Без режисера. Імпровізація на тему нездійсненої вистави, або Мене вбив Іонеско.
Проект розпочався як мистецька розвідка – дослідження природи Гри як такої.
Як спроба в контексті творчого акту задати собі, (театру, глядачу) цілу
низку питань.
- Що таке грати професійно?
- Як відбувається сама провокація “іншого” на наше “Я”, на власне слово,
головне, інтимне і т.і.?
- В яких стосунках ми самі знаходимось із Грою? Чи вистачає її саморегулятивних
механізмів для створення певного дійства?
- Який тип театрального дискурсу адекватно відповідає на питання про положення
мовлення (за Юберсфельдом)? Чи дискурс створює персонаж чи навпаки?
Ці питання неофіта виникали і виникають на різних етапах існування театральних
та художніх практик. Втім, кожне намагання відповіді завжди творчо індивідуально.
Мета даного театрального проекту полягала у створенні
ігрового поля вистави-перформенсу, яка в свою чергу стає суб’єктом,
що досліджує та вивчає внутрішні механізми, за якими виникає текст (в
широкому розумінні) з його подальшим існуванням в дискурсі.
Дискурс представляє собою два типи мовлення: театрально-текстовий
та сценічно-ігровий. Вимір слова і вимір візуальний. (Гру тексту і гру
актора).
Експеримент полягав у сполученні самодостатніх двох територій, що існують
за автономними режимами, за різними кодами та принципами. Але народжені
від одного імпульсу. (Імпульс та передісторія пов’язані з іменем Є.Іонеско
та його п’єсою “Урок”.)
Завдання. Дві моновистави – дві історії, два потоки
свідомості мали створити діалогічну форму, модель нового дискурсу. (Можливо
тільки в уяві глядача.)
Існування двох персонажів майже автономне.
Один представляє собою Текст (тут вже в семіотичному розумінні), Читання-Письмо.
Одночасно він є автором того тексту, що склався саме в процесі репетицій.
Його функція-гра полягає в нейтральному промовлянні своєї “ролі”, використовуючи
прийом “гри в переклад мови іншої території”.
Другий – безпосередньо імпровізаційно існує в ігровому полі як Автор
(актор і режисер) цього простору.
Механізм роз’єднання дискурсу на два різних елементи – існування тексту
та існування персонажу (хоч в даному випадку текст теж є персонажем)
окремо – дають можливість розглядати сам акт мовлення.
Між тим, хто імпровізує (актором) і текстом, що існує окремо (може як
Гоголівський Ніс) відбувається напруження, їх пов’язує, можливо, одна
історія. Актор може увійти з текстом в будь-які стосунки. Будь-якої
митті. Одягнути його на себе, приміряти, - тобто бути з ним в безпосередньому
контакті; або просто бути поруч, помовчати разом, поспівати його, або
з ним; розірвати стосунки і т.і.
Такий же статус можливостей і у Слова.
Сцена стає продовженням, поновленням, підсвідомістю Слова. Слово – під-надсвідомістю
Гри. Це Гра ідентифікацій.
Перший етап цього дослідження відбувся. В перформенсі брали участь
Н.Катериненко, О.Танюк,
В.Карашевський, Є.Коп’йов.
