"Білі мотилі, плетені ланцюги..."
моновистава за мотивами листів та новел Василя Стефаника.
Прем'єра – 1997 р.
Виконавиця – Лідія Данильчук
Режисер – Ірина Волицька
Художник – Дарія Зав'ялова
Світло – Євген Копйов
Режисер:
Стефаник не характери пише: це згустки екзистенції. Якщо є побут,
якщо є психологія, то вона згущена до символу. Тому завжди відчувалася
неадекватність сценічної передачі Стефаника його текстам. Якщо
грати соціально-побутово чи соціально-психологічно, то ми все
одно не зможемо досягти трагізму Стефаника. У нормальному житті
такого не відбувається. Це може відбуватися тільки у тому згустку
екзистенції. І якщо його грати психологічно, то можна збожеволіти.
Ми спробували зовсім інакше підійти до цих згустків емоційних
– через асоціації, через метафори, через ритм.
(І. Волицька. З розмови з глядачами після вистави)
Все жорстко і аскетично – емоція закута у відібраний акорд рухів,
які подекуди вибухають то темою самоти, то темою смерті, то
щастям буття.
(Н. Корнієнко. Український театр у переддень третього тисячоліття. Пошук)
Актриса:
Актриса Лідія Данильчук володіє Стефаниковою стихією на рівні
– кажу це беззастережно – ментального двійника автора. Відтворено
трагедію прозору і чисту.
(Н. Корнієнко. Український театр у переддень третього тисячоліття. Пошук)
Якби я не зіграла цієї роботи, то, вважаю, що процвиндрила б власне
життя. Персонажі Стефаника – це образи, з якими я виросла, і
навіть діалект той самий. Воно просто в мені кричало... Як зіграю
цю виставу, мені так легко-легко. Крізь неї промовляє щось таке,
що мені не належить.
(Лідія Данильчук)
Глядачі:
Я так довго мовчала, бо мало не плачу. Для мене це не фольклор.
Не далеке минуле. Це така тяжка правда – коротко, сильно і страшно.
Це про мою маму, про мою бабусю. Мама в 12 років пішла з села,
бо її батько помер, і щоб вибитися в люди, вона потрапила якось
на Донбас, там вивчилася і приїхала на Західну Україну. От для
мене ця бабуся з вистави – то не є абстрактний образ – вона
страшенно хвора, у неї маленька пенсія – не тільки вона одна.
Не тільки селяни працюють тяжкою кров'ю заради того шматка хліба.
Скільки таких людей є – тридцятирічних, сорокарічних, з вищою
освітою... Я це дуже добре знаю. Ця річ рве мені душу на шматки.
(Глядачка, близько 30 років)
Щось катарсичне відчувається майже невловимо. Це відчуття катарсису
породжує сам погляд автора, для якого в усьому є надія, смисл.
(В. Жулай, співробітниця Інституту філософії АН України
)