укр / ENG / pol

КРИВОРІВНЯ

МУЗЕЙ ПАРАСКИ ПЛИТКИ-ГОРИЦВІТ


ПАРАСКА ГОРИЦВІТ-ГІРКА (ПАРГОР)

... *** ...

ІНДІЙСЬКІ ЗАГРАВИ
(пригодницьке)

... *** ...

ФАНТАСТИЧЬНА ВЕСНА.
РОЗПОВІДЬ З ДОБРОЇ ДУШІ.

Єк лишень гори ослободилиси від зимової укрівлі, тай, єк лишень леди порядно займив Черемош долів, а з тим усим, єк зачіфікали та запіріґали потенєта оттими просипаючімиси безлами звористими...

Нам уже ни було сижіня по домашніх лавицьох, та кутах, або по запічках... Хоть сми й полишели ни допрєдені кужелі та ни доплетені писані капчюрєта... тай ни до вишивані капці й вустав’єта... Ого! Ни було згальмованя. Бо подорож ниабиєка, таже, ни на храм ні у Брустури... ні у Красноїлю... Надень з теплим боришєником ни сходити. Ой, ні, солоденькі! Ні!

Одно лишень нас журило, єк маємо вибратися з питомої хати? Таже, ушшімлений перший нохоть на палци. Таже, мусимо геменитиси з жалями. Бо, лишень, шо йдемо в дорогу... А, хіба в ній ни буде примхий? Адже, єк бих знали, шо то буде подорожуватиси ни з медєнов булков, то з’їли бих цису булку у хаті, тай ни рипалиси ні в поперек, ні у подовж...

Але, шо вже зробиш, коли тота кортєчька пилит потилицу єк лиха доля. Тай ни попускає... хоть ви їште булку медєну, а хоть напів з полином... Тай, з тим усим ни було шпасу знизити таку и кортєчьку тай незбагненну кругосвітну подорож.

Ми збералиси з веснов разом. Шшє сми на відході в дорогу порозкланювалиси нашим хітарям... тай сусідем... ну, а до того всім вуглам домашним тай порогам... аби ніхто ни лишивси кривдний на неуважність нашу.

Бо то є найважніше домови – відхід з шшірим подєкованєм. Досить того, шо в дорогу тифорили так єни маленькі теркіли. Були повні й двоє бисагових вух, тай дві тайстрі. „Таже, хто єго знає, коли згепелюємо, з котрого боку, на своє родинне пристанишшє? Може, буде й крутий поворот?” -- сказала Одисейна... ”Але, вже за то буде булка в ниблискій дорозі...” – напів жертома переговорювали одна з другов. „Ну, ну... найби було”, -- кажу. Тай, замотуючи у грідушку сардака три иглі, єла міркувати: таже, ни согірше було би з нашої сторони убратиси ґанц по-свому? Аби нас искрісь пизнавали, шо сми такє Корінний Народ з Гуцульшіни. Бо, йдемо до такого Народу, шо корінне дуже вже держє на високому стопни.

Таже, Індійськєй Народ, тай край їх, шшє до Хреста існували... У нашій Європі шшє ліси-лісенні гутіли з непрохідними дебрицями... а в Індії вже була моцно розвинута цивілізація з письменностьов, тай медициною... А до цего вже уміли ткати делікатецке полотно „струмливий потік”, тай „вечірна роса”. Ну, тай єк ни йти до таких зачинателів мудрості... та культури з древності-древнішшеї?

„Йой! – каже Одисейна, -- таже, там дес такє ни делеко Св’єта Земня? Ни шкодило би хоть на млі ока забічі, єкшо буде по дорозі? Тай, поклонитиси всему Божественному во Христі... Таже, обійти такєй ґіштанц земні без Божеї милостини ни обійдетси... Одним словом, побесідонькє закінчили тим, шо може й таке буде, шо лишимо в дарунок хоть одну тайстру тим, шо люб’є таке корінне...

Єкшо ни пороздираємо без чєсу дес тими незвіданими безлами, або ни втопимо в єкомус бездонному ґерелові. „Лиш цего ни боюси, -- каже Одисейна... бо, я – плавун.” „Ой, ти – плавун, а я – тупиця, в такому випадку, єк плаваниці. Єкшо трафитси таке, то шукай мене на дні, у шутрі. Лиш, ни знаю, ци успіла бих шшє хоть кявкнути, єк тота, шо топиласи за слово „підстригси”.

Єк лишень дошпраювала продовговасту Игручю Тілєнку у тайстру, тут же й доложила Одисейній: „А оцися тілєночька має нам цілий чєс нагадувати про наші рідні гори... Таже, надіюси, шо абих, навіть, и в нивигідній їзді на слоні, та всеж-такє затирлиджю свеїй... аби з тим було веселіше на серци. Бо, то здавен-давних тим Гуцулам смутно та тужно за своїм рідним краєм... єкшо приходитси в житю по світі подорожувати. Так само єк тому селянинові в небі без барабулькє... Та, всеж-такє, єк ни смуткував, а Господь Все- ласкавий запримітив тоту журу... тай, єв питати про все це, адже в небі ни годитси сльози проливати? А, делі, селянин насміливси з Всевишнім поговорити, де й приказавси про свій смуток. Та, смуток, тут єк тут, був потішений... бо, лишень, з’євиласи хмарина опередь людини, а на хмарині, навіть, з гичьков -- грєдоля з барабулев! А, для нас, подорожєн, най буде відрадницев оцися Тілєночька-веселиночька, з Дримбицев під носом...

Одним словом, середь ріжних прижертовань та примірних розповіданиц, так и вирушили в дорогу на медєну булку.

Отепер вже кінчєлоси все домашне обхоженє, тай звертанє на „Ти” та „Я”... була ввесь чєс, замість „ти” та „Я”, Одисейна й Гірка...

Єк лишень призапочіли на першему плоті з приходу, єли обзирати свій левір, єк гей виглядає навесні? Ци то футко таку милість уздрє наново? Ци, прийдетси ниодну жданицу иззісти, доків уздрєси в своїх прекрасних горах? Таже, хто там годен збагнути з-завгоді чім собі годно піджертувати над людинов?

– А ти де діла каганец? – Тут же запитала Гірька в Одисейної.
– Ой, де... Таже, фужнула ним у чєлюсти, най припочиває, доків уздримоси з повертином, – жартома відповіла Одисейна. Тай, такє здудурила бисаги на плечі, аби ни марнувати лишного часу. Тут же й пошмиріла вперед.