укр / ENG / pol

Національний Центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса ПРОЕКТ «Курбас. Реконструкція» Анотація проекту Проект ініційований театром ТанцЛабораторіум (керівник проекту – Лариса Венедіктова). Проект серед іншого досліджує можливості роботи с фото, літературним та аудіо – архівом як матеріалом для створення художнього продукту. Презентація проекту буде включати покази перформансу «Курбас. Реконструкція». Подальший розвиток проекту можливий в напрямку створення відео–версії перформансу. Аналіз результатів роботи буде зроблено на підставі обговорення роботи з глядачами, фахівцями НЦТМ ім. Л.Курбаса та в колі учасників проекту. Концепція проекту Три рівні перший Постать Курбаса, митця, що безкомпромісно творив європейський, актуальний театр на українській землі, є дуже сучасною в нашому сьогоденні. «Зворот прямо до Європи і прямо до себе» - складно знайти кращі слова, якими можна було б відповісти на питання «що робити?» в українській культурі. Здається, через 90 років після того як Курбас написав ці слова культурна ситуація є такою самою. Україна надто довго перебуває у якомусь «просторі без часу», у безглуздій тривимірності, і дуже важливо повернути їй і нам самим собі цей четвертий вимір – сучасність (тобто час, який є вічним зараз). Ми дивимося на революційність театру Курбаса, його прагнення бути і залишитися художником у страшний час великого «-ізму», як на «історію», яка живе і досі і до якої можна доторкнутися. Ми звертаємось до особистості Л.К., тому що прагнемо усвідомити своє місце в культурі сучасної України. Його історія для нас стає контекстом, тлом, на якому ми спробуємо віднайти себе, зрозуміти, що ми є, що ми робимо сьогодні. Для цього у нас є наші тіла, вони дозволяють нам пережити себе, опинитися в історії нової України. другий Коли ми дивимось на світлини з вистав театру Курбаса, ми бачимо багато схожого (спільного) з німецьким експресіонізмом, яким він щиро захоплювався, мабуть з часу його виникнення. Фотографія зберігає якусь незвичайну енергію людей, що на ній зображені. Щоби в цьому переконатися, достатньо лише порівняти ці фото з будь-якими іншими українськими театрами тої доби, або навіть і більш сучасними. Можна не зважати на костюми, грим, мізансцени, але магія залишається. Вони несуть якийсь дух (Geist) Курбаса. Обличчя його акторів насправді виразні, аж до того, що втрачається відчуття їхньої «нормальності». Ти бачиш перед собою потвор, але це та потворність, що межує з «прекрасним». Наприклад, Маклена – Ужвій і Кадирова в тій же ролі: у Кадирової (тобто у Данченка) гарна дівчина, промінь сонця, так би мовити, а в Курбаса – Носферату (персонаж фільму жахів). В нас є відчуття що в цьому персонажі фільму жахів правди більше. третій Таке перетворення потворного в щось інше можна побачити також у танці Буто, на творців якого також вплинув німецький експресіонізм. Буто не використовує тіло танцівника як професійний інструмент, натомість звертається до того, що найглибше сховано у тілі – пра-людське, те що є у всьому живому і взагалі сущому – до «тіла-пам’яті». Немає «просто» танцю - відбувається справжнє перетворення. Буто дає шанс потрапити у минуле – звернувшись до машини часу «тіла-пам’яті». Ми вважаємо, що з території сучасного танцю, де ми знаходимось, для правильного погляду на явище театру Курбаса нам потрібна дистанція. Надто багато тем (і без сумніву важливих) залишається в його текстах, спогадах сучасників. Серед них є й такі, що питання, поставлені в них, й досі залишаються без відповідей. Прямо до історії Курбаса доторкнутися складно, майже неможливо. Тому ми йдемо в обхід – через Японію з її танцем Буто та Німеччину з експресіоністським танцем Мері Вігман та Курта Йосса. Ми беремо окремі фрагменти фото-архіву, серед яких є сцени з вистав «Маклена Граса» Куліша та «Газ» Кайзера, і робимо спробу відчути, взяти ці образи.