укр / ENG / pol

КРИВОРІВНЯ

МУЗЕЙ ПАРАСКИ ПЛИТКИ-ГОРИЦВІТ


ПАРАСКА ГОРИЦВІТ-ГІРКА (ПАРГОР)

... *** ...

ІНДІЙСЬКІ ЗАГРАВИ. Книга 2
(пригодницьке)

... *** ...

ЧУДОДІЙНА БЛИСКАВИЦЯ.

Ніхто би був того не збагнув передчасно, шо могло скоїтися у секвої за той час відсутності Гіркої. Всего на всего витрачено лише дві години, а час діяв невпинне.

Коли вдарив грім з блискавицею, та так влучно шо потрафило в саму рошколібину секвої, і влучило в самі кайдани, шо так не милосердно угризали Миколині рукє...

А Микулу викинуло крізь прогризену рошколібину аж кілька метрів від секвої, в хащу, де він такє скоро опритомнів. Бо, якраз викинуло до підвиверненичьної ями, де була свіжа земля. Так, то було велике щастя... бо, хіба в такому тісному безвихідному становищі остаються уцілілими? Кайдани на одній руці повністю розщепилися. І, коли Микула виймив з них праву руку, хоч і напів мертвою в синяках, та болючих ранах... в опритомнілости нею перехрестився. І не міг з того натішитися шо над ним височить сине вільне небо... та, крізь зарослі пронизує надвечірне лагідне сонечко. Чисте повітря, наче знову озвучувало ту співночьку, яку він недавно чув з уст дорогої йому дівчини... яка зачудувала його своєю появою отут... так само, як і він зачудував до сліз дівоче серце, собою... наче з там того світа прийшли на ось цю сонячну землю, шо так далеко розмістилася в тропічних зарослях від Рідної України...

Микула вже більше не міг лежати. І не тимуй, шо його надмірно пекли роз’ятрені рани, і по плечах, і на шиї. Але, лише тимуй, бо його кликала отта пісня шо оживила душу тоді... як вона чекала ненавісної смерти... від душогубів. Які викрали людину з місця роботи. І лише тимуй шо недруг хотів залицятися до дівчини, яку уподобав собі Микула – як подругу в час затруднень... Так, Микула тільки тепер відчув як йому не можливо жити без Лару... Чи тямить вона його? І, чи подякує вона цій, шо так рідно заспівала? І цей спів мене кличе до життя, вперід до звершень! А їх тут на вибір серед отцих звірів і на чотирьох ногах... і на двох ногах. Все це повторяв Микула слово до слова, тай діяв серед знемог. І, як лише викотився з вибоїни виверненичьної, рукою замотав ланцух з кайданів на ліве плече, тай потужив лахміття на ненасиченій животині... і не довго думаючи, подався до криниченькє з водою. Яку запримітив лише від цього, що сонечко у віддзеркаленні купало своє личенько. Тай, попри нього якийсь птах на подобу гірського крука... заспокоював невгамовну спрагу.

Микула вичекав аж нап’ється крук живущеї водиченькє. І аж тоді проговорив до нього з такою болістю, рівно ж з подякою: Шо ж, брате? Не спотворив ти моїх очей ненаситним дзьобом, то чому ж би не зачекати мені, і не погодити тобі всим цим чеканням? Шоби ти напився оттих живущих крапель... Дивлюсь я на тебе, і думаю чому не скажеш мені, оскільки пожалів моїх очей, мого серця... де поділась та, шо так любезно співала мені? Але, птах збивши кілька разів крильми замість чимсь вікликнутись на запитання, ще раз напився водиченькє... І, начебто співчуваючи живому Микулі подивився хитливо в очі людські, і тут же майнув у простори... Звідки почулися тужливі курликання гу, гу, гу-у-у... Але, Микула такє в цім незвиклім гугуканні підрозумлював знакоме кру, кру, кру... і тут такє додав від себе:

 

В чужині не вмру...
Блискавиця і дівчина
Врятували, може не на біду?

Микула зблизився до криниченькє і смачно як потрібне відродження напився водиченькє. Напившеся води аж упутерувавси... тут же такє й омив рани на руках, і змочив лице, шо опарилося від ліанового листя. А, коли вже відчув задоволення від власного догляду за собою, на відході оглянув місцевість поблизу криниченькє, і в подальшості. І тут же аж остовпів. Бо, побіч джерельця валявся відломок мізинного пальця. Микула хоч і квапився в дорогу, але таке явище не опустив з виду. І такє патичком з бамбучини шуркнув пару разів знахідку. А, коли придивився з усіх боків, то впізнав по довгому вузлуватому нігтеві на якому ще видніли утовчениці – чорне очко... плямка, шо це є палець одного з негідників, тих шо привели його сюди на страту. Дивно стало, і хотілося збагнути шо за така прахтика? Шо за признак?

Але, надвечірок кликав і виряджав у дорогу шоби змінити якнайшвидше місце загибелі... Микула пам’ятав шо розбійникє разом з вечером прийдуть до секвої шоб поквапитися з суперником... Бо тільки тоді неодмінно Лару стане їхньою полюбовницею... Микулу страх обнимав від цих думок... коли уявляв шо Лару може й на стороні цих розбишаків? І від таких неув’язчивостей аж неміг утамовувати зденервовання яким й не вистарчало сил безконечно терпіти.

Микула відступився від криниченькє і побіч смертоносної секвої обдумав ситуації своїх дальших подорожей. І, шоби менше на себе звертати завваги як людину, вирішив надіти на себе шкуру ягуара... і це йому насправді було підручним. Як у мішок усунувся всим тілом і лишень обвихнув ланцюжків щоб путернішше себе почути, і не чіпляти розтріснутим кайданцем по деревах. Бо, відчував шо кругом ще так багато небеспечности... Негідникє можуть набрести... так вони були найневиносливіжші Микулини вороги, від яких він уважав гріхом своїм померати... бо відчував шо ця страта не по справедливості. Але де ти дійдеш правди? Міркува собі, і протискаючися кріз хащі смикав по суничці, шоби у животі заспокоїти клекіт... адже отроба горіла як у ватрі, і безконечно голодні кишки сварилися, і не давали спокою... Хоч і звик був Микула до цього як і всі такі звикають, але всеж такє було надоїдливим... Хотілося тишини, шоб ніхто нікому не заваджав... Але, чи то так буває коли тобі найгірше, людино? Міркував Микула. І в тім міркуванні обережно просувався по хащі. Коли вже відчув шо надтомився в цім бродінні по не прохідній захаращеній хащі, вирішив присісти побіч романтичної кипариси... і тут знову обміркувати дальніжші подорожі. Адже ніч от-от сідає на вершечкє гаїв, та всего живущого на цій розгарячілій земленці.

Як тількє усівся Микула на вигідному пеньку і витягнув ноги до сонечка, шоби відчути вільні дотикє променів, а також відвернувши розчавлену шкіру ягуара що надто вже обдаровувала духотою і неприємним запахом... раптом чує, а то щось ойкає не своїм голосом... чисто по жіночому. І між тим прориваються мущинські неприємні баритони... аж так злісно шо можна порівнювати з звірськєм ричанням, з лев’ячим та вовчими навичками.

Микулу все це занепокоїло. Аж так шо на аляром понатягав на себе зняту шкуру, тай черевикє в яких обсаси порозгризали лісові щурі. І тут же такє, як мущина кинувся – на Зустріч Плачеви...

І, що думаєте? Якби не Микула хто-знає, чи Гірка була б не сконала закопаною у ямі? Яма яка залишилася ще з того часу як побратими будували палаци, і з неї наберали глини для мащення і рейбовання стін, і стелиний...

Так, Гірку закопали вороги... так як і Микулу окайданували і привели до секвої на страту. Начебто про все це негідництво прошуміли на вершечках кипарис легкокрилі вітри і тим навіяли суму прекрасній тропічній ночі. Яка виколисувалася в пестінні Індійської Осяйної Заграви...

Микула хоч був крайньо знеможений... але, коли побачив дівчину, шо майже не жива стікає кров’ю з носа, та з вух... забув за своє лихо. Знайшовши відлунок з секвойного луба, і однодуш взявся відкидати землю, шо присипана нею була дівчина.

Микула копав і копав... аж так, шо потом обливався. Ці краплини скапували на дівчаче чоло. І кожда капелька ставала, як живуща роса. Котрою відволоджуються на цілий день квіти і трави... Микула міркував собі, як я був щасливий твоєю співанкою, яка оберегла моє життя від страхітливої погибелі?.. І, чому я не можу тобі про це розказати тепер?.. коли нас доля звела якимсь чудом на отцій не звіданій землі... О, дівчино наша!? Микула з підвищеним тоном заговорив і погладив дівочу косу, шо обвихала надто тісно шию і підборіддя. Але, дівчина з окровавленим лицем від удару ворогів, наче на завжди відмовилася від цьогосвітнього життя. Чи заснула з горя? Чи померла від мук? Крізь болісні відчуття, Микула взяв кипарисову гілочку, і тут же витер каплі соленого поту... Як лиш витер, тоді почав змахувати гілкою кипарису, бо що мав робити, коли спечна днина навіть деревину розжарила... а, шо могло говорити земляне тяжіння?

Микулі було надто гірко в душі, і не хотілося залишати дівчини у смертельній ямі... Але, обставини життя настількє ускладнювалися, шо він мусів її залишити... і цю місцевість де так багато зазнав і нещастя і щастя... Тим більше, шо уважав дівчину безпорятівною, мертвою. Думав про цю безпорятівність Микула, і для пам’ятки цього болісного прощання з прекрасної чорнявої дівчачої коси, набракував пасмо волосся яке тут же одрізав розчавленим кайдани щем. Адже, це остання хвилина, яка більше в житті не повториться. Задивляючись пильно в лице мертвої, згорнув кипарисову гілочку і також взяв напам’ятку... з тим уявленням щоб завжди пам’ятати тоті співаночки якими вона зачарувала і життям обдарувала Миколине серце і душу... Кипарис це пісня життя тієї, котру залишаю в цій землі. Уклонившись низько земляному тяжінню під якою мертвіла дівчина, тут як тут одійшов у бік хащі, на ви шукання ночівлі. Сльози давили груде, і душу троюдили до безтями... Але, що ліпшого зарадиш, коли навкруги стільки небезпечних недругів?

Як тільки сонечко опустилося на вечірний спочин, тут вже й надсувався задушливий тропічний вечер. Серед якого наче й все затихало... лише вітер легонько сколихував листям прикрашене гіллячко. І всим цим нагадував романтичну колиско вість наймилішої молодості. Микула одійшовши в глиб хащі роздумував якби улаштуватися на нічліг? Адже, так трудно йому з тими руками... Болять, пухнуть, і втрачає силу в них. Чим заспокоїти? – Думає... коли не знаю цих травин тропічних. От, якби Пані Мегру? Напімнув собі з тих невільниць, шо з ними час від часу видівся, ще в тих за полоненнях лиходіями. І знав про те, шо то є прекрасний лікар... Напевно, вийшла би для моїх ран заспокоєння? Але, між нами в сьогоденні велике протистояння відносно зустрічі.

На нічліг Микула улаштувався в орлиному гнізді. Яке виколисувалося пусткою не в далині від Микули. І, як видно, ще хтось з лісових мешканців хотів перебути в цім захованім гнізді, тай зтягнули на пів деревини в низ, шоби зручніше. Так і подумав Микула, не хто інший гніздився тут як мавпи...

Так як був він надто вимучений всим тим, шо переживав до смертельної вистраданности... серед якої врятувала душевну силу волі дівчача співаночка. Микула довго навіть не міг задрімати. Зіщулився у клубочок, чи радше в калачик, шоб ноги не звисали, і не одеревлювали. Тут же й підставив для вигідності під голову кайданища. Тай укрився шкурою ягуаровою, і тут вже майже не зчувся як до нього підступив сон... наче відчув те шо все зробив на нічліг. Ніч колисала серед тих лісових казок, шо серед них найдорощою пам’яткою були пісенний кипарис... Микула спав, і нічого не знав шо діялося навколо нього. Навіть, тепер, коли хаща не спала... бо ніч заказковувала на нові любопитности від всего окружаючого. Шо так миловидно задивлялося в неосяжні простори небесної брами... яка потапала у сяйві ще не доспитого ореолу леґендарними Чакорами...