| |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
 |
|
||||||||||||||
 |
 |
 |
 |
 |
|
||||||||||
 |
 |
 |
|
||||||||||||
 |
|
||||||||||||||
 |
 |
 |
 |
 |
|
||||||||||
 |
|
||||||||||||||
 |
 |
|
|||||||||||||
 |
 |
|
|||||||||||||
 |
|
||||||||||||||
 |
|
||||||||||||||
 |
 |
 |
|
||||||||||||
 |
|
||||||||||||||
 |
|
||||||||||||||
|
укр / ENG / pol
130-річчю Леся Курбаса присвячується
Між минулим і майбутнім лежить наша воля і те, яким буде майбутнє, визначає наше ставлення до минулого. Втрата минулого рівноцінна втраті себе, а його неосмисленість гарантує його повернення.
Пісня як визначальний елемент тоталітарної культури, (очевидно?), залишається тим двигуном, що запускає рух механізму радянського, яке, будучи невідрефлексованим, продовжує діяти сьогодні.
Диктатура пролетаріату (фундамент радянської терористичної організації) є диктатурою нещасних, диктатурою пригноблених. Заявляючи про себе як про жертву, ми перекладаємо свою відповідальність - здатність самостійно діяти і думати - на іншого. Жертва нескінченно диктує свою жертовність, таким чином живлячи терор.
“Диктатура жертви” є спробою побачити вплив радянської пісні на нашу здатність думати та діяти, дослідити, чому ми опинилися там, де опинилися, знайти власний спосіб рефлексії втраченого себе.
