Дійові автори

Тексти п'єс в авторській редакції

Валентин Тарасов

"СЕЗОН ПОЛЮВАННЯ НА КОХАННЯ"

ДІЙОВІ ОСОБИ:
ГЕЯ
ЛІЯ
АГНЕС
ЯН
ВАЛЕРІЯ
ВІТОЛЬД
ІССА
АЛЬФРЕД
СІРИЙ
СІМОН

Дія перша.

Вітальня в будинку Луковских. У глибині велике вікно, закрите білими шторами. У вітальні Гея і Лія, жінки бальзаківського віку, принаймні, так вони виглядають. Їхня зовнішність і вбрання свідчить про те, що вони героїчно борють з віком.

Гея (безцеремонно розлігшись на дивані). Ці люди просто жахливі!

Лія. І не кажи, дорогенька. Вчора грала в рулетку. Ти ж знаєш мою слабкість. Програлася дощенту. Але ці обличчя, ці очі! О, це треба було бачити! Жадність, безумство, ненаситність, жага наживи - чарівний коктейльчик з емоцій. Ну, а якщо програють, їхні фізіономії спотворюють такі гримаси! Любо подивитися! Ах, колись через це стрілялися! А тепер…Пики, свинячі пики! Обрегочешься. (сміється)

Гея. Ти, бачу, непогано провела час, Ліє.

Лія. Авже ж, повеселилася на славу. Потім я гнала в автомобілє на граничній швидкості.

А ці недоумки з блимавками намагалися наздогнати мене. Дурні! Самовпевнені дурні!

Гея. На жаль, нудьга стала найпоширенішою хворобою нашого кола. А це погано позначається на моралі.

Лія. Мораль? А що з моралью?

Гея. Падає. Утім, це я так, до слова.

Лія. Ні, ні, якщо вже ти заговорила про мораль, то певно знаєш щось свеженьке і пікантне.

Гея. Нічого такого я не знаю.

Лія. (с нетерпінням) Ну розказуй, Геє, розказуй, або в мене зараз від цікавості почнеться алергія, і я почну чухмаритися.

Гея. Ну добре. Ти чула новину? Виявляється, молодий Луковский сплутався з дівкою не нашого кола. Ти розумієш, про що я кажу...

Лія. Ще б пак! Оце так! Подумати тільки, який пасаж!

Гея. Так, у повітрі відчуваються пахощі скандалу.

Лія. Як цікаво! А як же його заручини з Іссою?

Гея. А ніяк.

Лія. Бідна дівчинка.

Гея. Вже якщо хто й “бідна”, так це його матуся. Для Агнес це буде великим ударом.

Лія. Ти думаєш, вона ще не знає? (озирається на двері)

Гея. Думаю, що ні, інакше вона була б зеленою від люті. Батьки тепер про все довідуються в останню чергу.

Лія. І хто ж зважиться повідомити їй про це?

Гея. Тільки не я.

Лія. І тим більше не я.

Гея. Бідна Агнес!

Лія. Бідна Агнес!

Гея. Це в них, очевидь, спадкове.

Лія. (здивовано) Як!? Невже хтось уже?..

Гея. Так, так. (понизивши голос) Його дід. Ця історія ретельно приховується, але мій чоловік, як ти знаєш, займає таку посаду, що дозволяє йому знати більше, ніж іншим.

Лія. І що ж було?

Гея. Тш-ш, Агнес!

Входить Агнес із тацею у руках.

Агнес. Наш улюблений напій.

Гея. Агнес, ми і не помітили, як ти увійшла.

Лія. Скажено приємні пахощі!

Усі беруть чашки і п'ють.

Гея. Мені здається, сьогодні в ньому чогось не вистачає.

Агнес. Та ні, не може бути, Геє, усе як зазвичай.

Лія. Ні, ні, Агнес, тепер я теж зрозуміла, що дійсно чогось не вистачає.

Агнес. Дивно.

Гея. Агнес, любонько, ну не можна ж так! Ти сьогодні виглядаєш просто жахливо!

Агнес. (розгублено) Невже?

Лія. А й справді, як я відразу не помітила. Страхіття!

Гея. Ну, воно і зрозуміло: такі неприємності.

Лія. Але ти не переймайся, може все ще обійдеться.

Агнес. Та про що це ви?

Гея. Як?!

Лія. Невже він тобі не сказав?

Агнес. Та хто він?

Лія. Адже твій Ян...

Агнес. Мій син?

Гея. Так ти нічого не знаєш, бідненька? Та у нього ж роман з дівкою не з нашого кола!

Агнес. (уражена) Не може бути. Це брехня! Плітки!

Гея. Ти так думаєш? А втім.… Ну, звичайно ж, звичайно плітки.

Лія. Я теж так подумала. Хоча...

Гея. Нічим іншим це і не може бути. Ти ж знаєш, як у нас люблять злословити. Але я так всім і кажу, що це плітки. Усім так і кажу...

Агнес. Жахливо! Жахливо! Яке несправедливе наше оточення! Ці розмови, домисли можуть так зашкодити хлопчикові! Поставити під удар його майбутнє.

Гея. Агнес, любонько, але це ж тільки плітки.

Агнес. (у відчаї) Але вони такі небезпечні!

Лія. Ми так тобі співчуваємо. Так співчуваємо.

Гея. Так. (с особливим інтересом) А...… що ти тепер збираєшся робити, Агнес?

Лія. Адже це так не можна залишати.

Агнес. Я подумаю. (З погрозою). У всякому разі, усім цим пліткарям я спроможуся заткнути пельки. І багатьом з них буде напереливки, це я обіцяю.

Гея. Ну, ми, напевно, підемо, дорогушо.… Агнес, дружочок, обов'язково тримай нас у курсі справи. Усім, чим зможемо ми обовьязково допоможемо.

Лія. Ми допоможемо, обов'язково допоможемо.

Гея. Як подруги, ми не залишимо тебе в таку драматичну хвилину.

Лія. (злякано вказуючи на вікно) Ой, там хтось стоїть. Я його бачу.

Розсунувши штори, у вікно вскочив Ян.

Агнес. Ян, що за ідіотська манера з'являтися через вікно?

Ян. Це, здається, те, чому вчили мене з дитинства. О, вельмишановні матрони нашого кола, усе гарнішаєте і гарнішаєте.

Лія. (кокетливо) Намагаємося.

Ян. Компліменти вашим косметологам. З кожним днем ви все молодші й молодші. Цікаво: чим це закінчиться?

Агнес. Ян!.. Поводься пристойно.

Гея. Агнес, дорогушо, ми ж усі розуміємо: юнак бундючиться, хоче бути героєм. Пройде.

Лія. Це так тепер не модно.

Гея. Ну, нам вже час. Терпіння тобі, голубко.

Лія. Тримайся, подруженько.

Гея і Лія церемонно цілують Агнес.

Гея. До побачення, Яне. Знаєш, оригінальність не завжди корисна.

Ян. Так, на відміну від посередності.

Гея. (костатуючи) Нахаба.

Лія. Безсумнівно.

Гея і Лія виходять.

Агнес. Ти міг би поважніше ставитися до них. Усе ж таки вони мої подруги.

Ян. Вони такі ж фальшиві, як і їхні підтягнуті хірургами обличчя.

Агнес. Сподіваюся, ти не підслухував, там, за вікном.

Ян. Я б із задоволенням, але не встиг. Наступного разу буду прудкіший.

Агнес. Нестерпний.…У тебе все добре?.. Проблеми? Що?.. Немає?.. Здоров'я?.. А-а може.… Як розважаєшся?

Ян. З якої речі тебе стали цікавити мої справи? У нас криза?

Агнес. Я твоя мати.

Ян. З чим тебе і поздоровляю.

Агнес. Не грубіянь!

Ян. Не зрозумію, чого ти від мене хочеш? Сагу про мої пригоди?

Агнес. Горю від цікавості. Зроби приємність – розповідай.

Ян. Ми серйозно?

Агнес. Більш ніж.

Ян. Ну, будь ласка.… Навіть не знаю з чого краще почати.

Агнес. Ну, не соромся.

Ян. Та чого б це? Якщо тобі так цікаво.…На днях вогнем пройшовся я полями і випалив їх вщент. Потім буревієм пронісся над містом, зриваючи дахи з будинків. А наостанок – пролився кам'яним дощем у вікна нічного міста. Музика битого скла.… Захоплює. Як бачиш, усього лише поезія дрібних капостей.

Агнес. Ну брешеш же.

Ян. Так, брешу. Ще одна з чеснот, якій навчали мене з дитинства.

Агнес. А чому ти не хочеш розповісти мені про те, що весь цей час ти провів з якоюсь дівкою.

Ян. Не треба, не продовжуй. Я не хочу, щоб ти зараз сказала про неї яку-небудь гидоту. Отже, ти усе знаєш?

Агнес. Головне, не одна я.

Ян. Ну звичайно! Недарма тут крутилися ці ворони. Уявляю, в який захват привела їх ця новина.

Агнес. І це правда, що вона не нашого кола?

Ян. Правда.

Агнес. Ян, ти повинен припинити це.

Ян. Що “ це “?

Агнес. Твою авантюру з цією дівчиною.

Ян. Я буду робити те, що вважаю за потрібне.

Агнес. Ти зробиш так, як я тобі скажу.

Ян. На жаль, в нашій родині двоє упертюхів.

Агнес. Але я сподіваюся, що це лише примха.

Ян. Я кохаю її.

Агнес. (здивовано) Але, Ян, це…неможливо!

Ян. Я знаю, що в нас це не прийнято, але, попри все, це так.

Агнес. (схвильовано) Хлопчику мій, ти обманюєш себе. Ми не можемо любити. Нам цього не дано. Цього просто не може бути.

Ян. Але якщо зі мною це вже сталося, то, як ти це поясниш?

Агнес. (розгублено) Як поясню?… Поясню.… Закоханий!.. Але чому ти?!. Необхідно вжити заходів. О, чорт! Та куди ж подівся твій батько? Він має дивну здатність зникати, саме тоді, коли конче потрібний.… А як же Ісса?… Ваші заручини?

Ян. Мені байдуже.

Агнес. Любий, я повинна подумати, як нам виправити це. Занадто все зненацька.

Ян. Не треба нічого виправляти.

Агнес. Ти не розумієш, до чого все це може призвести. (виходить)

Ян. (кричить їй у слід) Мені байдуже!.. (переконавшись, що вона пішла, підходить до вікна) Заходь!

У вікні з'являється Валерія.

Валерія. Я скучила. (обіймає його)

Ян. А я відчув тебе. (знімає її з підвіконня)

Валерія. Тепер я знаю, що таке вічність: нестерпні хвилини чекання.

Ян. Прости. Довелося вести двосторонні переговори з маман.

Валерія. Є результат?

Ян. Повний провал. Адже моя мати з породи ділових жінок. Є вона, її справи, її думки і бажання – все інше: нісенітниця. І нехай тільки що-небудь встане на її шляху – змете. Але я теж не подарунок.

Валерія. Ти не такий як усі. Не знаю чому, але не такий.

Ян. А який?

Валерія. Несподіваний. З іншими знаєш усе наперед, завжди одне й те саме. А з тобою, як перед потаємними дверима, за якими завжди щось нове, незвичайне. Солодкий смак легкого запаморочення.

Ян. Ти про те, чим ми займалися на краю даху?

Валерія. І про це також. Мені було дуже лячно, і це так збуджувало мої почуття.… Здавалося, ще мить, і ми впадемо, і що це в останній раз. Такого я ще ніколи не відчувала.

Ян. Я теж. (цілує її) Твій запах зводить мене з розуму. Як у ту ніч, коли я вперше побачив тебе.

Валерія. Але я могла тоді пройти повз тебе, і нічого б цього не було.

Ян. Ти повинна була зупинитися.

Валерія. Тепер я знаю. Не кожен день бачиш людину, що стоїть на поручнях мосту, і готується поринути в безодню.

Ян. Я не збирався. Тобі примарилося.

Валерія. Збирався, збирався. Ти стояв і дивився вниз. Ти навіть не відразу почув мене.

Ян. Мені хотілося дізнатися, що відчуває людина на краю життя.

Валерія. Навіщо тобі це?

Ян. Хотів відчути щось нове, невідоме раніше.

Валерія. В такий спосіб?

Ян. Я шукав нових розваг. Це моє головне заняття.

Валерія. Розваги?.. (пауза) Сподіваюся я не розвага? Нова?

Ян. Ні. Ти щось таке, чого в мене ще не було, і, напевно, не повинно було бути. Я кохаю тебе, Валеріє.

Валерія. Ти постійно це повторюєш. Начебто не довіряєш собі, і запитуєш себе: чи так це насправді.

Ян. Я боюся помилитися

Валерія. А ти не бійся.

Ян. Знаєш, я нікого ніколи не кохав.

Валерія. Правда?

Ян. Ти мені не віриш?

Валерія. Вірю.

Ян. Усе, що було до тебе, залишало мене байдужим. Так і мало було бути. Я не любив, а просто займався любов'ю. Та я і не знав, що може бути по-іншому. Але ти... Я не відразу зрозумів, що люблю. Це почуття зростало і мучило мене, а я не міг зрозуміти, що це. Те, що я почуваю до тебе, заполонило мене і кружляє, як у вирі. Я готовий на все. Напевно, це і є любов.

Валерія. Ти міг і не говорити мені про це.

Ян. Я хочу, щоб ти знала, що значиш для мене. І наша зустріч на мосту не випадкова. Щось подібне мало трапитися зі мною. Я відчував це. Щось таке, що змінило мене і моє існування.

Валерія. Усе ж таки ти дуже дивний.

Ян. Дивний?

Валерія. Напевно, це і притягує мене до тебе. Дивний і шалений. Але часом твої почуття лякають мене.

Ян. Вибач. Я не вмію по-іншому.

Валерія. Не перепрошуй. Кожний любить, як може.

Ян. А ти?

Валерія. А я…Мені вже час. (стала на підвіконня)

Ян. Ти не відповіла мені.

Валерія. (шепоче) Люблю. (зникає у вікні)

Ян. Я проводжу тебе. (кидається за нею)

Голос Агнес: “ Ян! Ян! “ Вона входить у кімнату, підходить до телефону, бере трубку,

але потім кладе назад. Входить Вітольд.

Вітольд. Привіт тобі, моя Лаура!

Агнес. Вітольде, де тебе носило? Знову стирчав у цієї відьми Ельвіри?

Вітольд. (обурено) Я працював!

Агнес. Брешеш. Я знаю, що ти був у неї. Ну чому мені усі брешуть? А втім, можеш говорити що хочеш, не це мене зараз хвилює.

Вітольд. (здивовано) Тебе щось хвилює?! Оце дивина! Невже ще є щось, що може тебе хвилювати? Тебе, таку...

Агнес. Наш син.

Вітольд. А що наш син? Хлопець здоровий і, по-моєму, бадьорий.

Агнес. Ще б пак! Настільки бадьорий, що в нього роман з дівчиною не з нашого кола. Ти, звичайно, нічого не знаєш про це. Тобі не до цього, трудяго. Так ось, про це незабаром, дуже швидко, стане відомо усім. І що найстрашніше, це стане відомо Хазяїну!

Вітольд. Ну, перестань, перестань, Агнес. Може не все так страшно, як ти думаєш?

Агнес. Я якраз думаю, на відміну від тебе.

Вітольд. Може це всього лише легке захоплення. Це ж так природньо. Він давно вже в тім віці, коли виникають подібні бажання. І я навіть схвалюю…

Агнес. (кричить) Ти!!! Що б ти...! Він схвалює!..

Вітольд. Так, схвалюю. Маю я право на свою думку.

Агнес. Стули пельку!

Лунає телефонний дзвоник.

Агнес. Це не просте захоплення. Він закоханий! (бере трубку) Так, це Агнес.

(миттєво змінюючи тон) О, це ви, ваше…... О, ні, ні, ні в якому разі. Це плітки, запевняю вас, що тільки плітки…Так, я звичайно…Добре, я особисто простежу. (опускає трубку) Ну що ж, я була права. Він усе вже знає. Сам дзвонив.

Вітольд. (с іронією) Треба думати, виявив турботу.

Агнес. (кричить) Це все ти, ти і твій чортовий татусь. Усе повторюється. Тоді все вдалося зам'яти завдяки мені, але вдруге таке не пройде. Ти чуєш, це не повинно повторитися. Інакше ми втратимо сина.

Вітольд. Ну, добре, добре, що ти пропонуєш?

Агнес. Я буду діяти і піду на все, так, на все! Дещо я вже придумала, і мені потрібна твоя допомога.

Вітольд. (стає струнко) Слухаюся, мій генерале.

Агнес. Згинь!

Затемнення.

Вітальня Луковских. У вікно вскочила Ісса і забігала по кімнаті.

Потім схопила стілець і зайняла оборонну позицію. У вікні, важко дихаючи, з'явився Ян.

Ісса. Спробуй, милий.

Ян. Погань! Погань! Безмозка дурепа! Ти ж могла угробити нас.

Ісса. (сміється) Шкода, що цього не сталося.

Ян. Що ти верзеш? Ще мить, і ми б розбилися на тріски. Добре, що я встиг вчасно загальмувати.

Ісса. А ти що хотів? Щоб я спокійно спостерігала, як якась дівка нахабно розгулює з моїм нареченим, у той час як я стаю посміховиськом?

Ян. У такому випадку, Іссо, тобі слід втішитися. Я передумав одружуватися, і нам краще розірвати наші заручини.

Ісса. Щоб ти здох!

Ян. Ну що ще може сказати ніжна наречена своєму обранцю.

Ісса. Ненавиджу!

Ян. Тепер ми все, здається, з'ясували і можемо мирно розійтися.

Ісса. Не сподівайся. Буде так, як повинно бути. Ми одружимося, у нас буде родина, діти- усе як у всіх з нашого кола.

Ян. (з іронією) Які неймовірні плани. Забудь про це.

Ісса. Ми одружимося. Так вирішили наші родини, і Хазяїн дав добро. А тому, цього вже не змінити.

Ян. Не намагайтеся зловити вітер.

Ісса. Добре. А я? Хіба я тобі не подобаюся? Ти подивися на мене: вродлива, не дурепа. Чого тобі ще треба? Нещодавно в тебе і думки не було розірвати наші заручини. А, розумію: ця дівка.… Та невже вона краща за мене? До того ж вона ще й не нашого кола. Так що ти граєш з вогнем.

Ян. Стихії моя пристрасть, ти ж знаєш.

Ісса. Не будь дурнем. Я готова пробачити тобі цю дівку. Тим більше що вона тобі незабаром набридне. Це я знаю напевно. Адже набридне?

Ян. Не твоя справа.

Ісса. Помиляєшся. Моя. Не станеш же ти псувати через неї своє майбутнє. Повір, вона того не варта. Занадто дешева.

Ян. Мені здається, тобі краще забратися, поки ти не допатякалася до ляпасу.

Ісса. Ого, ми вже показуємо зуби! А може.… Та ні. Не може бути.… Хоча...

Ян. Ну, говори, говори.

Ісса. А може, незважаючи на імунітет, ти підхопив цю страшну хворобу?.. Як вони її називають? Кохання? Тоді тобі кінець, Яне. Цього тобі ніхто не подарує. Ти станеш прокаженим, і я перша кину в тебе камінь. Тому що краще здохнути, ніж заразитися коханням.

Ян. Звідки тобі знати, що краще? Чи ти знаєш, що таке кохати? Не злягатися за потребою, а кохати. Кохати! (підходить до неї і шепоче їй майже на вухо) Коли від одного подиху, шепоту в саме вухо, паморочиться голова, і ти падаєш і летиш. І нічого більше для тебе не існує. І немає нікого і нічого навколо. Лише тільки двоє, двоє у всьому просторі космосу. Їхні руки, губи, тіла сплітаються в бажанні бути разом. І ось вони вже одне ціле. І як хвилі напливає: « Кохай, кохай, кохай мене. Ще, ще, ще…”

Ісса. (закривши вуха, кричить) Зупинися! Ти хворий! Ти божевільний! Тепер я зрозуміла, чому таке страшне кохання. В що ти перетворився, Яне? Та ти, напевно, забув, хто ти є? Ця шльондра перетворила тебе на свого раба!

Ян. Замовкни та забирайся геть звідси, а то я й справді згадаю, хто я є і роздеру тебе на шматки.

Ісса. Злякав!

Ян. Ти ще не зрозуміла, що я не жартую?

Ісса. Зрозуміла.

Ян. Тоді забирайся.

Ісса. Що ж, я зараз піду. Але запам'ятай, Яне: або ти будеш моїм чоловіком, і я забуду всю ту маячню, яку ти тут проголошував, або…

Ян. (з погрозою) Або?

Ісса. Я підступна, Яне, і помщуся жорстоко і безжалісно. До побачення, любчику. (виходить)

Ян піднімає кинутий Іссою стілець і ставить його на місце. З'являється Альфред.

В усьому його вигляді претензія на вишуканість

Альфред. “ Мені нудно, бісе!”

Ян. (йому в тон) “ Що зробиш, Фаусте, така вготована вам доля”.

Альфред. Дивно.

Ян. Що дивно?

Альфред. Я думав побачити тебе, принаймні, з проламаною головою.

Ян. Пробач, що розчарував тебе.

Альфред. Я тільки що зустрів Іссу. О, це було щось! Вона мчала як торпеда, а сичала як розпечена сковорода, на яку плюнули. Нічого, що я так про твою наречену?

Ян. На здоров'я.

Альфред. Отож, коли я запитав її про тебе, вона такого наговорила.… Епітети лилися як з помийниці. Я навіть почервонів. Подумав, що вона сказилася.

Ян. Є трошки.

Альфред. Бідолаха.

Ян. І ти, звичайно ж, поспішив сюди перевірити які наслідки. Чи ціла моя голова? А заодно і повеселитися за мій рахунок?

Альфред. (з обуренням) Фу, як ти погано про мене думаєш. Якщо я і вирішив виявити інтерес, то чисто по дружньому.

Ян. Альфреде, як тільки в нас починають про дружбу, то це означає, що треба очікувати якої-небудь капості. Як бачиш, у мене все нормально: голова ціла, я живий, здоровий, повний енергії, чого і тобі бажаю.

Альфред. Який же ти до мене не справедливий! Я ж твій найліпший друг. Хіба не так?

Ян. Так. Наскільки це можливо в нашому колі.

Альфред. Ну, якщо в тебе так усе прекрасно, то може ти складеш мені компанію? А то я відчуваю, що моя молода кров застоялася. Чому б нам не заглянути в знайомі кубельця і не розвіяти смуток-тугу?

Ян. Мені набридли ці забави.

Альфред. Набридли? А, розумію.… Ну, тоді давай підстережемо кого-небудь у темному куточку й струснемо так, щоб став заїкою. Чи підірвемо щось.

Ян. Дурниці.

Альфред. Дивно, раніше тобі це подобалося.

Ян. Це було раніше.

Альфред. Ну знаєш, я намагаюся внести якісь пропозиції, а тобі усе не подобається. Що з тобою? Рухатися, рухатися треба. А може жінки? Я нещодавно таких знайшов.…Ух!

Ян. Не хочу.

Альфред. Яне, Яне, це вже не нормально. Ісса мені сказала, що ти хворий, але я подумав: це з-за вашої сварки, а тепер бачу - швидше за все вона мала рацію.

Ян. Знайшов, кого слухати. Ісса просто дурнувата.

Альфред. Гаразд, Ісса – дурнувата, а всі інші які, по-твоєму?

Ян. А що всі інші?

Альфред. Передають тобі вітання. Та всі тільки й балакають про тебе й красуню, з якою ти проводиш час.

Ян. Бачу, моя скромна персона викликає занадто жвавий інтерес.

Альфред. Ось так стають знаменитими!

Ян. Я до цього не прагну.

Альфред. Невдячний! Усе вже зробили за тебе. Плітки, воістину, одне з найцікавіших живих джерел інформації. Але погодься, що і ти до цього причетний. Ти дав привід!

Ян. Що ж, втішатимуся тим, що зробив свій внесок у громадське життя нашого кола.

Альфред. Треба бути обережніщим.

Ян. Не виходить.

Альфред. А дівчинка справді така гарна, як говорять?

Ян. Тобі що до цьго?

Альфред. Правду з перших вуст. Адже мені ти можеш сказати. Як другу.

Ян. Що ж... Вона прекрасна, як жодна з нашого кола.

Альфред. Я заінтригований.

Ян. Хочеш пораду? Корисну. Тримайся від неї подалі.

Альфред. Жаднюга!

Ян. Я попередив.

Альфред. Зрозумів, не дурень.

Входить Агнес.

Агнес. Альфредику! Приємна несподіванка. Як завжди в пошуку дурощів?

Альфред. Що може бути приємніше? Хотів залучити Яна, але він щось не в гуморі.

Агнес. Не звертай уваги.

Альфред. А чи не занедужав він?

Агнес. Дрібниці. Не більше за нежить.

Ян. Таке враження, що мене тут немає.

Альфред. Ну що ти, Яне, ти тепер у нас фігура досить помітна. Але якщо й далі так піде, то я й справді матиму сумнів чи це ти. А з тим хочу відкланяться. (йде до виходу) Життя нам дається, щоб одержувати задоволення, а все інше – згублений час. Так уперед, за задоволеннями! (ефектно виходить)

Агнес. Задоволений?

Ян. Дуже. (хоче піти)

Агнес. Залишся, я повинна з тобою поговорити.

Ян. Мені ніколи. Справи.

Агнес. (роздратовано) Немає в тебе ніяких справ. І найважливіше для тебе зараз те, про що я збираюся з тобою говорити.

Ян. Ну добре, я тебе вислухаю. (сідає)

Агнес. Ну чому, чому ми не розуміємо одне одного? Чому увесь час сперечаємося? Адже я так намагаюся зрозуміти тебе.

Ян. Якщо ти збираєшся копирсатися в наших взаєминах, то я іду. (хотів підвестися)

Агнес. Ні, ні, я більше не буду. Перейдемо до справи.… Ця дівчина...

Ян. Ця дівчина - моя особиста справа, що нікого не обходить.

Агнес. (різко) Помиляєшся. Тепер це вже стосується всієї нашої сім`ї. Що ти знаєш про свого діда, батька твого батька?

Ян. Ви ж самі говорили...

Агнес. Суцільна нісенітниця. Змушені були говорити, щоб сховати правду і врятувати честь родини. А правда в тому, що твого діда, хай йому грець, заслано туди, відкіля не повертаються. А заслано, і я вважаю це цілком справедливим, за те, що насмілився покохати, та ще й жінку не нашого кола.

Ян. Але ж ти запевняла, що ми не можемо кохати. Що нам це не дано.

Агнес. Так, не дано. І це було як грім серед ясного неба. Скандал! Усі в шоці. Старий хтивий блазень. Я можу пояснити це лише тим, що всі предки твого батька чоловічої статі були занадто хтиві. Секс займав у них більше часу, ніж робота. Це, скоріш за все, і привело до аномалії у випадку з твоїм дідом, а тепер, очевидь, і з тобою.

Ян. Відкіля в тебе такі глибокі знання генетики?

Агнес. Зараз не до жартів, Яне.

Ян. Виходить, я пішов у свого діда?

Агнес. І я боюся, як би тебе не спіткала його доля.

Ян. Головне, що я дійсно можу кохати.

Агнес. Яне, я так боюся за тебе. Ти не уявляєш, чим це може обернутися для тебе, для нас. Ти мусиш кинути цю дівчину. Забути! Забути!

Ян. Я цього не зроблю.

Агнес. Ти збожеволів.

Ян. Може й так. Але щось у цьому є…. Збожеволів від кохання! Такого, я думаю, навіть у мого діда не було.

Агнес. Це ще не все, Яне. Там, нагорі, вже знають про це. Я отримала попередження. Так що тобі доведеться припинити цю дурість.

Ян. Ніколи!

Агнес. Доведеться. Ти ж не повстанеш проти кола, проти всіх, проти самого... Мовчи, не відповідай. Боюся, що ти в запалі скажеш те, про що будеш жалкувати, а через свою впертість не зможеш потім відмовитися. Подумай. І не тільки про себе, але і про неї.

Ян. Ти хочеш сказати...

Агнес. Наше коло дуже жорстоке, ти знаєш.

Ян. Знаю.

Агнес. Так не спрямовуй цю жорстокість проти неї, сину.

Ян. (після паузи) Я…. Я подумаю. (виходить)

Тихо входить Сірий.

Агнес. А я тобі допоможу.

Сірий. Раджу поспішити, Агнес.

Агнес. (здригнувшись) Я не чула, як ти з'явився, Сірий.

Сірий. Я завжди так з'являюся. Дуже зручно. Робота в мене така.

Агнес. Навіщо?.. Навіщо ти тут?

Сірий. Сама знаєш. Хазяїн стурбований. Дуже стурбований.

Агнес. Я ж сказала йому, що сама впораюся. Чи мені не довіряють?

Сірий. Довіряють. Але ми повинні бути впевненні.

Агнес. Я вже вживаю заходів.

Сірий. Обговоримо?

Агнес. Тільки не тут. Ходімо.

Вони виходять. З'являється Ян. Чути кашель. Крісло, що стояло досі спинкою, повертається, в ньому сидить Сімон, старий колоритний дід з жахливим кашлем.

Сімон. (кашляє) Привіт, старий.

Ян. (спантеличено) Привіт…старий.

Сімон. Ти, певно, ламаєш голову: що за стара шкапа сидить у вашому фамільному кріслі, чи не так?

Ян. Десь приблизно так.…У всякому разі, твої лахи мені ні про що не говорять.

Сімон. О, колись я був вишуканий денді. (кашляє)

Ян. Мабуть, це було дуже давно.

Сімон. Для мене це було тільки вчора.

Ян. Мене не цікавить історія твого життя, старий. Говори, що тобі треба, і...

Сімон. Забирайся звідси до біса? Чую знайомі нотки. Ти, очевидь, Ян?

Ян. Ян. Але я не знаю тебе.

Сімон. Краще, ніж ти думаєш. Я твій безпутний дід.

Ян. Мій дід?

Сімон. Ти що, глухий?

Ян. За останніми відомостями, мого діда загнано в таку діру, звідкіля не повертаються.

Сімон. Діра! Дуже точне визначення. Але зараз я, здається, тут. Чи я помиляюся? Як бачиш, мені дали можливість зустрітися з тобою. Ну що закляк, як колода? Давай хоч обіймемося. Адже не чужі. (обіймає Яна, потім бере його за плечі і розглядає. Після паузи, кашляючи, відходить) Щось я стаю сентиментальним. Чого б це? Можеш звати мене Сімоном.

Ян. Мати мені розповіла дещо про тебе.

Сімон. А ти казав, що тебе не цікавить моє життя.

Ян. Ну знаєш, ти зараз виглядаєш трохи інакше, ніж я собі нафантазував.

Сімон. Уявляю, з якою любов'ю Агнес говорила про мене.

Ян. Вона ненавидить і зневажає тебе.

Сімон. Мудра жінка. Завжди вміла сказати про будь-кого приємне. (пауза) А ти, виходить, теж бунтувати здумав?

Ян. І ти вже знаєш?

Сімон. А ти думаєш, чому я тут?

Ян. Гадки не маю.

Сімон. Перед тобою наочне приладдя: щось на кшталт кістяка, якого зобов'язали давати тобі поради.

Ян. Варто було тягтися через це з такої далени. Тут порадники в чергу шикуються.

Сімон. (підійшов до одних дверей, прислухався, потім до інших) Підслуховують. Усе правильно. Час спливає – звички залишаються.

Ян. Що поробиш, шанують традиції.

Сімон. А ще я тут для того, аби розповісти тобі, Яне, як через дурість можна опинитися в тому місці, яке ти назвав дірою, а може і в ще гіршому. Аби ти знав, як із шановного пана можна перетворитися в ізгоя. Як можна втратити все, не отримавши нічого, крім презирства і забуття.

Ян. Зачекай, Сімоне, зачекай. Ти щось не те кажеш. Не те ти мені мусиш сказати.

Сімон. Ти слухай, слухай.

Ян. Піди, розкажи це жовторотим юнакам з нашого кола. Може на них це справить враження.

Сімон. А на тебе вже не справляє?

Ян. Ні, я побоююся, що зі мною можуть розправитися. Це ти хотів знати? Але є те, що змушує мене забути про страх. І ти знаєш, про що я говорю.

Сімон. Ні про що я не знаю, а якщо й знав, то забув.

Ян. Але ж ти кохав!

Сімон. (кричить) Так, кохав. (кашляє)

Входить Вітольд.

Сімон. Вітольде, ти щось хотів? Чи відтіля погано чутно?

Вітольд. Та ні... Тобто так, тату. Я отут... Я прошу тебе, будь обережніший у висловлюваннях.

Сімон. Усе?

Вітольд. Усе.

Сімон. Дякую, вільний.

Вітольд виходить.

Сімон. Так, я кохав. Був такий гріх. Моя помилка, про яку я шкодую. Отож вчися на моїй помилці, бо дуже велика розплата за неї.

Ян. Ти намагаєшся співати в загальному хорі, Сімоне, але в тебе фальшиво виходить.

Сімон. А чого ти чекаєш від мене?

Ян. Я не знаю... Тільки ти ж не такий як вони. Якщо ти любив, то знаєш на що стаєш здатний заради любові, заради тієї, котру любиш. І не має значення, що буде потім.

Сімон. Так, я знаю.(схаменувшись) Тобто це дурниця…Ти верзеш дурниці.

Ян. Я думав, що ти зрозумієш мене.

Сімон. Дурень, ти подивися на мене: виснажений, хворий, зломлений. Але ще страшніше -самота. Коли увесь час один, один, один, і думки різні... Але міг би жити по-іншому, як усі. Міг! Товктися у вищому світі, паскудити одержувати за це почесті й похвалу. Усе це могло бути!… Жах, що я верзу!?… Не слухай мене, Яне. І вибач. Знаєш, важко переконувати в тому, в чому не впевнений сам. Вони обіцяли переглянути мою справу, якщо я відговорю тебе. Отож, плював я на них і їхню обіцянку. Чуєте, ви там, за дверима? Оглухли? Чи вас грець вхопив від люті? Ні, я не зломлений. Не зломлений!

Вбігають Агнес, Сірий і Вітольд.

Вітольд. Тату, я ж просив...

Сімон. Мовчи, ганчірко!

Агнесс. Це ти замовкни, старий ідіоте. Хіба мало з-за тебе натерпілися!? Тепер онука згубити хочеш? (Сірому) Він вижив з розуму.

Сірий. Хазяїну це не сподобається.

Сімон. Хазяїну, хазяїну…. А дихати він вам дозволяє?

Ян. Так їх, Сімоне!

Сімон. (усе більше розпалюючись) Вони загнали мене в темряву, у вічний морок, але навіть це не злякало мене. Бо в мене є те світле в житті, що не можна забути і що завжди буде зі мною. Моя Марія, моя любов. І я не шкодую. Чуєте, ви, плебеї, не шкодую. Так і передайте своєму клишеногому козлу, там, нагорі!

Вітольд. Мовчи, батьку, мовчи!

Агнесс. Виштовхайте його звідси!

Ян. Не чипайте його!

Агнес. Не втручайся, Яне.

Сірий. Старий дегенерат! Безмозкий осел! (хапає Сімона й тягне до виходу)

Агнесс і Вітольд стримують Яна.

Сімон. Це ви усі живете в мороці. В мороці безсердечності. Раби! Кохай, Яне, кохай!

Сірий і Сімон зникають за дверима. Пауза.

Ян. (виривається) Та пустить! Вчепилися, як хижаки.

Агнес. Міг би і спасибі сказати, що зупинили.

Ян. Будь ласка! (виходить)

Вітольд. Мені здається, твоя ідея з цією зустріччю була не дуже вдалою, дорогенька.

Входить Сірий.

Агнес. Який ти спостережливий.

Вітольд. Ну, це вже було важко не помітити. (виходить)

Сірий. Що тепер скажеш, Агнесс?

Агнесс. Скажу, що я вперта, і свого домагаюся. Завжди.

Затемнення.

У вітальні Луковских Гея і Лія.

Гея. Мій Казік розповідав, що Хазяїн учора двічі згадував про Яна, але поки, чомусь, утримується від рішучих заходів. На нього це так не схоже.

Лія. Я думаю, це тому, що до цього приклала свою лапку Агнес. Хазяїн цінує її.

Гея. Усе зміниться, якщо їй не вдасться приборкати Яна.

Лія. Ото нарегочемося, якщо Агнес сяде в калюжу.

Гея. Може тоді вона стане не такою зарозумілою.

Лія. Та де ж вона? Мені терпець уривається вивідати що-небудь новеньке.

Гея. Схоже, тут уже була невеличка заварушка.

Лія. Грандіозно! Ти щось знаеш? Розкажи, розкажи, Геєчко. Я зараз запищу від нетерплячки.

Стрімко з'являється Ян.

Ян. Запищіть, солодкоголоса Лієчко, пищіть у всю горлянку. І взагалі ні в чому собі не відмовляйте. Можете навіть похрюкати.

Лія. (здивовано) О!

Ян. Що ж ви хотіли почути від вельмишановної Геї?

Лія. А-а... Та так... про останній лемент моди.

Ян. Я и не знав, що став останнім лементом моди.

Лія. (тихо Геї) Він усе чув.

Гея. Ми зайшли відвідати Агнес.

Ян. И подивитися, чи вже сіла вона в калюжу? Бачу дамам весело. Куди й поділася ваша споконвічна нудьга.

Гея. Звичайно. Ти ж нас тепер забавляєш, Яне. Усе наше коло з інтересом стежить за юним Прометеєм. Стежить і потішається. Тільки навіщо ж виставляти на посміховище Агнес?

Ян. Дякую за турботу про маму. А тепер, старі мегери, забирайтеся звідси, а то, боюся, потім вас жоден хірург не збере.

Лія. А! Який хам! Я....я.…

Гея. Спокійно, Ліє, він не посміє.

Ян. (кричить) Риссю! (робить крок у їхню сторону)

Гея і Лія з лементом вибігають. Ян, улюлюкаючи, проводжає їх. Входить Агнес.

Агнес. Яне, що тут відбувається? Хто кричав?

Ян. Ми з твоїми подругами трошки пожартували.

Агнес. Як ти міг?!

Ян. Такі міг…. Око за око, зуб за зуб.

Агнес. Ти хочеш, щоб з нами перестали вітатися? Ти цього домагаєшся?

Ян. Вважаю, це була б невелика втрата. Але можеш не хвилюватися, ці дві змії трохи згодом приповзуть знову.

Агнес. Ти заходиш занадто далеко, і це стає небезпечним. Коло мстить, коли зазіхають на його закони, і мстить жорстоко.

Ян. А я люблю ризик. Він робить наше існування не таким нудним.

Агнес. Мені здається, що ти мене не чуєш. Якби я вміла плакати, зараз би заплакала. Мені так хотілося, щоб ти досяг успіху в нашому колі, визнання…. Щоб я могла пишатися тобою. І усе валитися через…

Входить Валерія.

Ян. Валерія?!.. Щось трапилося? Чого ти прийшла сюди?

Валерія. Ми так давно не бачилися. Я думала, ти зрадієш. Але я можу піти.

Ян. Зачекай, ти не зрозуміла. Я не хотів, щоб ти приходила сюди. Саме сюди.

Валерія. Чому? Адже я вже була тут?

Агнес. Не слухайте його. Він жартує. І частенько дуже невлучно. Ви, напевно, дівчина мого сина?

Ян. Ні!… Тобто так, звичайно. Знайомся, мамо, це Валерія.

Агнес. (розглядаючи дівчину) Агнес.

Валерія. Дуже приємно.

Агнес. Ян так довго ховав вас...

Ян. Це тому, що я потайливий такий.

Валерія. Я давно хотіла з вами познайомитися.

Ян. Що ж, знайомство відбулося. Усі задовольнили свою цікавість, а тепер нам вже час. Ми ідемо.

Агнес. (стурбовано) Куди ж ви? Тільки познайомилися і йдете. Валеріє, я прошу вас, вплиньте на нього. Мене він, на жаль, не слухає і постійно тікає з дому. Просто волоцюга. Але тепер, коли ви тут, я думаю, у цьому немає необхідності.

Валерія. Почуваю себе винною. Давай залишимося, Яне.

Агнес. Залишайтеся, залишайтеся. А я почастую вас своїм фірмовим напоєм. (виходить)

Валерія. Ти розповідав про свою маму, як про сталеву жінку, мені вона такою не здалася. Мила й приємна.

Ян. Саме це мене і турбує. Давай втечемо.

Валерія. (сміється) Ти справді волоцюга. І що про мене подумає Агнесс?

Ян. Так буде краще.

Валерія. Кому? Нічого не розумію. Поясни, що тебе турбує.

Ян. Сам не знаю.

Валерія. О, ця таємничість! Відчуваю, ти щось приховуєш.

Ян. (обіймає її) Ти мені віриш?

Валерія. А ти як думаєш? Але…

Ян. Т-с-с…. Мовчи. (цілує її)

Тихо входить Агнесс із тацею.

Валерія. Твої поцілунки... Голова паморочиться... Не відпускай мене. Соромно зізнатися: я щаслива зараз. Відчуваю. Дурниці?

Ян. Хіба цього соромляться?

Валерія. Боюся наврочити.

Агнесс. (вражена) Жах! (отямившись) Я хотіла сказати, жах як я недоречно. Зовсім забула, що в молодих наодинці виникають бажання … тіснішого спілкування. Наступного разу буду обачнішою і заздалегідь попереджу про свою присутність.

Ян. Буду тобі вдячний.

Валерія. Вибачте, Агнесс.

Агнесс. Ну що ви, що ви, це ж, напевно, так природньо. Відкритість почуттів, і все таке... А ось і мій екзотичний напій. Запевняю, такого ви ще не куштували. Я сьогодні особливо старалася.

Усі сідають.

Ян. Так, ти сама на себе не схожа.

Агнесс. (не звертаючи уваги) Рада визнати, у мого сина гарний смак. Ви чарівні. Пригощайтеся. (подає їй чашку) Почувайтеся як вдома.

Ян. (бере чашку, тихо Агнесс) Як на мене, ти переграєш.

Агнесс. А здається в самий раз. Вам подобається, Валеріє?

Валерія. Так. Ось тільки незвичайний смолистий присмак…

Ян. Смолистий присмак? (кидається до Валерії і вибиває чашку з її рук)

Валерія. (перелякано) Яне!

Агнесс. Що ти собі дозволяєш, Яне? Що про тебе подумає гостя?

Ян. Гостя усе, що треба про мене вже подумала.

Агнесс. Ти зробив помилку, Яне.

Ян. Хотів би я в це вірити. Вибач, Валеріе, так вийшло.

Валерія. Де я можу привести себе до ладу?

Агнесс. Таке дурне непорозуміння…Мені дуже незручно…. Там, за дверима, ви знайдете усе, що потрібно.

Валерія виходить.

Ян. Ти хотіла отруїти її.

Агнесс. Не говори дурниць, Яне.

Ян. Ти хотіла отруїти її, я знаю.

Агнесс. Що ти можеш знати, дурню? Я втомилася і хочу відпочити. (йде до виходу)

Ян. (перепиняючи їй шлях) Скажи правду.

Агнесс. Я вже сказала, що ти помилився.

Ян. Я не вірю. Твоя поведінка, твоя штучна посмішка, твій голос – усе було фальшиве.

Агнесс. Не забувайся, Яне!

Ян. Ти хочеш, щоб ми більше не побачилися?

Агнесс. Це шантаж!

Ян. Так! Ну, кажи, кажи, інакше я зараз зникну.

Агнесс. Ні!

Ян. Я чекаю.

Агнесс. (кричить) Добре! Заспокойся! Це було усього лише відворотне зілля, щоб вона забула тебе.

Ян. Лише!?

Агнесс. Так, я могла отруїти її, і з задоволенням зробила б це. Але я не така дурна. Ти б ніколи не подарував мені цього. А мертва, вона була б ще небезпечніша, ніж та яка покинула. І до того, я сподіваюся, що ти все ж таки опам`ятаєшся.

Ян. Ти хочеш, щоб я сказав тобі спасибі? Що ти робиш, Агнесс? Та що ж ви за істоти такі?

Агнесс. Не забувай, що ти один із нас.

Ян. Зараз я жалкую про це.

Агнесс. Не кажи так. Ти мій син, і ти єдиний, найдорожчий мені за все.

Ян. Ага, розумію: материнський інстинкт.

Агнесс. Називай це як хочеш. Але одумайся!

Ян. Я не одумаюся. Я ж божевільний, сама говорила.

Агнесс. Яне...…

Ян. (перебиваючи) Тобі зараз краще піти. Я не хочу, щоб ви зустрічалися з Валерією.

Агнесс. Яне, синку.

Ян. Іди!

Агнесс виходить. З'являється Валерія.

Валерія. Яне, я ладна тебе задушити! Виставив мене на посміховисько.

Ян. Не бери в голову.

Валерія. Авжеж! Тебе немає цілу вічність, я місця собі не знаходжу. Приходжу, а ти мені зовсім не радієш. Не бери в голову! Мене пригощають якоюсь бурдою, ти вибиваєш з рук чашку, і робиш вигляд, що нічого не стало. Не бери в голову! У тебе й зараз такий вигляд, наче тебе тут немає. Яне, скажеш ти мені, нарешті, що з тобою?

Ян. Нічого.

Валерія. (у гніві) Я зараз збожеволію. Ти щось приховуєш від мене. Але чому? Скажи чому? Чому?

Ян. (кричить) Тому! Тому що я чорт! Чорт! Чорт!

Затемнення.

Дія другa.

Дах висотного будинку. Вечір. На даху Ян і Валерія.

Валерія. Досі не можу отямитися. Все що ти розповів... Просто фантастика. Ніби переді мною зовсім інша людина. Хоча навіть не людина, а як ти кажеш.…

Ян. Ти мені віриш?

Валерія. Не знаю.

Ян. Але раніш ти мені вірила.

Валерія. Я йзараз намагаюся. Скажи, що ти пожартував, скажи, що все це не так.

Ян. На жаль, усе, що я розповів – правда.

Валерія. Але цьго не може бути!

Ян. Ти зараз говориш як моя матуся. Як не може бути, якщо це є? Я реально існую і стою перед тобою.

Пауза.

Валерія. Мені страшно, Яночку. Вперше в житті я стикнулася з чимось таким, чого не можу усвідомити, і що мене лякає.

Ян. Ти боїшся мене?

Валерія. Ні.… Я не знаю. В мені борються різні почуття. Одна моя половина відчуває страх, а друга кохає. І я не можу визначити, що сильніше.

Ян. Я допоможу тобі. Закрий очі. (підходить до неї, обережно торкається, обіймає і, нарешті, цілує) Що б там не було, це ж усе одно я. Я. Той, кого ти любила, обіймала, кому шепотіла ніжні слова. Ну, подивися на мене.

Валерія. Я люблю тебе, Яне, люблю.

Ян. Як я хотів, щоб ти сказала саме так.

Валерія. Я зрозуміла це відразу, коли побачила тебе там, на мосту. Такого самотнього на краю прірви. Я покликала тебе, а ти наче не чув, наче був десь далеко. І тоді я.…

Ян. І тоді ти сказала: “ Не стрибай, будь ласка, не варто.”

Валерія. А ти подивився на мене.… У мене отут усе стислося, і в голові застукало: “ Говори, говори, дурепо, не мовчи, інакше він зараз піде, і ти більше ніколи його не побачиш.”

Ян. А я.…

Валерія. Ні, почекай. Я мушу це сказати зараз, інакше потім, певно, ніколи не наважуся. Кожна зустріч з тобою стала подією. Ти заповнив моє життя каскадом пригод, почуттів і насолод. Ти вгадував усі мої бажання, і як ніхто розумів мене. Близькість з тобою давала мені стільки радощів, що я не розуміла, на якому світі знаходжуся. Ти став моїм наркотиком, Яне. І навіть якщо ти чорт, то й чорт з тобою, я все одно люблю тебе.

Ян. Я відчуваю це так гостро, що, здається, кров зараз закипить, і я перетворюся в бурхливий потік. А в грудях у мене весь всесвіт. Мені хочеться кричати, Валеріє, кричати так, щоб чули усі.

Валерія. Кричи, мій чортику, кричи!

Ян підхоплює Валерію і кружляє її. А їх підхоплює

музика. Вони кричать щось незрозуміле і захоплююче.

Музика стихає, і Ян відпускає Валерію.

Валерія. (після паузи) Усе це схоже чи на божевілля чи на сон. Я кохаю чорта!

Ян. Ти все ще не віриш?

Валерія. Не знаю... Але якщо ти... чорт, то в тебе повинні бути...

Ян. Роги, копита та хвіст? Казки. Занадто просто. Це не зовнішнє, це сутність. Те, що усередині тебе. А зовні ми такі ж, як і всі, тільки маємо великі здібності і живемо за своїм законами. У нашому колі немає місця почуттям. Усе побудовано на інстинктах, прагматизмі.

Валерія. Але чому?

Ян. Так легше керувати.

Валерія. І вами керує...?

Ян. Не варто вимовляти його ім'я в голос.

Пауза.

Валерія. Краще б я не запитувала про це.

Осторонь, у напівтемряві, виникла невиразна фігура.

Ян. (побачивши прибульця) Сірий?! Що? Що тобі треба? (підходить до його) Тебе послав…

Сірий. (робить попереджуючий жест) Т-с-с.

Ян. Чого він хоче?

Сірий. Щоб ти отямився, підкорився й повернувся.

Ян. А якщо...

Сірий. Вчора вночі буря була...

Ян. Я не боюся.

Сірий. Дарма. Ти наш, Яне. І ми змусимо тебе.

Ян. Сірий, у тебе хвіст з-під плаща визирає.

Сірий, від несподіванки, перевірив, чи так це.

Ян. Ти так намагаєшся догодити Хазяїну, Сірий, що хапаєшся за те, чого не маєш.

Сірий. Тобі, Яне, смішно? Але можеш уявити собі, як буду сміятися я, коли схоплю тебе за горло.

Ян. (сміючись) Так само, як ти схопив себе за хвіст? (серйозно) Лапи короткі!

Сірий. Для Хазяїна немає нічого неможливого.

Вони зі злістю дивляться один на одного.

Валерія. (стривожено) Ян!

Сірий. (тихо) Бережися, Яне. (віддаляється в темряву і зникає)

Валерія. Хто це був?

Ян. Так, знайомий.

Валерія. Що він хотів? Він так дивно говорив.

Ян. Не звертай уваги.

Валерія. Він один з вас?

Ян. Так.

Валерія. (підходить до краю даху) Як швидко насувається ніч. Там, унизу, вогні, вогні... А тут, на даху... Ян, що буде з нами далі?

Ян. Я збрехав би тобі, якби сказав, що знаю. Але ти не бійся, головне, нічого не бійся.

Валерія. Як би я хотіла бути іншою. Але в мене не виходить. Я боюся, Ян, боюся.

Ян. Вибач.

Валерія. Уже пізно, мені треба іти. (повільно іде, дивлячись на Яна)

Ян. Ти повернешся?

Валерія мовчить.

Ти повернешся, Валеріє?

Валерія мовчки йде.

Ян. (кричить) Повертайся!

Затемнення.

Дах. З'являються Агнес, Гея і Лія.

Гея. Здається, тут їх бачили востаннє.

Лія. Яке потворне місце. Фу!

Агнес. Тут нікого немає. Напевно, це помилка.

Гея. Аж ніяк. Я нюхом чую, що вони були саме тут. А мій нюх мене ніколи не підводив.

Лія. Так, Гея такі речі відчуває. Напевно, варто пошукати їх на інших дахах.

Агнес. Ні. Вам не варто більше турбуватися. Я сама знайду їх.

Гея. (обурено) Як?! Ти хочеш позбавити нас можливості допомогти тобі? Агнес, я тебе не розумію.

Агнесс. Ви і так зробили занадто багато. Тепер - моя черга.

Лія. А ми? Як же ми?

Агнес. Я сказала: моя справу.

Гея. Агнес, любонько, ну не можна ж так з подругами. Ми зі шкіри ліземо, щоб допомогти тобі, клопочемося, стараємося.

Лія. Я навіть спати перестала.

Гея. Лія он спати перестала. Я вся як на голках. Бігаємо, усі в милі, з розуму сходимо, і що у відповідь?

Лія. Адже ми й образитися можемо.

Гея. Образитися й піти. Але ти ж не хочеш цього, Агнес? Адже не хочеш?

Агнес. Саме цього я й хочу. Ви набридли мені.

Гея. От як? Спасибі. Добре, дорогенька, ми підемо.

Лія. Підемо?! А як же найцікавіше?

Гея. Заспокойся, Ліє. Я можу тебе запевнити, що найцікавіше буде трохи пізніше, і вже його ми не пропустимо. Адже наша Агнес ще не знає, що Хазяїн оголосив полювання на Яна.

Агнес. Не може бути!

Лія. Що? З'їла?

Гея. (посміхаючись) Ну звичайно, як же це може бути? Адже Ян син нашої неповторної Агнес, у якої стільки заслуг перед троном. І яка зі шкіри лізе, щоб заслужити прихильність та ласку Хазяїна. (наслідуючи Агнес, передражнює) “ Ви сьогодні просто неперевершені, ваша похмурість. Як ваш ревматизм, не турбує? Я бачила вас у вісні, ваша похмурість. Це гарний знак. Чи не почухати вам за вушком? ”

Агнес. А ви просто корчилися від заздрощів.

Гея. (не звертаючи уваги) Але, очевидь, ти не там чухала, любонько, якщо не допомогло. Мій Казик власними вухами чув, як годину тому Хазяїн у гніві гарикнув: “ Мені набрид цей Ян. Вгамуйте ж його, нарешті!” І спустив своїх псів.

Лія. Обожнюю полювання!

Гея. Твого сина зацькують, як банальну дичину. А ми з радістю навтішаємося цим видовищем.

Лія. Одна тільки думка про це приводить мене в дике збудження.

Агнес. Гадюки! Слизькі, мерзенні тварюки!

Лія. (злякавшись) Геє, відійдемо подалі, а то ця сімейка страждає сказом. Як би

вона на нас не кинулася. (відбігає)

Гея. Ми зробимо розумніше. Поважно підемо геть, бо тут нам робити вже нічого. А вона нехай виє від розпачу, поки не захлинеться.

Лия. Веселися, подружко!

Лия і Гея виходять.

Агнес. Яне! Яне! Я ж казала тобі…(іде)

З'являється Ян. Він підходить до краю даху і дивиться вниз. Чути шерхіт.

Ян. (озирається) Валерія?!

Входить Вітольд.

Вітольд. пошепки) Це я, Яне.

Ян. (розчаровано) Ти?!

Вітольд. Я розумію, ти чекав не мене.

Ян. Чому ти говориш пошепки?

Вітольд. Хіба? Хоча так... Я не помітив.

Ян. Щось трапилося? Тебе послала Агнес?

Вітольд. Ні-ні, я сам. Я на секундочку. Тут більше нікого немає?

Ян. Як бачиш.

Вітольд. Яне, навіщо, навіщо тобі весь цей галас? Невже ти не міг зустрічатися з цією дівчиною таємно, без розголосу? Так багато хто робить.

Ян. Я так не вмію.

Вітольд. Запитав би мене. Я навчив би. У цьому навіть є своя принадність. Ти робиш те, що заборонено, але ніхто про це не знає. Ти ризикуєш, вивертаєшся, брешеш, як остання звідниця, заплутуєш сліди, одержуєш бажане і залишаєшся безкарним. Море задоволення! Ну хіба не чудово?

Ян. Отримувати задоволення від того, що принижуєшся?

Вітольд. Ну, навіщо ти так?

Ян. А як? Як? Ти смішний, батьку. Ти втратив себе. І які б ти теорії не висував, це усього лише жалюгідні спроби виправдатися перед самим собою.

Пауза.

Вітольд. Я дарма прийшов. Тільки знаєш, доводиться бути смішним. Щоб якось... Якось існувати.

Ян. Вибач. Мені не треба було говорити тобі це.

Вітольд. Та ні, Нічого. Ну, я побіжу. Не кажи нікому, що я тут був. І ще, ти того…побережи себе, Яне. Ось що я тобі хотів сказати. (йде)

Ян дивиться йому в слід. З протилежної сторони

з'являється Ісса.

Ісса. Наш герой залишився один. Всіма забутий і знехтуваний. Сумний результат. Ай-яй-яй. Але є Исса.

Ян. Ну, якщо ти тут, то вже не забутий.

Ісса.. Так, я тут. Ісса, яка готова простити.

Ян. Невже?

Ісса. У тебе є шанс, Яне. Останній шанс.

Ян. І ти така великодушна, що пропонуєш мені ним скористатися

Ісса. Заради тебе самого.

Ян. Чи це ти, Іссо? А як же твої інтереси? Невже ти забула про себе і вирішила піклуватися про когось ще?

Ісса. Ти хотів, щоб я втішилася, дорогенький, і я втішилася. Ой, як я втішилася! Вірніше знайшла розвагу.

Ян. Я радий, що ти, нарешті, знайшла застосування своїй невгамовній енергії, від якої тебе просто розпирало.

Ісса. Він молодий і красивий. Я приходжу до нього у снах і розбурхую його уяву. Він знемагає від бажання і марніє на очах. Він стогне і кричить у вісні, як поранений звір. Він жадає мене, але ніколи не отримає. Хіба що у вісні... Може бути...

Ян. Ти замордуєш його.

Ісса. Ну то й що? Мені приємно катувати його.

Ян. (розводячи руками) Дурна.

Ісса. Легше, Яне.

Ян. Тобі не шкода його?

Ісса. Шкода?! Ти що смієшся наді мною? Ісса пустує! Адже я чортиха, і не знаю, що таке жалість. Та й чи тобі говорити про жалість? Тобі, що втоптав мене в багнюку? Але... може ти вирішив простягнути мені руку? А? Яне?

Ян. Щоб ти її відкусила?

Ісса. Кретин.

Ян. Я не люблю тебе, Іссо.

Ісса. Псих, кому потрібна твоя любов?

Ян. Мені.

Ісса. (зі злістю) Як же я ненавиджу тебе, Яне. До спазмів, до корчів. Тебе і твою прокляту любов. Оттак би взяла…(побачивши рекламний плакат із зображеними на ньому дівчиною і юнаком, кинулася до нього, і стала рвати його) Оттак! Оттак! Оттак! (закінчивши) Мабуть, варто піти.

Ян. Мабуть, варто.

Ісса. Щоб не заразитися.

Ян. Ну що ти! Тобі це не загрожує, Іссо. Коли жевеш розрахунком і інстинктами, не заразишся.

Ісса. Недоумкуватий.(збираєтьсяи йти) Та, здається за мною боржок. Я обіцяла помститися тобі, Яне. Так ось, я зроблю це, клянуся, зроблю. Чекай. До зустрічі, дорогенький. До швидкої зустрічі. (стрімко іде)

Тихо входить Валерія.

Валерія. Я повернулася, Яне.

Ян. Я...… Я чекав тебе.

Валерія підходить до нього і притискається до його грудей.

Затемнення.

Посередині даху сидить Симон і їсть яблуко. За його спиною з'являються Ян і Валерія.

Сімон. (не обертаючись) Гостей не чекаєте?

Ян. Симон? Звідкіля?

Сімон. Ой, тільки не треба, не треба! Будь люб`язний, забери зі своєї фізіономії це дурне здивування. Начебто ти не знаєш звідкіля. З діри природньо.

Ян. Це мій дід Сімон. А це Валерія.

Сімон. (встає) Вона?

Ян. Вона.

Сімон. (обходить навколо Валерії) Що ж, схвалюю. Мені, щоправда, завжди більше подобалися жінки в тілі. Я, знаете, шанувальник класицизму, пишних форм.

Ян. Сімоне, ти безнадійно застарів.

Сімон. Ти так думаєш? Утім, усе ще можна надолужити. Був би час і можливості. Тим більше що в питаннях жіночої краси, я був завжди скоріше лібералом, ніж консерватором. А ви просто чарівні, дитя моє. (цілує Валерії руку)

Валерія. Ви такий галантний кавалер, Сімоне! Відчувається школа.

Сімон. О, колись я був великим серцеїдом... Авжеж... У мене був скажений темперамент.

Ян. Сімоне, давай облишимо твоє минуле і згадаємо про теперішнє.

Сімон. О-ля-ля. Від свого теперішнього я просто в захваті. Як бачите, я на волі.

Ян. Але як?

Сімон. Чкурнув.

Ян. З розуму зійти! Яким чином?

Сімон. Уяви собі, завдяки тобі.

Ян. Нічого не розумію.

Сімон. Ні, ви подивіться на нього! Ну чистий ангел, а не чорт. Ні сном, ні духом. Сама безвинність.

Ян. Та годі, Сімоне, поясни до пуття.

Сімон. З задоволенням. Увесь цей час я був єдиний у своєму роді. Такий собі коктейль з міського божевільного, типу поза законом і носієм усіх пороків разом узятих. Моральний виродок, одне слово. Мене загнали подалі, але очей не спускали. Я сказав би, вирячувалися до непристойності. І ось божеволієш ти, Яне. Бац! І вся увага на тебе. “ Сімоне, лови момент.” – сказав я собі, підхопив свої лахи, щоб не заважали, і побіг. Ви б глянули, як я нісся! Відкіля й спритність узялася... Але ж було, від чого. Ніхто ж не хоче, щоб йому на хвіст насипали солі. І ось я тут, закушую свою втечу краденими яблуками. Довелося по дорозі заскочити в чийсь сад. І почуваюся чудово. Воля! Хочеш? (простягає Валерії яблуко)

Валерія. (бере яблуко) Та ви просто герой, Сімоне!

Сімон. (засоромившись) Ну це занадто голосно сказано. Хоча... А чому б і ні? Герой!

Валерія. Ви кинули рукавичку самому Хазяїну.

Сімон. (сміється) Хотів би я бачити, як цей старий козел, зі своїм ревматизмом, спробує її підняти. (Пауза) А якщо серйозно, то, що є Хазяїн? Закони і забобони, що заважають нам жити і любити. Отож, начхав я на них.

Ян. (з посмішкою) Я пишаюся тобою, Симоне.

Сімон. І правильно робиш.

Ян. Але що далі?

Сімон. Далі? Далі... Я піду до неї, до моєї Марії. Як я мріяв глянути на неї! Чи щаслива вона? Я не з`явлюся їй на очі. Навіщо? Занадто багато років минуло. Тільки подивлюся. Здалеку. А потім... Я і сам поки не знаю.

Валерія. Як сумно. Ніби в небі щось задзвеніло...Так пронизливо! І холодом розлучення дмухнуло.

Сімон. Ну що ти, дитинко, усе добре. Будемо насолоджуватися життям. Занадто довгий час я був позбавлений цього задоволення.

Ян. Тебе будуть шукати і не заспокояться, поки не знайдуть.

Сімон. А от це на здоров'я. Я вже знайду, де сховатися. Адже я тепер великий фахівець з дір.

Валерія. (стривожено) Сюди хтось іде.

Ян і Сімон дивляться в напрямку, вказаному Валерією.

Ян. Це Агнесс.

Сімон. У повітрі запахло смаженим.

Ян. Тобі треба сховатися, Сімоне.

Сімон. Ще й як треба! Якби Хазяїн здумав привселюдно присмажити мене на повільному вогнищі, впевнений, твоя мамаша сіла б у першому ряді.

Ян. (Валерії) Тобі теж треба піти. Так буде краще.

Валерія. Я розумію. Йдемо звідси, Сімоне.

Сімон. З задоволенням, моє дитя. (галантно підставляє їй свою руку)

Сімон і Валерія йдуть. З'являється Агнес.

Агнес. Ян, як добре, що я тебе знайшла.

Ян. Волів, щоб про мене забули.

Агнес. Не вийде, Яне. Хазяїн оголосив на тебе полювання.

Ян. Звір розлючений і вимагає крові?

Агнес. Твоєї крові.

Ян. Розумію.

Агнес. Яне, ти мусиш піти до Хазяїна і покаятися. Зараз. Негайно.

Ян. (різко) Я нікому нічого не завинив.

Агнес. Це ти так думаєш, а в нього інша думка щодо тебе. Яне, піди. А я умовлятиму простити тебе.

Ян. У чому я мушу каятися? Що не такий як ви? Але навіть якщо я покаюся, то не перестану бути іншим.

Агнес. (з болем) Але він знищить тебе!

Ян. Принаймні, не стану огидним самому собі.

Агнес. (в розпачі) А я ? Як же я ? Тобі наплювати? Ти чудовисько, Яне! Ти такий же жорстокий, як і усі в нашому колі.

Ян. Може я навіть гірший, але не такий, як ви. Не такий. І вже ніколи не зможу бути таким. (Пауза) Я відрікаюся від вас. І вас більше немає…

Агнес. (вражена) Ні, ні, Яне! Ти не можеш. Не можеш так…зі мною…(по її щоках течуть сльози) Чому…Чому я не вмію плакати?..

Ян. (тихо) Агнес, ти плачеш.

Агнес. (злякано) Що? Не може бути. Тобі здалося.

Ян. Плачеш….

Агнес. Тобі здалося. Ти цього не бачив. Чуєш? Не було цього. Скажи!

Ян. (після паузи) Не було. (відходить до краю даху і відвертається)

Пауза.

Агнес. Ну, от і усе. Я зробила, що могла. Прощавай. (Пауза) Тікай, Яне, тікай поки не пізно. (швидко йде)

Входять Сімон і Валерія.

Ян. Погода псується.

Валерія. Ми все чули, Яне.

Сімон. Вам треба тікати зі мною.

Ян. Ні. Так нас швидше знайдуть. Ти підеш один і зараз же. Валеріє, почекай тут, я проводжу Сімона.

Валерія. (підходить до Сімона) Ви дивовижний, Сімоне.

Сімон. Я знаю.

Валерія. Хай вам щастить.

Сімон. А ось цього нам усім не завадило б….

Ян. Скоріше, Сімоне.

Сімон. Будь щаслива, дитя моє. (цілує її)

Ян і Сімон ідуть. Сутеніє. З темряви з'являється Сірий.

Валерія. Хто ви?.. Я, здається, уже бачила вас.

Сірий. Я той, з ким не дуже люблять зустрічатися.

Валерія. Ви начебто бравуєте цим.

Сірий. Скоріше засмучений. Зустріч з вами мені в задоволення.

Валерія. За що така честь?

Сірий. Адже ви красиві, і знаєте це. (підходить до неї і дивиться прямо в очі)

Валерія. (відводячи погляд) У вас дуже неприємний погляд.

Сірий. Ви праві. Я навіть не дивлюся на себе в дзеркало.

Валерія. Згадала. Ви один з...

Сірий. Т-с-с. Не варто. Давайте краще говорити про вас.

Валерія. (розгублено) Про мене ?

Сірий. Адже ви, на відміну від мене, часто дивитеся на себе в дзеркало. Чи не так? Вам подобається те, що ви там бачите. Звичайно. У вас така шкіра, волосся, очі... У, смарагди. Ви любуєтеся собою, і це вам робить приємність.

Валерія. Перестаньте.

Сірий. Чому?

Валерія. Мені це неприємно.

Сірий. Не бентежтеся. Краси не треба соромитися. Багато хто дорого заплатив би за те, що вам дісталося задарма. Цінуєте це.

Валерія. Дивна у вас манера робити комплементи. Якщо це компліменти. Що вам треба від мене?

Сірий. Ви створені, щоб вас любили. Наш Ян не помилився. Тільки любити йому не можна.

Валерія. Але він любить.

Сірий. Знехтувавши всі закони.

Валерія. Ваші закони дикі.

Сірий. (зі злістю) Не тобі судити про них, лялько. Я тобі ось що скажу: ти мусиш зникнути з його життя. Так буде краще і тобі, і йому.

Валерія. Я не зраджу його.

Сірий. (спокійно) Гарні слова. Сильні. І сказані з почуттям. Люба дівчинко, я дуже бзасмутився, колиб твоє прекрасне личико раптом спотворилося. Спотворилося так, що ти позаздрила б останній бабці з підворіття. А це може статися. Ти не віриш? Тоді на, дивися. (швидким рухом дістає з кишені дзеркало і підносить до обличчя Валерії)

Валерія. (с жахом відсахнулася) Ні!.. (закриває обличчя руками)

Сірий. Жахливо. Правда? Але це ще не сталося. Ще…. Хоча все можливо.

Валерія. Ні! Ні! Ні!

Сірий. Думай, дитинко, думай. Незабаром може початися буревій. (відходить)

З'являється Альфред.

Сірий. (Альфредові) Ату її! Ату! (йде)

Альфред. (дивлячись на Валерію, тихо) Яка славна дичина!

Валерія. (забирає руки від обличча і бачить Альфреда) Яне! (кидається до нього) Яне, нарешті ти прийшов.

Альфред. (поспіхом) Так, так, твій Ян з тобою. Я прийшов.

Валерія. Як він мене налякав! Якби ти знав... Монстр! Який жахливий монстр!

Альфред. Про кого ти? Тут нікого немає, крім нас.

Валерія. Він був тут.

Альфред. Тобі, напевно, примарилося. Тінь ти прийняла за примару. Забудь.

Валерія. Ні, ні, він був тут. У цього типа погляд убивці. Порожнеча і пронизливий холод. Він хотів, щоб ми покинули одне одного, інакше...

Альфред. Але ти ж не залишиш мене?

Валерія. Звичайно ні.

Альфред. І підеш за мною, куди б я не побажав?

Валерія. Ти ж знаєш: піду.

Альфред. Яка відданість!

Валерія. Нас зв'язує більше.

Альфред. Так, звичайно. (Захоплено і хижо) Ти дивна. Рідкісний екземпляр. О, як же я хочу тебе поцілувати! До одуру. В очах темніє…Прямо зараз. Негайно. (хватає і цілує її)

Валерія зненацька відштовхує його.

Альфред. (здивовано) У чому справа?

Валерія. (розгублено) Не знаю…Це якось само по собі вийшло.

Альфред. А раніш тобі подобалося. Чи не так?

Валерія. Не розумію, що зі мною... Твій поцілунок... Він схожий...О, ні…Мені здалося, що ти хочеш мене вкусити. Яка я дурна!.. Вибач.

Альфред. Узагалі-то це не в моїх правилах…(схаменувшись) Тобто, звичайно, звичайно я вибачаю. Забудь. Нам не слід залишатися тут. Це стає небезпечним.

Валерія. Ми йдемо? Куди?

Альфред. (поквапливо) Ти обіцяла ні про що не запитувати. Йдемо. (протягає їй руку) Скоріше.

Валерія стоїть, немов у заціпенінні.

Альфред. (втрачаючи самовладання) Ходімо ж! Ти мене чуєш? Я кому кажу!? Ну, дурненька, поки ще не пізно. (хватає її і намагається тягти) Та ходімо ж, тобі кажуть.

Валерія пручається.

Валерія. Мені боляче, Яне!

З'являється Ян.

Ян. Облиш її.

Валерія. (приходить до тями) Яне! (виривається, кидається до Яна) Він хотів, щоб я пішла з ним.

Ян. (кидається на Альфреда) Знищу!

Ян, схопивши Альфреда за горло, тягне його до краю даху.

Альфред (кричить) Так хотів Хазяїн. Я лише виконував.

Ян. Ти наважився доторкнутися до неї, виродку.

Валерія. Яне, ти задушиш його!

Ян. Він заслужив!

Валерія. (намагається зупинити Яна) Яне, відпусти його! Яне! Зупинися!

Ян знехотя залишає Альфреда.

Валерія. Нехай іде.

Ян. (Альфредові) Ти намагався бути моїм другом.

Альфред. Наскільки це можливо в нашому колі. Сам казав.

Пауза.

Ян. Провалюй звідси!

Альфред. З задоволенням. Але ти все одно програєш, Яне. А поки розважайся! (с реготом іде)

Лунає далекий гуркіт грому. Десь виблискують блискавки.

Ян. Гроза йде.

Валерія. У тебе був такий вигляд!.. Яне, ще трошки і ти б убив його.

Ян. Звичайно. Я все ж таки чорт. А ця тварюка зробила тобі боляче.

Валерія. Але…

Ян. (різко) Я ж не убив його. (змінюючи тон) Злякалася?

Валерія. Він, наче, підкорив мене своїй волі. Як сон…. Я усвідомлювала, що це не ти, але нічого не могла поробити.

Ян. (підходить до неї) Заспокойся. Це лише ілюзія, гіпноз. Мої одноплемінники обожнюють видавати бажане за дійсність. Дивовижний спосіб існування.

Валерія. Тут ще був моторошний тип у плащі. Один спогад про нього кидає в дрож. Яне, вони нишпорять навколо, хіба ти не відчуваєш? Ми неначе на острові, що усе більше іде під воду. І незабаром настане хвилина, коли він зникне зовсім, а разом з ним і ми.

Ян. Якщо тільки з того острова не можна втекти... Я знаю, що робити.

Валерія. Знаєш?

Ян. (бере її за руку) Біжімо!

Вони починають бігти, залишаючись на місці. Усе швидше і швидше.

Навколо миготять тіні, відблиски, блискавки. Чути гуркоти грому.

Спалах блискавки. Темрява. Промінь світла вихоплює з темряви Яна і

Валерію.

Валерія. (перевівши подих) Де ми?

Ян. На краю світу, якщо хочеш.

Валерія. Ми так мчали!

Ян. Випереджаючи час.

Валерія. Вітер досі у вухах гуде. Поруч з тобою я почувала себе відьмою на помелі. Думаєш, тут нас не знайдуть?

Ян. Сподіваюся, у них не вистачить фантазії шукати нас у цьому місці.

Валерія. Як тут самотньо і тихо.

Ян. Тільки ти і я, нікого більше.

Валерія. І зірки падають. Від цієї порожнечі віє холодом.

Ян. Я зігрію тебе. (обіймає її) Адже нам більше нічого не потрібно. Правда? Добре було б залишитися тут.

Валерія. Ти насправді цього хочеш?

Ян. А чому б і ні?

Валерія. Це місце не для нас, Яне.

Ян. Але чому?

Валерія. Не обманюй себе. Ти звик до іншого життя: бурхливого, яскравого, повного несподіванок і вражень. І що замість ньго? Ця пустеля?

Ян. А ти? Хіба цього замало?

Валерія. Замало. Я знаю, що незабаром станеться з нами. Уся твоя увага буде зосереджена на мені, і, зрештою, я набридну тобі. Не сперечайся... Те ж саме відбудеться і зі мною. Ми втратимо одне одного, Яне.

Ян. Цього не трапиться. Ми ж кохаємося.

Валерія. Яне, ми не зможемо захистити наші почуття від нас самих. Там, де закінчуться світло, починається пітьма, і всієї нашої любові не вистачить заповнити її порожнечу.

Ян. Ти хочеш, щоб ми знову стрибнули у вир? Тільки вже за своїм бажанням?

Валерія. Я хочу зберегти наші почуття. Доводиться вибирати, Ян. І я вибрала.

Ян. Не боїшся?

Валерія. З тобою – ні. Ми повинні повернутися. Обіцяй, що повернемося.

Ян. (після паузи) Ти добре подумала?

Валерія. Я подумала.

Ян. Добре. Ми повернемося…

Затемнення.

Світанок. Дах. Ян спить, поклавши голову, на коліна Валерії.

З'являється Ісса.

Ісса. (глузливо) Яка зворушлива ідилія.

Валерія. (обережно піднімається, щоб не стривожити Яна) Хто ви?

Ісса. Вітер. Гроза. Стихія.

Валерія. Не розумію.

Ісса. Не звертай уваги. Я друг. Найближчий друг Яна. Ближче, здається, не буває.

Валерія. Я зараз розбуджу його.

Ісса. Ну що ти, не варто. Він, напевно, дуже утомився.

Валерія. Так, дуже.

Ісса. Бідолаха. Його зовсім заганяли.

Валерія. Ян нічого не говорив мені про вас.

Ісса. Але що ж отут дивного? Чоловіки, навіть якщо вони чорти, усе рівно залишаються чоловіками. Занадто швидко намагаються забути. Але от я ні про що не забуваю. Я Ісса. Ян для мене так багато зробив, що я тепер у боргу перед ним. І от прийшла, щоб повернути йому цей борг.

Валерія. На жаль, я не знаю, про що йде мова.

Ісса. Охоче поділюся. Думаю, тобі буде цікаво. Який казковий світанок, не чи правда? (йде до краю даху)

Валерія теж підходить до краю даху.

Ісса. Колись я була щаслива, наскільки може бути щасливою молода, приваблива чортиха. Ніщо не порушувало мого спокою і впевненості в майбутньому. Я знала, що незабаром стану нареченою, вийду заміж і, у мене буде все нормально, як в усіх. Мені знайшли нареченого, і усе йшло до весілля. Але мене обдурили. Мій наречений виявився негідником. Навіть за нашими мірками. Відмовився від весілля і виставив мене на посміховисько. Краще б він цього не робив.

Валерія. Це був Ян?

Ісса. Ти знала?

Валерія. Ні. Здогадалася.

Ісса. Тим краще.

Валерія. Він це зробив через мене.

Ісса. Авжеж.

Валерія. І...… що далі?

Исса. (дуже спокійно) А нічого. Мені залишилося тільки помститися. І ти, дурненька, будеш моєю розплатою. (різко зіштовхує її з даху)

Скрикнувши, Валерія зникає.

Від крику Ян підхопився, але нічого не може зрозуміти.

Исса. (тріумфуючи) Просинайся, Яне! Твоя любов мертва. Там, унизу. Я помстилася тобі. Помстилася! (с реготом тікає)

Ян. (з криком) Валеріє! (стрибає вниз)

Світанок перемінився на ніч. Промінь світла вихоплює з темряви

Яна, що тримає на руках нерухому Валерію.

Ян. (тихо) Хто сказав, що ти вмерла? Це тільки їм так здається. Їм, що ніколи не кохали, що не відчували, що не знали. Ти жива, і ніщо не зможе розлучити нас. Навіть смерть. Я віднесу тебе далеко, далеко, у той час, коли ми були щасливі. У мене вистачить сил. Повинно вистачити.

Ян починає бігти, залишаючись на місці. Довкола нього усе миготить: тіні, відблиски, блискавки. Усе швидше і швидше... Валерія оживає і починає бігти поруч з Яном. Вони біжать, взявшись за руки.

Завіса.