ПАРАСКА ГОРИЦВІТ-ГІРКА (ПАРГОР)
... *** ...
ІНДІЙСЬКІ ЗАГРАВИ. Книга 2
(пригодницьке)
... *** ...
НЕ ДОБРІ НОВИНИ.
Доки що умовилися на дальше, як то повинно статися відносно
Миколиного обжиту, який не повинен оставатися у хащі скитальцем,
а вільним Талісманівцем. Вирішили розглянути знятий з кубла
пакет. Адже це нове, чим утішить? А чи озадачить мислення...
Думали про все це обидва, й розвивали опаковку. По всему можна
було догадуватися, шо з якихось не виносливих умовин все це
прибуло. Тим то й цікавило обох шоби заспокоїти ріжні роздуми...
Микула ще не знаючи в чому суть справи, шо за ним така генеральна
обшуканиця по хащах, дуже спокійно перекладав розпаковані речі.
І все шо перейшло з його рук віддав Лалі. Лала тремтів і не
міг собі уявити до чого дооглядається? Бо, так, якби віщі думкє
ввесь час підказували серцю про неприємні пригоди з побратимами.
Тут же й в останньому з пакетів наткнувся на остаточне звідомлення.
І тут такє остановив розшукє в інших звертках, сказав Микулі:
„Мабуть, все шо я намірявся весь час знайти... слухай і не хвилюйся,
іменно це, за свою долю, ні в сьогоденні, ні в дальніжшому...
Микула подивившеся Лалі просто в очі, запитався. А то шо за
секрети? Не такі великі секрети... але, забагато хвиль і бурі
зародилося в серцях наших побратимів, сказав Лала. І тут же
додав: „Як лише прочитали надписі, шо були на витинку з курточкє
шкіряної, тут не інакше зрозуміли, як те шо Микула угробив дівчину.
І є неабиякий спільник причетний з цими негідниками що вичікують
присуду в нашій оселі... А, коли вже таке, то в своїх бунтівничих
не настроях зробили погоню за Микулою.
Микула слухав і усміхнувся... А Лала від задоволення шо Микула
не взяв це за перебільшення гніву надто близько до серця...
теж перестав хвилюватися. І тут же такє почав читати із написаного
на полотняній смужці. Побратими писали: „Наші любі Побратими
з Талісманівкє! Погоня за Микулою не вдалася... Ми попали в
засаду... Не дуже важна та засада, але не хочемо каратися в
збиточнім полоні. Ми живемо на верху секвої. І чекаємо ваших
взлетів... значить використайте Політ Шульчика. Ваші Вісонівці.
День секвойний з вивіскою сорочкє на вершечку, шоби скорше нас
примітити.”
– От як чуєш, Микулко, – сказав Лала, – погоня не вдалася,
і з того всего новини не важні. І не тим не важні, що тебе не
ймили, але тим шо караються хто-знає серед якого лиходійства?
А що тебе не зловили тим то й краще. Бо ти людина. Тебе ловити
з такими злосливими намірами як ішли Побратими, не потрібно.
Я щасливий, – додав Лала, – що з тобою отак по братерське зустрівся.
І тепер у курсі справи відносно тебе, і нашої Гіркої. Бажав
би, Микулко, шоби в твоєму серці не таїлося найменшої злоби...
Бо, якби не було, а виручати прийдеться нам наших... чуєш шо
пишуть?”
– Чую, чую, Лало, – заговорив Микула, і корчив руку від незгоєної
рани, шов весь час нагризали кайдани. До яких наче й звикся
як до чогось не від’ємного в житті.
– Ну, якшо рятувати, то рятувати, – заговорив Микула надто вже
заспокійливо. І піднімаючися на ноги, тут же спотикнувся від
потемніння в очах. От тобі й вояка? Знову додав Микула. Лала
заспокоював юнака, шоби зручніше виложити своє планування. Як
і шо до чого.
Одним словом, Микула погодився зайти з Лалою до Оселі в Талісманівку.
Бо, надто вже вірив у Лалині обітниці, що жодного волоса не
впаде з голови, бо вже ясно, хто був негідником.
Ідучи хащами, Лала ішов першим, а за Лалою, Микула просувався
дуже вже обережно, щоби не з’ятрювати болючі ще не згоєні рани...
Так багато було міркувань у кожного... а в Микули особливі задушевності
відносно зустрічі з Дівчиною... яка неодмінно усміхнеться від
радощів... а хоч і заплаче, то це теж від щастя... Дівчина яка
так щиро допомагала Микулі приваленому на страту в секвойї,
так то не забуте мною... але, то напевно буде почуте вперше
всіми і зм’якшить ненависть до обох. Як шкода заговорив Микула
в наближенні до оселі побратиму Лалі, що Гірка не могла нічого
заговорити. Адже, зовсім по другому всі відносини стосуючіся
до погоні за мною булиби поінформувалися.
Так, так, Микулко, -- відповів Лала. І тут же додав своє міркування.
Та не буває відразу така добродійна зичливість... бо, як кажуть,
щоби рибку звудити, треба помучитися.
За той час що Лали не було з хащів, в оселі начебто хвилювання
живущих переходили в нормалізування. Бо, з дівчиною час від
часу кращало. Вона час від часу просиджувала біля віконечка,
і милувалася окружаючим обжитком приблизного гаю... а, коли
прилітала пташина, дівчина подовго з нею гомоніла...
Лала з Микулою, як лише наближилися до оселі, такє під саму
огорожу, порадилися щоб Микула почекав під вікном. А Лала сам
зайде до приміщення. Бо хто єго знає, яким неспокоєм надихалося
все від цілоденної зачеканности? Щоб часом не накинулися як
на недругів?.. адже все розійшлося з ріжними намірами й захвильованностями...
і кожде уболіває не завжди виявлено...
Лала як лише договорив ці міркування, відразу отерьхавси всим
орлиним даром ліків і попрямував до приміщення. З першу затримався
у прихожій кімнаті, де й були обидва побратими Цвітков і Ломикамінь.
А, Микула тихенько притулившеся до підвіконня і хвилюючися,
чекав на дальніжше авізо. Але докишо Лала по авізував про бажаний
спокій в палаці, то Микула заслуховувався зовсім іншим. То що
він почув то було надзвичайно захоплююче... бо дівчина проходжуючися
по кімнаті при помочи милиці, наспівувала:
|
Ой, недруги-недружища
Ни дав Бог вам сили
Аж такої, аби мене
Навікє добили...
Хоть мнє в земню закопали
Та земня, єк мама...
Полегонькє до грудєток
Своїх пригортала.
Кісточькє ми ни потерли,
Бо шшє си киваю...
Цисе байка, шо коштурцем
Ніжкє підпераю.
Даст Біг шєстя из здоров’єм
А до цегл люде
Прийдут в біді допомочі
Хоть най шо там буде?!
|
Микула прислухався і ще дуще вірив у те, що за стіною є та
сама, до кого він з такою щирістьов спішив і в годину останніх
прощань з життям невиносливих мук, і в цю хвилину коли дізнався
про твоє життя...
Здавалося ось-ось та вискочить на вікно і перелетить як отта
пташина, шо стільки чудових услуг усім робила. Або як отта пісня,
шо доноситься в цю хвилину не лише до вух, а до серця людського...
і цією людиною то був рятівник Микула. Але з того всего хотілося
промовити і в цю хвилину й промовчати шоби дати дорогу іншим,
щоби тількє починалося з миротворства... Хто знає чи в заполоненніц
від цегл всего шо зачаровувала дівчина приспівуванням, чи не
скочив був би крізь вікно до кімнати? Якби був Лала з друзями,
що моментально, як по виклику, ввійшли до кімнати дівчачої...
Так то була співанка яку співала дівчина для всіх надто вже
відчутою... і всім хотілося зайти в цю хвилину сюди, де наспівувала
її дівчина.
Побачивши друзів перед собою, дівчина посміхнулася добродушно.
І пришкатульгала при помочи костур ця до свого закитиченого
куточка, де так ніжно пахло від розкішних хащових квітів і травий...
від яких було аж до уприємнення п’янко в душі.
Як поживаєш, Гіркотуне? З добродушним тоном спитав Лала. І
такє почав викладати оперед дівчини всячину що приніс з хащі...
Поживаю як поживаю, добре що співаю... відповіла дівчина. І
тут же нахилилася до викладених лікуючих трав, і обв’язаних
пакети нок... А це для мене? Почала розпитувати дівчина. І тут
же почала висловлювати свою стурбованість відносно зачеканности
на повернення Лали. Ой, як довго ждали на вас? Аж заждалися...
І нікого з наших не привели? А чому? Де наші побратими? Чого
блукають по хащі? Кого шукають? Лала знов звернув увагу на захвильованність
дівчачу, і такє в цю хвилину перебив зацікавленням від своєї
розповіді:
А кого ти хотіла шоби привести з хащі? Дівчина не довго думаючи,
в зітханні промовила: „Десь Микула туда карається у секвої з
окайданованими руками... ой, який він був зранений? Та мабуть
розбійникє його знайшли знову?.. І докатували, не інакше...
я так боронила його як допитували мене про нього... навіть,
доказувала шо я людоїдка... що похарчувалася досита якимсь дуже
вже незвичайним смачним м’ясом... а це лише тимуй, шоби вони
не поверталися більше до секвої. Так, вони начебто й моїми розповіддями
заспокоїлися, але до мене особливо гніву не зменшували.
Атож, то й є, шо гніву не зменшували і з тим мерзості натворили...
додав Лала. І шоби ці розповіді були влучними для всіх вирішив
покінчити з хованицями микули. Знову почав казати: „А ми тобі
привели з орлиного кубла ягуара в черевиках.” „Ягуара в ...”
– не доказуючи слів, дівчина пильно дивилася на Лалу, і тут
же замовкла... ой, не мовчи, не мовчи, Гіркотуне... обізвався
Георгій. Нам від цего мовчання лячно. Раді за твою словесність...
і такє штуркнув ліктем Ломикаменя у знак того, шоби й побратим
спочав якусь допоміжну бесіду... Вільгельм ще прогімкався загадково
і підступив до вікна блище, щоби тайком подивитися де притулився
Микула... який аж виростав як паска на дріжжях від почутого.
І серед цього вичікування на ускорений виклик щоби вже усім
спільно потішитися хоч частинно...
І тут як тут Вільгельм сягнув рукою поза вікно і сказав: щоби
побачити на власні очі ягуара в черевиках, неодмінно потрібний
викуп побаченого... на перший раз хоч би одну задушевну співаночку?
Дівчина не довго думаючи в задуманими сказала: „Не одну співаночку
подарую, а скільки потребується всім вам... лише скажіть правду
про Микулу, чи не знаходили його колись? Бо дівчині здавалося
шо хто-знає від коли лежала прикинута землею?
В цю хвилину Вільгельм таки перепоясався по через вікно і
підхопив того ягуара в черевиках... і підніс його аж таки до
дівчачої постелі. Дівчина докишо з’ясувала в чому тут незвичайний
піджарт, начебто аж зніяковіла. Бо перед нею насправді виколисувався
ягуар, якого тільки через хвилину розглянула і побачила шо він
в черевиках. Отож то й є, шо ці черевикє відразу облегшили зніяковіння
дівчаче. Бо відразу здогадалася що в цій шкурі обвихнена людина.
Як не трудно було Микулі рухатися, а в цю мить розірвав ту шкуру
починаючи з пуписка... і, показавши своє змучене лице, вистояв
перед усіми як укопаний... Дивилися одні на одних, і кожде в
своїх думках гуртували найпотрібніші слова розмови, щоби зачудувати
цей час найдорошшого побачення з часом яке перейде в нерозлучне
й не заміниме братерство...
– Ну, як? -- запитали одноразово нарушуючи мовчанку, -- чи,
будемо співати в утісі, відчуваючи все це незвичайство в цю
вечірну годиноньку? Чи, также, будемо мовчати?” Гірка аж сплеснула
в долоні від несподіванкє, і такє посягнула рукою до курточки
Микулиної... бо, хотіла ще упенитися на власнім переконанні,
адже повинна бути щербинка на полі скраєчку? Так, краєчок поли
в курточки був одрізаний. І від цегл Гіркій наче солодше ставало
і все це за життя людини... якої вона могла в житті більше й
ніколи не побачити... Ой, Лала-Лалуню... Зашептала дівчина,
і в цю мить надто вже хотіла всіх зацілувати... так щиро, щиро,
по-рідному безгрішно... як признання великої радости за зустріч
братерську. Але на цей раз все це так і залишилося задушевною
красою, наче в очікуванні на доповнені радощі, за які всеж-такє
зможе обдарувати красою серця в чисто-сердечних поцілунках,
шоби назавжди пам’ятати такі не звичайности як в цей і подібний
час...
Дівчині уявлялося, що від цих зустрічей, навіть, щасливіло
окружаюче звечоріння, в якому відпочивали всі розпещені деревця,
що так ласкаво горнулися до сонячної горячости, навіть, тоді,
коли від нього не було змилосердження... І метелики-світлячки
неначе бадьоріше освічували кімнату затемненість, в допомогу
людській зацікавлености щоби краще розглянути прибульця – ЯГУАРА
В ЧЕРЕВИКАХ – МИКУЛУ...