У Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса відбулася прем’єра вистави «Бал злодіїв» за п’єсою Жана Ануя. Постановка Маркіяна Мірошниченка представила власну інтерпретацію знакового твору, трактуючи комедію-балет як трагікомедію абсурду. Варто зауважити, що це вже друге звертання режисера до цього автора після пост-античної трагедії «Антігона», прем’єра якої також відбулася на сцені Центру і викликала резонанс своєю парадоксальною і актуальною версією.
Сюжет «Балу злодіїв» розгортається навколо групи невдах-шахраїв, які намагаються обікрасти заможних відпочивальників у курортному містечку, проте самі стають маріонетками у грі нудьгуючих багатіїв. У центрі подій опиняється юна пара з різних світів, яка намагається бунтувати проти нав’язаних ролей у пошуках щирих почуттів і гідності.
Постановка переносить дію на борт корабля під назвою «Віші», ніби фокусуючи, що цей сюжет мандрівний, і ситуація може переноситися в інший час і простір. Такий образ створює багатозначний історичний та актуальний підтекст. Назва відсилає до колабораціоністського уряду Франції часів Другої світової війни, через що історія про злодійство набуває глобального масштабу. Вистава акцентує на неможливості поєднання чесності, щирості і патріотизму зі злочинністю — як у приватних стосунках, так і на рівні держав. У цей простір потрапляють не тільки актори, а й нібито глядачі, яких зустрічає корабельна «стюардеса» з «жестовим» перекладом правил і новин, як у літаку чи німому кіно.
Ця кінематографічність присутня у виставі і на рівні зміни планів із загальних на крупні, і на рівні кіно-цитат із класики. А мотузкові пута, які обплутують усю сцену і піднімаються на балкони, додають відчуття пов’язаності спільною долею і неможливістю втечі. І навіть дивна пара, яка спершу здається командою матросів, а у фіналі детективами, виявляються музикантами дивного оркестру, які вибивають ритми на умовних інструментах із мотузок. Фінал постановки, вирішений у стилістці «фільму-катастрофи», нагадує про тривожні передчуття 1939 року, що стає суголосним сучасному досвіду війни і злодійства.
Візуальне рішення вистави (сценограф — Анна Машковська) базується на використанні конструкцій-трансформерів та особливої системи освітлення, що занурює глядачів у атмосферу лайнера в тумані. У пластичному рішенні режисер спільно з хореографом (Крістіна Бурдейна) опираються на творчі засади Леся Курбаса, де акторська гра втілює ідеї образного перетворення, роботи з лініями і ритмами особливого «драматичного балу».
Більшість ролей виконали студенти випускного курсу режисерів телебачення майстерні Олександри Пономаренко і Маркіяна Мірошниченка КНУТКІТ імені І. К. Карпенка-Карого та студентки КиМУ. Ця вистава продовжила багаторічну традицію Центру Курбаса підтримки молоді, зокрема майстерні, яку продовжили названі викладачі цього курсу: Василя Вітра і Віталія Савчука, що спирається на творчу методологію Леся Курбаса.
У ролях: Єлизавета Сегай, Злата Козачишина, Єлизавета Лисиціна, Максим Лебідь, Аліна Пащенко, Анастасія Нагач, Мирослава Остапчук, Дарина Замурейко, Дар’я Дашкевич, Роман Козулін, Софія Янчук, Єва Михайлова.
