого в світі німого...

ОЛЕСЬ. Так дивно все. А може і не дивно...

МАРУШКА. Звикай, як в лісі хочеш буть, людино!

МАВКА. Чого від нас, Марушко, хочеш ти?

МАРУШКА. Та не лякайся, хочу помогти.

ЛЕЛЯ. Ти? Помогти? Що здохло в нашім лісі?

МАРУШКА. Ну, ну, красуне, голосніше смійся! Свій дім я теж хотіла б врятувати!

ЛІСОВИК. Кажи уже, що маєш нам сказати!

МАРУШКА. ТОЙ, ЩО В СКЕЛІ СИДИТЬ, мене покликав і розповів, як відвернути лихо. Потрібно силу нам усю зібрати, щоб два світи – людський і наш з’єднати. Щоб враз прокинулись і зрозуміли люди, яке то лихо тут для лісу буде.

ОЛЕСЬ. Як це зробити? Говори скоріш!

МАРУШКА. Коли почуєш – то не поспішиш! Потрібна жертва сильна і смілива, аби в душі велику мала силу і нам її могла віддати! Отож, ти, Мавко, зараз ляжеш спати! І будеш в забутті людських сто літ!

Усі злякано відсахуються від Мавки, сторожко на неї дивляться.

ОЛЕСЬ. І це... ваш світ? Ваш добрий, дивний світ?

ЛІСОВИК. Це ваш світ, хлопче. Ваш світ жертви хоче... Я відчував, що прийде ця година...

ОЛЕСЬ. Чому ж вона? Хіба ж вона – єдина...

ЛІСОВИК. Вона єдина тут кохає сильно, над нею зло поки що тут не вільно, лише вона його спинити може.

ОЛЕСЬ. То я – причина смерті є? О, Боже!

Пауза

МАВКА. Причина ти – любові, а не смерті... Ніяк не зрозумію я одного, чому завжди принести треба жертву в ім’я добра, в ім’я святих ідей?

МАРУШКА. Чого ж ти ще хотіла від людей?

МАВКА. У нас немає звичаю такого, щоб віддавать своє життя Стрибогу, якщо потрібно інше врятувати...

МАРУШКА. Ти, просто, мабуть, хочеш схитрувати – скажи, ти так не хочеш довго спати, бо милого свого проспиш?

МАВКА. А що поганого у тім, що жаль себе? Хіба ж я не жива? Хіба не хочу щирої любові? Хіба ж того, скажи, не хочеш ти?

МАРУШКА. Ну то не засинай, а просто з лісу йди. Мені однаково, аби ти десь поділась і від мого Полеля відчепилась!

МАВКА. Так от чому Марушка роздобрилась!

МАРУШКА. А ти подумала, що я зміню свою природу?

МАВКА. Ну що ж, спасибі і на тому.

ЛІСОВИК. Що ж, дочко, ти даєш на сон цей згоду?

ЗВІРЯТА. Врятуй, нас, Мавко, щоб не втратить дому...

БЕРІЗКИ. Врятуй, нас, посестро, ми молоді такі, ми жити хочемо. Цвісти, рости, любити...

МАВКА. А як же я? Чи ж я не хочу жити? О, мати Всесвіту, прекрасна Ладо, невже я справді мушу засинати у розпалі чудової весни? У чім вина...

ЛАДА. (Несподівано з'являється). Немає в  тім вини, що у  своїй  душі ти маєш силу... І в тім, що не кохала мого сина: він – світло втілене, таким він був і буде. Тебе ж цікавить працею набуте, людська душа себе сама творить.

МАВКА. Я мушу йти? Та ж як це пережить?!

ЛАДА. Ти задаєш мені людське питання. Шукай на нього відповідь сама. Лиш пам’ятай – сильніше за кохання нічого в жодному з світів нема! (Зникає).

МАВКА. Так... Саме так! Вона ж з душі не зникне – моя любов, як буду засинати (кладе руки на плечі Олесю), а ще пишніше квіткою розквітне... Хіба ж то горе – щастя в серці мати? (Поцілунок).

ОЛЕСЯ. Вибачте, я не можу... не можу зараз грати...  (Вибігає зі сльозами на очах).

МИКОЛА. Стоп! Оголошується перерва на... годину. Відпочивайте.

Актори розходяться, про щось між собою стиха розмовляють.

ІРИНА. Ну що, догрався зі своєю принцесою? Казала тобі – бери професійну актрису. Так ні – зажадалося тобі цього дівчиська. Вона ж не вміє себе тримати в руках... А ви, що тут робите? (Гримає на надміру цікавих акторів, що прислухаються до розмови). Ідіть працюйте над ролями, щоб більше мені отаких вибриків не було (Актори ображено розходяться).

МИКОЛА. Ну що ти знову на людей кричиш, Іро...

ВОЛОДЯ. Ірина Григорівна, мабуть, працює у нас на пів ставки ще й помічником режисера.

ІРИНА. Мовчи, дотепнику. Чи думаєш, якщо ти найкращий оператор, то ми тобі заміну не знайдемо?

ВОЛОДЯ. Спробуйте... (Виходить, теж ображений).

МИКОЛА. Володю, не ображайся, вона пожартувала. Що ти робиш? Розженеш усю трупу!

ІРИНА. Незамінних людей немає, коханий. Ми з тобою знайдемо таких, які не будуть сперечатися і нюні на знімальному майданчику розпускати.

МИКОЛА. Ми з тобою?

ІРИНА. Здається, поки що – я твій продюсер, а не… хтось інший?

МИКОЛА. Так, але...

ІРИНА. (Нервово). Хто веде усі твої справи, хто займається рахунками, хто, врешті-решт, опікується твоїм іміджем? Ти забув? Хіба не з моєї подачі преса розкрутила міф про те, що свій перший фільм  ти знімав саме про наше кохання? Бабусі плакали, молоді розчулювалися, моїми фотками рясніли наші і закордонні модні журнальчики – фотками жінки, заради якої твій кіногерой здійснює усі оті подвиги...

МИКОЛА. (Знічено). Ми були такі молоді... Я ще не знав тебе, як знаю зараз... Ти ж сама щойно сказала – то був міф...

ІРИНА. Он як? І що тобі заважало від нього відректися? Не знаєш? А я тобі скажу – бажання слави. Ти чудово розумів, що я придумала гарний піар-хід. Ти йшов услід за моїми  порадами і  раденько  давав інтерв’ю усім бажаючим про мене  –  жінку, заради  якої  варто ризикнути  життям.  А  що  тепер?  Хочеш усе зруйнувати? Зруйнувати своє минуле і позбавити себе майбутнього? Хто буде дивитися картини такого всенародного брехуна?

МИКОЛА. Господи, та з чого ти все це взяла?

ІРИНА. З твоєї сьогоднішньої надзвичайно талановитої гри, милий. От що я тобі скажу. Якщо я не права, ти зробиш одну річ – відправиш свою Олеську  туди, звідки взяв – на вулицю. Вона більше  не буде приймати участь  у  твоїх  картинах. Нам потрібні справжні професіонали.

ОЛЕСЯ. Вибачте, я випадково почула ваші останні слова, Ірино Григорівно. Дозвольте у вас запитати – а ви професіонал?

ІРИНА. Я? Яке це має значення?

ОЛЕСЯ. Наскільки мені відомо, у вас немає вищої освіти і продюсерські курси, якщо такі існують, ви не закінчували. Ви живете за рахунок цього  чоловіка, його таланту. Ви – як ота ліана, смокчете соки з його могутнього  єства. А що ви можете без нього? Хто ви є без нього?

ІРИНА. Ну, це вже занадто. Ти, моя дорогенька, геть втратила сором. Миколо, ти маєш вибирати. Сьогодні і зараз. Або я, або це нікчемне дівчисько.

МИКОЛА. Не  треба ставити мені ультиматуми. Принаймні, не зараз! Зараз інше важливіше – наше кіно! Чи ви хочете його загубити?

ОЛЕСЯ. Он як, лише кіно вас хвилює? Ні мої почуття, ні її нічого не важать? Як же мені грати? Як грати правду, коли навколо обман? Кохання, коли нема кого кохати? Невже ви не розумієте, що вам не поміж Іриною та Олесею треба вибирати. А поміж різними поглядами на світ, на життя, на людські стосунки... Або ви будете жити, як жили – однією половинкою душі творити красу, а іншу приносити в пожертву потворності, неправді, лицемірству... Так жити легко. Усім посміхатися, з усіма „дружити”... Навіть з тими, кого внутрішньо терпіти не можете... З людьми,  які безсоромно грабують цю  країну,  розпинають її живу душу на хрестах власної пихи та жадоби...

МИКОЛА. Олесенько, прошу, тільки не зараз… Треба дознімати (він не дуже уважно її слухав, думкою був у процесі зйомок)

ОЛЕСЯ. Або ж ви перестанете ділити людей на „потрібних” і не потрібних”, припините плекати свою гординю і приносити в жертву якимось міфам свої справжні почуття...

ІРИНА. Ти диви, як воно розговорилося! А було ж – тихіше води, нижче трави! А ти хоч знаєш, які його почуття – справжні?

ОЛЕСЯ. До сьогодні думала, що знаю... (Пильно дивиться у очі Миколи). Тепер уже – ні... (Вибігає).

МИКОЛА. (Розгублено). Ну от, що тепер маю робити? Планували відзняти цю сцену до кінця...

ІРИНА. Ніде вона не дінеться, поплаче  і  перестане.  Наївне,  дурне дівчисько... Мені здається, я ніколи такою наївною не була. Завжди розуміла життя правильно.

МИКОЛА. Що? А, так… А я був... Впізнаю у ній себе – двадцятилітнього... Ти не забагато на себе береш, Ірино? Чесно кажучи, мені твоє „розуміння життя” уже в печінках. Все, все обридло... Ні, треба щось міняти...

ІРИНА. Чи ж надовго? А то я тебе не знаю – як тільки грошики скінчаться, прибіжиш, спитаєш, що робити. І я пораджу тобі звернутися до Івана Івановича, якого ти терпіти не можеш через те, що він – повна нездара і вискочка, але якого треба „тримати при собі”, щоб не нашкодив. А крім Івановича звертатися ні до кого, бо цього негідника ти хоч добре знаєш і можеш так-сяк контролювати, а інших – ні, про них ти знаєш лише те, що вони – такі самі негідники, як Іванович, якщо не гірші... Що, хіба ж я не права?

МИКОЛА. Так, але ж...

ІРИНА. Без всяких „але”, Миколо Олексійовичу. Ми з тобою – одного поля ягідки. Діти однієї системи і нічого тут змінити не можна... І твоя Олеся через п’ять років стане такою ж, як і я... Бо житиме в таких же обставинах. Бо у цій довбаній країні ніколи нічого не міняється, лише кольори прапорів та герби. Казала ж тобі – давай купимо будиночок в Англії... Піду, провітрюся, а ти йди – утіш свою актрису, хай дограє фінал. Та гляди не перестарайся! (Виходить).

ВОЛОДЯ. Ну що, отримав прочуханки від обох?

МИКОЛА. Ти... все чув?

ВОЛОДЯ. Вибач, старий, коли твоя мегера на мене налетіла, не втримався і вирішив послухати, яка її муха вкусила.

МИКОЛА. Ну, і що скажеш?

ВОЛОДЯ. А що тут казати – біжи, вибачайся перед Олеською. Дівчина вона добра, може й простить твою дурість.

МИКОЛА. А як же Іра?

ВОЛОДЯ. А що Іра? Ні, старий, хоч ти і геній, але таки ж дурний. Тебе любить таке чудове дівчисько, а ти все про якусь Іру... Ти хоч розумієш, як тобі пощастило? Олеся ж тебе наскрізь бачить, з усіма твоїми потрухами, забитими, вибачай, лайном комуністичної ери... І розуміє, і вибачає... Так тільки баби можуть – жаліють і люблять, люблять і жаліють.

МИКОЛА. По-твоєму, я ото лише жалості й вартий?

ВОЛОДЯ. Та ні, хоча й це – непогано. Мене б хто пожалів. Мої три молодших сестри тільки те й роблять, що просять поради щодо своїх кавалерів – спочатку скиглять: „Як мені його приворожити?”, а потім:„Як мені його відшити?”, або кричать – дай, Вовко, на косметику, брат клянчить на мотоцикла, мачуха мріє про нове авто, а батькові червонця не показуй, бо нап’ється і почне качати права... Одна моя дівка кинула мене заради якогось італійського хлюпика, інша знайшла банкіра, а ще іншій не подобалося, що я розвішую одяг по всій квартирі, а ще одній...

МИКОЛА. Ну досить, досить, Доне Жуане... Мені, зараз, вибач, якось не до твоїх походеньок...

ВОЛОДЯ. Вибачай, старий, все розумію, зникаю... Збігаю до буфету. Бо любов любов’ю, а організм свого вимагає. (Вибігає, йому назустріч йде Лісовик). О, Іване Митрофановичу, хоч ви цьому генію поясніть, що й до чого, бо я йому не авторитет…

Іван Митрофанович. Що, Миколо, тяжко?

МИКОЛА. Та вже ж не легко. Тут фінал треба зняти, а вони мені розборки влаштували. Що одна, що інша… егоїстки.

Іван Митрофанович. Ех, хлопче, пишеш ти усе правильно… а робиш чомусь навпаки. Мистецтво, звісно, вимагає жертв, але ж не таких. Заради якогось кіно живу душу губити… Щось воно не те, не знаходиш? Було вже таке в історії й не раз. Строїли різні «ізми» та світлі майбуття на людських кістках і на тих таки зневірених душах…

МИКОЛА. Ну ви, Митрофановичу, зрівняли, їй-Богу… То який масштаб, а то…

Іван Митрофанович. А для Бога, хлопче, кожна душа рідна й цінна. І твоя, і Олесі, й навіть, Іри твоєї непутьової. Не бачиш хіба – вона от-от зірветься й тоді жди біди. Знаю я її характер, не перший рік знайомі. От хто – актриса так актриса. Так тобі ту любов зіграє, що й сама в неї повірить. Свого ніде не упустить, так і знай.

МИКОЛА. Та знаю я, не сліпий.

Іван Митрофанович. А як не сліпий, то чого тягнеш і хитруєш? Я по молодості, знаєш, теж так робив, а потім дійшло – долю не перехитруєш. Десь ото тільки урвав – і тут з другого боку втратив. Так що, думай. Поки не пізно.

МИКОЛА. Ну що ви мене лякаєте, як маленького…

Іван Митрофанович. Кажу, як є. (Помічає Олесю, яка несміливо наближається до Миколи). Олесенько, прошу, не буду вам заважати, поговоріть. (виходить).

ОЛЕСЯ. Миколо... Олексійовичу.

МИКОЛА. Так, Олесю. Тобі вже... краще?

ОЛЕСЯ. Мабуть. Знаєте, коли хворому сповіщають, що він помре не від раку, а від раптового серцевого нападу, то йому, напевне, стає краще.

МИКОЛА. Ну, навіщо ти так? Звісно, я винен, але я ще справді просто не вирішив...

ОЛЕСЯ. А в любові, як на дорозі, Миколо. Знаєш оте: „Не впевнений – не переганяй! ” Так і тут – не впевнений, значить – не любиш.

МИКОЛА. Та ні... Просто я, мабуть, дуже стомився. Бувають, знаєш, такі моменти в житті...

ОЛЕСЯ. Які?

МИКОЛА. Непідконтрольні. Наприклад, гроза чи... революція десь у Африці... Коли ходиш і думаєш – а нащо це все? Ця каторжна праця? Щоб хтось подивився кіно і знизав плечима: ну, що такого особливого, знайшовся ще один мудак, який віддав частинку своєї душі...

ОЛЕСЯ. А ти уяви собі, що було б з цивілізацією, якби час від часу не знаходилися між людей „мудаки”, яким не шкода було ні своєї праці, ні часу, ні душі, ні навіть, іноді, свого життя – для інших?

МИКОЛА. Не уявляю. Мабуть, жили б досі у печерах, без світла і вогню, я бігав би за мамонтами, а ти вичиняла б шкіри...

ОЛЕСЯ. Я чи Ірина?

МИКОЛА. Ну Олесенько, не починай. Дай мені трохи часу... Дай їй трохи часу, добре? Будь милосердною.

ОЛЕСЯ. Я не хотіла зривати зйомку. Все само по собі так вийшло, та розмова з Ірою…  Накипіло на серці, вибач. А тепер так хочеться ясності.

МИКОЛА. Ясність буде після закінчення картини. Розумієш – ні про що зараз інше думати не можу. Не м-о-ж-у…

ОЛЕСЯ. Здається, розумію... Сама в подібні моменти ні про що інше думати не могла... Коли готувала з дітьми вистави. А знаєш, може, твій фінал і непоганий. Наш світ по-своєму чудовий і я ніколи не розуміла, чому він має бути знищений...

МИКОЛА. Тобто, як це – знищений?

ОЛЕСЯ. Я маю на увазі пророцтва древніх книг. По суті, там скрізь говориться про те, що ми маємо дійти в своїх стражданнях до межі, до краю, очиститися і перейти в якийсь якісно інший світ, інший вимір, світ без болю...

МИКОЛА. Точніше сказати – у світ, де людина не буде рабом часу і смерті. Чудова обіцянка, аби тільки справдилася.

ОЛЕСЯ. Та чи будуть там такі берізки, як у нас і така радість на серці, коли проростає перша трава... і, навіть, такий світлий сум, коли та трава восени жовкне... Можливо, там усе це буде краще, красивіше... Хоча „красиво” – для мене поняття абсолютне, воно не підлягає порівняльному ступеню. Скажімо, сучасна Греція гарна, але хіба древня Греція була негарною? Хто скаже, яка з них краща? Краса є краса – однакова на всі світи. І наш світ – нічим не гірший за інший... Тож, може, ми колись запросимо Богів на гостину і скажемо – дивіться, як гарно...

МИКОЛА. Олесю, по-моєму, ти вже ввійшла в роль і ми можемо продовжувати зйомки.

ОЛЕСЯ. Що? А, так, звичайно. Треба працювати, я розумію.

МИКОЛА. Давай, поправ макіяж, я зараз повернуся. (Бачить Володимира). О, Володько, ти вже підлатався? Готуй своє причандалля, будемо продовжувати нашу благородну справу. Я зараз.

ВОЛОДЯ. Олесю, привіт!

ОЛЕСЯ. Ми ж з ранку разом працюємо, що тобі спало на думку – знову вітатися? (Поправляє макіяж).

ВОЛОДЯ. Ми не бачилися хвилин двадцять. Для закоханого – то ціла вічність. Значить, треба як слід привітатися знову! (Чмокає її у щічку).

ОЛЕСЯ. О, ще один закоханий об’явився!

ВОЛОДЯ. Не ще один, а один-єдиний на весь цей простір! Можеш собі уявити таке неподобство? Зараз піду в сусіднє село і приведу звідти чоловік сто закоханих.

ОЛЕСЯ. Навіщо?

ВОЛОДЯ. Щоб заповнити все навколо енергетикою любові (бере Олесю за руки і кружляє з нею), щоб у тебе від серенад вуха пов’яли, тобто, я хотів сказати – розквітли. Уявляєш, як сто могутніх чоловічих голосів заспіває: „Вийди, Олесенько, зіронько ясная, хоч на хвилиночку в гай!...”

ОЛЕСЯ. Не сміши, ти неймовірний... І не горлань більше так, прошу, зараз сюди прийде Микола, і всі... 

ВОЛОДЯ. Ви з ним уже домовилися?

ОЛЕСЯ. Так, усе добре.

ВОЛОДЯ. Ну, і коли?

ОЛЕСЯ. Тобто, що – коли?

ВОЛОДЯ. Як що – весілля. А що, хіба ви не про це... ну, вибач. Ляпнув, не подумавши.

ОЛЕСЯ. Та нічого. Ми про зйомку домовилися.

ВОЛОДЯ. Старий, здається, знову викрутився. Слухай, Олесю Віталіївно, а чи не плюнули б ви на нашого шановного режисера з Ейфелевої вежі, й чи не вийшли б заміж за мене... скажімо, в найближчі вихідні?

ОЛЕСЯ. Жартуєш?

ВОЛОДЯ. Серйозний, як  ніколи.  Хочеш,  негайно  переконаю  його  в необхідності зйомок в славному городі Парижі, поставлю тебе на Ейфелеву вежу, а його – під вежу і ти урочисто плюнеш на його шановану лисину.

ОЛЕСЯ. Володю, ти з глузду з’їхав? У Колі немає лисини!

ВОЛОДЯ. Буде! Коли він дізнається про наше весілля – полисіє від заздрощів! Ну все, досить жартів. То ти вийдеш за мене чи ні? Я серйозно.

ОЛЕСЯ. Справді серйозно?

ВОЛОДЯ. Серйознішим я  був лише коли досяг найсоліднішого людського віку, а саме – дев’яти місяців та трьох днів, тоді почав негайно штовхатися в мамин живіт, аби вона швидше мене випустила на світ Божий – поспішав до тебе на побачення. Ну то що, Олесю? Я справді тебе люблю, повір.

ОЛЕСЯ. Володю, Володенько... ти такий хороший. Спасибі тобі. Але... ти розумієш – моя душа вже знайшла свого Майстра. Так, ти скажеш, звичайно, що він трохи нерішучий, трохи слабкий... Але він творить і горить своїм творінням. І я люблю його. Люблю за те, чого він сам в собі не помічає...

ВОЛОДЯ. Так. Зрозуміло. Ну що ж – спасибі тобі, Олесю.

ОЛЕСЯ. За що спасибі?

ВОЛОДЯ. За те, що ти така є! (Знову злегка цілує її).

МИКОЛА. Ну, ну, полегше. Чи ти гадаєш, Володько, що, якщо ти – найкращий оператор в Україні, то тобі все дозволено? Що, Олесю, готова?

ОЛЕСЯ. Так, здається... (Проводить рукою по чолу).

МИКОЛА. Тобі зле?

ОЛЕСЯ. Та ні, просто легке запаморочення.

МИКОЛА. Ти перехвилювалася і перевтомилася, ясочко моя. Раджу поменше забивати оцю чарівну голівоньку серйозними чоловічими запитаннями.

ОЛЕСЯ. Он як? А революція десь у Африці – теж суто чоловіче запитання?

МИКОЛА. Ну...

ОЛЕСЯ. То ж бо й воно... Давай починати.

МИКОЛА. Зі сцени поцілунку! (Підморгує їй). Камера!

Мавка цілує Олеся. В цей час приходить Ірина, ніким не помічена, спостерігає зйомку

МАВКА. Як хороше... Мов зірка в серце впала.

ОЛЕСЬ. Стривай, кохана... Як ти це сказала?

МАВКА. Упала в серце зірка... Хіба не можна так було сказати?

ЛІСОВИК. Минає час, бо має він минати... Але слова і почуття завжди одні й ті ж в усі віки... Колись мій дід чи прадід вже чув такі ж слова...

МАРУШКА. Я знаю також! Сказала їх вона – з поріддя мавок, це такі дівки, які не мали сорому ніколи!

ЛІСОВИК. Помовч, маро, це дуже щире слово...
Воно записане у пам’яті моїй,
І ліс теплом століття зігріває.
Так мовити було потрібно їй –
Вона в цю мить своє життя втрачає.

ОЛЕСЬ. Чому, життя... Вона ж лише засне...

ЛІСОВИК. І ти про це запитуєш мене? Ти ж її любиш, мав би зрозуміти... Вона не зможе ще раз полюбити. І буде довго тінню там бродити, і лиш минуле буде їй відрада. Оце минуле, де ще є кохання, де серце сповнене весни і сподівання, що можна оминути цю біду... То ти готова, Мавко?

МАВКА. Я вже йду... (Відходить потихеньку, дивлячись на Олеся, потім ще застигає на мить).

Страшна моя приреченість на тебе –
Така, що навіть ти не розумієш,
Чому мені нікого більш не треба,
Чому від погляду мого німієш.
І десь між юним озером і лісом,
Між мною і тобою назавжди,
Спускає вітер дощову завісу
Одвічної людської суєти.
Чи знов зустрінемось?
Ніхто того не знає,
Не знаю я, не знаєш навіть, ти...
Стривай! Скажу, за що тебе кохаю –
За душу, сповнену по вінця доброти!

ОЛЕСЬ. Постій, не йди! Бо я іду з тобою! Не можна розлучатися з любов’ю... Я зрозумів. Я буду спати теж... Або помру, або – усе, що треба.

ЛАДА. Він зрозумів! Цього чекало Небо! Бо це було лише випробування. Її до вас пустити не могла. Я мала перевірить це кохання. І запобігти перемозі зла...

ЛЕЛЯ. Так, значить, їй не треба засинати?

ПОЛЕЛЬ. Звичайно, ні, про це сказали мати. Вона іде за ним, як серце кличе.

ЛЕЛЯ. Не вірю, що людська  любов  велична. Ти  помилилась, мамо,  це неправда!

ЛАДА. Ти дивишся у вчора, я ж – у завтра. Все йде на краще, відступає зло...

МАРУШКА. А я у це не вірю все одно!

ПОЛЕЛЬ. Та вірю я, бо світло завжди світло відчуває. Візьміть вогонь  –  він душу зігріває! (Дарує Олесеві та Мавці маленький вогник).

ЛЕЛЯ. Я дам води, щоб не страждала ніколи від спраги ти (Мавка випиває її воду)... і... ти (дає воду й Олесеві).

ЛІСОВИК. Прощаймось, доню! Час тобі вже йти...

ОЛЕСЬ. Так, я її пустити попрошу. Вона – моє натхнення і життя.

ЛІСОВИК. Іди, та вже не буде вороття! Тепер ти смертна так, як смертні люди!

МАВКА. Нічого не боюсь! Прощайте, любі!

УСІ. Прощай! Прощай! Прощай!

Мавка йде з Олесем.

ВОЛОДЯ. Готово! Знято!

Актори обіймаються, вітають один одного.

МИКОЛА. Спасибі! Вітаю! Вітаю всіх! (Когось обіймає, когось цілує. Комусь тисне руку, наштовхується на Ірину, якось „механічно” обіймає її, не зовсім у першу секунду усвідомивши, що це саме вона). Вітаю, Ірино Григорівно! Вітаю, Олесю! (Міцно обіймає, відводить ніжно хвилю волосся з розпашілого обличчя). Дякую!

ІРИНА. Ти ж їй уже дякував.

МИКОЛА. Що? А, так, так, ще раз буде не зайвим... Ти вже повернулася? Вибач, я не помітив...

ІРИНА. Звісно ж, що не помітив. Увага всім! У цю суботу ми з Миколою Олексійовичем чекаємо на вас у Будинку кіно на святкову вечірку з приводу завершення зйомок. Я вже про все домовилася.

Актори дякують, вітають Миколу та Ірину, радіють. Ірина дістає шампанське, всі п’ють, потихеньку розходяться по гримерках, виходять, прощаються та розходяться. Весь цей час Микола практично не зводить очей з Олесі, що дуже дратує Ірину, але вона намагається бути спокійною. Головні герої йдуть перевдягатися, на сцені лишаються лише Ірина та Володя. Зрідка проходять актори, що вже переодяглися і йдуть додому.

ВОЛОДЯ. Дякую за шампанське, Ірино. Ти така передбачлива.

ІРИНА. Як завжди, Володенько, як завжди.

ВОЛОДЯ. Звідки знала, що Олеся погодиться сьогодні закінчити зйомку?

ІРИНА. А то я не знаю свого чоловіка! Він і мертву умовив би. На нього завжди баби пачками вішалися, в рота йому заглядали. Що скаже – те й зроблять.

ВОЛОДЯ. Так уже і зроблять.

ІРИНА. Ой, а то ти сам не знаєш.

ВОЛОДЯ. Та якось не помічав.

ГРИМЕР. Ірино Григорівно, а о котрій годині вечір?

ІРИНА. О восьмій, як завжди, голубонько. Неодмінно приходьте.

ГРИМЕР. Дякую.

ВОЛОДЯ. То ти, Ірино Григорівно, зараз намагаєшся перекласти все із хворої голови на здорову?

ІРИНА. Це ти про що?

ВОЛОДЯ. Сама знаєш. Як каже Олеся – навіщо говорити людині про те, що вона й сама добре знає...

ІРИНА. Схибнулися ви на цій Олесі чи що?! Та чим вона краща за мене?

ВОЛОДЯ. Ви не наскільки дурна жінка, щоб не розуміти – чим. Хоча... Можливо, ви дійсно не розумієте, як це – бути щирою, бути чесною... Любити когось більше, ніж себе...

ІРИНА. І ви у це вірите, Володимире, як вас там...

ВОЛОДЯ. Андрійович. Уявіть собі, вірю. Так само, як і Коля, ваш чоловік. Ви ж казали, що начебто добре його знаєте. А самі не помітили, яким страшним тягарем висіло над ним усі ці роки ваше ставлення до людей...

ІРИНА. Годі  мені  вичитувати! Розумник знайшовся! Не тобі судити, що поміж нами відбувається!  Я  оберігала  його  усі  ці  роки.  Це я створювала йому творчу атмосферу для роботи, це лише завдяки мені він став відомим режисером, це я все зробила, я! Я! Я!

Вибігає розлючена, услід їй дивляться люди, скептично посміхаються. Повертаються Микола та Олеся.

МИКОЛА. Володю? Ти чого такий похмурий? Що тут сталося?

ВОЛОДЯ. Та нічого. Трохи поговорив з Іриною. Ти  вже вибач, старий,  та виклав їй усе, що накипіло.

МИКОЛА. А, ясно. Та нічого, перекипить, ніде не дінеться. Вона поїхала?

ВОЛОДЯ. Та наче.

МИКОЛА. Ну, ходімо й ми. Я відвезу тебе, Олесю. До завтра, Володю.

ВОЛОДЯ. Завтра, як завжди?

МИКОЛА. Так, монтаж, озвучка... Бувай.

ОЛЕСЯ. До побачення, Володю.

ВОЛОДЯ. До побачення, Олесю...

Володя лишається сам, про щось розмірковує, складає свою апаратуру, прощається з людьми, які затрималися в гримерках.

ВОЛОДЯ. Так, хлопче, наговорив ти сьогодні трохи зайвого... Вона мені цього не подарує... Втім, байдуже. Подумаєш – одним оператором на світі менше, одним більше... Головне – говорити правду, чи не так?

Виходить. Непомітно для Володі повертається Ірина. Роздратовано ходить по сцені. Телефонує комусь, набирає номер не до кінця, перебирає знову, дуже нервується.

ІРИНА. Алло, Геночко? У мене екстремальна ситуація. Та, про яку ми з тобою домовлялися. Ні, це треба  зробити  до  завтрашнього  ранку. Не встигнеш? Плачу  вдвічі.  Ні,  не  обов’язково. До  кінця  йти  не потрібно, досить  буде  «дрібного  хуліганства»...  з  непоправною шкодою  здоров’ю  і  зовнішності. Коротше кажучи, зараз я до тебе під’їду. Жди. Ну от і все... Ну от і все, Миколо Олексійовичу. За все, як то кажуть, у цьому житті треба платити. І ти мені заплатиш.

Виходить. Звучить дуже тривожна музика, стає темно. З’являються Тіні. Танцюють дисгармонійний танець.

– День закінчився, день минув, день згинув...
– Ми підкорили ще одну людину...
– Ми погубили ще одну істоту...
– Всю владу темряві! Свободу злу, свободу!
– За все платити тут, за зраду, за кохання!
– Є люди перші, є люди останні!
– Немає виходу, нема, нема, нема!
– Зима іде! Зима! Зима! Зима!
– Недобрий світ людей! Там є страшніші ніж сама Мара!
– Нема життя, є лише вічна Гра!
– Це гра! Це гра! Це гра!

Вибігають. Стає зовсім темно і тихо.

Сцена 4.

На сцені – актори, обслуговуючий персонал, Микола, Володя, Ірина. Всі нервуються, чекають на Олесю, яка затримується.

МИКОЛА. Ні, це просто неймовірно! Її хазяйка сказала, що вона вийшла з дому о восьмій... ну, може не на метро поїхала, а маршруткою, там бувають пробки… Господи, чому я не повернув її додому! Чому хоча б не купив пейджер!

ІРИНА. І сама могла б купити, ми зарплату вчасно платимо і, здається, не     маленьку.

ВОЛОДЯ. Вона в село все пересилає, батькам, я знаю.

ІРИНА. Помовчіть. Ваше місце – за камерою.

ВОЛОДЯ. А я думав, ви скажете – у камері.

МИКОЛА. Ну досить, тільки сварок мені тут не вистачало... Я зараз зателефоную зі свого кабінету у всі можливі інстанції... Мало там що. Може, яка ДТП, тьху-тьху-тьху... (Виходить).

ІРИНА. Точно що тьху-тьху-тьху.

ВОЛОДЯ. (Впівголоса). Хороша ти актриса, Іриночко.

ІРИНА. А ти мені не віриш? Думаєш, я людоїдка? Я смерті нікому не бажаю.   Не треба з мене відьму робити!

ВОЛОДЯ. Ну, вибач, вибач, переборщив...

ІРИНА. Не вибачаю. Іди, працюй.

ВОЛОДЯ. Якраз! У такому стані я такого вам напрацюю... Микола думає,  що тільки йому болить...

ІРИНА. Їй-богу, подуріли мужики через те дівчисько...

ВОЛОДЯ. Ну, такі ми вже дурні, що поробиш.

ІРИНА. Про  себе  кажи,  а  мого  не  зачіпай. Це в нього... тимчасове     затьмарення... Перебіситься.

ВОЛОДЯ. Миколу біси не беруть. Знаєш, як сказано: геній і злодійство – дві речі несумісні...

ІРИНА. Який там з нього геній! Пише дурні казки та малозрозумілі віршики...

ВОЛОДЯ. Погано ти про людей думаєш.

ІРИНА. А я нічого доброго від них не бачила...

ВОЛОДЯ. Може, тому що сама не була доброю?

ІРИНА. Облиш мене, проповіднику. За своєю душею слідкуй, а зі своєю я сама розберуся.

ВОЛОДЯ. Щиро хотів допомогти.

ІРИНА. Мені зараз не до тебе.

ВОЛОДЯ. А хіба що сталося?

ІРИНА. Ну, Олеся ж...

ВОЛОДЯ. Тобі відомо більше ніж нам?

ІРИНА. Та ні, я ж хвилююся, як усі...

МИКОЛА. Мені щойно телефонували. Олеся... потрапила в лікарню...

АКТОРИ. Що? Як? Що трапилося? Аварія?

МИКОЛА. Звичайні хулігани. Якісь п’яні. Пристали до дитини, що йшла до школи, Олеся зробила їм зауваження і отримала за це сіткою з пустими пляшками по обличчю...

Пауза.

ІРИНА. О, Господи! (Закриває своє обличчя руками).

ВОЛОДЯ. Як... як же це можливо... Як вони могли... Де ж вони так набралися     із самого ранку...

МИКОЛА. Так, я теж про це подумав... Це так підозріло... (Прикро дивиться у вічі Ірини).

ІРИНА. Чого ти на мене так дивишся?

МИКОЛА. Та нічого... Думаю, хоча й не можу думати.

АКТОРИ. У якій вона лікарні? Де це? Туди можна?

МИКОЛА. П’ята Святошинського... Зараз не пустять – операція ще не закінчилася... Ви всі вільні. Дякую.

Люди потроху розходяться.

МИКОЛА. Як це могло статися? Чому саме з нею? Така молода, така гарна... як можна було... не пошкодувати таке обличчя? Для кого... для чого я все це роблю? Кому потрібні... мої казки? Боже! (Сідає на щось з декорацій, охоплює у розпачі голову руками). Не треба було її відпускати з дому... не треба було...

ВОЛОДЯ. Я ж тобі казав!

ІРИНА. (Бліда, дуже переживає, розглядає своє обличчя у  люстерко). Цікаво... коли ми жаліємо когось... чи не жаліємо більше себе? Думаємо, а що, якби це сталося зі мною? З моїм обличчям?

ВОЛОДЯ. Краще б це сталося з моїм обличчям... але обличчя – це не так     страшно, аби була жива...

МИКОЛА. Господи, про  що  ви?  (Телефонний дзвінок). Що?  Так, це  я... Закінчилася? До неї можна? Ні? Стан критичний? Що, так погано?     Дякую... Я зараз буду у вас. Лікар каже – надії майже немає…

ІРИНА. Як – немає? Цього не може бути! Я не розумію. Я не хотіла, не хотіла, не хотіла! (Вибігає ,в неї істерика).

МИКОЛА. Невже це справді Ірина?

ВОЛОДЯ. А ти думав?

МИКОЛА. Це щось страшне. Страшне і неймовірне... Олеся була права – не той фінал... Ходімо, треба їхати.

ВОЛОДЯ. Ходімо. Про фінал ще не відомо. Можливо, шанс ще є.

МИКОЛА. Аби ж то так. Та іноді – дають один нам шанс, а я його проґавив, я осліп, оглух, я просто зрадив...

ВОЛОДЯ. Не ти тепер вирішуєш...

МИКОЛА. Не я...

Усі залишають сцену. Хвилинна тиша. Чути шум вітру. Сутінки. Виходять актори у костюмах, у всіх дуже бліді обличчя. Мавка у білому одязі, Микола – у звичайному. Їх освітлює лампа операційної, яка загрозливо нависає над сценою.

МАВКА. Чому мене не хочеш обійняти? Мені так тепло у твоїх руках...

МИКОЛА. Не можу, я боюсь страшної втрати... О, цей липкий, о, цей нестерпний страх!

МАВКА. Ти, певно, думаєш, що зникну я раптово?

МИКОЛА. Прекрасне тут приречене на страту.

МАВКА. Але воно народжується знову, щоб зміст всьому, що є на світі дати!

МИКОЛА. У чім той зміст?

МАВКА. У радості... Поглянь, поглянь, як сміхом світлим сяє водограй, як тепло на душі від сонця квітів, як душу обійма і пестить літо.

МИКОЛА. Все так. Але бува лиха зима...

МАВКА. Здається часто – виходу нема. Тоді вночі виходиш вовком вити і хочеш так померти, щоб не жити... Та серце враз стикається з жалю, я розумію, як усіх люблю. І хочу людям помогти хоч трішки, бо всі ми рідні – і святі, і грішні...

МИКОЛА. І ті, хто сповнений чорноти – скупі і жадібні людці?

МАВКА. Так, ще  багато тут роботи. Нелегка доля у митців... У тих,  хто бачити не може, як люди гинуть без вини. Та хто ж іще їм допоможе, щоб так не мучились вони? Хоча... і винні теж страждають, бо світла у душі не мають. Не знають щастя доброти...

МАРУШКА. Про що це ти?

МАВКА. Мене ти добре зрозуміла, нещасна, мила посестро моя.

МАРУШКА. Ніхто ще не казав, що мила я... Не я... не я тебе згубила. Це там, у них – та, як її... Ірина.

ЛІСОВИК. Світи поєднані. І ти – її частина. Закони лісу добре знаєш – завжди за все відповідаєш! Йди геть – не лий нещирих сліз!

МАВКА. Дідусю, хай її пробачить Ліс.

ЛІСОВИК. До неї вже занадто добра ти.

МАРУШКА. Не йди від нас! Прошу тебе не йди! (Кидається на шию Мавці, та ласкаво погладжує її по голові й обережно передає до рук Полеля, що підійшов допомогти).

ПОЛЕЛЬ. Ходи до мене, вічна тінь моя!

МАРУШКА. Не я зробила це, не я, не я! (Плаче).

ЛАДА. Добро завжди освітить душу хвору, і піде по воді, і зсуне гори...

МИКОЛА. Не йди, прошу! Я завжди поруч буду!

МАВКА. Ти знаєш сам, що не допустять люди, аби моя душа між них була...

МИКОЛА. Я вдосталь дам тобі свого тепла!

МАВКА. Тоді... я спробую... Тримай мене, тримай!

ТОЙ, ЩО В СКЕЛІ СИДИТЬ. Пусти її! Мені моє віддай!  

МИКОЛА. Але чому?!

ТОЙ, ЩО В СКЕЛІ СИДИТЬ. Свій рід питай убогий – вас досконалих сотворяли Боги, та боїтесь і досі ви літати, не вмієте ні жити, ні кохати!

МАВКА. Неправда це! Навчиться, хто не вміє! І зникне меч, і більше не посміє одна людина іншу убивати. І Смерть не буде більше влади мати над тими, хто щасливий і невинний...

ЛІСОВИК. Все так. Та зрозумій, моя дитино, вже майже пізно,  т а м  тебе нема. Лише між нами ти іще жива!

МАВКА. Та ж в серці маю те, що не вмирає!

 Пауза.

ЛАДА. Безсмертне кожне серце, що кохає... Та... забери її, щоб відпочила, бо ще її весна не наступила. Їй досі ще не місце серед вас – так має бути, бо такий Наказ!

МИКОЛА. За помилку мою – такі страждання?

ЛАДА. Ти ж сам волів пожертвувать коханням...

ТОЙ, ЩО В СКЕЛІ СИДИТЬ.
Ходи  зі  мною, Мавко!
Я зігрію! І дивні  сни солодкії  навію,
Про луки – ті, які ти так любила,
Про мрії – ті, що у душі носила.
Ти маєш дати час і шанс йому –
Аби в своїй душі розсіяв тьму,
Аби ніколи більше не вагався,
Між днем і ніччю навпіл він не рвався.

МАВКА. Ні, ні! Не хочу! Я його кохаю!

МИКОЛА. Я все зроблю! Ти вернешся! Я знаю!

Мавка вдячно усміхається йому і зникає. Усі зникають услід за нею. Микола знесилено опускається на траву. Прибирає з дороги мурашки гілочку. Його обличчя прояснюється.

МИКОЛА. Моя біднесенька мурашко! Тягти тобі цю гусінь важко. Стривай-но, приберу зі шляху цю гілочку... Бувай, мурахо! Вже спатоньки тобі пора, вже перша зірка вирина... Тримайся, Земле! Маєш зорі – ці очі вічної любові. Коли ти завтра будеш рано закутана у покривало блакитного ясного неба, не треба сумувать, не треба! У світі ти не одинока, моя ти нене синьоока!

Лісові мешканці та берізки починають повільний танець. Микола спостерігає. Лунає пісня Мавки:

Душа зчорніла деревом без цвіту,
Гілки схилялись низько до землі.
Я так просила допомоги вітру,
Та й він знесилів в ранішній імлі.
І не піднять гілок мені угору
Засохнуть, ти іще й зрубаєш їх.
Бувають люди, що приносять горе,
Бувають весни, що приносять сніг.
Ти спалиш вишню, щоб зігріти хату,
І мовчки я віддам тобі тепло…
Бувають люди, створені кохати
І з полум’я народжуватись знов!

Падає вишневий цвіт, схожий на легенький сніг.

ЗАВІСА.