укр / ENG / pol

КРИВОРІВНЯ

МУЗЕЙ ПАРАСКИ ПЛИТКИ-ГОРИЦВІТ


ПАРАСКА ГОРИЦВІТ-ГІРКА (ПАРГОР)

... *** ...

ІНДІЙСЬКІ ЗАГРАВИ. Книга 2
(пригодницьке)

... *** ...

НЕ ДОБРІ НОВИНИ.

Доки що умовилися на дальше, як то повинно статися відносно Миколиного обжиту, який не повинен оставатися у хащі скитальцем, а вільним Талісманівцем. Вирішили розглянути знятий з кубла пакет. Адже це нове, чим утішить? А чи озадачить мислення... Думали про все це обидва, й розвивали опаковку. По всему можна було догадуватися, шо з якихось не виносливих умовин все це прибуло. Тим то й цікавило обох шоби заспокоїти ріжні роздуми...

Микула ще не знаючи в чому суть справи, шо за ним така генеральна обшуканиця по хащах, дуже спокійно перекладав розпаковані речі. І все шо перейшло з його рук віддав Лалі. Лала тремтів і не міг собі уявити до чого дооглядається? Бо, так, якби віщі думкє ввесь час підказували серцю про неприємні пригоди з побратимами. Тут же й в останньому з пакетів наткнувся на остаточне звідомлення. І тут такє остановив розшукє в інших звертках, сказав Микулі: „Мабуть, все шо я намірявся весь час знайти... слухай і не хвилюйся, іменно це, за свою долю, ні в сьогоденні, ні в дальніжшому...

Микула подивившеся Лалі просто в очі, запитався. А то шо за секрети? Не такі великі секрети... але, забагато хвиль і бурі зародилося в серцях наших побратимів, сказав Лала. І тут же додав: „Як лише прочитали надписі, шо були на витинку з курточкє шкіряної, тут не інакше зрозуміли, як те шо Микула угробив дівчину. І є неабиякий спільник причетний з цими негідниками що вичікують присуду в нашій оселі... А, коли вже таке, то в своїх бунтівничих не настроях зробили погоню за Микулою.

Микула слухав і усміхнувся... А Лала від задоволення шо Микула не взяв це за перебільшення гніву надто близько до серця... теж перестав хвилюватися. І тут же такє почав читати із написаного на полотняній смужці. Побратими писали: „Наші любі Побратими з Талісманівкє! Погоня за Микулою не вдалася... Ми попали в засаду... Не дуже важна та засада, але не хочемо каратися в збиточнім полоні. Ми живемо на верху секвої. І чекаємо ваших взлетів... значить використайте Політ Шульчика. Ваші Вісонівці. День секвойний з вивіскою сорочкє на вершечку, шоби скорше нас примітити.”

– От як чуєш, Микулко, – сказав Лала, – погоня не вдалася, і з того всего новини не важні. І не тим не важні, що тебе не ймили, але тим шо караються хто-знає серед якого лиходійства? А що тебе не зловили тим то й краще. Бо ти людина. Тебе ловити з такими злосливими намірами як ішли Побратими, не потрібно. Я щасливий, – додав Лала, – що з тобою отак по братерське зустрівся. І тепер у курсі справи відносно тебе, і нашої Гіркої. Бажав би, Микулко, шоби в твоєму серці не таїлося найменшої злоби... Бо, якби не було, а виручати прийдеться нам наших... чуєш шо пишуть?”
– Чую, чую, Лало, – заговорив Микула, і корчив руку від незгоєної рани, шов весь час нагризали кайдани. До яких наче й звикся як до чогось не від’ємного в житті.
– Ну, якшо рятувати, то рятувати, – заговорив Микула надто вже заспокійливо. І піднімаючися на ноги, тут же спотикнувся від потемніння в очах. От тобі й вояка? Знову додав Микула. Лала заспокоював юнака, шоби зручніше виложити своє планування. Як і шо до чого.

Одним словом, Микула погодився зайти з Лалою до Оселі в Талісманівку. Бо, надто вже вірив у Лалині обітниці, що жодного волоса не впаде з голови, бо вже ясно, хто був негідником.

Ідучи хащами, Лала ішов першим, а за Лалою, Микула просувався дуже вже обережно, щоби не з’ятрювати болючі ще не згоєні рани... Так багато було міркувань у кожного... а в Микули особливі задушевності відносно зустрічі з Дівчиною... яка неодмінно усміхнеться від радощів... а хоч і заплаче, то це теж від щастя... Дівчина яка так щиро допомагала Микулі приваленому на страту в секвойї, так то не забуте мною... але, то напевно буде почуте вперше всіми і зм’якшить ненависть до обох. Як шкода заговорив Микула в наближенні до оселі побратиму Лалі, що Гірка не могла нічого заговорити. Адже, зовсім по другому всі відносини стосуючіся до погоні за мною булиби поінформувалися.

Так, так, Микулко, -- відповів Лала. І тут же додав своє міркування. Та не буває відразу така добродійна зичливість... бо, як кажуть, щоби рибку звудити, треба помучитися.

За той час що Лали не було з хащів, в оселі начебто хвилювання живущих переходили в нормалізування. Бо, з дівчиною час від часу кращало. Вона час від часу просиджувала біля віконечка, і милувалася окружаючим обжитком приблизного гаю... а, коли прилітала пташина, дівчина подовго з нею гомоніла...

Лала з Микулою, як лише наближилися до оселі, такє під саму огорожу, порадилися щоб Микула почекав під вікном. А Лала сам зайде до приміщення. Бо хто єго знає, яким неспокоєм надихалося все від цілоденної зачеканности? Щоб часом не накинулися як на недругів?.. адже все розійшлося з ріжними намірами й захвильованностями... і кожде уболіває не завжди виявлено...

Лала як лише договорив ці міркування, відразу отерьхавси всим орлиним даром ліків і попрямував до приміщення. З першу затримався у прихожій кімнаті, де й були обидва побратими Цвітков і Ломикамінь. А, Микула тихенько притулившеся до підвіконня і хвилюючися, чекав на дальніжше авізо. Але докишо Лала по авізував про бажаний спокій в палаці, то Микула заслуховувався зовсім іншим. То що він почув то було надзвичайно захоплююче... бо дівчина проходжуючися по кімнаті при помочи милиці, наспівувала:

  Ой, недруги-недружища
Ни дав Бог вам сили
Аж такої, аби мене
Навікє добили...

Хоть мнє в земню закопали
Та земня, єк мама...
Полегонькє до грудєток
Своїх пригортала.

Кісточькє ми ни потерли,
Бо шшє си киваю...
Цисе байка, шо коштурцем
Ніжкє підпераю.

Даст Біг шєстя из здоров’єм
А до цегл люде
Прийдут в біді допомочі
Хоть най шо там буде?!

Микула прислухався і ще дуще вірив у те, що за стіною є та сама, до кого він з такою щирістьов спішив і в годину останніх прощань з життям невиносливих мук, і в цю хвилину коли дізнався про твоє життя...

Здавалося ось-ось та вискочить на вікно і перелетить як отта пташина, шо стільки чудових услуг усім робила. Або як отта пісня, шо доноситься в цю хвилину не лише до вух, а до серця людського... і цією людиною то був рятівник Микула. Але з того всего хотілося промовити і в цю хвилину й промовчати шоби дати дорогу іншим, щоби тількє починалося з миротворства... Хто знає чи в заполоненніц від цегл всего шо зачаровувала дівчина приспівуванням, чи не скочив був би крізь вікно до кімнати? Якби був Лала з друзями, що моментально, як по виклику, ввійшли до кімнати дівчачої... Так то була співанка яку співала дівчина для всіх надто вже відчутою... і всім хотілося зайти в цю хвилину сюди, де наспівувала її дівчина.

Побачивши друзів перед собою, дівчина посміхнулася добродушно. І пришкатульгала при помочи костур ця до свого закитиченого куточка, де так ніжно пахло від розкішних хащових квітів і травий... від яких було аж до уприємнення п’янко в душі.

Як поживаєш, Гіркотуне? З добродушним тоном спитав Лала. І такє почав викладати оперед дівчини всячину що приніс з хащі... Поживаю як поживаю, добре що співаю... відповіла дівчина. І тут же нахилилася до викладених лікуючих трав, і обв’язаних пакети нок... А це для мене? Почала розпитувати дівчина. І тут же почала висловлювати свою стурбованість відносно зачеканности на повернення Лали. Ой, як довго ждали на вас? Аж заждалися... І нікого з наших не привели? А чому? Де наші побратими? Чого блукають по хащі? Кого шукають? Лала знов звернув увагу на захвильованність дівчачу, і такє в цю хвилину перебив зацікавленням від своєї розповіді:

А кого ти хотіла шоби привести з хащі? Дівчина не довго думаючи, в зітханні промовила: „Десь Микула туда карається у секвої з окайданованими руками... ой, який він був зранений? Та мабуть розбійникє його знайшли знову?.. І докатували, не інакше... я так боронила його як допитували мене про нього... навіть, доказувала шо я людоїдка... що похарчувалася досита якимсь дуже вже незвичайним смачним м’ясом... а це лише тимуй, шоби вони не поверталися більше до секвої. Так, вони начебто й моїми розповіддями заспокоїлися, але до мене особливо гніву не зменшували.

Атож, то й є, шо гніву не зменшували і з тим мерзості натворили... додав Лала. І шоби ці розповіді були влучними для всіх вирішив покінчити з хованицями микули. Знову почав казати: „А ми тобі привели з орлиного кубла ягуара в черевиках.” „Ягуара в ...” – не доказуючи слів, дівчина пильно дивилася на Лалу, і тут же замовкла... ой, не мовчи, не мовчи, Гіркотуне... обізвався Георгій. Нам від цего мовчання лячно. Раді за твою словесність... і такє штуркнув ліктем Ломикаменя у знак того, шоби й побратим спочав якусь допоміжну бесіду... Вільгельм ще прогімкався загадково і підступив до вікна блище, щоби тайком подивитися де притулився Микула... який аж виростав як паска на дріжжях від почутого. І серед цього вичікування на ускорений виклик щоби вже усім спільно потішитися хоч частинно...

І тут як тут Вільгельм сягнув рукою поза вікно і сказав: щоби побачити на власні очі ягуара в черевиках, неодмінно потрібний викуп побаченого... на перший раз хоч би одну задушевну співаночку? Дівчина не довго думаючи в задуманими сказала: „Не одну співаночку подарую, а скільки потребується всім вам... лише скажіть правду про Микулу, чи не знаходили його колись? Бо дівчині здавалося шо хто-знає від коли лежала прикинута землею?

В цю хвилину Вільгельм таки перепоясався по через вікно і підхопив того ягуара в черевиках... і підніс його аж таки до дівчачої постелі. Дівчина докишо з’ясувала в чому тут незвичайний піджарт, начебто аж зніяковіла. Бо перед нею насправді виколисувався ягуар, якого тільки через хвилину розглянула і побачила шо він в черевиках. Отож то й є, шо ці черевикє відразу облегшили зніяковіння дівчаче. Бо відразу здогадалася що в цій шкурі обвихнена людина. Як не трудно було Микулі рухатися, а в цю мить розірвав ту шкуру починаючи з пуписка... і, показавши своє змучене лице, вистояв перед усіми як укопаний... Дивилися одні на одних, і кожде в своїх думках гуртували найпотрібніші слова розмови, щоби зачудувати цей час найдорошшого побачення з часом яке перейде в нерозлучне й не заміниме братерство...

– Ну, як? -- запитали одноразово нарушуючи мовчанку, -- чи, будемо співати в утісі, відчуваючи все це незвичайство в цю вечірну годиноньку? Чи, также, будемо мовчати?” Гірка аж сплеснула в долоні від несподіванкє, і такє посягнула рукою до курточки Микулиної... бо, хотіла ще упенитися на власнім переконанні, адже повинна бути щербинка на полі скраєчку? Так, краєчок поли в курточки був одрізаний. І від цегл Гіркій наче солодше ставало і все це за життя людини... якої вона могла в житті більше й ніколи не побачити... Ой, Лала-Лалуню... Зашептала дівчина, і в цю мить надто вже хотіла всіх зацілувати... так щиро, щиро, по-рідному безгрішно... як признання великої радости за зустріч братерську. Але на цей раз все це так і залишилося задушевною красою, наче в очікуванні на доповнені радощі, за які всеж-такє зможе обдарувати красою серця в чисто-сердечних поцілунках, шоби назавжди пам’ятати такі не звичайности як в цей і подібний час...

Дівчині уявлялося, що від цих зустрічей, навіть, щасливіло окружаюче звечоріння, в якому відпочивали всі розпещені деревця, що так ласкаво горнулися до сонячної горячости, навіть, тоді, коли від нього не було змилосердження... І метелики-світлячки неначе бадьоріше освічували кімнату затемненість, в допомогу людській зацікавлености щоби краще розглянути прибульця – ЯГУАРА В ЧЕРЕВИКАХ – МИКУЛУ...