Прем’єра – 2003 р.
Режисер – Ірина Волицька
Виконавиця – Лідія Данильчук
Світло – Євген Копйов
Основу спектаклю складає поема «Сон», яку нелегко інсценізувати з причини жанрових особливостей. Тим більше подиву гідне сценічне вирішення, до якого вдається режисер. На кону без декорацій – лише актриса, в руках якої мітла (єдиний предмет реквізиту) перетворюється то на гвинт пропелера, то на весло, то на націлений на глядача автомат, то на мікрофон рок-музиканта, а то і на трембіту. Лаконізм виражальних засобів вступає у діалогічні стосунки з багатством діапазону акторських можливостей Лідії Данильчук…
Це вистава-діалог – діалог з усіма попередніми роботами Ірини Волицької, діалог з традиційною українською театральною культурою, діалог з глядачем, який, можливо, до “такого” Шевченка не звик.
(В. Селіванова. Творча майстерня “Театр у кошику”: зона пошуку у світлі проблем постнекласичної науки // Художня культура. Актуальні проблеми)
А от глядач у цьому діалозі несподівано вразив. Якщо у інших виставах члени глядацької фокус-групи звертали увагу на нетрадиційне прочитання класики “Театром у кошику”, то після вистави “Сон. Комедія” практично всі запевняли, що побачили саме “свого”, справжнього Шевченка.
Зі сцени на мене просто дихнув Тарас. Це надзвичайно сильна вистава. Найкраще з того, що я бачив у “Кошику”.
(В. Жулай, співробітник Інституту філософії АН України)
