моновистава за мотивами листів та новел Василя Стефаника.
Прем’єра – 1997 р.
Виконавиця – Лідія Данильчук
Режисер – Ірина Волицька
Художник – Дарія Зав’ялова
Світло – Євген Копйов
Режисер:
Стефаник не характери пише: це згустки екзистенції. Якщо є побут, якщо є психологія, то вона згущена до символу. Тому завжди відчувалася неадекватність сценічної передачі Стефаника його текстам. Якщо грати соціально-побутово чи соціально-психологічно, то ми все одно не зможемо досягти трагізму Стефаника. У нормальному житті такого не відбувається. Це може відбуватися тільки у тому згустку екзистенції. І якщо його грати психологічно, то можна збожеволіти. Ми спробували зовсім інакше підійти до цих згустків емоційних – через асоціації, через метафори, через ритм.
(І. Волицька. З розмови з глядачами після вистави)
Все жорстко і аскетично – емоція закута у відібраний акорд рухів, які подекуди вибухають то темою самоти, то темою смерті, то щастям буття.
(Н. Корнієнко. Український театр у переддень третього тисячоліття. Пошук)
Актриса:
Актриса Лідія Данильчук володіє Стефаниковою стихією на рівні – кажу це беззастережно – ментального двійника автора. Відтворено трагедію прозору і чисту.
(Н. Корнієнко. Український театр у переддень третього тисячоліття. Пошук)
Якби я не зіграла цієї роботи, то, вважаю, що процвиндрила б власне життя. Персонажі Стефаника – це образи, з якими я виросла, і навіть діалект той самий. Воно просто в мені кричало… Як зіграю цю виставу, мені так легко-легко. Крізь неї промовляє щось таке, що мені не належить.
(Лідія Данильчук)
Глядачі:
Я так довго мовчала, бо мало не плачу. Для мене це не фольклор. Не далеке минуле. Це така тяжка правда – коротко, сильно і страшно. Це про мою маму, про мою бабусю. Мама в 12 років пішла з села, бо її батько помер, і щоб вибитися в люди, вона потрапила якось на Донбас, там вивчилася і приїхала на Західну Україну. От для мене ця бабуся з вистави – то не є абстрактний образ – вона страшенно хвора, у неї маленька пенсія – не тільки вона одна. Не тільки селяни працюють тяжкою кров’ю заради того шматка хліба. Скільки таких людей є – тридцятирічних, сорокарічних, з вищою освітою… Я це дуже добре знаю. Ця річ рве мені душу на шматки.
(Глядачка, близько 30 років)
Щось катарсичне відчувається майже невловимо. Це відчуття катарсису породжує сам погляд автора, для якого в усьому є надія, смисл.
(В. Жулай, співробітниця Інституту філософії АН України
)
