укр / ENG / pol

КРИВОРІВНЯ

МУЗЕЙ ПАРАСКИ ПЛИТКИ-ГОРИЦВІТ


ПАРАСКА ГОРИЦВІТ-ГІРКА (ПАРГОР)

... *** ...

ІНДІЙСЬКІ ЗАГРАВИ. Книга 2
(пригодницьке)

... *** ...

СУДОВІ СПРАВИ.

Отут головоломка... загомоніли всі три Побратими. Значить, тут ще є спільник у вбивстві нашої Гіркотуні? Ще якийсь Микула... Неодмінно треба пов’язати всі ці неув’язчиві кінці, і почати правосуддя. Бо, з дівчини так поглузувати, то вже гріхом не без карним... Гнівно проговорив Індієць, і попещуючи закучерявлену бороду, тут же й перекидав ногу на ногу, як дитина, коли хоче чогось вичекати добренького від Матері якнайшвидше.

Так, Вісонів ці теж хотіли чогось вичекати. Тільки не від Матері... а, від самих себе розумного не помилкового, шоб не уболівати за несправедливий поступок навіть з негідництвом... Коли в таких наглостях вчинків майже ніколи не відплачують з розсудливістьов... Наколи ранок провиднівся, аж так, шо можна було угледіти найменшу дрібничку, Ломикамінь взявся за необхідні справи, які чекали тількє його рук... і розуму... Начебто, і не той леґінь, шо вчора був серед знемагань. Оставалося тількє сказати. Таке то життя в цім пригодництві серед несходжених джунглів. Чим тількє не карає і тут же й милує...

Вийшовши на задвір’я, познимав усі секретні прилади... В якєх було все зафіксоване, шо лише відбувалося між живущим і тямущим людом... в ночі і в днину... як рівно ж навідався й до приблизної тропічної хащі, звідкє теж поприносив немало такого добра... Принесене надбання часу, покишо відклав все це до слушного часу, шоб часом чогось не зіпсувати серед розбившихся думок умства. Бо, як то кажуть, справ було до відвалу... і всі вони стосувалися невідкладності.

Та, всеж-такє, якби була думка цікавости підказала про збагнення зафіксованого в хащі від чого проясніли би всі рішення відносно розбійників серед яких зовсім не Микула був... то з першого разу був би взявся до цих виручних притягувачів... але, як кажемо, чому бути, того не минути. Кожде по призначенні повинно було одіграти свою роль, яка би вона не була?

На новосіллі було гамірно. Хто шо міг те виконував... То їсти варили, то порядкє наводили, і самі за собою слідкували. Мились чесались і переодягалися в тонколисте вбрання. Георгію, де ти? Закликав Індієць на Болгарина. І в цю мить Цвєтков з’явився на порозі світличкє, де лежала Гірка. А шо прикажете любий лікарю? Спитав Георгій... і тут же крутив рукою від гарячої ложкє, шо розпеклася в зупі з лісових ласощів... А прикажу таке, сказав Індієць, шо швиденько навари чаю з корінців „ожий-дуб”, та додай до нього кров’яного дерева кори... і скоренько подай сюди...

Георгій уклонився доктору чемненько, і викрутився на одній нозі, удаючи надто вже витягненого фізкультурника, тут же подався до кухонного виконання заказу... Адже, Міню без записного листка, на словах... шоби часом чогось важного не пробайдужити. Лала запобігаючи в лікуванні дівчини навіть не запримітив як на варцабу підвіконня осілася пташина... На яку звернув лише тоді увагу, як вже щебетнула не одноразово... „Прийшла!прийшла!прийшла!” Лютезний лікар єк спарений від нисподіванкє так і обернувся від ліжка в напрям співочої пташини. А, коли обернувси, то й простяг рукє до бажаної гості, бо не міг не простягнути... адже, в дзьобику пташина тримала обв’язану травицею шовковицею коробочку трохи більшу за сірникову... Пташина від утіхи начебто в доказ цьому аж крилечками збила. І тут же дощебетувала... „скоро!скоро!скоро!” На всі ці обнови як на уприємнення з’явився й Георгій, Ломикамінь, та інші, шо були в сусіднім приміщенні. Лише Вісон обмірковуючи ситуацію відносно затриманого розбійника на скорість не зміг з’явитися...

Друзі на швидкість розкроїли обмотниці трав’яні, шо обвихали короб чину... тут же розіднили здобуток. У короб чині були уміщені два флакончики, завбільшки мізинних пальців до згину... флакончикє були переповнені, гейби сніговою білиною. І може ще довго оглядали би здобуткє, якби пташина не викликувала у своїм вищебетуванні: „туліт!туліт!туліт!-швидко!швидко!швидко!” В цю мить все принесено пташиною було вже у руках лютезного лікаря Лали. І він не гаючи часу тут же почав тулити флакончикє до голови недужої... от прекрасно?! Подумав собі Індієць... Заграва наша, а ми її. Таки не забуває нас, і тепер, коли так багато маємо загадкових неув’язчивих справ.

І, наколи дві каплі шо викотилися з флакончика розтопленого снігу, попали до очей недужої, очі тут же й розтулилися... і, як видно, дівчина при помочи освіження снігових капель приходила до пам’яти... Усміхаючися ласкаво до всего побаченого людського присуствування, наче цим завдячувала всім добрим за дівчаче оживління, в цей майже безнадійний сумовитий час. Флакончикє моментально розтоплювалися з сніговою білиною, яка відсріблювалася розпливом по дівчачім обличчі. Як тільки дорозтаювало все освіження снігове, дівчина рухнула руками... аж так, шо зайняла руку Ґеорґія. І знову здавалося всім, шо то були повторні подяки за доповнені оживління. Яке відчувала вона в цю хвилину у свому серці, і тількє завдяки добрячих побратимів. А чи може від відчутого болю, який тількє тепер давав знати відчуто про себе? Якби там не було, а всім на перший раз було приємно з цегл шо не марне осталося клопотання за виздоровлення дівчаче... Тут і пташина аж задихалася від радісного щебету. І час від часу кликала: „На славу!на славу! Щастя!щастя!” Знову всі дивувалися і не могли собі того уявити, що за таке рятівно-допоміжне чудище? І не переставали допитувати в Індійця про множество не звіданиць, бо якби не було, а все це чудиться в Країні Загімалайській...

Певно, шо на славу... заговорили всі. І щастя безмірне... люба пташино... Звідкє тебе до нас прислано? Допитували Вісонів ці. Але, пташина чи то від щастя, чи від перевтоми так і скіцнула до капелюха, і заспокоїлася в гніздечку. Ніхто її не рушав, як лише Ґеорґій тут же підсипав солодких зернин побіч кубельця, тай з тим всим побажанням відступився до гурту своїх шо не могли натішитися всим тим, шо бачать на власні очі, та відчувають власними відчуттями... Ґеорґій не забуваючи загадкової пташини думками доповнював свою людську зичливість, прошептав: Нехай поїсть бідолашна... як проспиться... нехай...

Котрі вже заходилися біля Гіркої, то й тепер заходилися. А котрі тількє збоку спостерігали за всим цим клопотанням, так і не переставали дивитися не доторкано лише тимуй, шоби чимсь не заважати всезнаючим...

Тількє поява Вісона з надвору знову оновила у громаді атмосферу. І кожний напружено чекав нових розпорядків. А були вони такі: Оскільки, розбійник залукавився розмовляти начебто немовник... невідповідаючий на запитання, треба його роз електризувати... сказав Вісон. Може, то притворство? Почали казати Побратими. Адже такєй душогуб спосіб ний на всякі витівкє, хоч би й на смертельність... сказали всі. І тут же вирішили цю занепокоєність довірити у відповідальність Ломикаменеві. Але, щоби уникнути в кращий орієнтир як то починалося з самого початку вечорових сутичок, біля Шулька... просимо дуже розповісти нам... Коли вже таке, сказав Вільгельм... то пару слів перекажу вам. Бо, як видите самі, море справ у кожного з нас... на які не можна забайдужувати. Бо, час не жде, і також майже нічого виручного не приобіцює. Ні нам, ні цим негідникам, шо так не милосердно намагалися зігнати всіх нас зі світа цего, шо так щедро обдаровує кожного хто стоїть на сторожі сприйняття цих щедрот.

Побратимство слухало свого доброго друга, який завжди бадьорив усіх тим знарученням, що коли не коли, а таке повиносить на літаючому устрою всіх до бажаних рідних пристанищ... шоби зустрітися з усіми, що так щиро не забуті у серцях... І кождому хотілося від душі потиснути правицю для не якої будь уважливості за все це висловлене в сьогоденні, а також ще зовсім не прожитім часі.
Час, на якого так багато покладалися в одержимостях всі зачекані і звитяжникє-Вісонівці. Ломикамінь не гаючи часу тут же усівся на вигідне місце шоб і подихати свіжістьов ранішньої краси в хащі, а також, шоб розповідь його доносилася до всіх слухачів. З задоволенням почав розповідати...