Дійові автори

Тексти п'єс в авторській редакції

Богдан Жолдак

"ЖЕТОН"

реп-драма на дві дії з прологом і антрактом для дітей і дорослих

Епіграф:
— Цю ідею треба запатентувати.
Юрій Щербак, 1980 р.

Лицедіють:

Дана — чемпіонка
Сергій — діджей
Костя — поет
Валерій — ерудит
Світланка — гьол-френд
Клавка — колишній психіатр
Топа
Обух
Бен
Огарок
Топа, Обух, Бен, Огарок - її колишні пацієнти, бандити
Вагітна Юлія
Михайло — її чоловік
Лесик — їхній синок
Бабця Уля
Бабця Галя
Дід Санько
Старий Тишко
Котецький — генерал з очима кольору хакі
Діденко — науковець
Ад’ютант
Балакуче табло.
1-й, 2-й, 3-й, 4-й, 5-й — невідомі, вони ж Черга, вони ж Охорона, вони ж Дітвора, вони ж Гурт інтелектуалів

Пролог.

Психіатрична жінка сидить і плаче. Не тому, що гола, а тому, що збентежена. Навколо в промені світла кволо одягаються четверо чоловіків.

КЛАВА. Вже не діє. Нема.

ТОБІК (хоче казати, але зазнає од нею мотузякою по спині. Зривається на крик). Клаво, що з тобою?

КЛАВА. Чого кричиш, як п... пуерільний?

Той не розуміє цього слова і тому клякне. Вона періщить його ще й раптом знесилено одкидає батога.

КЛАВА. Не діє.

Той ствердно киває. Тим часом жінка не знає, як одягтися. Бо біля неї лежить купою те, чим зазвичай торгують у вітчизняних секс-шопах.

КЛАВА. Ану, ти мене.

Дає йому батіг. Той зітхає, неохоче б’є.

КЛАВА. Ну!

Той б’є дужче.

КЛАВА. Не діє.

ОБУХ (шепоче до неї з іншого кутка і рушає сюди). А може... (Показуючи здоровецького кулака, хихотить).

КЛАВА. Гебофренік! (Кидається вона незнайомим слівцем і той завмирає напівфразі. До кожного, хто витикається на кін, в неї є слівце, яке зупиняє). Кататонік! Гідроцефал! Переверсивний! (Б’є вона словами, наче мотуззям. Всі завмирають. Вичерпана термінами, КЛАВА плаче). Оце нова епоха? Де пастирем стане психіатр? Але ж (ридає) - психіатр сам не здатен говорити. Він же мусить слухати, слухати, слухати. Ну, ще там-сям підлікує. Або ні. Але сказати отій орді, новій, він не здатен. Бо який же він після того психіатр?

Відповіддю на це запитання лунає далека музика.

Жінка починає танцювати менуета, поєднаного з пластикою, запозиченою зі стрип-барів. Мряка од того танцю повільно розсотується, розвиднюється, потроху освітлюється декорація до наступної дії.

Дія 1

Картина 1

Ніч кольору пепсі не поступалася світанкові, бо в ній поволі розвиднювалася вивіска «ДИСКОБОЛ — гравецькі автомати». Черга до цього закладу почала прокидатися, тому що дід САНЬКО намагався пролізти наперед.

САНЬКО. Ану, пустіть мене.

КОСТЯ (затуляючи йому спиною шлях, а також звуками). Ом... Ом... Ом... Ом... (позіхнув) О-ум, ом, ом; а ч-о-ому я маю т-тебе п-п-пускати? Ти що — мать-героїня?

САНЬКО. Пустіть, я кров проливав!

СВІТЛАНКА. У тебе теж менструація? Кров, це святе, я й кажу: хоч ми, жінки, її щомісяця проливаємо, але черга для нас — святійша.

КОСТЯ. От я т-теж кр-ров пролив на тролейбусній з-зупинці, там один кент т-також без черги л-ліз.

САНЬКО. У ти...

КОСТЯ. Л-лізе, я к-кажу: “Ставай у х-хвіст“, а він: “Я ваш х-хвіст туди й туди, під хвіст“. “Д-добре, — к-кажу, — а мене?“ “І тебе,“ — каже. Ну, я й п-пролив.

САНЬКО. Оце молодь так молодь... Ми для вас все зробили, а ви...

КОСТЯ. П-погано, значить, з-зробили, коли навіть атракціонів не в-вистачає.

САНЬКО побачив, як сюди штовхається старий ТИШКО.

ТИШКО. Остинь, Саню, жаль язик тратить на жовторотих; слиш, давно ти тут? Де нашії?

САНЬКО. Наші всі у хвості стоять, тут все захопили ці... салаги. Я сунувся, хтів глянуть, як тут діла з жетонами... (На КОСТЮ) У-усь я тебе!

КОСТЯ. Л-лише вдар перший, ш-чоб всі с-свідки бачили.

СВІТЛАНКА. Я все бачила: ось цей дідуган, перш ніж йому вибили вставні зуби, хотів ударити ціпком молодого симпатичного хлопчика...

БАБЦЯ ГАЛЯ. Хулігани!

Писнула й заховалася за БАБЦЮ УЛЮ.

БАБЦЯ УЛЯ. Не хулігани, а фулігани треба казать.

ТИШКО. Та плюнь ти, Саню, та розітри. Що ти з них візьмеш. А старий Борька тут? Покинув своє доміно?

САНЬКО. Й дід Льонька, й Ванько, і... всі. Приповзли по-справжньому погратись.

Гордо завершив би він, якби ненароком не втупився в напівпринади СВІТЛАНКИ.

Усі засміялися. Ранок почався.

САНЬКО. Казав мені старий Митро, що кращого діла за все життя не мав, аніж оця іграшечка. Спирт, каже, навіть спирт так — не бере, чудо, каже. Як дорвався, каже, наче увсе життя своє побачив за яку филину. Оттак.

ТИШКО. І Петько таке казав, каже: молодість побачив.

КОСТЯ. М-молодість? У в-вас який номер?

ТИШКО. Чотириста шістдесять перший.

КОСТЯ. Д-да, з таким можна молодості й не д-дочекатись, ом.

ТИШКО. За що боролись, Саню? За що, Саню?..

ЮЛЯ (голосом вагітної жінки). Пустили б-таки старого чоловіка!..

КОСТЯ. У вас як-кий н-номер буде?

ЮЛЯ. Восьмий.

КОСТЯ. От і п-поміняйтеся з д-дідусем, коли така д-д-добра.

ЮЛЯ. Я не можу, я вже два дні стою тут з пузом, тримаю місце для свого синочка.

СВІТЛАНКА (кивнула на її животяку). А ти певна, що буде син?

ЮЛЯ. Не для цього, — це для старщенького. Він нехай ще трохи поспить, щоби краще грати.

СВІТЛАНКА. А самій не кортить?

ЮЛЯ. Одкортілось. Промазала. Мене викреслили зі списку атракціонерів, і не дадуть жетонів. От. А в малого мого наче виходить, ми вже пройшли піхотні ігри. І в чоловіка мого наче виходить.

КОСТЯ. Ом... Ом...

СВІТЛАНКА. І довго ти будеш, (тулилася до нього) “омкати“?

КОСТЯ. Ще шість м-міліонів сімсот в-вісімдесят однну тисячу чотириста д-дев’ятсот три рази, ом... ом... ом... ом... ом... ом... ом... ом... ом...

Він не доомкав, бо пролунала музика, зблиснули табло:

“АВТОБОЇ!“

Двері павільйону «Дискобол» розчинились, блиснувши:

“ПІЛЬАТРАКЦІОНИ!“

Натовп посунув досередини, а там:

“БИЙМАШИНИ!“

Добіг і МИХАЙЛО, тягнучи десятирічного свого синочка ЛЕСИКА.

ЮЛЯ. Чого так довго?

МИХАЙЛО. Не хотів їсти каші.

ЮЛЯ. Не будеш їсти к-кашу — прогавиш свого ш-шансу! Нічого, як виграємо гру, то їстимем ікру, уперед, чоловіки мої любі, ну, до перемоги! (Обціловувала, біжучи).

Бо вже на естраду до пульту поставав діджей СЕРГІЙ, вмикаючи апаратуру; запульсували вогники «Телезалпи» разом з музикою, він заспівав:

СЕРГІЙ (співає). Авто-авто-авто-бій,

виграти його зумій.

Як виграв бій, —

то знову бий, бий, бий...

Молодь, яка була в залі, підхопила реп:

Життя — то є атракціон,

кожен хоче мати жетон,

же, же, же, вічний жетон!

Затягли вже й старші:

Авто-авто-авто-герць,

пульс у жилах, биття сердець,

вже й діди не втрималося:

уважно грайся, але пильнуй,

гру та жетона ти не змарнуй!

Як програєш, —

навік вибуваєш!

Гра-ура, гра-ура, ура-ура!

СЕРГІЙ (голосом репера). Любі наші атракціонери, хто ще забув правила? Ніхто? Отож робіть вашу гру!

Усе завмерло.

ЮЛЯ. Не хвилюйся, любий. Я поруч.

МИХАЙЛО. Я не хвилююсь, просто... в мене лишився одненький жетончик.

ЮЛЯ. Нічого, одіграєшся.

МИХАЙЛО. Сама знаєш, як я хочу, хочу вічного жетона...

ЮЛЯ ...тоді викинь цигарку, де нікотин, там не вигра ні один.

ЛЕСИК озирнувшись на тата, витягнув йому з рота недожовану цигарку, той би з’їв її, бо навколо гупотіли, ревли, вмикалися гравецькі автомати, блимаючи різноманітно; біля кожного товклися охочі пограти й подивитися, кому випала черга.

“Авіагра“ почалася з польотної музики, відбувається на підвішеному макеті реактивного винищувача, там вже вмостилися КОСТЯ й СВІТЛАНКА.

СВІТЛАНКА (нервується, як личить акселератці). Чому так довго нема старту?

КОСТЯ. Ом... Ом... Ом...

«ЗЛІТ ДОЗВОЛЯЮ», — на табло.

СВІТЛАНКА. Не смикай руль! О... полетіли... ле-ти-мо... все летить, обніми мене, милий...

КОСТЯ. Д-давно хотів сказати тобі, Світланко, ал-ле боявся.

СВІТЛАНКА. Чому?..

КОСТЯ. ...не знаю, н-не склав рими, зараз с-скажу, ось послухай...

Табло:

«АТАКА»«АТАКА»«АТАКА»

Вдираються звуки радіоефіру, усіх вмить поглинули і захопили чужі невідомі голоси.

1-Й НЕВІДОМИЙ. Шостий, шостий, на нас хтось летить, як чуєш?

2-Й НЕВІДОМИЙ. Чую, це наша дев’ятка, алло!

Раптом втручається третій голос.

3-Й НЕВІДОМИЙ. Яка в біса “дев’ятка“? Подуріли — я не бачу на ній кабіни!..

Табло:

«ПІЛЬ»«ПІЛЬ»«ПІЛЬ»

СВІТЛАНКА (верещить). Костю!

КОСТЬ. Ом... Ом... — жував той.

СВІТЛАНКА. Костю, бий! Навік програєш, ну! Ну, Господи! Ну, як на долоні...

КОСТЬ (цокотячи зубами). С-спокійно, д-дівчинко, треба з-зручніше зайти...

Повертає штурвала, викликає паніку в павільйоні й радіоефірі.

1-Й НЕВІДОМИЙ. Шостий, шостий, дев’ятка не відповідає! Алло!

2-Й НЕВІДОМИЙ (волає). Вона заходить мені у хвіст!

Табло:

«ПІЛЬ!»«ПІЛЬ!»«ПІЛЬ!»

СВІТЛАНКА. Костюню!!

Той тисне на гашетку, чути гупання скорострільних авіагармат.

Ефір розірвався:

2-Й НЕВІДОМИЙ. Це не дев’ятка! Вона стріляє в мене!

3-Й НЕВІДОМИЙ. Вмикай форсаж! Тікай! Алло, чуєш?

Табло:

«ЗАЛП!»«ЗАЛП!»«ЗАЛП!»

КОСТЬ (рвучко б’ючи по пусковій панелі). Ом! Ом!

Чути ракетні посвисти, стартують еРеСи; а ще, як там, в уявному ефірі, хтось надсаджується.

1-Й НЕВІДОМИЙ. Не бачу шостого! Мені заходять у лоб!

3-Й НЕВІДОМИЙ. Негайно катапультуйся!

1-Й НЕВІДОМИЙ. Він заходить...

КОСТЯ стріляє, лунає вибух, радіозвуки уриваються, усі присутні — теж, чути, як вискотять, шерхотять уламки.

Табло:

«ВІРАЖ»«ВІРАЖ»«ВІРАЖ»

СВІТЛАНКА. Не спи, Костику, віраж (штурхає його), щоб наш літачок, Костику, не наскочив в уламки підбитого.

КОСТЯ (отямившись). Які ш-че в б-біса уламки?

СВІТЛАНКА. Такі правила авіа-гри, хочеш програти? А Я ще хочу трошки політать... Ти щось сказав?..

Табло:

«ГРУ ЗАКІНЧЕНО»«ВИГРАШ — ПОВТОРНИЙ ЖЕТОН»

КОСТЬ. Н-н-нічого.

Павільйон здригається. Вулицею, ступаючи улад, суне гурт інтелектуалів, кожен у клубному жакеті, ведуть нескінчену похідну.

ІНТЕЛЕКТУАЛИ.

Читаєм Расіна, читаєм Ібн-Сіну,

Читаєм Ростана, читаємо Сіда,

марширують коридором:

Читаємо Жіда, читаєм Таціта,

Читаємо Їтса, читаємо Кітса!

Вони підтанцьовуть, діджей СЕРГІЙ за своїм пультом одразу торкається клавішних, додає супровід:

Читаєм Корнеля і Арістофана,

Читаєм Есхіла, а ще Лукіана,

СЕРГІЙ нахилився до мікрофона, підспівуючи некепсько:

Читаєм Хаяма, читаємо Манна,

Читаєм Ренара, Ремарка, Ренана!

УСІ:Читаєм,

Читаєм,

Читаєм,

Читаєм!

Процесія зупиняється, попереду їх ВАЛЕРІЙ.

ВАЛЕРІЙ. Хто тут крайній?

Їм показано на діда САНЬКА, той стоїть в гурті фанів, що скупчився за спиною в старого ТИШКА, там саме спалахнуло на табло:

«ПИЛЬНУЙ, ГРУ Й ЖЕТОНА НЕ ЗМАРНУЙ»

САНЬКО. Давай, Тишко, покажи салагам!

Табло:

«ГРА В МОТОПІХОТУ»

ТИШКО (підморгуючи). Зара стара кадра покаже, що таке гратися в війну. Ану, де ви поховалися, воріженьки? Од старого Тишка не втечеш, ось тобі!

БАБЦЯ ГАЛЯ. Хто так стріля? Підпусти — а тоді й лупи, скіко хоч.

САНЬКО. Не гавкай під руку старому вояку!

ТИШКО. Куди? І ти хочеш? На, на! Ось тобі, бий гадів, бий проклятущих, а-на-на!

БАБЦЯ ГАЛЯ. Куди ти ціляєш, урод? Де сектор обстрілу? Де дистанція — тамтреба фланговим вогнем, то враз всіх покладеш, більше балів буде, старе луб’я!

ВАЛЕРА кивнув на старого КОСТЕВІ.

ВАЛЕРА. Дурнуватий дідуган, їй-Богу.

КОСТЬ. О-о, п-привіт інтелектуале. Світланко, знайомся: б-брат-натуропат Валєра, генерал венег-гетаріанців. Ч-чуєш, а чого ти приперся с-сюди — ти ж м’яса не їси?

ВАЛЕРА. До чого тут м’ясо? Прийшов розвіятись, в мене од цього “пісюка“ голова вже: о!

СВІТЛАНКА. Од чого? Од... пісюка?..

ВАЛЕРА. Од пі-сі, комп’ютера. А ти, поете, що робиш тут ти?

КОСТЯ. Те ж саме — в-вірші с-складаю.

ВАЛЕРА. Отут?

СВІТЛАНКА. Отут. Знаєш, як він літає? Ти знаєш, що таке політ, о-о...

Він не відповів, бо поруч знову почалося.

ТИШКО. Та на ж тобі! А, не хочеш? Оце-оце-оце-оце! ось, осьосьосьосьосьось!

Кулеметні його черги несподівано увірвались.

Табло:

«НЕДОЛІК ВЛУЧЕНЬ»«КЛІЄНТ ВИБУВАЄ З ГРИ»«НАЗАВЖДИ»

Кожен поглядом сахнувся старого, співчуваючи ними, хоча більшість не ладна приховати радості.

ТИШКО (тетеріє). Що? Я — та щоб погано влучив?.. брехня, шарлатани... Щоб старий кулеметник Тишко не попав? Собаки...

Табло:

«ГРУ ПРОДОВЖИТЬ № 40/83-ТС-172»

ВАЛЕРІЙ. Це мене. Все, бувайте, побачимось.

Він вскочив туди, до “кулемета“, виштовхав спантеличеного Тишка, укинув у апарат свого жетона.

СВІТЛАНКА. Політаємо, Костю?

КОСТЬ. Н-не випадає, я от-тримав жетон на субмарини.

СВІТЛАНКА (засумувала). Гм, це під водою... Гм.

ТИШКО (сумує ще дужче) Собаки паршиві...

БАБЦЯ УЛЯ. Ось бачиш, Галочко, як шкідливо піддаватись хвилюванням? Він продувся, бо надто емоційний... Яке тепер в нього майбутнє? Тут, Галочко, треба холодної голови.

ЮЛЯ. Так, такі ніколи не виграють.

ТИШКО. Це неправда, я служив снайпером, усі скажуть, у чотириста десантному, тьху! чотириста десятому десантному полку.

Несподівано плаче, гурт одсунувся од нього.

ЮЛЯ. Чемпіон би не промазав.

МИХАЙЛО. Ти бачила чемпіона?

ЮЛЯ (шаріючись). Один раз довелось, оттакенні плечі, о. Отакі м’язи, і скромний.

БАБЦЯ ГАЛЯ. Дурниці, він отакий: стрункий, високий, і дуже ніжний. Тобто вихований, і очі в нього, як небо...

БАБЦЯ УЛЯ. ...великі?

БАБЦЯ ГАЛЯ. Ні, сині.

МИХАЙЛО впав на коліна.

МИХАЙЛО. Боже. Коли б ти знав, як я хочу здобути вічного жетона. Й бути чемпіоном назавжди. Господи.

Павільйон здригнувся од діджеєвого голосу, заблискотіло світло на всій гігантській дискотеці.

СЕРГІЙ (співає).

Цей велет, це сили стиск,

пальці його вчепилися в диск,

крутнувся корпус, вибухнув свист,

диск летить, сталі писк!

За мить натовп розпружився танцями:

УСІ (співають).Диск, диск, диск,

не місяць в небі завис,

це обертається диск,

блиск,

летить наш диск,

писк!

Табло:

«РОБІТЬ ВАШУ ГРУ»

Слова пісні увірвалися, хоч музика ще грала. Це тому, що СЕРГІЙ з висоти пульту побачив, як до зали зайшла дівчина ДАНА, простує крізь танці просто сюди, до нього. Удає незалежну.

ДАНА. Вау, скільки в тебе людей.

СЕРГІЙ. Як завжди. Привіт, Дано.

ДАНА. Привіт, ти мене не ждав? Признайся.

СЕРГІЙ. Тебе ждуть усі, ти ж знаєш. Що робитимеш сьогодні?

ДАНА. Побачимо. Потанцюєм, поспіваєм, постріляємо трохи, мені ж не можна втрачати форму. Вау! Мабуть сьогодні ми виберемо... оце.

Вказала вона пальцем і пішла до найбільшого апарату “Гра в крилату ракету“.

ТИШКО. Куди лізеш, повилазило?

ДАНА. Енд вот?

ТИШКО. Ти хіба мати-героїня, без черги пхаєсься?

ДАНА. Куди треба, туди йду, вел? І питати нікого не буду.

ІНТЕЛЕКТУАЛИ. Ось ми тебе зараз.

Підступаються до ДАНИ, але СЕРГІЙ кинувся навперейми, бо й з іншого боку насувалося старше покоління. Тут відбулося таке: маленька ДАНА видобула зі шкільного рюкзачка, високо підносить над головою неначе невеличкого сонця —сліпучо-золотого диска! Сяєво од нього мерехтить очима юрби дужче за дискотечні мигавки, й вона вщухає враз. Потім зашаруділо схвалення, наче всі ладанку чудодійну побачили.

УСІ: — Вічний, чемпіонський жетон.

— Чемпіон... чемпіон...

МИХАЙЛО. Яка ти така...

КОСТЬ. А-акселереня.

Витримавши паузу, ДАНА запитала поглядом: “ну, що?“ Так, що кожен суворо зиркнув на неввічливого діда ТИШКА.

ТИШКО. Пробачте, я не знав... пані.

СЕРГІЙ не дав їй дохизуватися, опустив руку з жетоном.

СЕРГІЙ. Дано, годі, навіщо ти так?

ДАНА. Нехай знають своїх героїв, а то ніякої поваги до молодого покоління. І тобі раджу: покинь завжди соромитись. Вел? Бо ніколи не станеш чемпіоном.

СЕРГІЙ. Який з мене...

ДАНА. О, завів свою пластинку? Я навчу тебе, я знаю секрети, ти ж хочеш цього?

СЕРГІЙ. Я... хочу. Ти ж знаєш. Я вже ситий цими іграми — отут вони мені, цілісінький день!

ДАНА. Но вей. Відповідь невірна. Відучись відступати, звикни долати труднощі, інакше з тебе ніколи не вийде справжньої людини.

СЕРГІЙ. Такої... як ти?

Дівчина несподівано зашарілася, усі це побачили.

ЮЛЯ. І дуже, дуже скромна. Така маленька...

ВАЛЕРІЙ. Нормальок, дитячий, незасмічений шлаками організм, чудова реакція, блискуча координація. А чом би й ні? Оно чемпіонки світу з гімнастики — взагалі немовлята, й нікого це чомусь не дивує.

КОСТЬ. Їй би в-в класики стрибати, або н-на скакалочці, а не гатити п-по мішенях.

Перше розчулення минулося, й од громади наперед виступив старий ТИШКО, утираючи з лиця хвилювання:

ТИШКО. Ану, дівчинко, покажи їм усім. Покажи й старій кадрі, як воюють чемпіони.

ДАНА. Вел, зараз побачите.

Сідає до пульту «ГРА В КРИЛАТУ РАКЕТУ»

Вкидає до прорізу свого чемпіонського жетона й апарат враз оживає: блимкає, виграє звуками змагання; а вічний жетон, на відміну від усіх інших жетонів, одразу випадає назад, повертається до неї в долоньку. Бо це вічний жетон.

УСІ (стогнуть). О-о!..

Табло:

«9...8...7...6...»

ЮЛЯ. Оно, бачив, не треба чекати оголошень, ніхто тобі не вказує, де грати, що захотіла, те й маєш, й ніхто тобі не закон.

Табло:

«3... 2... 1... 0»

«СТАРТ»

Вируни полум’я, двигтіння злету, на моніторі дуже швидко миготить земля під ракетою, та набирає висоту.

ДАНА (співає). “Скільки гілочок в саду, скільки квіточок червоних...“ Слухай, Сергію, не крутись, уважно дивись, що робитиму, і щоб усе запам’ятав.

СВІТЛАНКА. Вона — прекрасна.

КОСТЬ. Що ж в н-ній такого п-прекрасного?

СВІТЛАНКА. Та ти поглянь... як вона летить...

БАБЦЯ ГАЛЯ. Як янгол... Це вона, виходить, недавно бухнула авіаносця; уявляєте: проскочила аж крізь два ПеВеО, ну? І — бубух!

ВАЛЕРА. Це було шіснадцятого березня, о дев’ятій сорок.

БАБЦЯ УЛЯ. Не о дев’ятій сорок, а о восьмій. Теж мені, розумник.

ВАЛЕРА. Хто б це сперечався?

БАБЦЯ УЛЯ. Якби вона тоді за десять хвилин не проскочила, то її чемпіонство б: тю-тю! Ех ви, “на сороковій“, знати треба історію. Я правду сказала, дівчинко?

Вона мало не шарпнула за плече ДАНУ. Але та не відчула.

САНЬКО. Легше ти, корово! Під руку гавкать.

ТИШКО. Одному вже нагавкала.

Табло:

«УВАГА»«ЛОКАТОРИ»

ВАЛЕРІЙ (хвилюється). Зараз підуть гори, а піднявшись, її вхоплять локатори, і тоді, Боже...

БАБЦЯ УЛЯ. Та не гавкай ти під руку!

Зала затамувала подих.

УСІ. Ну, дівчинко, ну!

ДАНА (співає).

Скільки гілочок в саду,

Скільки квіточок червоних...

На екран набігли стрімкі скелі; проте, замість летіти через них вгору, ДАНА веде ракету ліворуч...

ВАЛЕРА. О! Знайшла: вузьке русло гірської річки й рвучко туди завернула.

Тепер під нею стрімко розкручується полотно звивистого потоку.

СВІТЛАНКА. Боже, як вона летить, як низько — над самісінькою водою...

ВАЛЕРА. Це щоб локатори не засікли.

Несподівано розчахнувся простір, гірські пасма — позаду, під ракетою розгорталася зелена долина.

УСІ. Ура! Проскочила!

ДАНА (тоненько співає).

Скільки гілочок в саду...

Скільки квіточок червоних...

Табло:

«УВАГА» «ХІМКОМБІНАТ»

ТИШКО. О, диви, як усі хіміки тікають, гади.

СЕРГІЙ. Дано, це ж не військовий об’єкт!

Табло:

«МЕТА!»«МЕТА!»«МЕТА!»

ДАНА. Іяху!!

Вона, заваливши крилату ракету на бік, рвучко скерувала на найбільшу, обкручену рурами, споруду. Рвонув страхітливий вибух.

Вгасли екрани, павільйон принишк, наче для того, аби відлуння вибуху ще кілька разів прокотилося ним.

Дівчинка відкидається в крісло.

Табло:

«ЧЕМПІОНСТВО ПОТВЕРДЖУЄТЬСЯ»

Усі приголомшено никнуть.

КОСТЬ. З-зрештою...

СВІТЛАНКА. Що “зрештою“?...

КОСТЯ. Зрештою, все наше життя — г-гра.

Кожен стоїть, отетерілий, навколо ДАНИ, не наважуючись. Вона безпорадно озирається до СЕРГІЯ, і той здогадався, що треба робити.

СЕРГІЙ. А тепер — танці!

Загупали динаміки, з цього зраділи ІНТЕЛЕКТУАЛИ, бо на ритм дуже вдало лягають рядки їхнього маршу:

Читаєм Адорно, читаєм Солона,

Читаєм Війона, гризем Сціпіона,

Читаєм Платона, а ще Сіменона!

СЕРГІЙ вигукує в мікрофона, виявляючи знаки заохочення до юрби:

Читаємо Канта, читаємо Плавта,

Читаємо Кафку, читаємо Данте.

Лунають навсібіч синкопи, народ потроху оживає, проймається незрозумілими словами, однак музика переконлива, заводить:

Читаєм Мальро і читаєм Марло,

Читаємо По, Ломброзо і Руссо,

Читаємо Фредро, читаємо Фрейда,

УСІ вже скандують все, окрім імен:

Читаємо Брехта, читаємо Бехера,

Читаємо Фіхте, читаємо Беккета.

СЕРГІЙ підхопив непорушну ДАНУ і вони почали тупцяти біля діджейського пульту:

Читаєм Шекспіра і Лопе де Вегу,

Читаємо Карнегі і Кастанеду,

Читаємо Джойса, читаємо Франса,

Читаємо Юнга, Сервантеса, Ясперса.

УСІ.Читаєм,

читаєм,

читаєм,

читаєм!

КОСТЯ (до ВАЛЕРІЯ, танцюючи). Як-кі успіхи, б-брате-натуропате?

ВАЛЕРІЙ. Став артилеристом — розвалив цілого укріпрайона.

Обидва одхекуються.

КОСТЯ. Оце п-по в-вегенетаріанському.

ВАЛЕРА. Це ж гра, цяцьки-іграшки. Краще зізнайся. Ти — свинину їси?

КОСТЯ. Ще й як: ом-ом. Ом... Ом... Ом... Ом... Ом...

ВАЛЕРА. А треба їсти лише те, що щедро дарує нам природа — рослини, плоди. А з’ївши свиню, станеш свинею й сам.

КОСТЯ. Чуєш, а ч-чим харчується свиня?

ВАЛЕРА. Як чим, плодами.

КОСТЯ. Отже — з’ївши свиню, яка д-добіса з’їла рослинності, я, в-виходить усі астральні тіла р-рослин і засвоїв? Чудово, с-свиня оно стільки їх понавминала, скільки ви, н-натуропати, усі разом не здатні н-навминати.

СВІТЛАНКА. Навіщо ти так, Костю? Він же нічого поганого не зробив.

КОСТЯ. Ще з-зробить, через таких б-балакунів в-вегенетаріанство стане д-державню політикою... В-всіх нас на солому посадять!

ВАЛЕРА. І правильно, нарешті, зроблять!

Балакуче табло:

«ГРАВЕЦЬ № 40/83-ТС-172»

«ВАША ГРА ТАНКОВА»

ВАЛЕРА. О, це мене, виграю танки, дадуть “землю-космос“!

СВІТЛАНКА. Ракети?..

ВАЛЕРА (вже не чуючи, проштовхнувся до танкового макета, сів, вчепився в важелі). У-ух, зараз я!

КОСТЯ. Т-ти в нас далеко підеш.

ВАЛЕРА. Ти про що?

КОСТЯ. А п-про те саме. Т-ти в нас, В-валеро, людина-погріб.

СВІТЛАНКА. Чого надвисаєш? Він робить успіхи, стане чемпіоном, в нього буде вічний жетон...

КОСТЯ. З-звісно ж, в нього ж н-не зашлакована аура.

Враз фани оточуюють ВАЛЕРУ, бо в нього заводиться мотор, задвигтіли траки; вмикаються радіозвуки: накази, команди і взагалі гупають снаряди — цілковитий ефект танкової атаки.

4-Й НЕВІДОМИЙ. Прикрий мене, я проскочу! П’ятий, як мене чуєш, відповідай! Як чуєш, питаю!

СВІТЛАНКА. Валеро, стріляй!

ВАЛЕРА (голосом танкіста). Не панікуй, дівчинко, підпустимо їх...

5-Й НЕВІДОМИЙ. Чую добре, що бачиш? Відповідай.

4-Й НЕВІДОМИЙ. Ще нічого, але хтось тут з’явився. А ти? Бачиш? Кажи, слухаю.

САНЬКО (до ВАЛЕРИ). Чого ждеш? Лупи вражину!

УСІ. Та не гавкай під руку!

Табло:

«ДИСТАНЦІЯ»

УСІ. Ну?!

ВАЛЕРІЙ поспіхом стріляє, од відкиду здригається гравецький апарат — десь лунає далекий вибух. І шепоче далекий голос.

4-Й НЕВІДОМИЙ. Горю... п’ятий...

5-Й НЕВІДОМИЙ. Вилазь, кидай машину!

4-Й НЕВІДОМИЙ. Не можу, ноги... побило, передай, прошу...

5-Й НЕВІДОМИЙ. Кажи: звідки вискочив ворожий танк? Де він, сука, взявся?

4-Й НЕВІДОМИЙ. Передай моїм, що я... моїм... я... (ВАЛЕРІЙ ще стріляє). Що... я.

Вибух. Тиша. Табло:

«МЕТУ ЗНИЩЕНО»

5-Й НЕВІДОМИЙ. Четвертий! Що передати! Алло! Відповідай!

Диркотіння траків, скрегіт торсіонів, паніка в ефірі — наказів не чути, вони глушаться лементом екіпажів — зненацька радіозвуки вимикаються, аби всі присутні почули:

КОСТЯ. Ом... Ом... Ом... Ом...

Балакуче табло:

«ПЕРЕМОГА»

«ПРАВО НА ГРУ «ЗЕМЛЯ—КОСМОС»

ВАЛЕРА. Ура! Тепер мої ракети! Якби ти м’яса не їв, то грав би як я, а не як ти!

СВІТЛАНКА. Угору йдеш.

ВАЛЕРА. Послухай, дівчинко, ходім зі мною. Пограємось.

СВІТЛАНКА. Якось незручно... а там будуть польоти?

ВАЛЕРА. Маненька — ракетні бої! Та кращих польотів нема!

СВІТЛАНКА. Га, Костику? Доки ти там на субмаринах, то може я трошки, трошечки політаю?

КОСТЯ. Ом.

Він одвернувся, щоб не глянути їм в спини, як вони побігли. Вирішив випити кави, вийнявши термоса, налив.

СЕРГІЙ. Куди це твоя мала?

КОСТЯ. Пішла р-ракети з-збивати.

Йде в протилежну кулісу.

ДАНА (до СЕРГІЯ). А ти так ніколи й не гратимеш?

СЕРГІЙ. Чому? Я тут щодня граю, на різних музичних інструментах. Навіть співаю. Ось послухай, (в мікрофон) шановні атракціонери, наша зустріч продовжується, скоро фінал, а! А — головний приз ще ніхто не здобув, отже шанси ростуть. Уперед!

Єдиний, хто тут не зрозумів сказаного, це був ТОПА, бо, зайшовши, дуже уважно переминав зубами свою нескінченну гумку-жуйку. Пошукавши очима, підійшов до СЕРГІЯ.

ТОПА. Гм. Ето, там, дуже хоче побалакать з тобою один мен, врубався?

СЕРГІЙ. Нехай заходить сюди, я тут на роботі. (В мікрофона): Ще один, ще один вічний жетон на кону — чий він, робіть вашу гру!

ТОПА посунув туди, всі скупчилися біля апарату «МОРСЬКИЙ БІЙ», туди вмостився надто юний претендент, ЛЕСИК, обабіч нього тряслися тато й мама, вагітна ЮЛЯ й вагітний МИХАЙЛО.

МИХАЙЛО. Лише не хвилюйся, синку, бо це зменшує точність руки й ока.

ЮЛЯ (трясучись). Чого ж сам трясешся? Я оно... відтряслася, дура стара, тепер, синку, ти моя остання спроба, дитино моя, поклади мені на щастя руку.

Бере його долоньку й хоче притулити до свого здоровенного живота. Але балакуче табло:

«УВАГА»

ЛЕСИК (в перископа) Як близько...

ЮЛЯ. Отямся, синку!

Табло:

«АПАРАТИ ТОВСЬ»

ЛЕСИК. Стріляти?

МИХАЙЛО. Стріляй!

ЮЛЯ. Не стріляй!

Табло:

«КУРС 10; 150 МЕТРІВ»

ЛЕСИК. Одійдіть! Одійдіть од мене обидва! Ви... невдахи!

Націляється, й, перехрестивши пучечками пальців важеля, тисне на нього. Залп. Вируни торпеди на екрані.

Вибух! З гучномовця заплюскотіла вода, ЛЕСИК припав до перископового монітора.

ЛЕСИК. Тоне... Як близько. Бачите людей? Оно, плигають в море. Оно. І оно.

Вмикається ефір, голоси.

1-А НЕВІДОМА. Рятуйте!

ЛЕСИК (шепотить). Вони тонуть?

ЮЛЯ (шепотить). Не сміши — це ж іграшкові. Але як зроблені, ота жінка, о, вчепилась за троса, бачиш, як в неї пальчики зроблені? Не хоче пускати. Ні, впала в воду. Пливе.

ЛЕСИК. Так, бачу, пливе сюди.

ЮЛЯ (мліючи). Я не можу. Погано... води.

Води був повнісінький телевізор, здавалося, перехлюпненться сюди, з неї раптом вихопилося перелякане жіноче обличчя, пальці мокро хапнулися за екран.

ЛЕСИК. Вона чіпляється за нашого перископа.

ЮЛЯ. Синочку, пірнай, занурюйся, опускайся, бо... бо мама не може.

ЛЕСИК врубав важіль, перископ пішов під воду, але жіночі пальці по той бік його не одпускали; вирували бульбашки, звуки ефіру розчинялися в них.

ЛЕСИК. Я боюся. Погана іграшка — в неї були такі очі...

МИХАЙЛО (отямлюючись). Ну, що ти, головне не розпускатись. Берегти себе. Тобі зараз не можна. Це ж гра. От, як в підручнику арифметики: з пункта “а“ до пункту “б“ виплив корабель. Він виплив з пункту “а“ і... не доплив до пункту “б“. Заспокойся.

ІНТЕЛЕКТУАЛИ (несподівано голосно заскандували).

Читаємо Лейбніца, читаємо Лесінга,

Читаємо Стрінберґа, читаємо Сенберґа,

Читаємо Шпенглера, читаємо Гегеля,

Читаєм Фуко, Епікура і Бебеля!

МИХАЙЛО. Це було кіно. Фірма. Найняла. Акторів. Та. Жінка. Теж. Актриса. Була.

ЮЛЯ. Та що з тобою? Та будь ти чоловіком, ти!

ТИШКО. То ж бо й воно, що кіно. А справжньому мужчині — хіба тут місце? Йому потрібен оперативний простір. Окопи! А це все — для дітлахів.

МИХАЙЛО. Я би пішов до армії. Я створений для неї.

ЮЛЯ. Я знаю.

МИХАЙЛО ...так немає ж армії!

ТИШКО. То ж бо й воно, що нема; плече друга, цигарка на двох, а не ці цяцюні, тьху. Підмінили справжнє діло кіном — а яка з цього користь? Оно молодь як розпустилась. Не стрижеться, я не кажу вже про секс.

МИХАЙЛО (стогне). Мені б видали форму, із справжнього хе-бе, натурального! Маневри... На чистому повітрі. Син би ріс би серед справжніх мужчин, а не хуліганів на асфальті.

ТИШКО. У багнюку! У грязь окопну їх, носяками їх, тоді з них щось путнє вийде, а не якісь полупідараси.

Тицьнув він пальцем і мало не влучив у КОСТЮ й СЕРГІЯ.

КОСТЯ. Ом.

СЕРГІЙ. Що з тобою? Теж — промазав?

КОСТЯ (зітхнув). Н-навпаки, в-в-влучив.

Йде. СЕРГІЙ кидається за ним, але наштовхується в дверях на ТОПУ й ОБУХА.

ТОПА. Тут з тобою хочуть покалякать.

СЕРГІЙ. Про що?

ТОПА. Чи хоче твій бугор, щоб ми стерегли його контору? Ну, шоб порядок був. Шоб хто не напав та не побив. Вітрини там, цяцьки ваші, сікьош? Передай це йому. Ясно?

СЕРГІЙ. Ні.

ТОПА (насуваючись). “Ні“? Це ти — мені квакнув “ні“?

ОБУХ. Йому? Ти хорошо подумав? І передай свому бугру, хай теж хорошо подума.

СЕРГІЙ. Просто я не знаю, хто, хто в мене... господар.

ТОПА (вражено). З гумором фраєрок. Ти коли чув щось таке, Обух? Шоб шестьора не знала, хто над ним валєт, га? На первий раз дай йому.

Той дає. СЕРГІЙ падає.

Ці двійко повагом переступають через нього, перевальцем рушають геть, одкинувши недопалки.

Хлопець мляво підводиться, тримаючись за зуби, повертється до мікрофона.

СЕРГІЙ. А тепер — танки, тьху! Танці!

Лупає музика, всі танцюють, світло гасне.

Дія 1

Картина 2

Пауза зависла гнітюча. СЕРГІЙ вже вийшов, поліз за ключами, та зачинити двері не зміг, хтось не пустив. Зацьковано озирнувся й побачив ДАНУ, вона не пускала.

ДАНА. Стоп.

СЕРГІЙ. Ти досі не вдома?

ДАНА. Ти знаєш, мені чомусь останнім часом здається, що мій дім отут. (Говорячи, вона проштовхнулася усередину, й змусивши його тягнутися туди ж). Тепер можеш замикати, чого ти на мене так дивишся? Ми ж домовилися — я буду тебе вчити. Райт? Не хвилюйся, я покажу тобі кілька простих фокусів, а потім уже сам вибирай, у що гратися. Вел?

Він крутнув ключа, замикаючись.

СЕРГІЙ. Дано, а чого ти за мене взялася? Вчила б краще...

ДАНА ...кого?

СЕРГІЙ. Ну, Андрія, чи Борьку.

ДАНА. Вау! По-перше: ми сиділи з тобою на одній парті — у кого я катала контрольні? По-друге... я хочу, щоб ти здобув упевненість, а це може бути лише тоді...

СЕРГІЙ. ...Коли?

ДАНА. Коли ти станеш чемпіоном.

СЕРГІЙ. Я не зможу.

ДАНА. Я ж — змогла?

СЕРГІЙ. От лихо... Я і вчуся, і тут співаю, а тепер ще стрілятиму — де стільки часу взяти?

ДАНА. Ноу вей. Мені здається, що ти просто боїшся. Втратити свій шанс — от і все, й бережеш його. Для чого? Не бійся, не втратиш, я підтримаю, коли що не так зробиш — виправлю, от як ти мене на контрольних; ну, вел?

СЕРГІЙ (стомлено). Ну, добре, тільки будемо вчитися на супутниках, і більше ні на чому.

ДАНА. А чому на них, це дуже складна гра, і для початку не...

СЕРГІЙ. ...Бо на ній немає цих. Акторів.

Коли вони влізли туди, в орбітального супутника, опинилися підвішеними майже під стелею, й дівчина одштовхнула ногою драбину, та впала, оглушливо брязнувши.

ДАНА. Все, дороги назад нема.

СЕРГІЙ (утон їй). “Ноу вей“?

ДАНА. Так, ноги став сюди, пальці клади сюди, уяви, що це піаніно.

ДАНА вкидає до прорізу свого чемпіонського жетона, цяцька вмить оживає строкатими вогниками, бринить космічними відлуннями; а жетон — він одразу випадає назад у підставлену дівчинкою руку.

ДАНА. Забудь про апарат, ось головне, про гру забудь, це — як співать, вел? Взагалі, думай про щось інше.

СЕРГІЙ. Про що?

ДАНА. Ну... про мене. А можеш співати “скільки гілочок в саду“, головне, вирубай голову, хай замість неї думають пальці, а вона, голова, нехай лиш дивиться і не заважає, це — як танцювать.

Табло:

«ПУСК»

ДАНА. Вау!

Космос вмить розчахнувся перед ними, замерехтіли зорі так рясно, що обоє мимохіть заспівали:

“Скільки гілочок в саду...“

Зненацька одна з зірок зрушила з місця й кинулася на них, хутко зростаючи на екрані.

СЕРГІЙ. О, диви, одна не стоїть на місці...

Табло:

«МЕТА!»

ДАНА. Отямся!

Але той вже крутнув штурвала, уник зіткнення, і розвернув, залітаючи “зірці“ з тилу,

табло:

«ПІЛЬ!»

СЕРГІЙ. Ось краще зайду ззаду!

Пальці СЕРГІЯ разом з ДАНИНИМИ тицьнули гашетку, злетів лазерний промінь, рубнув мішень — з неба почала падати зоря, розсипаючися на іскри...

ДАНА. Іяху! Ти чудо, геній! — у захваті цілує його.

Обидва вклякли.

Що робити далі, вони не знали, але тут їхні руки самі здогадалися торкнутися одні одного.

Дія 1

Картина 3

Інше диво відбувається на вулиці — напільний плакат “шок-шоу“ рушає з місця й потроху починає сунути до дверей гравецького павільйону; затуливши їх, зупиняється. З-за нього чути лише шарудіння металу, брязкання. Доки необережний плакат не падає, одтуливши ТОПУ й ОБУХА, які длубаються в замкові.

Зачувши надворі злодіїв, СЕРГІЙ миттю вимикає “супутника“ й пригинає ДАНІ голову.

ТОПА. О, скотинюка, та міцний. Зубило. Я сказав чотко “зубило“, а не свердло.

ОБУХ. Клавдія теж сказала чотко: “не ламати“.

ТОПА (з притиском). Зу-би-ло.

ОБУХ (подаючи). Ор лайт!

ТОПА. Скіко раз казати тобі, кугуту: не “ор лайт“, а “ол райт“?

ОБУХ. Ол райт, сере.

ТОПА (покинувши копирсатись). Що... що ти сказав?

ОБУХ. Що все гаразд, сер.

ТОПА. Куди ти світиш, Обух ти забуханий?

Він би визвірився, однак обидва помітили, що плакат, упавши, вже не маскує їх. Лякнувшись, знову затулилися ним.

ОБУХ. Такі гарні двері. А чого ж цяя контора не хоче башлять нам?

СЕРГІЙ (шепотить). Ти знаєш, Дано, я весь час думав, це точно... Що ця контора належить саме їм, бандюхам. Нічого не доганяю.

ДАНА (шепотить). Тс-с.

ОБУХ. Адже Клавдія сказала чітко: на нашій території не може буди ні однійой контори, яка б не ділилась із нами. Великі слова!

ТОПА. Слухай, ти у свойому забацаному селі не був етім, кандидатом в депутати? Базариш такими словами в натурє. Пилку.

ОБУХ. Ор лайт...

ТОПА. Готовченко!

Радісно підскочив він, бо заповітні двері чемно ляснувши, розчинилися.

Враз із завулка надбігають сюди БЕН та ОГАРОК з двома важкими валізами.

БЕН. Одсуньтесь, пацюки. Дай, пройдуть експерти.

ОБУХ. Ага, експерти що де сперти.

БЕН. Дурню, експерт з електроніки.

ТОПА шанобливо свиснув, радісно тетеріючи, пустив досередини ОГАРКА з валізами і той подався межи автомати.

БЕН. Робота в нього стрьомна, стережіть двері, як хто сюди сунеться — стріляйте одразу, усікли?

ОБУХ. Ясно, стріляти каждного, хто сунеться.

БЕН. Експерта стріляти, пацюки.

Сказав БЕН, озирнувся і посунув назад в завулка.

Тим часом ОГАРОК біля гравецького автомата розіклав валізи, розставив приладдя й почав мудрувати.

ОБУХ. Оце апаратурка. Це не твої крючки-гачки.

ТОПА. Хакєр.

ОБУХ. Ха... хто?

За тим обидва недогледіли, як позаду них нечутно постає КЛАВА в довгастому до п’ят плащеві і крислатому, натягнутому до носа, капелюсі.

КЛАВА. Отак стережемо, епілептики?

Ті обидва полотніють.

КЛАВА. Ідьйоти. Поставте афішу, йолопня, пасіть двері звідси, а не звідти, олігофрени мої. Обух!

ОБУХ. Тут я!

КЛАВА. Кретинізм, виявляється, заразна хвороба. О. Котися відси, шизюго, не псуй мені селянина, шуруй до Бена, стерегти квартал.

ОБУХ. Клаво... Клавдіє Олексієвно, можна, я з вами? Захищатиму, як лев.

КЛАВА. Д...дементний ти геронтфіл, а не лев. Стій отут й не ворухнись, б... брахіоцефале.

Вона одштовхує його, рушає всередину до ОГАРКА; той, одягнувши навушники, зосереджено длубається в своїх приладах.

КЛАВА. Довбешся, кретине?!

ОГАРОК (втрачаючи з несподіванки притомність). С... е-е...

КЛАВА. Досі не одкрив, гідроцефал!

ОГАРОК. С... складний е...електронний замок.

Хапається не за нього, а за серце.

КЛАВА. Гівно ти, а не лайно.

ОГАРОК. С...

КЛАВА. Фекалофаг довбаний!

ОГАРОК. Серце...

КЛАВА. Ух ти. “Се-р-це“... Париш, нема в тебе серця. Хе-хе. Ну-ну, без конвульсій. (Покликала). Обух! Це. Дай цьому клептоману в зуби.

ОБУХ (підбігши). Ол райт!

Широко замахнувся кулаком, але КЛАВА блискавично перехопила, од чого ОГАРОК миттю прийшов до тями.

КЛАВА. Параноїк! Дай, щоб диміло!

ОБУХ (замахнувся ще дужче). Задимиться, блин!

КЛАВА. Кататоніку ти мій... Ну? Дай йому в зуби цигарку, три рази кажу, бо в нього ж серце. (Дивиться, як ОБУХ її дає ОГАРКОВІ). Мдя, щось ти розкис, друже. Кидай ширку, це я тобі — авторитетно. Як колишній психіатр. Оно руки. Тремтять, ти б мені потрапив до диспансера. Да, здоров’я в тебе не ха.

ОБУХ. От ким я був? Простим сільським наркоманом... А Клава мене підібрала, людину зробила, тепер я... Та одкривай, не тягни пуповину, одкрий, шоб бабло посипалось! На нас з Клавою.

КЛАВА. Мікроцефале. Шоб ти знав: бабло мені до спини, і нижче. Головне, імбіциле, це контроль над серцями. Це ці. Ниточки. За які смикають — от осідлаємо цю контору і вся ця тусовка — наша. Ну. Усі ці таланти отут, (глянула вона собі в жменю), як колишній психіатр кажу: наші.

ОБУХ. Нафіг вони нам нада?

КЛАВА. У-у, переверсивний психопате, ці всі отут, за те, щоб грати — все нам оддадуть. Ха. Оддадуть, як за ширку...

ТОПА. За оці цяцьки?

О цій миті граймашина рипнула, нарешті, й розчинилася.

КЛАВА. Ну, що там?

ОГАРОК (залізши досередини, мимрить). Чорт його розбере... Сервери, Боже, скільки серверів... Що воно таке, дійсно?

КЛАВА. Це ти мене питаєш? Жетони, жетони де, ходяча ти каталепсіє?

ОГАРОК (вилазить ще блідіший, ніж був). Які там... жетони.

КЛАВА. Що ти верзеш, стегоцефале?

На це “експерт“ витягає пучок кабелів, з’єднавши їх “жучками“, вмикає екрани з електронною пам’яттю:

постають фрагменти влучних бомбувань. Бандити замилувалися масовими убивствами. Не кліпаючи.

ОБУХ. Чогось мені цяя цяця, перестає нравицьця...

КЛАВА (до ОГАРКА). Ти скажеш, нарешті, міфомане, що це за машинерія, чи ні?

ОГАРОК. Це — не атракціон. Ніякі це не ігрові автомати.

КЛАВА. То — що? Воно?

ОГАРОК, тримаючись за серце, так довго мовчить, що бандюхи мало самі не відповіли на це запитання.

Не кажучи про СЕРГІЯ й ДАНУ нагорі. Дівчинка вчепилася йому в плече, тамуючи сльози.

КЛАВА. Кажи, техномане, не муч колишнього психіатра.

ОГАРОК (розкривши апарата ширше). Оце блок наведення. Ось комп’ютер дистанційної стабілізації курсу літака. Тут теленацілювач скидання бомб, оце — маніпулятор керування польотом, бачите. Словом... це не іграшки, самі бачите, все вітчизняне. Найновіша військова начинка.

КЛАВА. Поклянись!

ОГАРОК. Ось коректор бомбування.

ОБУХ. Де? А це... што?

ОГАРОК. Дистанційний пускач.

КЛАВА. А жетони? Жетони ж десь мають бути, психостенік ти довбаний?

ОГАРОК. Жетони, (той поліз аж в нутро). Дійсно, де ж вони?... За цими армійськими примочками їх не знайдеш.

Пауза.

КЛАВА. Гм. Людина за своєю природою зла. Така, як я.

На підтвердження її слів знадвору пролунав мілітарний карбований крок. Попереду нього до павільйону влетів БЕН.

БЕН (лементує). У-юй!

КЛАВА. Що таке? Чого кричиш, як... п... пуерильний?

БЕН. Капець!

КЛАВА (до ОБУХА). Дай йому в зуби.

ОБУХ (борсається в кишені, вийма цигарку). Зараз.

КЛАВА. Склеротику! Кулаком!

Той дає. А потім авторитетно киває на двері.

ОБУХ. Може це ці марширують... інтіліктуали.

БЕН. “Еге“! З автоматами! Сам ти інтелектуал!

Однак і так крізь бокову вітрину видно, як сюди чимчикує армія.

ОБУХ (падає навколішки). Я люблю тебе, Клавдіє Олексіївно, чуєш, люблю, яке щастя — ми помремо разом!

КЛАВА. Спокуха. Ну! Зі мною, міксідеміки, не помреш. Це... Так: Огарок, зачиняй цяцьку, Обух, зачиняй хазу!

Ледве банда зникла за апаратами, як рота стає біля дверей; а досередини, грюкаючи, заходить варта й стає півколом, потім за ад’ютантом з’являється ГЕНЕРАЛ з чудовою колекцією орденів. І, в цивільному, ДІДЕНКО.

ГЕНЕРАЛ. Новий апарат вже діє?

АД’ЮТАНТ. Так... Ап! Так... Ап-чхиць! Так точно, апарат “гра в крилату ракету“ має місце буть і дає чудові результати.

ГЕНЕРАЛ. Ну, то що? Тепер і самі пограємось трошки? Трошки.

Він поліз до кишені й вийняв кілька іскристих вічних жетонів.

ДІДЕНКО. Не жалко вам ракет? Хоч раз влучили? Оно шарахнули ж по нашому житловому масиву...

ГЕНЕРАЛ. Нічого, зліші будуть... Можна подумать, ти багато влучив.

ДІДЕНКО. Я? Я вчений. Я в ці ігри не граюсь.

ГЕНЕРАЛ. Не кортить? Цікаво-цікаво: сам видумав їх, а не хочеш. Дивний ви народ, вчені. Дивний. Ясно, де вже тобі, ти би краще побачив, як наша мала дзизнула цілого хімкомплекса. Краса.

СЕРГІЙ майже притулився губами у вухо ДАНІ, шепотів.

СЕРГІЙ. Ти його знаєш?

ДАНА. Перший раз бачу.

ДІДЕНКО. Як вчений, я маю переконання, що дитина не повинна таке робити.

ГЕНЕРАЛ. Тю-тю. А хто? Дорослий? Та він зроду не допетрає провести ракету крізь гори руслом річки, а стратить її зенітникам, та й квит. Квит. Ні, діти — це святе... Як писав поет: “якщо занехаємо юні таланти, посунуть на нас звідусіль окупанти“. Святе.

ДІДЕНКО. Нехай мені хтось із ваших куплених поетів доведе, що війна, це дитяча справа? Ніхто.

ГЕНЕРАЛ. Наполеон вірно сказав, хоч і не був поетом: “нема кращих солдат від п’ятнадцятирічних хлоп’ят“, але він не міг їх призвати на службу. Не міг.

ДІДЕНКО. Отже, ви радієте, що маленька Дана воює проти здоровенних дядьків зі сталевими м’язами?

ГЕНЕРАЛ. І вони проти неї — пігмеї. Пігмеї! Ефективність нашої юної чемпіонки вже можна дорівняти до добрячої атомної бомби. Атомної. І це в умовах, коли ядерну зброю скрізь заборонено, га? Га. Парадокси природного добору. Бо дитина грається краще за ідіота зі сталевими м’язами. Грається! Її не треба роками вчити на полігонах, викидати шалені гроші на маневри, амуніцію — випусти в народ партію піратських пісюкових ігор, і все. І ці діти за навчання ще й самі грошики заплатять. Чудо. Який Наполеон про таке мріять міг? Та він пігмей — теж мені, стратег.

ДІДЕНКО. А мораль?

ГЕНЕРАЛ. А мораль чудова: коли дорослий грається в ці ігри, він дуже хвилюється, відповідальність, знаєте. Коли стріляє, хвилюється за кожен патрон. Відповідальність дуже погіршує влучність — ось мораль.

ДІДЕНКО. А якщо їм набридне гратися в ці ігри? Мода одійде, чи ще що?

ГЕНЕРАЛ. Мода? Просто ви не знаєте, що таке піар — ми зробимо престижні клуби, пошукову кампанію на вундеркіндів. От як, наприклад, зробили ж ми для дітей всенародну програму “хакер-шмакер“ — скільки комп’ютерних геніїв ми викопали? І діти знають, що найкращі, найкорисніші ігри такі, які корисні для держави. Й Дана це розуміє, певен. Розуміє. Вона розумна дівчинка — вона наша. Вона наш Наполеон.

“Наполеон“ мало не плакав, утиснувшись в “супутникові“ й лише страх, що її почують, стримував сльози. Та ще СЕРГІЙ, який торкнувся долонькою її голови.

ДІДЕНКО. Наполеон... А пригадайте нашу поразку під Голими Горами, була гроза, урвалось дистанційне керування — і ми продули.

ГЕНЕРАЛ. Бо насправді ми ту битву — виграли.

ДІДЕНКО. Як? Поле бою лишилося за ними.

ГЕНЕРАЛ. Дурниці, скільки коштує екіпаж їхнього танку, де сидять п’ять дорослих солдафонів? А в наших — жодного, електроніка в тисячу раз дешевша. Ми будемо програвати всі, геть усі до єдиної битви, аж доти, доки — не виграємо війну. Ясно?

ДІДЕНКО. Не зовсім.

ГЕНЕРАЛ. А ще вчений називається. Наша перевага, що ми маємо на момент війни набагато більше мирного населення, “дорослі у нас і татусі, і мами, майстрюють ракети щодня за станками, а дітоньки наші ракетами тими дадуть прикурити ворожій країні!“ А вороги — своїх кращих сталеварів, інженерів погнали гинути в окопи; в тих баталіях, які ми лишаємо їм під перемогу. Уперше в історії людства ми ведемо мирну війну і тому ми непереможні.

ДІДЕНКО. А якщо й вони стануть на шлях... мирної війни?

ГЕНЕРАЛ. Пізно, їхні хлібороби вже одягли військові мундири, усі загинуть, не дослужившись до єфрейтора. Ми переможемо, бо в них є армія, а в нас — нема.

ДІДЕНКО. Ви, генерал, спокійно про це говорите? Хіба вам не ясно, що армія в першу чергу потрібна всередині країни. Молодь без неї порозпускає патли, якщо їх не тримати під штиком — полізуть у наркотики, тут таке почнеться... Не було ще такої суспільної проблеми, яку б не вирішила загальна мобілізація.

ГЕНЕРАЛ. Є набагато кращий спосіб тримати їх отут. (Показує кулак). Ви могли помітити, що кожен, хто тут гра-єть-ся, десь всередині здогадується, що то за ігри. Ні? Так? Знають і мовчать, ось головний секрет кожного суспільства. Головний. Бо жоден не хоче пузом в окопну грязюку. Кожен хоче воювати отут — із комфортом.

Під час паузи, яка виникла, ад’ютант наважився ожити:

АД’ЮТАНТ. Ач... Ач...

ГЕНЕРАЛ (встиг скомандувати). Кругом!

АД’ЮТАНТ (устиг чхнути в протилежний бік). Ачхиць! Підготовано перегляд.

ГЕНЕРАЛ. Чудово, побачимо, що нам наші дітусі навигравали. Ви б, як вчений, звернули увагу, що всі звикли до слів “виграти війну?“ Виграти, програти... Гра! Ось головне, а не, як ви кажете, мораль. Гра моральніша за мораль. Оно зараз ігри навіть до всіх учбових програм запровадили, слава Богу.

Тим часом комп’ютерна пам’ять оживляє на моніторах фрагменти ефективних влучень:

ракети, літаки, танки, кораблі, вертольоти — усе це калейдоскопом миготить на поліекрані, розлітаючись щоразу там на друзки.

ГЕНЕРАЛ (шепоче) Мораль...

Діти тихенько виткнулися зі супутникового макета, підвішеного до стелі, втупилися в ГЕНЕРАЛА, як по ньому бігають відблиски відображень, наче дискотечні спалахи.

ДАНА. Що ти робиш, ховайся.

СЕРГІЙ. Нарешті я його побачив.

ДАНА. Кого?

СЕРГІЙ. Бугра свого. На кого я працюю.

ДАНА. Ну, і який же він?

СЕРГІЙ. Такий... очі в нього кольору хакі.

Деякі монітори почали миготіти завадами, зображення порушилося. ГЕНЕРАЛ кивком пальця підкликав АД’ЮТАНТА, вказав на брак.

АД’ЮТАНТ. Ач... Ач...

ГЕНЕРАЛ. Кругом!

АД’ЮТАНТ. ...чхиць! (Устигнувши одвернутися). Виявлено сліди присутності, хтось відчняв апарат гри в авіабомби.

Вказав долонею він на прилад, якого щойно “досліджував“ ОГАРОК.

ГЕНЕРАЛ. Обшукати приміщення!

І вже перед нього, оточивши півколом, варта виводить бандитів.

ГЕНЕРАЛ. Хто такі? Кого ви знайшли?...

КЛАВА ...Вважай, це ми знайшли тебе... гомоциде.

ГЕНЕРАЛ. Охорона, розстріляти.

Усі завмирають. Лише не психіатриня.

КЛАВА. Наказувать тут буду я.

ГЕНЕРАЛ. Команду чули!

Ревнув ГЕНЕРАЛ до варти. Ті звели автомати. КЛАВА й тут бровою не повела, витягла з кишені здоровенну “лимонку“, видрала кільце й жбурнула його під ноги генералові:

КЛАВА. Це граната “РГ-6“. Ну? Еге. Якщо хтось із твоїх ексгібіціонстів стрільне, я впущу її, дужечка оця одлетить, ударник — стук по капсулю, запал — пш-ш! От. Детонатор — гуп, динаміт — бемць. А ви усі — фур-р. Збагнув, піромане?

ОБУХ. Гаплик усім, Боже, померти разом з тобою, Клаво!

Він, а слідом і всі бандюхи, виймають кожен по такій же гранаті, видирають кільця й жбурляють під ноги ГЕНЕРАЛУ; той позадкував.

Охорона й бандити наставаляють одні проти одних зброю, світло гасне.

Антракт

Дія 2

Картина 4

КЛАВА. Ну, суїциде. Думай.

ГЕНЕРАЛ. Охорона... вільно.

КЛАВА. Гарна штучка, хочеш подержать? Ні? Га? О. (Несподівано тицьнула гранату до пальців ГЕНЕРАЛА). Лише тримай міцніше, педофіле! Я вам пропоную переговори, треба ж у такій ситуації про щось домовитись. Мдя. Чи не так, клаустрофобе?

ГЕНЕРАЛ. Переговори... про що?

КЛАВА. Про дрібничку, про наше і твоє життя, некрофіле. Хе. Треба ж нам якось розійтися? Ну? Чи так і будем стоять, як п... пуерільні?

ДІДЕНКО. Не відмовляйтеся, генерале, тримайте себе в руках.

ГЕНЕРАЛ. Я й тримаю, (вчепився пальцями в гранату), я спокійний. Ніяке бидло не виведе мене з рівноваги. Рівноваги.

КЛАВА. Не дуже “бидлай“, вуаєристе, бо мене теж можна зачепити за детонатор. Ха.

ДІДЕНКО. Не слід ображати людей, чесно зізнаюся вам, вони мені навіть чимось подобаються. Вони талановиті. Спритні, кмітливі, здатні діяти в безвихідній ситуації, і дуже ефективно.

КЛАВА. Кінчай базар. О. Що у вас є проти того, що маємо ми? Це. Ставте ваші пропозиції.

ДІДЕНКО (ніжно). Мадам, розумієте, нашому штабові ще й досі не вистачає дистанційно керованого робота, здатного діяти в глибоких тилах супротивника...

ГЕНЕРАЛ (уїдливо). ...наука ще не створила.

КЛАВА. Який тил? Що верзеш, технократе? Тил! Ну? Нам не про це слід зараз базарить, оці ваші штучки, хе, мені бім-бом, ясно?

ДІДЕНКО. Лише не треба хвилюватись, ви ж не дослухали. Чи... доводилося вам грабувати банк?

КЛАВА. Не для протоколу? Доводилося, і не раз, невропате. Не два.

ДІДЕНКО. А скільки ви здобули в результаті найкращої такої операції?

ОБУХ. Ну, тисячі так...

КЛАВА. Сто тисяч!

ДІДЕНКО. Тугриків?

КЛАВА (гордо). Доларів.

ДІДЕНКО. Я пропоную вам удесятеро більше. Удесятеро.

ТОПА мало не впустив гранату; у КЛАВИ вгасла цигарка.

ТОПА. Це шоб за такі гроші ставать ди-сци... дистанційним роботом?.. Згоден.

ГЕНЕРАЛ. У цім немає ніякої потреби. Потреби. Ви, за нашої допомоги і забезпечення, потрапляєте до одної країни і там...

ОБУХ. ...грабуємо банк!

ГЕНЕРАЛ. Ні. Нічого грабувати не треба. Навпаки. Ви його висадите. В повітря.

ОБУХ. Я вибачаюся, я не врубався. Там же гроші.

ГЕНЕРАЛ. Так, гроші. Так от, їх усі треба знищить. Невже це неясно?

ТОПА. Та яка разниця? Однаково ж це виходить — мілійон доларів.

КЛАВА. Долбарів! Це тобі не в власній країні, де все, як удома. Мдя. Лізти в банк серед ворожого кодла, це не по понятіям. Ага. Там можна і в ящик зіграть. О.

ОБУХ. Померти за гроші, як це прекрасно.

ДІДЕНКО. Пробачте, пані, чого це “в ящик?“ Адже висадить у повітря банк сто крат легше, аніж лізти всередину й грабувать касирів.

ОБУХ. Я не пойняв. Хіба ж ми, наша країна, хіба зараз ми з кимось воюєм? Яка, блін, війна?..

ГЕНЕРАЛ. Дійсно, ні, але щомиті десь на земній кулі обов’язково відбувається збойний конфлікт. От ми й...

ОБУХ (кволо тетеріючи). Де? Як?

ДІДЕНКО. Через інтернет? Ви чули про такий?

ОБУХ. Інтер... вент?

ГЕНЕРАЛ. Можна й так назвати. Назвати. За допомогою цієї мережі ми легко можемо перепрограмувати будь-чию, будь-яку ракету, будь-який пристрій наведення збити з толку, і змусити стріляти його туди, куди нам заплатять. Ясно?

КЛАВА. Як це: перепрограмувати?

ДІДЕНКО. Дуже просто. Ви мабуть не раз чули з преси, що якісь діти проникають в сервери? Навіть до Пентагонових? Навіть туди — то чого вартий там якийсь, азіатський, наприклад, командний пункт? Є готові комп’ютерні програми, які автоматично пролізуть в будь-яку чужу військову техніку.

ОБУХ. Я не зовсім...

КЛАВА. Цить, дріб’язковий клептомане. Тут дійсно є чудовий шанс. Мдя. М-м. А чи не підставите ви нас там? Що з нами буде після вибуху банку? М-м??

ГЕНЕРАЛ. Резонне питання. Ви отримуєте приз, а потім ми піднімаємо винагороду, гра продовжується! Ви їдете до сусідного банку.

КЛАВА. Ну, що, тамагочі ви мої? Умгу?

ГЕНЕРАЛ. Ну, згода?

КЛАВА. Дзеркально!

Навіть охорона полегшено зітхнула.

ОБУХ. Шо таке томогочі? Шо це таке?

БЕН. Діагноз.

ДІДЕНКО (приховуючи посмішку). А я вже почав був ловити себе на думці — куди це вживляти їм електроконтакти?

ГЕНЕРАЛ. Вживляй їх собі в мораль. (Про себе). Ця жінка починає мені подобатися. Усе життя я любив жінок, але й досі не знав, за що. А от оця...

КЛАВА. Справді, німфомане? М-м. Обережніше, бо в мене там теж детонатор, хо-хо. Ха.

ГЕНЕРАЛ. Ад’ютанте.

АД’ЮТАНТ. Слухаю!

ГЕНЕРАЛ. Тільки чхни мені тут!

АД’ЮТАНТ. Ви не повірите, але застуда... тільки-но минулась.

ГЕНЕРАЛ. Швидко готуй усі угоди на ворожий національний банк, підпишемо й виграємо війну. Викличемо в них кризу. Кризу... Аж голова паморочиться од перспектив.

КЛАВА. Підуть чини? Умгу?

ГЕНЕРАЛ. Нащо? Мені? Я й так генерал.

КЛАВА. Поганий той генерал, що не хоче стати генераліссімусом. Умгу?

ГЕНЕРАЛ. Ніколи не думав, що підписуватимуся з убивцями.

КЛАВА. Ніколи не думала, що підписуватимусь з убивцями...

Потім усі піднімають з підлоги кільця до гранат, вставляють назад; задкують до виходу, отак, спинами наперед виходять із грав’ярні. ОБУХ затуляє двері плакатом.

Картина 5

Лише тоді із горішнього “супутника“ наважився визирнути СЕРГІЙ. Він, зависши на руках, зіскочив, а тоді зловив ДАНУ.

ДАНА. Так я й знала: краще б учився, як ти почав зароблять гроші, то одразу вскочиш у щось погане. Але щоб таке... Вау! Кому ти тут співаєш? Заманюєш людей до цієї... забігайлівки.

СЕРГІЙ. Я й гадки не мав, хто мені платить.

ДАНА. Не прикидайся!

СЕРГІЙ. Це ти не прикидайся! Особисто тебе я сюди не заманював, ти сама почала тут... Гратись.

ДАНА. Так, гратись, вел, я не знала, яка це гра.

СЕРГІЙ. Еге, розкажи, я тут до всіх вас придивлявся, в кожного наступає мить, коли починає розуміти.

ДАНА. Стоп. Ноу вей. Я — не розуміла. І — замовкни! Коли сам усе знав, а мені не сказав! Ти — винуватий.

СЕРГІЙ. Я? Та ти сама знищила більше, ніж атомна бомба!

ДАНА побіліла. СЕРГІЙ хоче обійняти її, вона не пускає, він кидається на апарата, гамселить ногами.

Й потроху, переляканий, чує, як його удари переінакшуються, зростають на маршовий тупіт ніг; ДАНА сахнулась, але побачила крізь бокову вітрину, що то крокують не охоронці, а інтелектуали:

Читаємо Рільке, а ще Метерлінка,

Читаєм Сааді й маркіза де Сада,

Діти злякано дивляться, як вони заломллються крізь скло.

Читаєм Сенеку і Улугбека,

Читаємо Плінія і Стейнбека.

Кроки загрюкали по сходах і Дана з Сергієм ховаються за діджейськи пульт.

Читаєм Монтеня, читаєм Мольєра,

Читаєм Бодлера, Вольтера, Гомера.

Підійшовши під двері, інтелектуали марширують на місці:

Читаємо Сартра і Аполінера,

Читаєм Плутарха, читаємо Плавта,

Читаємо Олбі, читаємо Кафку,

Ать-два, стій!

ДАНА. Сергій, мені страшно.

Бо вже під зачинені двері прибіг КОСТЯ, зінобік примчала СВІТЛАНКА, змушена стати йому за спиною.

СВІТЛАНКА. Сьогодні ми не будемо першими, кляті розумники прокинулись раніше, га, Костику?

КОСТЯ. Ом... Ом... Ом...

СВІТЛАНКА. Політаємо. Еге?

КОСТЯ. Ом...Ом...Ом...Ом...Ом...Ом...Ом...Ом...Ом...Ом...Ом...

СВІТЛАНКА. Не хочеш зі мною говорити, Кошо?

КОСТЯ. Ми в-вже з т-тобою налітались, п-подруго. Ом... Ом... Ом... Ом... Ом...

СВІТЛАНКА. Не набридне “омкати“?

КОСТЯ. Вже небагато лишилось. Ом...Ом...Ом...Ом...Ом...Ом... Ом...

Інтелектуали, поховавши носи в краватки, грілися текстом:

Читаємо Мора, читаємо Мура,

Читаєм Спінозу, Алкея, Катулла,

Гризем Епікура, гризем Коленкура,

БАБЦЯ УЛЯ з БАБЦЕЮ ГАЛЬОЮ, придибавши, з подивом це слухають.

ГАЛЯ. А кого це гризуть? А такі симпатичні наче.

ІНТЕЛЕКТУАЛИ.

Гриземо Гонкурів а ще Піфагора,

Гриземо Пелєвіна і К’єркегора...

БАБЦЯ УЛЯ. Хто тут крайній?

БАБЦЯ ГАЛЯ. Виспатися б, учора ми стояли, стояли, ждали, коли нас оголосять. Так принесло цілий автобус з інтуристами, і хто б подумав: їх пустили погратися без черги, — “гості“, кажуть. Наче ми якісь...

БАБЦЯ УЛЯ. Нехай би собі постріляли. Але нехай спершу пошанують наші звичаї — стануть до черги. Пускають, кого хочуть, за валюту, наче в бордель.

БАБЦЯ ГАЛЯ. Який бордель, коли тут раніше, на цім самісінькім місці, стояли гойдалки, ти пригадай...

БАБЦЯ УЛЯ. ...й круселя тута крутилася.

БАБЦЯ ГАЛЯ. ...грав справжній духовий оркестр, а не якесь... “ліктрикчество“.

КОСТЯ. ...і п-приходили на танцюльки м-морячки!

ГАЛЯ. ...а тепер — інтуристи.

ДАНА й СЕРГІЙ зачудовано дослухалися, наче крізь воду, наче вперше почули людську мову.

ДАНА. Сергію, негайно щось зроби.

СЕРГІЙ. Що ти зробиш...

ДАНА. Сказати правду! Щоб усі знали, йдуть війни, і в кожній з них ми беремо участь. Це справжні убивства, а не якісь там діснейленди!

СЕРГІЙ. Я вже надивився тут, я тобі кажу: коли всі дізнаються, що це таки не гра... то кинуться сюди навалою, клянусь.

ДАНА. Кинуться?..

ІНТЕЛЕКТУАЛИ.Читаємо Гашека,

Лема,

і Чапека,

Читаєм Лассаля, читаєм Паскаля,

Читаєм Толстого і Достоєвського!

КОСТЯ (виймає термоса, наливає собі кави). А в-вам д-доводилося читати п-письменника Пабопуглагпрхенгба?

ІНТЕЛЕКТУАЛИ (перезирнулися). Ні. Такого ще ні. А хто це?

КОСТЯ (надсьорбуючи каву). С-сором не з-знати Пабопуглагпрехенгба. А ц-це, м-між іншим, тібетьсбкий історик, в-відомий дослідиник буддизму, жив н-на межі десятого й о-одинадцятого століття. Чернець.

ІНТЕЛЕКТУАЛИ. То ви вивчаєте буддизм?

КОСТЯ. Т-трохи є, а взагалі-то я п-поет.

ІНТЕЛЕКТУАЛИ. Як вас зовуть?

КОСТЯ. К-костя.

ІНТЕЛЕКТУАЛИ. Не читали!

Черга б знову закуняла, якби не ВАЛЕРА, він примчав розхристано-розпатланий, сяючи зором, як це буває в кожного, хто прозрів.

ВАЛЕРА. Звірі! Звірі! Знайте ж усі, що ви хижаки, крокодили ви!

СЕРГІЙ з ДАНОЮ почули це крізь скло, вона покинула плакати, надією пройнялися її очі.

БАБЦЯ ГАЛЯ. І я?

ВАЛЕРА. І ви! Навіщо ви убиваєте? І ви!

КОСТЯ. Т-та нарешті скажеш, що с-сталось? (Взявшись за бутерброда). Ом... Ом... Ом... Ом...

ВАЛЕРА. А ти й не здогадуєшся? Такий наївняк, як усі тут, еге? Не може бути, щоб ніхто... такого не може бути...

СВІТЛАНКА. А ти вже... здогадався?

ВАЛЕРА. І ти теж! Ви всі звірі хижі, бо ви м’ясо їсте, (тицьнув в костевого бутерброда), ну чому, чому ви не бажаєте їсти того, чим так щедро наділяє мати-природа? Скільки поживної ж зелені навколо, злаків! Плодів! Навіщо ж ви убиваєте невинних тварин? Коли вже зрозумієте, що м’ясо — це гріх? Пожирателі трупів, ось хто ви! Усі!

Плаче, падає долі.

КОСТЯ. Ти п-помиляєшся б-брате-натуропате. З-звірюка відрізняється від л-людини, бо з-завжди сире м’ясо їсть. А л-людина обов’язково — в-варене. Ом... ом... ом... ом... ом... ом... ом... ом... ом...

СВІТЛАНКА. Чого ти знущаєшся? Устань, Валеро, не звертай уваги, він же нічого не розуміє, окрім свого цього “ом“.

КОСТЯ. До р-речі, Валеро, не лише людина з-звірів їсть, а звірі т-також нямкають л-людей.

БАБЦЯ УЛЯ. Вірно! Недавно лев у цирку дитину з’їв, по телевізору показували: дитя полізло до нього цукерку дать, а він його — раз!

КОСТЯ. Раз-зом з ц-цукеркою, ом, ом, ом, ом, ом.

СВІТЛАНКА. Покинь ти свої жарти дебільні, Валерій же сер’йозні речі говорить, він же віруюча людина.

КОСТЯ. Еге, с-сьогодні він в-вірує в Христа, з-завтра в Аллаха, п-потім в Ніцше, залежно в-від того, що модніше. Д-далі він окультист, потім еНеЛОїст. Насьогодні в-він, бач, натуропат.

ВАЛЕРА. Натуропат, а не убивця, як всі ви тут. А я не хочу вбивать, якщо не їсти м’ясного, кислотна реакція в кожному організмі зміниться на лужисту, агресія зникне, настане мир на Землі, й ніколи не буде воєн.

КОСТЯ. Оттак от з-зразу й не б-буде?

ВАЛЕРА. Не буде жодної. Хто тут крайній?

БАБЦЯ УЛЯ. Ми.

СВІТЛАНКА. Як не буде воєн... що буде тоді?

КОСТЯ. Б-буде, що він вичитає десь, що д-для його незрівняного з-здоров’я корисніше їсти л-людей...

СВІТЛАНКА. Годі!

КОСТЯ. ...бо коли їси л-людятину, то з’їдаєш і а-астральні т-тіла, і с-стаєш людиною в б-більшій мірі, аніж був. Л-логічно? І т-тебе, дівчинко він з-зловить в тихому к-куточку і зхрумкає. Ом... Ом... Ом...

ВАЛЕРА (люто). Язик тобі не заболить, “омкати“?

КОСТЯ. Вже не д-довго. С-сказано бо в Відах: якщо в-вісім м-мільйонів раз с-скажеш мантру “ом“, то з-з-з-здобудеш блаженство.

ВАЛЕРА. Тільки й того?.. Сказати не важко.

КОСТЯ. З-зате важко п-підрахувати, щоб не п-перескочити цифру.

ВАЛЕРА. А як ти рахуєш?

КОСТЯ. За х-хвилину в мене в-виходить шістдесят разів. З-за г-годину це буде т-три тисячі шістсот, отже за пів доби ц-це с-складає с-сорок з половиною тисяч.

ВАЛЕРА. Он воно як... Ом. Ом. Ом. Ом. Ом. Ом.

СВІТЛАНКА. Валеро? Кому ти повірив? Поетові?

ВАЛЕРА. За хвилину я зможу вдвічі більше, аніж він. Аж сто двадцять разів, і виграю гру, здобуду блаженство, раніше, аніж він. Ом. Ом. Ом. Ом. Ом. Ом. Ом. Ом. Ом. Ом. Ом. Ом.

КОСТЯ. Ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом.

Навколо постає світло — приходить ранок і приходить в сяйві старий дід САНЬКО, намагається з першими променями сонця пролізти до павільйону без черги.

КОСТЯ. Ку-куди?

САНЬКО. Ти — мене не пускати? Яке право маєш ти, сопленя, мене, старого воїна, не пускати?

УСІ. Ом... Ом... Ом... Ом... Ом...

САНЬКО. Так, черга. Я її, між іншим, ще вчора зайняв.

КОСТЯ. От вчора й п-приходьте.

САНЬКО. На сьогодні! Бо тоді мені жетонів не вистачило, приїхали ці, якісь, чорт би їх забрав, інтуристи, учора. І сьогодні я — перший.

КОСТЯ. Перший, оно з того кінця, ом, ом, ом, ом, ом.

САНЬКО. Ух ти ж, скотинюко, я за тебе в окопах гнив, я за тебе в ворога стріляв, а ти — мене не пускати в тир?

КОСТЯ. Ні в т-тир, ні в сортир. Мене т-тоді й і в проєкті не було, ти тоді т-там за себе гнив, ш-шкуру свою рятував, а н-не мою.

САНЬКО. Шкуру?

КОСТЯ. А коли почнеться в-війна, оттоді мене н-напевне поженуть твою, діду, шкуру р-рятувать. Ом... Ом... Ом... Ом... Ом... Ом... Ом... Ом...

УСІ. Ом... Ом... Ом...

САНЬКО. Війна не почнеться ніколи, ніколи її більше не буде! Ми — зробили мир для вас ось цими руками, мозолями, щоб ви ніколи не знали, що це значить таке, стріляти в окопах, патлаті ви хами.

КОСТЯ. Д-діду, ви б п-пішли та пройшли курс підготовки молодого гравця, бо п-пропаде жетончик.

БАБЦЯ УЛЯ. Старій людині в тролейбусі місця не вступлять.

САНЬКО. Еге, діждеш од таких.

КОСТЯ. Ч-чого ж ви м-мир зробили, а тролейбусів — ні?

САНЬКО. Е-ех, жаль і язика тратить... Тьху!

Йде в кінець черги, туди, куди плюнув.

ДАНА й СЕРГІЙ відчували себе ніби в звіринці, звідкіля споглядали двоногих.

ДАНА. Ш-шіт. Треба ну хоч щось зробить, Сергію.

СЕРГІЙ. Я? А що я можу?

ДАНА. Ти! Ти ж... відмінник!

СЕРГІЙ. Тільки й того.

ВАЛЕРА. А за який час ти гадаєш вимовить “ом“ вісім міліонів разів? Ом.Ом.Ом.Ом.Ом.Ом.Ом.Ом.Ом.Ом.Ом.Ом.Ом.Ом.Ом.

КОСТЯ. Г-гадаю, за пів-року, ом... ом... ом... ом...

ВАЛЕРА. Цікаво, а яке воно, блаженство? Ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом.

СВІТЛАНКА. Це — коли літаєш.

КОСТЯ. П-помиляєшся.

СВІТЛАНКА. Та ну? А скажи, яке воно, ну?

КОСТЯ. Ц-це к-коли б-більше н-ніколи не за-за-за-заїкатися.

СВІТЛАНКА. Політаємо, Костику?

КОСТЯ (кивнув їй на ВАЛЕРУ). Ом... Ом... Ом... Ом... Ом...

СВІТЛАНКА. Валеро... політаємо?

ВАЛЕРА. Ом-ом-ом-ом-ом!

КОСТЯ. Ч-чому не хочеш з нею?

ВАЛЕРА. Та... Романтична. Обов’язково щось під руку бовкне, я мало одну ракету не втратив, уявляєш? Типу “земля-космос“, уявляєш? Ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом.

СЕРГІЙ. Вже скоро пора одкривати.

ДАНА. І вони знову почнуть? Посідають і почнуть... змагатись? Вау...

СЕРГІЙ. Вони зайдуть, а я вийду. Більш тут моєї ноги не буде. Піду краще в платний клозет, черевики ваксить.

ДАНА. Стоп. Я — нікуди не піду.

СЕРГІЙ. Будемо прощатись, Дано.

Дівчина ніжно торкнулася його чуприни:

ДАНА. Не кидай мене тут одну, прошу тебе.

СЕРГІЙ. Вже не ніч, можна йти додому.

ДАНА. Мені звідси нікуди йти. Мені здається, що мій дім тут. Побудь тут, Сергію, ми разом, може, щось вигадаєм, не кидай мене, ми з тобою, може...

САНЬКО. Коли ми були потрібні — стріляй, стріляй! Хочеш ти, чи не хочеш — стріляй, і квит. А коли ми самі хочемо — а не можна. Жлоби, нема того, щоб в у клубі ветеранів таку цяцьку поставить, ми ж заслужили.

БАБЦЯ УЛЯ. Дійсно, чому б ні? Щоб самому прийти й даму з собою запросить, як колись було... ось тут, на цьому самісінькому місці було чортове колесо, піднімаєшся вгору — ой-йой! Усе внизу, як на долоні. Куди вони його поділи? Воно ж було таке велике...

БАБЦЯ ГАЛЯ. А кімната сміху? Криві такі дзеркала, — показала бабця Галя. — пам’ятаєш: наш класний куратор? Ніс — о. Рот — о-о! А вуха? Згадай, як ми його побачили в кривому дзеркалі — він там уперше красенем став — усе на місці, як в людей, навіть носик такий гарнюній, манюній... Він, бідолаха, щодня приходив милуватись. А ми підглядали — о, де сміху було. Га, Ульцю?

Та у відповідь лиш утерла сльозу.

Прибіг і заспаний МИХАЙЛО, тягнучи за собою сонного ЛЕСИКА.

МИХАЙЛО. Атракціонери, хто крайній?

СВІТЛАНКА. Я. Остання.

Слідом за своїм животом примчала вагітна ЮЛЯ.

ЮЛЯ. В тебе немає дому? В тебе є дім. Ану, марш відси, поприлипали ви тут? В хаті од вас немає супокою: ди-ди-ди! Ди-ди-ди! То було все про футбол, а тепер про пільатракціон — ди-ди-ди! Як голова не трісне, більш поговорити нема про шо?

МИХАЙЛО. А що я маю робить? Лише гра поставить мене на роги, тьху! На ноги. Як мені без неї вибитись в люди?

БАБЦЯ ГАЛЯ. Салютів не стало! Що там армії — салютів не стало. Са-лю-тів!

БАБЦЯ УЛЯ. Не стало морячків...

Затужила.

МИХАЙЛО (вцупивши діда САНЬКА). Тут ми дивимось, а в нас чотири секунди гри. А той гад утік за хмару, ми з Лесиком, — пестить малого по голівці, — і промазали з еРееСу... Ми тоді — крізь хмару, напролом, а той гад не ждав — а ми лоб-у-лоб із падлюкою, я навіть його морду встиг побачить, злякану, очі сірі, чуб світлий такий. А синуля моя, кровиночка моя рідна, як двигне по ньому з усіх стволів, тільки цурки полетіли!

ЮЛЯ. Не можу, не можу цього чути...

САНЬКО (крекнув). А чого? Цікаво розповідає. Я наче так все й побачив. Як на війні. Це погано, коли чоловікам нема про шо справжнє поговорить. Розпродали армію — і що?

МИХАЙЛО (нашіптує синочкові, наче колискову). Скільки виграно боїв, стільки й маєш жетонів. Ми провели сім боїв, а з них виграно шість. І одна нічия — перемогла дружба, хи-хи!

САНЬКО. Я провів на війні, на справжній війні! удесятеро більше — і виграв усі їх до одного. Де, питається, мої жетони, де?

СВІТЛАНКА. Ви? Усі підряд? Не може буть.

САНЬКО. Дуже просто можу це довести —ось бачиш, я живий. Щоб тепер якийсь інтелігент паршивий, (на КОСТЮ), мене не пускав.

СВІТЛАНА. Який він інтелігент...

САНЬКО. А хто? Вірші ж пише.

СВІТЛАНКА. Інтелігент, дідусю, це той, хто говорить іншим людям правду й страждає за це — така в них доля.

КОСТЬ. Ф-функція. Ом... Ом... Ом...

Він не доомкав, бо підійшли КЛАВА, ТОПА, БЕН та ОБУХ.

ТОПА. Пустіть.

КОСТЯ. Ц-це ч-чого б це?

БАБЦЯ ГАЛЯ. Хіба ви інтуристи?

САНЬКО. Ви хіба кров проливали?

КЛАВА. Проливали і ще проллєм.

ОБУХ (беручи за барки КОСТЯ). Не віриш?

КОСТЯ. В-вірю. Омомомомомомомом...

КЛАВА. Пора б уже й одкривать. Скільки там?

БЕН. Без трьох. Клавдіє Олексіївно, ви чули? Обіцяли поставити нову цікаву гру.

СВІТЛАНКА. Небесну? От би політати!

КЛАВА струсила їй на плече попіл:

КЛАВА. Гру в розстріл, отак ставлять під стінку натовп — і хто більше накосить. Х-ха.

Починає рішуче стукати в двері. Плакат, який підпирав їх, падає, двері, незачинені, самі одчиняються. Натовп не встиг подивуватися на це, бо посунув усередину — загуркотіло, загупотіло, збуджуючися до гри! Заблимкало по всіх екранах літаками-гарматами, торпедами-танками...

СЕРГІЙ збирає нехитрі свої пожитки, змотує шнури, хоче йти, однак ДАНА заступає йому дорогу.

СЕРГІЙ. Даночко, слова до них не доходять, чула у що вони хочуть гратись? У розстріли. Ти думаєш, це жарти?

ДАНА. Ти, ти дуже талановитий, ти розумний, ти розумніший за будь-якого комп’ютера. Якщо слова не дойдуть до них, то що?

Він саме заштовхував до рюкзачка мікрофона, але той, задовгий, випав назад. Хлопець тицьнув його ще раз, але дроти, скупчившись там, не пускали. Він витягнув усе звідти.

ВАЛЕРА (забачивши в руках дискжокея мікрофон, невимовно зрадів). Пісню! Пісню!

УСІ. Просимо, просимо!

ОБУХ. Ти ж нам не відмовиш?

СЕРГІЙ (раптом наважився, повмикав синтезатори, хоча думки його були десь далеко; кинув на пульт кілька папірців). Шановне гравецтво! Я гадаю, я переконаний, що ця пісня буде дещо несподівана для вас, і дуже б просив, щоб ви зрозуміли, про що вона.

ДАНА замахала руками до юрби, заохочуючи її на оплески, залящало, СЕРГІЙ переладнав ритм-секцію на відповідний лад, реповий.

СЕРГІЙ (співає). Там, де любить погратися молодь, дорослі також туди ідуть, спокійні в них і сумління і совість, і честь і совість, і діточок своїх ведуть!

Гупає музика, дзенькає, бухкотить, діджеєвого пульта оточили люди.

УСІ (співають). І діточок своїх ведуть, ідуть-ведуть!

СЕРГІЙ (переінакшив синкопи, співає). Тут весело-затишно, тут є буфет, питво тут є і наїдки, усе це для того, аби клієнт, ніколи не думав про наслідки. Гри, гри! Убий, або вмри!

ДАНА (підхоплює приспів).

Знайте всі, що це — не гра!

Знайте всі — це все насправді!

Там гинуть люди, йде війна,

а ви у війні цій — гвардія!

Проспівавши останнього рядка, СЕРГІЙ вимкнув звук, западає гнітюча пауза.

СЕРГІЙ. Гинуть люди, це не гра, натуральна це війна!

Однак молодь продовжує скакати, заповнюючи відсутність музики реповими вигуками:

УСІ (співають). Авто-авто-авто-бій, виграти його зумій, бий! бий! виграв бій, то знову бий!

СЕРГІЙ врубав інший ритм, однак танці вмить перебудувалися на нього, що то значить реп!

УСІ. Життя, це наш атракціон, в кожного буде вічний жетон, же, же, же, жетон! Гра-ура, гра-ура!

Тицяли вони пальцями в ДАНУ, радісно верещали до чемпіонки, вітаючи її.

Вона одвернулася, бо бризнули сльози. СЕРГІЙ взагалі вимкнув звук, однак паузу вмить заповнили ІНТЕЛЕКТУАЛИ, гупаючи собі улад ногами:

Читаємо Шеллі і Кампанеллу,

Читаємо Орвелла і Монтанеллі!

Читаємо Франса, читаємо Фріче,

Читаєм Конфуція, читаємо Ніцше!

ДАНА (кричить). Ну і вот? Що з того? Хто-небудь з них писав про гру в убивство?

КОСТЬ (підспівує). А Ніцше, а Ніцше про це ніц не пише!

УСІ (співають). Ні Ніцше не пише, ні інший не пише!

ВАЛЕРА. Писав, писав! Достоєвський писав!

КОСТЯ. Що він м-міг п-писати, яка в нього мораль, як-кщо він сам — завзятий г-гравець?

ВАЛЕРІЙ. Гейзінга писав, о! “Гомо люденс“!

КОСТЯ. І п-поставив азарт, як категорію, в-вище над мораль.

СЕРГІЙ (в мікрофона). Виходить, гратися можна у що завгодно, перетвори на гру, що хочеш — і тобі дозволено все!

Б’є мікрофона ногою.

ВАЛЕРА. Ти що собі дозволяєш, малий? Чи не занадто ти на себе береш? Ти, людина-підвал. Ти ж тут працюш, а що співаєш?

ДАНА заступила СЕРГІЯ.

ДАНА. Стоп. Я теж тут працюю, вел? Я можу взяти на себе ще більше.

УСІ. — Про що, про що це вона?

— Хто ж не зна, як вона?

— Хай скаже чемпіон!

ДАНА. Ш-шіт! (Оплески в залі). Так от, щоб ви знали: ніяка це не гра. Це справжнє вбивство живих людей на різних континентах за допомогою дистанційного керування!

СЕРГІЙ (забравши а неї розбитого мікрофона). Кажу тобі, вони всі давно знають.

Пауза.

УСІ. — Дистанційного?

— Що вона таке каже?

— Що вона меле?

Бо проста правда повисла в повітрі, і їй нікуди було впасти, стільки було людей.

ОБУХ (кивнув до КЛАВИ). Дать їй в зуби?

КЛАВА. Ого. Не знаю, чи генерал тебе за це похвалить, некроманте? Ха. Тут треба інакше. Ха! Альо! Дєвочко, кого ти хочеш збить на понт? Ти! Просто скажи, що не хочеш з іншими ділиться своїм чемпіонством. Ну? І вся пісня!

ДАНА (уперто). Це все — автомати, які бум, бум, вбивають живих людей, повірте, я знаю!

ВАЛЕРА. Один дуже гуманний мислитель сказав, що в майбутньому всю брудну роботу робитимуть автомати!

ІНТЕЛЕКТУАЛИ. Звісна річ, він мав на увазі й війну.

УСІ. Так, так!...

ДАНА (до ВАЛЕРИ). А ти? Ти — теж автомат?

ВАЛЕРА (люто). Хто б казав, лиш не ти, суперавтомате!

Хотів казати ще, але, побачивши, що інші розходяться до апаратів, побіг туди ж не прогавити.

СЕРГІЙ. От бачиш...

ДАНА. А може взяти й зіпсувати всі ці цяцьки?

СЕРГІЙ. Ну й що? Полагодять за ніч, тут треба щось інше.

Він не знав, тому сів на підлогу і щосили стиснув голову.

Балакуче табло:

«ГРАЮЧИ, НЕ ВПАДИ В ТРАНСА»

«БО НАВІКИ ЗМАРНУЄШ ШАНСА»

Умить залишки роззяв розбіглися поміж биймашинами.

СВІТЛАНА здогнала ВАЛЕРУ.

СВІТЛАНА. Як ти уявляєш собі блаженство? Яке воно?

ВАЛЕРА. Це коли добіса жетонів, і всі чемпіонські, ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом-ом...

КОСТЯ. “Б-б-л-л-аженство“! Якщо ч-чемпіонка не з-збрехала, то це все — новий експеримент н-на живих л-людях.

ВЛЕРА. Звісно, хіба на мертвих — багато наексперементуєш?

САНЬКО. Вірно! Мертві ні на що не здатні, це я вам кажу, я на них надививсь.

КОСТЬ. Д-дивно, чомусь н-ніхто з філософів не розглядав мертвість, як категорію. Отже...

ВАЛЕРА. Отже ом?

КОСТЯ. Ом!

САНЬКО. У-у, інтілігєнти!...

СВІТЛАНКА. Які вона інтелігенти.

САНЬКО. А хто ж тоді?

СВІТЛАНКА. Прості розумники.

САНЬКО. Во-во, через таких розумників людям жетонів не хватає. Розвелось їх тут!

КЛАВА мало не наштовхнулась на його широкого жеста, але ОБУХ одвів.

КЛАВА. Не хватає жетонів, і по дєлу. Зате більший азарт, ха, оце ниточки так ниточки. Ляля! Отак лише смикай за них, і все путьом.

ТОПА. Клавдіє Олексієвно. А ми хто тут такі? Гравці, чи вже ігрові автомати? Ми дистанційно керовані роботи, чи ще ні?

КЛАВА. Резонно. Мдя. Якщо отримали аванс, то ясно, хочеться взнать, за що. Тамагочі ми!

ОБУХ. Хто-хто?

КЛАВА. Ходячі хвороби Дауна.

ТОПА. Боюся я. Щоб генерал нас там, біля банку, не підставив.

КЛАВА. Ну-ну... Не думаю. Доки за бугром є багато цілих банків, мдя — не підставить.

ОБУХ. На наш вік фатить.

КЛАВА. Ростеш!.

Дзизкотіння, тупотіння апаратів зливалися, снувалися в химерні ритми, ті плелися в мелодії, які знов розпадались на клапті, аби знову поєднатися в інші.

СЕРГІЙ. В голові лише маразм якийсь, треба тікати, Даночко.

ДАНА. Чому?

СЕРГІЙ. Вичерпали всі можливості.

Тримав він розбитого мікрофона, а потім, подумавши, тицьнув його до рюкзачка.

ДАНА. Це говорить музикант... Музика, це ще не вся гра. Як чемпіонка, кажу тобі.

СЕРГІЙ. Кажеш так, наче всі ігри переграла.

ДАНА (схаменувшись). Переграти гру. Вау. Цікава думка. Пам’ятаєш, він казав про гру в банки?

СЕРГІЙ. Хто?

ДАНА. Ну, генерал той, з такими очима він, що можна виграть війну...

СЕРГІЙ. Ти щось вигадала вже?

ДАНА. Чому ти так вирішив?

СЕРГІЙ. Ти ж — чемпіонка.

ДАНА. Сергію, прошу тебе, не говори зі мною так, нехай говорить хто завгодно, лише не ти, я все зроблю, я вигадаю, не знаю що, чорт, але будь тут і не кричи на мене.

СЕРГІЙ. Я не кричу...

ДАНА. ...ти весь час кричиш на мене, зараз це не можна, тут треба спокійно, бо нам треба посидіть перед дорогою.

СЕРГІЙ. Якою дорогою?

Посідали. Вона зажурено оглядала апарати, а він — двері. Підвелися й вона взяла його за руку й повела, між апаратами, табло, доки не дійшли “Гри в крилату ракету“.

Присутні німо втупилися у цю парочку.

ВАЛЕРА. Кого я бачу? Ти таки вирішив погратися? Тільки-но ти співав іншу пісню? А ти, дівчинко? Хто йому підспівував, га?

ДАНА сіла за пульт керування.

КОСТЬ. Он в-воно як? А х-хто лаяв г-гру?

БАБЦЯ. Причепився! Це ж дитина. Ти до мене краще причепись!

Дехто засміявся. Тому КОСТЬ пригадав, що в нього є термос з кавою і взявся за нього.

ДАНА. Я гратиму не так, як раніше.

КЛАВА. О. Ниточки. Цікаво, цікаво. Інтересно, як же це?

ДАНА. Гратиму в гру зі грою.

КЛАВА. Х-ха!

КОСТЬ. Ц-це щось новенького. Н-навіть Гейзінга п-про таку не п-писав.

ІНТЕЛЕКТУАЛИ. Навіть Гессе!

ДАНА багатозначно кивнула, мовляв, зараз ви все зрозумієте, показала всім свого непереможного жетона, всі охнули, як він заіскрився веселковими кольорами. Бо він — вічний. Втрапвиши в проріза, він одразу випадає назад у жменьку дівчинки.

Машина засвітилася:

«ГРА В КРИЛАТУ РАКЕТУ»

Кому не вистачило місця біля апарата, ті скупчились під центральним великим екраном. Схвально завирували, коли завирував спалахами полум’я двигун,

табло:

«4... 3... 2... 1... 0»

«СТАРТ»

Схвильовано біжить земля під ракетою, ДАНА повела її високо в небо.

ДАНА (шепотить). Сергійку, витягни швидко в мене в рюкзаку географію, карту, карту розгорни.

Хлопець підсунув підручника, бо дівчинка, дивлячись на карту там, перевела погляд на землю внизу під ракетою; завалила її боком, усі гратки навігаційні замерехтіли, закрутилися шалено стрілки приладів, а ДАНА ще крутіше повернула кермо.

УСІ. — Що вона робить?

— Куди вона повертає?

— Що ти робиш? Схопиш штрафний бал!

Та СЕРГІЙ одштовхнув УСІХ; він сам не розумів, яку гру розпочала ДАНА, але впертий вираз на її личку відкидав усі сумніви.

Табло:

«ХИБНИЙ КУРС»

КОСТЬ. Не вигадуй — втратиш чемпіонство! Це тобі не не ом, тьху! не жарти!

ДАНА (співає). Скільки гілочок в саду, скільки квіточок червоних.

Бо:

на екрані виникає далеке місто. Яке?

Балакуче табло:

«ПРОГРАШ» «ГРУ ЗАКІНЧЕНО»

Зала закричала люто. Апарат почав вимикатися, вгасали вже гратки, однак ДАНУ чомусь це не збентежило, як усіх тут присутніх, — вона впевнено вкинула свого жетона в проріз, і гра знов засвітилася. На екрані насуваються вулиці, будинки, мить — і ракета, виючи гіроскопами, мчить тунелями авеню.

УСІ. — Куди вона летить?

— Яке це місто?

Але:

раптом на екрані тому — за гольфовими полями, за широким парком виникає далека скляна споруда — павільйон гравецьких автоматів “Дискобол“ — усі в нім німо жахнулись.

СВІТЛАНКА. Та це... це ж наше місто, наш атракціон!..

КЛАВА. Ти шо придумала, суко?

Кивнула ОБУХОВІ. Це був знак і ОБУХ своїм страшним кулаком замірився на дівчинку, однак СЕРГІЙ одним рухом вибив з рук КОСТЯ термос — влучив ним в лице бандитове — гаряча кава вибухнула парою, опечений, той втратив орієнтацію.

ДАНА. Скільки гілочок в саду...

ТОПА. Уюй! Вона б’є сюди!

Ракетне ревисько насувається на павільйона, забряжчало скло в гравецьких апаратах.

КЛАВА (репетує). Атас, параноїки! Ми в такі ігри не граємось!

Натовп кинувся до виходу, і банда, несучи поверх себе свою психіатриню, рвонула крізь нього, долаючи шлях.

ДАНА майже видрала штурвал, рвонула його на себе.

На підлозі лишилися лише збиті з ніг БАБЦЯ ГАЛЯ та БАБЦЯ УЛЯ.

БАБЦЯ УЛЯ (озираючись в той бік, куди одлетіло ракетне ревисько). О, невже пронесло?

БАБЦЯ ГАЛЯ. Кого, тебе?

БАБЦЯ УЛЯ. Ні, крилату ракету.

На екрані ракета підноситься над парком, одвертаючи од “Дискобола“, повертає влівобіч, перетинає майдана й влітає до бічної вулиці; ось іще заворот, перелякані перехожі й авто кидаються врізнобіч, потім пішли проспекти, ще заворот, аж на видноколі постали квадратові споруди, огороджені шлагбаумами, вартовими будками — доволі відома споруда Гендепартаменту, там, наполохані розбігаються фігурки вартових.

БАБЦЯ ГАЛЯ. Ого! То це ж вона до Гендепартаменту летить!

БАБЦЯ УЛЯ. О, просто на нього. Хто це там такий у вікні?

БАБЦЯ ГАЛЯ. Красівий такий, генерал!

ГОЛОС ДІДЕНКА. Генерале, алло, як чуєте? На нас хтось летить!

ГОЛОС ГЕНЕРАЛА. Ти здурів, це ж Гендепартамент.

ГОЛОС ДІДЕНКА. Ну і що?!

ГОЛОС ГЕНЕРАЛА. Дано?! Це ти? Я наказую — ти не зробиш цього! Ти — наша людина!

ДАНА (кричить). Ні!!

На весь екран набігає обличчя ГЕНЕРАЛА, особливо очі його кольору хакі...

...вибух!!

Звуки гравецького апарата уповільнюються, ДАНА знеможено одкидається на стілець.

Далекий вибух вулицями вже накотився сюди.

СЕРГІЙ. Даночко...

ДАНА (швидко приходить до тями). Чого став? Держи!

Тиче йому свого непереможного жетона; він біжить, вмикає гру в бомбардувальники. Кидає його через усю залу ДАНІ, та зловила і ввімкнула ним морські бої; бігаючи межи апаратів, вони потроху оживили усі. Їхні звуки утворюють дивовижні ритми, поєднуючись.

І вже на безлічі екранів постають лаштунки небаченого бою: усі різновиди збройних сил зготувалися до баталії;

двоє дітей метушаться серед них, поетапно натискаючи на важелі пультів дистанційного керування, співаючи.

Скільки гілочок в саду...

Виспівувала вона,

Скільки квіточок червоних,

Підхоплював він. Разом:

...стільки діточок готові

до війни і оборони!

На ці голосочки з-за крайнього апарату витикається дві приголомшені бабці-кульбабці.

БАБЦЯ ГАЛЯ. Слава Богу, цілі, мало не затоптали. Ти ціла, Галю?

БАБЦЯ УЛЯ. Ну, подружко, нас не так просто розтоптати. (Забачивши навколо мерехтіння вогників на пультах та зачувши привабливу музику, старенька пожвавилася). Поглянь-но, Галю, що там діється?

БАБЦЯ ГАЛЯ. Жах: субмарини б’ються з авіаносцями...

БАБЦЯ УЛЯ. А що ж роблять авіаносці?

БАБЦЯ ГАЛЯ. Б’ють по берегових укріпленнях, що їм ще лишається, дивна ти, Улю, а для чого ж іще потрібні авіаносці? Б’ють, як наче скажені; а берегова охорона воює з літаками.

БАБЦЯ УЛЯ. Чому?

БАБЦЯ ГАЛЯ. Ти дивна якась, як це “чому“? Бо ж літаки бомбують ракетні установки, сестро.

БАБЦЯ УЛЯ. Я, правду сказати, дуже люблю ракети... От біда, а ракети, ракети, що вони роблять?

БАБЦЯ ГАЛЯ. Луплять по супутниках, я такої краси ще не бачила. Ти не повіриш, Ульцю, а супутники як умалішонні шкварять назад по субмаринах.

БАБЦЯ УЛЯ. Оце гра так гра... —

Пауза.

БАБЦЯ ГАЛЯ. Чуєш, Ульцю... Доки ніхто не бачить; а, може, нам піти, та нарешті трошечки погратися, га? бо за цими клятими інтуристами ми зроду не проштовхнемся, правда?

БАБЦЯ УЛЯ. Гаразд, подружко, лише за однієї умови. Якщо ти не будеш дуже сильно хвилюватися. Бо ти страх емоційна...

Крадькома поспішають в різні боки, спритно вмощуються до гравецьких апаратів:

БАБЦЯ УЛЯ й БАБЦЯ ГАЛЯ (разом). Іяху!!

Балакуче табло:

«ХИБНА МЕТА!» «ХИБНА МЕТА!»

СЕРГІЙ озирнувся до нього, з докукою пожбурив рюкзачком і влучив — сипнувши іскрами, воно вгасло.

ДАНА (від “космічних воєн“). Ну, як там?

СЕРГІЙ (від “лінкорів“). Як ти кажеш: вау, ураган, повний аут!

Усі бий-машини наполегливо працювали, не лишаючи жодних шансів одна одній, діти невтомно бігали між ними, додаючи корекцій автоматичному самознищенню.

Доки обоє майже не зіткнулися біля діджейського пульту. ДАНА заховала од хлопця руки, сперлася на клавішні, але не знала, куди подіти очі. Там, на танцмайданчику її подивували великі квадратні кахлі, привабливі такі, вона мить яку міркувала, потім взяла й кинула додолу свого чемпіонського вічного жетона; заходилася стрибати на одній нозі, підбиваючи його вперед, перекидаючи з одного квадрату до іншого, як це годиться робити, коли граєшся в “класики“.

СЕРГІЙ сидів долі і відверто милувався нею, як легко їй це вдається, вона перестрибнула в наступного квадрата й побачила, що жетон уперся в його кросівки, він підвівся, руки їхні торкнулися, пальці переплелись, а вони не наважувалися поцілуватися лише тому, що жоден з них ще не робив цього, вітер крізь розбиті вітрини вперше увійшов до павільйона і підштовхнув їх, нарешті вони здогадалися обійнятися.

Музика.

З усіх боків сюди насувається гуркіт, поштовхи вибухів, вже за вікнами почало й спалахувать.

БАБЦЯ ГАЛЯ (відволікшися від торпедоносців). Господи, що воно таке?

БАБЦЯ УЛЬЦЯ (не витикаючись із зенітної бусолі). Наче ти не здогадуєшся.

БАБЦЯ ГАЛЬЦЯ (шаріючися од щастя). Та невже це... Боже, невже це — салют?!

Поволі на театральній сцені, постає завіса.

Димова.

Завіса

Кінець.

Київ, квітень 1980р. — січень 2013р.